Ритуально-міфологічна основа календарно-обрядового фольклору

Обряди зимового циклу пов´язані не тільки з періодом очікування весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження Всесвіту. Центральним святом цього циклу є Народження Всесвіту (дванадцять священних ночей народження Всесвіту, поки сонце проходить сузір´я Стрільця), яке у давніх слов´ян було святом Сварога (Зодіаку) і пов´язувалося із трьома світилами астрального культу — Сонцем, Місяцем, Зорею.

Зимові дійства також супроводжувалися ритуальною їжею: круглими хлібами чи калачами (знак сонця), варениками (знак місяця), рибою (символ води), горіхами та плодами (символ дерева світу), кашею чи кутею (символ землі, що мав зв´язок із культом предків).

Святкування весняного періоду є продовженням зимових містерій. Від часу зимового сонцестояння, коли день починає збільшуватись, із святкуванням народження сонця (Коляди) у давніх слов´ян відбувались обряди, в яких центральне місце відводилось імітації процесів оранки та сіяння, оспівуванню польових робіт. Метою таких обрядів було накликати швидкий прихід весни і тепла, задобрити духів поля та дому, від яких, на думку наших предків, залежав урожай та добробут. Процес закликання весни не припинявся із завершенням основних свят зимової пори. Він продовжувався і далі — зокрема у день Стрітення, 15 лютого, що вважався часом зустрічі зими з літом, боротьби між ними та остаточної перемоги тепла над холодом і морозом.

Усна народна творчість літнього циклу є продовженням річної календарної обрядовості. У ній знаходимо тісний зв´язок із ритуалами та піснями зимового та весняного періодів. Давні предки-слов´яни святкували прихід літа із настанням тепла, тобто з «повною перемогою літа над зимою».

Літній цикл народної творчості становить цілісну систему обрядово-поетичних дійств, що сягає корінням глибокого минулого. Як і в інші періоди року, літні ритуали були тісно пов´язані із найдавнішими культами та віруваннями, древньою міфологією. Центральне свято — день Купала, а всі інші, що передують йому, вважаються своєрідним приготуванням, із наростаючою силою виявляють повне панування літа на землі.

Спільним для весняного та літнього циклів був звичай царин-них процесій — ритуально-магічних містерій жерців (згодом старих господарів), які обходили поля, водойми, криниці, хати, трясовини та болота, замовляючи сили природи і духів, накликаючи врожай, заклинаючи природні стихії, щоб вони не шкодили господарству. Такі обходи могли здійснюватися під час посух чи паводків, затяжних дощів, хвороб чи епідемій; а також з метою накликання успіху в окремих видах діяльності — бджільництві (обходи пасік), тваринництві (обходи пасовиськ), рільництві (обходи полів) та ін.

Осінній цикл — останній у календарно-обрядовій творчості, він виявляє тісний зв´язок із попередніми, будучи їх тематично-функціональним продовженням. Разом з тим він замикає кільце річної обрядовості і є своєрідним провіщенням та приготуванням до зимових свят.

Як у всій народній обрядовості, традиції цього періоду мають міцну ритуально-міфологічну основу. У них простежується значний вплив найархаїчніших культів та уявлень, центральним з яких було вшанування духів померлих предків. Це було пов´язано із віруванням, що вбиті люди відроджуються весною у вигляді квітів, трав, злаків: «Вважалось, очевидно, що душі принесених у жертву людей, повертались до життя у вигляді колосків, які зійшли на їх крові і вдруге знаходили смерть під час жнив». Тому в період жнив люди намагалися задобрити дух поля.

Умовною межею між літнім та осіннім циклами є час завершення Петрівки. Обрядові дійства осіннього періоду, елементи яких дійшли до наших днів, виявляють стійку міфологічно-культову основу, де важливе місце займає поклоніння Стрибогу та Стривожим внукам — вітрам. Свято вітрів (Вітрогона) відбувалося 14 липня з ритуалами та замовляннями сил природи (хмари, дощу, граду, вітрів тощо) з проханнями не шкодити праці на полі у період жнив.

Поиск по сайту: