М.Максимович-фольклорист

Історії фольклористики відоме ім'я Михайла Максимовича (1804 - 1873),
історика, природознавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії
наук, першого ректора Київського університету св. Володимира. У 1827
році М.Максимович видав „Малороссийские песни". У передмові автор,
зазначивши привабливість української пісні, підкреслює її виховне
значення, а сам фольклор розглядає як засіб пізнання народу, його
культури, тобто як історичне джерело.

Пізніше виходять збірки М. Максимовича „Українські народні пісні"
(1834)„Збірка народних українських пісень"(1849). Відомий
фольклорист подав цікаві поради стосовно методики записів: записувати
їх в тому ж вигляді, як співають у селах, бажано з мелодією.

Одним із перших фольклорист почав називати епічно-ліричні твори думою,
подав він також і характеристику ознак цього жанру. Ще під час захисту магістерської дисертації у 1827 році Михайло Максимович підготував і видав першу в Росії і Україні збірку «Малоросійські пісні». Пізніше дослідник видав збірки українських народних пісень у 1834 і 1849 роках. До багатьох пісень Максимович додавав докладні історичні коментарі, які давали можливість глибше зрозуміти їх зміст і водночас життя українського народу. Збіркам Максимовича дав високу оцінку М.Гоголь. Фундаментальна праця Максимовича «Дні і місяці українського селянина», статті «Що таке думи» та «Замітки про побутові пісні» стали першоосновою етнографії як науки. На прикладі збірок українських пісень та інших своїх досліджень Максимович показав, що народне мистецтво є найвищим типом мистецтва, воно є взірцем для письменства та інших видів творчості. Український народ є володарем такої культури, яку можна поставити врівень з кращими взірцями народної культури Європи. Творцем цієї культури є саме та безіменна маса покріпаченого й пригнобленого народу, на яку з погордою дивиться частина малоросійського спольщеного чи зрусифікованого українського панства та великоросійська інтелігенція в особі Аскоченського, Соловйова, Погодіна. На прикладах з фольклору та «Слова про Ігорів похід» Максимович доводив, що українська мова цілком самостійна, а не зіпсоване російське «наречие», як вважав його опонент М.Погодін. Українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на терені від Дунаю до Дону. Такими сміливими й небезпечними на той час науковими висновками Максимович вселяв у сучасників-українців почуття гордості за свій народ, обстоював його самостійність, рівність з іншими народами та право на своє життя і національну культуру. А надруковані 1863 року в журналі «День» «Нові листи до Погодіна про старобутність малоросійського наріччя» остаточно завдали поразки погодінській теорії про старшість «великоруської» мови над «малоруською». У написаній 1837 року праці «Звідки походить руська земля за сказанням Несторової повісті та за іншими старовинними писаннями руськими» вчений різко виступив проти норманської теорії походження Русі. Він переконливо доводив, грунтуючи свої твердження на фольклорній і мовознавчій базі та літописних джерелах, що засновниками Київської Русі були слов’янські племена, які боролися за незалежність своєї землі від іноземних загарбників — степових кочовиків, норманських купців-грабіжників та польських феодалів. Внаслідок численних подорожей по Україні він створив новаторські для того часу праці «Українські стріли стародавніх часів, що були зібрані понад Дніпром біля Михайлової гори», «Про предмети давнини, що були передані автором у музей Московського археологічного товариства», «Археологічні записки про Київ та його околиці», що започаткували українську археологічну науку.

І. Франко-фольклорист

Початком діяльності Франка-фольклориста вважаються згадувані вже дві ру-

кописні збірки народних пісень, які він почав записувати від матері, коли був гім-

назійним учнем у Дрогобичі. Про це сам Франко писав згодом у листі до М. Дра-

гоманова: “Ще в нижчій гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї

матері, а опісля і в Дрогобичі розпитував свідущих людей (ремісників і т. і.), так

що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючі 800 номерів, правда, в

значній часті, коломийок. Менший зошит я послав у “Просвіту” і опісля случайно від-

найшов його в третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав”

У вісімнадцятирічному віці (1874 р.) І. Франко, як свідчить його лис-

тування з Ольгою Рошкевич, cпонукав свою адресатку до записування весільних

обрядів і пісень у Лолині, які пізніше в його упорядкуванні вийшли у виданні Кра-

ківської Академії наук (1886 р.), а українською мовою побачили світ лише 1970 р.

у збірнику “Весілля” під заголовком “Обряди і пісні весільні люду руського в селі

Лолин Стрийського повіту” [10, кн. 2, c. 73–124]. Навчаючись у Львівському

університеті (з 1875 р.), І. Франко розпочав

друкувати народні твори в часописі “Друг” під рубрикою “Із уст народу”. Тоді ж

разом із М. Павликом вони роблять першу спробу обґрунтувати потребу збирання

та публікування усної словесності, обстоюють важливість вивчення фольклору та

етнографії. Молоді збирачі фіксують водночас з художніми словеснимим творами

дані про побут народу, його умови життя. У львівській (1877 р.)

та коломийській (1880 р.) в’язницях записав він близько сотні народних пісень,

(опубліковані у книзі “Народні пісні в записах Івана Франка”, яку упорядкував

О. Дей [9]). Це й колядки та щедрівки (“Ой бувай же здоров, ґречний сподару”),

весільні (“Ой з суботоньки на неділеньку”, “Кому ти ся, Йвасеньку, кланяєш”),

балади (“Ей вийшла, вийшла подолянка по воду”, “Як поїхав Васюненько на по-

люваня”), історичні (“Ой попід гай зелененький” – про Довбуша), рекрутські та

жовнірські (“Журилася мати много”, “Прийшов сотник, прийшов віт”), пісні про

кохання й родинне життя (“Жалі мої, жалі, великі, немалі”, “Ой світи, світи, міся-

ченьку”), жартівливі й танцювальні (“Ой там, ой там коло млина”, “Сабадашко

моя”). Респондентами були Михайло Теслюк із Батятич (23 тексти), Кароль

Францишкевич з Рогатина (6 пісень), Францішек Батовський з Ценева Коло-

мийської округи (32 пісні), Яків Сидорук із с. Чортівця Обертинського повіту

(6 пісень), Іван Васильківський із с. Уторопів Коломийської округи (2 пісні) та ін.

Своїми фольклорно-етнографічними записами І. Франко започаткував на

сторінках часопису “Світ” відділ “Знадоби до вивчення мови і етнографії україн-

ського народу”. Тут були поміщені його записи нових пісень про поширення кар-

топлі в Західній Україні, етнографічно-статистичні нариси про шляхту ходачкову,

що жила в українських селах Галичини, та відома стаття “Дещо про Борислав”, у

якій автор наводить цікаві зразки пісень про ріпників і подає свої роздуми про но-

вотвори. Після того, як перестав виходити часопис “Світ” (1882 р.), І. Франко друку-

вав фольклорні матеріали у “Зорі”. Тут вперше була опублікована його стаття “Жі-

ноча неволя в руських піснях народних”. Значну частину пісень, аналізованих у

статті, зібрав сам Франко, а чимало й М. Павлик. Бажаючи розширити фолькло-

ристичні студії на сторінках “Зорі”, Франко звертається до відомих вчених з про-

ханням надсилати свої матеріали й дослідження. Зокрема М. Драгоманову він по-

відомляв, що хоче “завести” в “Зорі” постійну рубрику: “Між іншим, бажав би по-

давати й матеріали етнографічні: цікавіші пісні, казки, оповідання і т. і. У 80-х роках

Франко став організатором фольклорно-збирацької роботи в

“Етнографічно-статистичному кружку”, який почав діяти восени 1883 р. у Львові

при студентському товаристві “Академічне братство”. До збирацької роботи залу-

чали багато молоді не тільки зі Львова, а й з інших теренів, оскільки одним із го-

ловних завдань гуртка було “збирання матеріалу з народу”, “періодичні екскурсії

в різні сторони краю”. Франко організував цілу сітку кореспондентів. До нього зверталися запису-

вачі народних пісень, надсилаючи з різних кутків Галичини фольклорні матеріали.

Від імені гуртка він розсилає запрошення зайнятися збором народної творчості та

стати членом гуртка. Розгортанню збирацької роботи сприяла широка публікація народної твор-

чості в часописі “Житє і слово” (1894–1897 рр.), який видавав І. Франко разом зі

своєю дружиною. До нього надходили фольклорні записи від різних збирачів і

друкувалися у рубриці “Із уст народа”. Серед інших матеріалів Франко подав і

свої записи: новели (“Лісковий корч свідком” [6, с. 223–224], легенди (“Як душі з

того світа вертаються” [6, с. 225], оповідання про історичні особи (“Король Со-

бєский і жовківські жиди”, “Татарські напади на Підгір’є”, Діяльність І. Франка в

Етнографічній комісії, як слушно зауважив О. Дей,

справді гідна подиву: він керував виданням “Етнографічного збірника”, система-

тизував матеріал, складав покажчики паралелей, упорядкував понад тридцять од-

ну тисячу приповідок, збірку “Людових вірувань на Підгір’ю”, вів кореспонден-

цію з численними збирачами з усіх кінців України, сам записував з пам’яті або з

народних уст багато творів, що увійшли до “Етнографічних збірників”. Упродовж

майже 20 років під керівництвом Франка вийшло понад 30 томів “Етнографічно-

го збірника”, серед яких видатним явищем є “Галицько-руські народні приповід-

ки”. Загальний доробок І. Франка – збирача народної пісенності – понад чотири-

ста пісень і близько тисячі трьохсот коломийок. І це при тому, що він, як висло-

вився Є. Маланюк, “був одночасно і суспільним діячем і політичним мислителем,

і у ч е н и м, і повістярем, і драматургом, і поетом – і то на такім рівні, і в такій

повноті, яка нагадувала хіба мужів італійського Відродження чи наших Київських

Атен могилянсько-мазепинської доби”.

Поиск по сайту: