Філософські погляди І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейербаха

І. Кант здійснив у філософії свого роду переворот, суть якого полягає у зведенні гносеології до рангу основного і першого елемента теоретичної філософії. Він розглядав пізнання як діяльність, що відбувається за власними законами, і вперше зробив висновок, що не характер і структура субстанції, яка пізнається, а специфіка суб'єкта, який пізнає, є головним чинником, що визначає спосіб пізнання і Конструює предмет знання.

У розвитку філософських поглядів Канта виокремлюють два періоди: ранній, або "докритичний" (до 1770), і пізніший, "критичний", після створення ним філософської системи, яка одержала назву "критичної філософії", "критицизму", а також "трансцендентального ідеалізму". Цю систему Кант виклав насамперед у творах "Критика чистого розуму" (1781, вчення про пізнання), "Критика практичного розуму" (1788, етика), "Критика здатності судження" (1790, естетика і вчення про доцільність у природі).

І. Кант називав свою філософію критичною за її методом аналізу пізнавальних спроможностей, їхньої природи і можливостей. Щодо терміна "трансцендентальний", то він виник у схоластичній філософії і позначав об'єкти буття, що виходять за сферу обмеженого існування скінченного емпіричного світу: єдине, істина, благо, випадкове і необхідне, дійсне і можливе тощо. Кант надав цьому терміну гносеологічного значення. У його філософії трансцендентальним є все, що має стосунок до апріорних (додосвідних, доступних, за формулюванням Канта) умов можливого досвіду, формальних передумов пізнання, які організують науковий досвід. У нього це — надіндивідуальне в людині, що зумовлює об'єктивність знання. Тому предмет теоретичної філософії в Канта — не вивчення самих по собі речей, природи, світу, людини, а дослідження пізнавальної діяльності, установлення законів людського розуму і його меж. Отже, Кант на місце онтології у філософії поставив гносеологію.

Молодий І. Кант — прибічник природничо-наукового матеріалізму, який він намагався поєднати з ідеями ідеалістичної філософії Г. Лейбніца та його послідовників. "Дайте мені матерію, і я побудую з неї світ", тобто дайте мені матерію, і я покажу вам, як із неї має виникнути світ"1.

Як і раціоналісти, І. Кант вважав першочерговим завданням філософії критику догматизму. Однак він пішов далі раціоналістів, оскільки Обґрунтував необхідність піддавати критичному випробуванню і дослідженню також сам розум.

Раціоналісти сформулювали поняття "чистого розуму", тобто незалежного від чуттєвості мислення, якому вони приписували спроможність долати неминучу обмеженість даних досвіду. Кант прийняв це поняття, але рішуче відкинув твердження про здатність чистого розуму розширювати сферу людського знання за межі досвіду. (Досвід — чуттєво-емпіричне пізнання дійсності, що ґрунтується на практиці.) У зв'язку з цим він переглянув вчення про причини помилок. Кант доводив, що чуттєві сприйняття не обманюють нас, тому що вони не є судженнями. Помилки властиві лише мисленню, але не тому, що воно виходить із чуттєвого сприйняття, досвіду, а тому, що воно намагається робити висновки незалежно від досвіду. На противагу раціоналістам, він доводив, що будь-яке знання має передумовою чуттєві споглядання, тому поняття, позбавлені емпіричного змісту, нічого не додають до наявного знання, що раціоналістичне вчення про інтелектуальну інтуїцію, відповідно до якого вихідні положення науки і філософії — не логічні висновки, не емпірично констатовані факти, а самоочевидні істини, — неспроможне, оскільки в його основі — відрив мислення від емпіричних даних, спроби робити висновки, не спираючись на ці дані.

Водночас І. Кант виявив обмеженість філософського емпіризму, за яким загальні й необхідні теоретичні судження неможливі без чуттєвого спостереження окремих фактів.

Кант слідом за раціоналістами розмежував розум і розсудок. Він доводив, що в людини є три пізнавальних здатності: чуттєвість — здатність до відчуттів, розсудок — здатність до синтезу чуттєвих споглядань і утворення па їх підставі понять і суджень, розум — здатність до умовиводів, доведених до ідей. На відміну від розсудку, розум спрямований за межі будь-якого можливого досвіду, сфера розсудку — наука, сфера розуму — філософія. Якісна своєрідність людини в тому і полягає, що вона здатна мислити філософськи, підносячись над пемипучою обмеженістю досвіду.

Центральним у філософських системах XVII ст. було поняття апріорного, тобто наддосвідного, додосвідного, позадосвідного знання. Критерієм апріорності вважались загальність і необхідність істин. Такими абсолютно незалежними від досвіду уявлялись істини математики, логіки, філософії, оскільки ні логіка, ні математика, ні філософія того часу не давали жодних основ для розуміння того, що загальність і необхідність їхніх положень аж ніяк не абсолютні, що вони обмежені рівнем досягнутого знання і теоретичними припущеннями. Такі основи сформувалися пізніше завдяки створенню неевклідової геометрії, теорії відносності, квантової фізики і розвитку математичної логіки. Тому Кант не відкинув раціоналістичну концепцію апріорного, а переробив її. Він був перекопаний у тому, що ідеї, поняття, які не синтезують чуттєвих даних, не мають об'єктивного змісту і можуть виконувати лише інструментальну функцію, тобто бути формальним засобом пізнання або морального самовизначення. Зміст знання виникає лише з чуттєвих даних. Апріорне, отже, є тільки формою знання, за допомогою якої чуттєві сприйняття пов'язуються воєдино в певні образи. Такі, зокрема, у Канта категорії єдності, множинності, реальності, причинності, взаємодії, можливості, необхідності. Вони передують досвіду як його передумови, завдяки яким можливість досвіду і знання взагалі перетворюється па дійсність.

Сформульований Кантом принцип єдності апріорного і емпіричного дав йому можливість спростувати ще одну раціоналістичну догму щодо аналітичного характеру апріорних положень, суджень і умовиводів. В аналітичному судженні предикат не дає нового знання порівняно з тим, що вже мислиться в суб'єкті. Не заперечуючи існування аналітичних суджень, Кант вважав найбільш видатним досягненням відкриття апріорних синтетичних суджень, предикат яких не виводиться із суб'єкта, а поєднується з ним. Отже, було покладено край метафізичному протиставленню аналітичних і синтетичних суджень.

До кіпця життя Кант не зміг відмовитися від механістичної методології, яка привела його до переконання про принципову нездійсненність філософського монізму: розмаїтість дійсності не можна осмислити, спираючись на один принцип — матеріалістичне начало. Разом з тим вів обґрунтував положения про неспроможність ідеалістичного монізму, тобто виведення незалежної від свідомості реальності а духовного першоначала. Кант рішуче наполягав на тому, що чуттєві сприйняття зумовлюються об'єктивною реальністю, яка існує незалежно від свідомості та пізнання, яку він називав світом "речей у собі". Ллє, оскільки Кант відокремлював духовне від матеріального, то неминуче прийшов до дуалізму, тобто до протиставлення свідомості і буття, суб'єктивного й об'єктивного. Дуалізм спричинив появу агностицизму.

Предмет пізнання, вважав І. Кант, є таким, яким він уявляється суб'єкту. Така постановка питання призводила до суб'єктивістського розуміння процесу пізнання, відповіддю до якого пізнання саме створює свій об'єкт, а не відображає в дійсності, що існує поза і незалежно від нього. У Канта те, що пізнається, пе існує незалежно від пізнання, а тс, що незалежне від суб'єкта, який пізнає, виключається зі сфери пізнання. Так у нього виникли непізнаванні "речі в собі". Пізнаванні лише явища ("речі для нас"). Між "речами в собі" і "речами для нас", отже, — прірва.

Кант — непослідовний і суперечливий. З одного боку, міркував він, "речі в собі" впливають на пашу чуттєвість і викликають відчуття, з яких утворюються досвід, знання, а з іншого — чуттєві сприйняття не розглядаються як відображення "речей у собі", тому що непізнаванні. Заперечуючи пізнаванність "речей у собі", стверджуючи, що пізнання, як би далеко воно не просунулося, не наближає нас анітрохи до "речей у собі", Кант, проте, наголошував, що "речі в собі" виявляють себе в явищах. Тому безглуздим є твердження, нібито явища існують без того, що є.

Витоки помилок І. Канта полягають у відриві ним явищ від "речей у собі". Однак його філософія, незважаючи па агностицизм, вела до виникнення питання про реальний зв'язок "речей для нас" і "речей у собі". Змістові суперечності, що містять у собі спроби подолання обмеженої, однобічної постановки тих або інших проблем, є не просто вадою, а в певному значенні навіть їх перевагою. У полеміці проти споглядальної гносеології і спекулятивно-ідеалістичної метафізики, у своїх спробах перебороти протилежність раціоналізму і емпіризму, осмислити дійсну єдність раціонального і чуттєвого, Кант підходив до постановки корінних діалектичних проблем теорії пізнання. Кант був першим філософом, який виступив проти споглядального тлумачення процесу пізнання. Йому належить ідея про те, що теоретично нерозв'язані проблеми можна вирішити практично.

У "Критиці чистого розуму" Кант висунув також ідею створення нової логіки, відмінної від звичайної формальної логіки, яка обмежена тим, що відривається від будь-якого змісту розумового пізнання і від розбіжностей між його предметами, маючи справу тільки з чистою формою мислення.

Заслугою І. Канта є його вчення про антиномії — суперечності розуму. Згідно з цим ученням, суперечності в розумі неминуче виникають завжди, коли поняття абсолютного, яке залучається лише до аналізу світу "речей у собі", також застосовується до пізнання "речей для нас", де е тільки минуще, скінченне й обумовлене. Звідси виникають чотири антиномії.

1. Світ має початок у часі й обмежений у просторі. — Світ не має початку в часі і нескінченний в просторі.

2. Кожна складна субстанція утворюється простими. — Жодна річ не складається з простих частин, і у світі взагалі немає нічого простого.

3. Причинність за законами природи недостатня для пояснення всіх явищ. Існує вільна причина (спонтанна). — Немає жодної свободи, усе відбувається у світі тільки за законами, за необхідністю.

4. До світу належить, безумовно, необхідна сутність, як його причина. — Немає жодної абсолютно необхідної сутності світу як його причини ні в ньому, ні поза ним.

І. Кант вважав антиномії помилками розуму. Водночас він довів об'єктивну необхідність суперечностей у самому змісті теоретичного знання. Така постановка питання, незалежно від суб'єктивних намірів філософа, передбачала визнання діалектики об'єктивної дійсності. Яким, за І. Кантом, є механізм процесу пізнання? Щось невідоме — "річ у собі" — діє на органи чуття людини і породжує різноманіття відчуттів. Вони впорядковуються за допомогою апріорних форм споглядання простору і часу. Розташовуючись поруч одне з одним у просторі й часі, відчуття утворюють предмет сприйняття. Сприйняття мають індивідуальний і суб'єктивний характер. Загально значущість, і в цьому розумінні об'єктивність, сприйняттю надають категорії розсудку. Отже, розсудок конструює предмет пізнання. Рушійним стимулом розсудку є ідеї розуму. Згідно з кантівським визначенням, ідеї розуму — це поняття про безумовне, про першопричини всієї сукупності певної низки явищ. Коли, наприклад, людина шукає останнє безумовне джерело всіх явищ внутрішнього почуття, вона отримує ідею душі. Намагаючись піднятися до останнього безумовного джерела всіх явищ зовнішнього світу, людина приходить до ідеї світу, космосу в цілому. Бажаючи осягнути абсолютне начало всіх явищ, як психічних, так і фізичних, розум підіймається до ідеї Бога. Кант розумів ідеї як уявлення промету, до якої рине пізнання. Отже, ідеї виконують у нього регулятивні функції, спонукають розсудок до діяльності, керують ним.

Світ "речей у собі" відкривається, за вченням філософа, "практичному розуму", який виконує в нього функцію керівництва вчинками людини, тобто встановлення меж моральної дії.

Теологія стверджує, що лише релігійна віра робить можливими моральні діяння. Позиція Канта інша: "...мораль аж ніяк не потребує релігії...". Релігія черпає створювані нею моральні приписи з моральної свідомості, яка незалежна від релігії. Незалежна вона взагалі і від мотивів, що є поза сферою моральності. Ідею Бога створює розум. Проте

Кант не був атеїстом. Як агностик він вважав однаково недоказовими і атеїзм, і теїзм. Але, ставлячи питання про походження релігійних ідей, Кант відхиляв теологічні посилання на божественне одкровення, надприродне навіювання тощо. За Кантом, ідеї Бога, позбавленого безсмертя, потойбічного існування — апріорні (тобто позбавлені об'єктивного змісту) ідеї чистого розуму, тому релігійна віра має не теоретичну, а тільки практичну (моральну) основу.

У сфері моралі Кант зробив глибокі гуманістичні висновки про те, що людина — мета, а не засіб історичного процесу, і що найважливішим завданням філософії є виховання людини — гуманіста. Філософія покликана навчити людину того, якою треба бути, щоб стати людиною. Для цього вона повинна дати людям моральний закон. Такий закон Кант визначив назвою "категоричний імператив" (безумовна поведінка). Він має два визначення. У "Критиці практичного розуму" закон сформульований так: "Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути водночас і принципом загального законодавства". Інше формулювання — в "Основоположенні до метафізики моралі": "Дій так, щоб ти ніколи не ставився до людства, як у твоїй особі, так і в особі будь-якого іншого, тільки як до засобу, але, і завжди, у той самий час, і як до мети .

Згідно з Кантом, категоричний імператив є всезагальним і загальнообов'язковим законом. Ним повинні керуватися всі люди незалежно від їх походження, багатства, суспільного стану. Кантівський категоричний імператив важливий тим, що допомагає виключати випадки небажаної поведінки. За всієї абстрактності категоричного імперативу кантівська постановка питання про те, що моральна поведінка визначається не окремими, а загальними і необхідними мотивами, має велике принципове значення.

Моральний ідеал Канта — моральна автономія особистості. Досягнення цього ідеалу філософ пов'язував із розвитком правової держави. Він вважав, що лише в суспільстві, де всім людям забезпечені рівні громадянські права, можливі дійсно моральні стосунки між індивідами.

Отже, родоначальник німецької класичної філософії ставив, осмислював, намагався розв'язати проблему створення науково-філософського світогляду. Велич Канта виявляється в процесі розвитку його ідей, теоретичного осмислення і світоглядного освоєння його філософії, яка стала основою багатьох філософських шкіл, течій і напрямів.

Поиск по сайту: