Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Гуманізація педагогічної взаємодії вчитель-учень початкових класів

Найбільша турбота вчителя - олюднення середовища навколо кожної дитини. Учитель є співробітником Бога, його помічником у створенні людини.

У школі Життя, – а саме такою є гуманно-особистісна школа, - не було поганих і відсталих дітей. Через співробітництво з учителем тут долаються бар»єри. Коли зустрічаємо дітей, кажемо: «Ми чекаєм вас». Виявляємо цікавість до радощів і смутку дитини.

Вчити, виховувати, розвивати дитину важко, але й радісно водночас. Напротязі чотирьох років на очах у вчителя, наче квіточка, розвивається дитяча особистість. Школяр набуває знань, умінь, досвіду, навчається спілкуватися, оцінювати себе та інших у сприятливих умовах стає дедалі кращим і кращим

В.О.Сухомлинський писав, що влада педагога над особистістю учня дуже велика, і вона має бути мудрою. Він розповідав про одного вчителя, який насолоджувався своєю владою. У результаті одні діти були зламані, інші ставали грубими, залишаючись незламними. І всі разом дружно не любили вчителя.

Сприймати дітей такими, якими вони є, без поділу на «любимчиків» і «нестерпних хуліганів», водночас створювати умови, щоб вони ставали кращими , - це вияв педагогічного гуманізму. Треба виховувати в собі терплячість, уміння не піддаватись роздратуванню через неслухняність дітей. Неприпустимо переносити на учнів своє незадоволення світом, своїм життям або їхніми батьками.

Гуманність учителя не означає, що він невимогливий, непослідовний, дає доручення і не перевіряє. Гуманний учитель природно, ненав»язливо виховує дітей на позитивних прикладах, враженнях, почуттях.

Якщо розглянемо аспект «вчитель-учні», то звернемо увагу до способів індивідуалізації спілкування, ставлення до дисципліни, засобів оцінювання і виховними можливостями, до реалізації виховного потенціалу уроків.

 

Добре вчити дитину, яка тягнеться до вас, як соняшник до сонця. Щоб не перервати цей ланцюжок довір»я, маємо утверджувати в своїх стосунках із учнями людську гідність кожної дитини незалежно від того, які в неї навчальні успіхи, а отже, бачити в ній спочатку людину, а потім уже учня.

Натхненно звучать для вчителів положення Гуманної педагогіки Ш.О.Амонашвілі, який, розвиваючи думки своїх попередників, говорить, що «шлях до серця учня – це чисте серце вчителя». Учитель має бути професіоналом і романтиком, щоб зберегти у дітей сприймання уроку якомога довше.

Величезну роль у гуманізації навчально-виховного процесу відіграє оцінювання вчителем результатів роботи серед своїх вихованців. В.О.Сухомлинський вважав, що «оцінка має яскраво виражений моральний смисл, У ній закладений стимул, під впливом якого в дитини повинно утверджуватися прагнення бути хорошою і не бути поганою. Завдяки оцінці дитині має бути не байдуже, якою людиною її вважають люди – працьовитою чи недбалою. Цей вплив оцінки стає виховною силою тільки за тієї умови, коли оцінка гармонійно зливається з внутрішніми духовними силами дитини. Оцінка стає в руках учителя інструментом виховання, якщо вона пробуджує дитяче бажання вчитися і допомагає цьому бажанню, а не карає за небажання. Ще гірше, коли незадовільна оцінка ставиться дитині за невміння вчитися: звикаючи до думки, що вчитель вважає її ні до чого не здатною, дитина обманює, лицемірить».

Відвідуючи семінари, які проводив Ш.О.Амонашвілі, я більше уваги почала приділяти гуманній педагогіці. Діти в класі стали добрішими один до одного. Хворим дітям пишуть листи і чекають їх видужання, малюють їм малюнки, відвідуємо хворих. Завжди хвалю дітей за правильні відповідь, за посмішку, граємо в різні ігри, веселимось. Дарую дітям уроки, у яких в цей день день народження, а діти свої малюнки, співають, декламують вірші.

На уроках допускаю помилки, даю дітям можливість виявити їх і виправити. Дякую за сприяння.

Якщо урок не викликав у дітей задоволення, вибачаюсь перед учнями.

Одного разу до класу на уроці читання забіг сіренький котик. Діти затихли і здивовано дивились на нього. Я запропонувала дітям назвати котика. На перерві вони годували його. Були дуже раді.

 

Учні нерідко вигукують на уроках, а щоб зняти напругу, діти відповідають групками, хором, спочатку хлопчики, потім дівчатка. Ми гратимемо в гру «Сигнал». З першої і другої групи вийдуть дівчатка, імена яких починаються на одну з букв назви гри.

Гру «Злови карасика» почнуть ті, хто вже вміє плавати. От я дозволяю вірш прочитати тому, хто прийшов до школи перший.

Гуманний учитель, поважаючи працю дітей, після виконання ними складного завдання скаже співчутливо і впевненно: «Бачу, діти, нелегко вам було завершити цю роботу. Але спробуємо ще раз поміркувати разом»,

«Я певна, завтра всі лускатимуть ці приклади як горіхи», «Вам, діти, буде непросто розібратися у завданні, але ви все здолаєте».

Тільки так – з вірою в учня і з підтримкою його зусиль – можна «Олюднити», вмотивувати стосунки в навчально-виховному процесі, адже «навчання – не механічна передача вчителем знань учневі, а складні моральні відносини» (В.О.Сухомлинський).

Гуманізація навчального спілкування, домінування діалогу, стимулювання внутрішньої активності учнів, ситуації вільного вибору, природність і щирість учительських слів і жестів є обов’язковими умовами повноцінного навчання, виховання і розвитку кожної дитини.

3. Законі України "Про освіту»

В Законі України "Про освіту" містяться ті основні принципи і положення, на основі яких визначається стратегія і тактика реалізації законодавчо-закріплених ідей розвитку освіти в Україні.

Ці положення адресуються одночасно і суспільству, і самій системі освіти, і особистості, забезпечуючи як "зовнішні" соціально-педагогічні умови розвитку системи освіти, так і "внутрішні" власне педагогічні умови її повноцінної життєдіяльності.

Відзначимо ці положення: гуманістичний характер освіти; пріоритет загальнолюдських цінностей; вільний розвиток особистості; загальна доступність освіти; безплатність загальної освіти; всебічний захист того, хто навчається; особливе значення в управлінні, функціонуванні і розвитку школи має збереження єдності державно-національного, культурного і освітнього простору; свобода і плюралізм в освіті; відкритість освіти; демократичний, державно-громадський характер управління освітою; світський характер освіти в державних, муніципальних освітніх закладах; здобуття освіти рідною мовою; зв'язок освіти з національними і регіональними культурами і традиціями; наступність освітніх програм; варіативність освіти; розмежування компетенції суб'єктів системи.

Центральною ланкою системи освіти в Україні є загальна середня освіта, до складу якої входять: середні загальноосвітні школи, школи з поглибленим вивченням окремих предметів, гімназії, ліцеї, вечірні школи, освітні заклади інтернатного типу, спеціальні школи для дітей з вадами у фізичному і психічному розвитку, позашкільні навчальні заклади.

Головним завданням загальноосвітніх навчальних закладів є: створення сприятливих умов для розумового, морального, естетичного і фізичного розвитку особистості; формування наукового світогляду; засвоєння учнями системи наукових знань про природу, суспільство, людину, її працю, прийомів самостійної діяльності.

Закон України "Про освіту" має сім розділів:

I. Загальні положення (ст. 1 - 27).

ІІ. Система освіти (ст. 28 - 49).

ІІІ. Учасники навчально-виховного процесу (ст. 50 - 60).

IV. Фінансово-господарська діяльність, матеріально-технічна база закладів освіти (ст. 61 - 63).

V. Міжнародне співробітництво (ст. 64).

VI. Міжнародні договори (ст. 65).

VII. Відповідальність за порушення законодавства про освіту (ст. 66).

У преамбулі до закону "Про освіту" відзначено, що "метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями [5, 43].

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народностями.

Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного і культурного розвитку суспільства [Там же].

У першому розділі розкриваються: завдання законодавства України про освіту; права громадян на освіту; державна політика в галузі освіти; основні принципи освіти; мова освіти; навчально-виховний процес і громадсько-політична діяльність у закладах освіти; державні навчально-виховні заклади і церква; управління освітою і громадське самоврядування в системі освіти; органи державного управління освітою і повноваження органів управління освітою; повноваження Вищої атестаційної комісії і місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у галузі освіти; державні стандарти освіти; органи громадського самоврядування і самоврядування навчально-виховних закладів; умови створення навчально-виховних закладів; наукове і методичне забезпечення освіти; керівник закладу освіти; психологічна служба в системі освіти; соціально-педагогічний патронаж у системі освіти, участь діячів науки, культури та представників інших сфер діяльності в навчально-виховній роботі; організація медичного обслуговування, харчування в навчально-виховних закладах, забезпечення безпечних і нешкідливих умов навчання, праці та виховання; документи про освіту.

У другому розділі "Система освіти" розкриті положення про структуру системи освіти (дошкільне виховання, загальну середню освіту, професійну освіту, вищу освіту, післядипломну підготовку — стажування, клінічну ординатуру тощо, аспірантуру, докторантуру, підвищення кваліфікації, перепідготовку кадрів; позашкільне навчання і виховання, самоосвіту).

У третьому розділі розкриваються права і обов'язки учасників навчально-виховного процесу - вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів; вихователів, вчителів, викладачів, практичних психологів, соціальних педагогів, майстрів виробничого навчання, методистів, педагогічних працівників позашкільних закладів, наукових, інженерно-технічних працівників, навчально-допоміжного персоналу; батьків або осіб, що їх замінюють, батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу; представників підприємств, установ, кооперативних, громадських організацій і фондів, асоціацій, які беруть участь у навчально-виховній роботі.

У розділі IV розкриваються положення про фінансову і господарську діяльність закладів, установ, організацій, підприємств системи освіти, про їх матеріально-технічну базу, фінансування наукових досліджень.

Розділи V і VI визначають міжнародні договори та міжнародне співробітництво навчально-виховних закладів і органів управління освітою.

У заключному VII розділі визначається відповідальність службових осіб і громадян за порушення законодавства про освіту.

Реалізація Закону України "Про освіту" обумовлена цілим рядом труднощів і суперечностей, які значною мірою пов'язані з істотними змінами концепції розвитку нашого суспільства, зі спробами ввійти в ринкові відносини, зі змінами ціннісних орієнтацій, освітніх і життєвих потреб людини. Особливу тривогу викликає стан здоров'я дітей і підлітків, зокрема, у зв'язку з наслідками аварії на Чорнобильській АЕС.

За експертними оцінками вчених-педагогів у нашій державі лише 35 - 40% учнів старших класів здатних засвоїти програму загальноосвітньої школи з усіх предметів. Дані соціологічних досліджень свідчать про низьку навчально-методичну забезпеченість навчальних закладів середньої освіти. Існує ряд інших важливих проблем.

4. концепції національної школи України

Концепція середньої загальноосвітньої школи в Україні

12.09.1991р. Рішенням колегії Міністерства освіти України було затверджено Концепцію середньої загальноосвітньої школи України. Основні тези преамбули:

— критика існуючої школи і освіти:

1. Проголошений ідеологічний принцип (постулат) про обов’язковість середньої оcвіти без врахування реального стану справ у країні, орієнтація школи і вчителя на нівелювання природних задатків, інтересів та можливостей дітей, нехтування принципом диференціації навчання призвели до погіршення якості підготовки випускників школи, різкого падіння соціального статусу і престижу знань серед молоді. Школа все більше перетворювалась в бюрократичну ідеологічну установу, де панувала одноманітність, відчуження учня від школи, учителя від учня.

 

2. Особливо занедбаною виявилася сільська школа (недостатнє фінансування, слабка навчально-матеріальна база, невлаштованість вчителів).

 

3. Загострилося протиріччя між вимогою суспільства забезпечувати кожній людині єдиний, досить високий рівень загальної освіти і необхідністю всіляко задовольняти і розвивати індивідуальні інтереси та здібності учнів, поглиблюване хибним тлумаченням принципу єдиної школи.

 

4. Неминучим наслідком вульгарного розуміння принципу єдиної школи стала жорстка централізація всіх сторін її життя, яка призвела до відчуження школи від суспільства і національної культури, до втрати школою національних традицій, до дискредитації вивчення рідної мови, літератури, історії свого народу.

 

5. Ігнорування того, що школа завжди є національною. Спроби формування позанаціональної, так званої загальнорадянської школи без будь-яких національних ознак і особливостей призвела до кризових явищ.

 

Враховуючи той факт, що в сучасних умовах школа повинна виступати важливим фактором відродження нації, виховання в молоді почуття національної свідомості й гідності, активним засобом боротьби з національним нігілізмом, з проявами комплексу національної неповноцінності, нижчості, відступництва від своєї нації, міністерство освіти вирішило розробити і затвердити концепцію загальноосвітньої школи України, що визначатиме основні підходи до відновлення культуротворчої функції школи і її відродження на гуманістичних і демократичних засадах з пріоритетом у її діяльності загальнолюдських цінностей і моралі над класовими і національними.

 

Вихідними положеннями концепції є:

 

1. Забезпечення суверенності за законодавством, структурою і змістом навчання і виховання системи народної освіти на Україні.

 

2. Спрямування змісту і організації навчально-виховної роботи в школі на формування національної самосвідомості, органічне поєднання в діяльності школи національної та інтернаціональної, загальнолюдської культури.

 

3. Забезпечення випускникам школи обсягу наукових знань на рівні світових стандартів загальної середньої освіти.

 

4. Відмова від політизації навчально-виховного процесу, нав’язування шкоді ідеологічних догм і доктрин окремих партій, організацій, рухів, церкви тощо.

 

5. Забезпечення незалежності державної системи освіти від церкви і її світського характеру.

 

6. Організація навчально-виховного процесу на основі максимального врахування і розвитку індивідуальних здібностей, нахилів, обдарованості дітей.

 

7. Автономність школи у виборі форм і методів навчально-виховного процесу.

 

8. Орієнтація виховної діяльності школи на розвиток особистісних сил учнів, здібностей, талантів, рис якостей, відносин.

 

9. Надання учням можливості реалізувати будь-які свої вимоги демократичним шляхом, об’єднуватися в добровільні демократичні дитячі організації, в діяльності яких пріоритет надається загальнолюдським духовним цінностям.

 

10. Органічне поєднання державних і громадських засад в управлінні народною Освітою, відмова від заформалізованих управлінських структур і командно-адміністративних методів управління.

 

11. Оптимізація оплати праці педагогів з урахуванням дійсних затрат сил і робочого часу, а також результативності педагогічної діяльності.

 

Мета, завдання і структура загальноосвітньої школи.

 

1. Головна мета школи — формування і розвиток соціально активної, гуманістично спрямованої особистості з глибоко усвідомленою громадянською позицією, системою знань про природу, людину, суспільство, почуття національної самосвідомості, готовся до професійного самовизначення. Ця мета досягається різноманітними, диференційованими засобами.

 

2. Трудовий характер школи передбачає формування в учнів культу інтелектуальної і фізичної праці, поваги до людей праці, готовності до включення в трудову діяльність. Основними засобами для цього є послідовна реалізація принципу поєднання навчання з продуктивною працею, формування в учнів комплексу загально-трудових умінь, підготовка до свідомого вибору професії.

 

Політехнічний характер школи передбачає засвоєння учнями наукових основ сучасного промислового і сільськогосподарського виробництва, усвідомлення соціальних та екологічних наслідків науково-технічного прогресу.

 

3. Державна система загальної середньої освіти відокремлена від церкви і носить світський, відкритий характер Приватні громадяни республіки можуть навчати своїх дітей релігії індивідуально чи в створюваних релігійними організаціями навчальних закладах і групах. За баханням дітей чи їхніх батьків у школі може бути організоване добровільне вивчення «Історії релігії».

 

4. Найважливішим принципом загальноосвітньої шкоди є принцип гуманізму, відповідно до якого людині як вищій цінності суспільства надаються сприятливі умови для всебічного розкриття її здібностей і таланту, розвитку особистості. Школа покликана сприяти досягненню гармонії в поєднанні інтересів особи, суспільства і держави.

 

Гуманізація і гуманітаризація школи передбачає зміцнення органічного зв’язку навчання в ній з витоками національної культури, гуманітарними традиціями людства, досягненнями вітчизняної і світової громадської думки, подолання розриву між культурою, наукою і освітою.

 

Гуманізм школи полягає в послідовному поєднанні інтересів учнів і вчителів та виявляється у довір’ї та диференційованому підході до школярів, заснованому на врахуванні і розумінні їхніх індивідуальних особливостей і здібностей, запитів та інтересів, поваги до їх честі і гідності.

 

5. Головними напрямами відродження школи є. реалізація в навчанні та вихованні підростаючого покоління ідеї народності на основі засвоєння позитивних традицій національних культур; демократизація всіх сторін шкільного життя, перетворення школи з відомчої ідеологічної установи в громадсько-державний інститут, відхід від жорсткого одержавлення і регламентації діяльності, широкий розвиток самодіяльних засад, залучення громадськості до визначення і здійснення шкільної політики; індивідуалізація навчально-виховного процесу, організація його з врахуванням здібностей, нахилів, інтересів дітей та їхнього інтелектуального, фізичного і психічного розвитку; диференціація, яка передбачає варіативність змісту, форм і методів навчання та виховання; інтеграція зусиль від соціальних інститутів виховання — сім’ї, школи, трудових колективів, громадських організацій для поліпшення виховання підростаючого покоління.

 

6. Загальноосвітня школа функціонує у вигляді навчальних закладів різних типів:

 

— середня загальноосвітня школа. Забезпечує базовий рівень освіти з усіх загальноосвітніх предметів;

 

— школа з поглибленим вивченням окремих предметів. Забезпечує базовий рівень освіти з більшості навчальних предметів, а з деяких — вищий рівень знань;

 

— школа з профільним навчанням або спеціалізована школа. Передбачає базовий рівень освіти з більшості навчальних предметів і поглибленні знання з одного або декількох профілів: наукового спрямування (фізико-математичного, фізико-технічного, хіміко-біологічного, сільськогосподарського, філологічного, історико-суспільствознавчого, економічного, педагогічного тощо); художнього спрямування (музичного, образотворчого, акторського, вокального, хореографічного тощо; спортивного спрямування (за різними видами спорту).

 

Школи з поглибленим вивченням окремих предметів, з профільним навчанням та спеціалізовані школи можуть функціонувати як гімназії, ліцеї, колегіуми тощо;

 

— професійно-технічні училища (технічні ліцеї). Забезпечує майбутнім робітникам базових гуманітарних і природничо-наукових знань, загальнотехнічних дисциплін на галузевому рівні, а також спеціальних знань.

 

— можливе створення навчального закладу «дитячий садок-школа»;

 

— вечірні (змінні) загальноосвітні школи, очно-заочні середні школи;

 

— спеціальна школа для дітей з вадами розвитку.

 

Загальноосвітня школа є триступеневою:

 

I ступінь — початкова школа з тривалістю навчання — 3-4(5) років;

 

II ступінь — основна школа з тривалістю навчання 5 років;

 

III ступінь — повна середня школа (2-3 р.).

 

Ступені загальноосвітньої школи залежно від місцевих умов можуть функціонувати автономно. Між ступенями загальної середньої освіти забезпечуються єдність і взаємозв’язок, наступність мети, змісту, методів, засобів, організаційних форм навчання і виховання.

 

Школа і національна культура.

 

Школа об’єктивно виступає провідним фактором прилучення молоді до національної культури і традицій. Тут закладаються основи національної самосвідомості, прищеплюється любов до рідної мови, повага до свого народу, його історії і культури.

 

Споконвічність, первинність-культурно-історичної традиції народу, її діалектична єдність з загальною людською культурою, виступає вихідним принципом при конструюванні змісту освіти і всієї виховної діяльності школи.

 

Національний компонент змісту освіти включає знання рідної мови й літератури, історії свого народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культурі, народної творчості, знання про суспільний і державний устрій України її міжнародне становище, населення, природні ресурси, економіку, науку, культуру, сучасні етнічні процеси.

 

Ці знання розкриваються як в обов’язкових навчальних предметах, так і в предметах за вибором учнів, у факультативних курсах.

 

Національне самовизначення школи вимагає широкого відображення національних елементів у її виховній діяльності, відродження краєзнавчої роботи у всіх можливих напрямках, залучення учнів до активної участі в збереженні і охороні святинь свого народу, пам’ятників історії, культури і природи, до освоєння традиційних ремесел і народних промислів.

 

В навчально-виховному процесі школи має широко використовуватись вироблена тисячоліттями мудрість народної педагогіки, виражена в усній народній творчості, в споконвічних загальнолюдських моральних засадах і нормах людини праці.

 

Зміст загальної освіти. Під змістом освіти автори концепції розуміють узагальнену систему знань про природу, сучасне виробництво, суспільство, культуру й мистецтво, про людину; систему узагальнених інтелектуальних і практичних умінь, навичок творчого розв’язання практичних і теоретичних проблем, етичних норм.

 

У процесі засвоєння змісту освіти в учнів формується уявлення про цілісну наукову картину світу, здійснюється їхній інтелектуальний, емоційний, морально-етичний, естетичний, фізичний розвиток, виробляється громадянська позиція, орієнтація на вільний вибір професій і спеціальностей згідно з прагненнями і здібностями.

 

Одним з провідних принципів формування змісту освіти є гнучкість і відкритість, а також певна відносна стабільність.

 

Сучасний етап соціального і науково-технічного прогресу вимагає істотного оновлення змісту загальної середньої освіти в таких основних напрямах:

 

— широке відображення національної історії, духовим та матеріальної культури, мистецтва в органічній єдності із світовою історією, культурою, здобутками людської цивілізації;

 

— встановлення більш раціонального співвідношення часу на вивчення соціально-гуманітарних, природничо-математичних, мовних, художньо-естетичних предметів, на трудове і фізичне виховання;

 

— визначення оптимального поєднання класичної спадщини і сучасних досягнень відповідної науки в змісті окремих навчальних предметів;

 

— відображення в змісті освіти інтегративних процесів, які відбуваються в сучасній науці та виробництві, запровадження ряду інтегративних курсів з метою формування цілісної наукової картини розвитку природи і суспільства і усунення навчального перевантаження учнів;

 

— узагальнення, систематизація і генералізація знань на основі фундаментальних наукових ідей, теорій, законів, принципів, наукових картин світу;

 

— врахування, інтересів учнів та їхніх індивідуальних особливостей, орієнтація змісту на розвиток здібностей та емоційно ціннісних ставлень учнів, їх. наукового світогляду та творчого мислення;

 

— посилення гуманістичного, політехнічного і екологічного спрямування змісту освіти, дієвості засвоюваних учнями знань;

 

— забезпечення варіативності навчальних планів і програм з метою врахування як регіональних і національних особливостей, так і відмінностей в інтелектуальній, емоційній, моральній сферах учнів у темпах і рівнях психічного розвитку дітей.

 

Концепцією середньої загальноосвітньої школи України в змісті освіти виділяються два компоненти: державний і шкільний, які опрацьовуються відповідно Міністерством освіти України і школою. Державний компонент змісту освіти є інваріантним стандартом загальноосвітньої підготовки, незалежним від регіональних умов та індивідуальних особливостей учнів.

 

В Концепції досить детально викладається характеристика предметів чи інтегрованих курсів як державного, так і шкільного компонентів, акцентується увага на курси за вибором і профільне навчання, факультативи й додаткові заняття, розглядається вивчення предметів мовного циклу.

 

Навчально-виховний процес (НВП)

 

1. Навчально-виховний процес загальноосвітньої школи будується виключно на засадах наукової методологи. Вся організація НВП, зміст, форми і методи навчання та виховання є такими, що теоретичні і практичні відомості на будь-якому рівні вивчення строго відповідають даним сучасної науки, нормам загальнолюдської моралі. При вивченні історії та інших суспільних наук необхідно вчити розрізняти факти і їхнє тлумачення, оцінку; не нав’язувати учням категоричні, незаперечні судження та оцінки.

 

2. Школа повністю самостійна у виборі форм організації НВП, методів і засобів його реалізації. Будь-яке нав’язування учителям і школам типів, структур уроків чи методів їх проведення є неприпустимим (хоч не слід ігнорувати загально-педагогічними та методичними вимогами до організації НВП).

 

3. Засвоєння учнями змісту освіти має здійснюватись не стільки шляхом передачі готових висновків, скільки шляхом розвитку творчих задатків, здібностей, спрямованих на створення цінностей, знань і умінь, підведення учнів до самостійних умовисновків та узагальнень. Пояснювально-ілюстративні і репродуктивні методи повинні органічно поєднуватись з проблемними методами, яга ставлять учня в умови самостійного набування знань; дискусіями, дидактичними іграми, творчими індивідуальними завданнями, з широким використанням сучасних ТЗН, поступовим впровадженням комп’ютерних технологій.

 

4. У НВП створюються умови для морально-етичної оцінки учнями реальних та навчальних ситуацій і перевірки своїх можливостей. Організація такої пізнавальної діяльності передбачає гнучке поєднання індивідуальної та групової, самостійної і керованої, класної і домашньої діяльності.

 

5. У НВП школи використовуються різноманітні форми навчальних занять — урок, лекція, семінар, навчально-практичне заняття, дидактична гра, колоквіум тощо шляхом поєднання їх у раціональній системі.

 

6. НВП будується на основі результатів всебічного систематичного і науково обґрунтованого вивчення психолого-фізіологічних особливостей учнів. З цією метою школи забезпечуються психологічною службою.

 

7. Орієнтація на всебічний гармонійний розвиток особистості учнів детермінує таку максимальну наповнюваність:

 

— у початкових класах і групах продовженого дня — не більше 20 учнів,

 

— у 5-11 класах — не більше 25. Недоцільним є об’єднання початкових класів у класи-комплекти незалежно від кількості дітей у кожному класі.

 

8. У школі створюється надійна система як запобігання неуспішності і відставання учнів у навчанні, так і робота з обдарованими дітьми (класи підтримки, класи вирівнювання, адаптації, індивідуальні заняття для реалізації здібностей, заняття з логопедом, лікувальна фізкультура, ритміка).

9. Духовне відродження школи вимагає гуманізації не лише змісту освіти, але й НВП. Вона полягає в створенні такої атмосфери на заняттях, щоб задовольнялися природні потреби учнів у пізнавальній діяльності, спілкуванні, самовираженні і самоутвердженні.

10. Робота школи щодо нагромадження учнями позитивного соціального досвіду, їх громадянського змужніння передбачає включення дітей в систему колективних відносин. Становлення особистості немислиме поза колективом.

11. Учням надається можливість при наявності здібностей і бахання достроково завершити навчання в школі. Передбачається система екстернатного складання екзаменів і можливостей дострокового одержання документа про здобуття середньої освіти.

12. Демократичні права учнів поєднуються з обов’язками глибоко оволодівати основами наук, дотримуватись навчальної і трудової дисципліни, бережливо ставитися до громадської власності, природи й навколишнього середовища. Обов’язковим є дотримання принципів загальнолюдської моралі і етики, здорового способу життя, нетерпиме ставлення до антигромадських проявів.

13. Естетичне виховання в школі здійснюється на засадах національної культури мистецтва, традицій і звичаїв народу, за рахунок вивчення предметів естетичного циклу (музика, співи, образотворче мистецтво, хореографія), організації позакласної роботи в галузі народного мистецтва тощо.

14. Органічною складовою життєдіяльності учнів, зміцнення їх здоров’я виступає фізична і розумова праця. Трудове виховання здійснюється у всіх видах НВ діяльності, забезпечується політехнічним і трудовим спрямуванням вивчення всіх навчальних предметів, залученням учнів до суспільно-корисної, продуктивної праці, до участі в технічній творчості тощо.

15. Обов’язковою умовою ефективного виховання учнівської молоді є широкий їх вихід за межі шкіл в самодіяльні молодіжні об’єднання (спортивні команди, гуртки технічної творчості, літературні і театральні студії тощо).

Учитель сучасної школи

Учитель має бути:

— широко освіченою, глибоко ерудованою людиною високої моральної, інтелектуальної, фізичної і естетичної культури,

— глибоко обізнаним в своїй спеціальності і методично озброєним, таким, що розуміє особливості розвитку дітей різного віку, їхнього внутрішнього світу, мотивів поведінки,

— любити дітей, мати бажання і вміння спілкуватись з ними,

— із сформованим науково-педагогічним мисленням, почуттям нового;

— готовим до постійної самоосвіти, поглиблення і поповнення знань в різних галузях науки, мистецтва, культури.

В концепції передбачено шляхи забезпечення матеріального становища вчителів, відповідних умов праці і відпочинку, проведення атестації педагогічних кадрів (з ініціативи адміністрації і самого педагога).

Управління школою

1. Школа має юридичну та фінансову самостійність, будує свою діяльність на принципах самоврядування, гласності і демократії. Кожна школа опрацьовує власний статут, в якому визначається її мета й завдання, організаційна структура, а також норми і правила життя колективу, права і обов’язки його членів.

 

2. Управління школою ґрунтується на тісній співпраці державних органів і органів громадського самоврядування.

 

3. Колегіальним органом шкільного самоуправління є загальні збори колективу та обрана ним шкільна рада.

 

4. Демократизація управління школою передбачає моральне і матеріальне стимулювання творчих пошуків педагогів, підвищення рівня їхньої загальної культури і кваліфікації, професійної майстерності; створення комфортного морально-психологічного клімату, доброзичливих стосунків між учителями і учнями, учителями і адміністрацією школи, педагогічним колективом і батьківською громадськістю; створення дійової і ефективної системи учнівського самоврядування.

 

5. Персональну відповідальність за результати НВП несе педагог і керівництво школи. Будь-який адміністративний вплив на них з вимогою зміни реальних показників навчання і виховання є неприпустимим.

 

Необхідні умови реалізації концепції

 

Освіта повинна бути включена в систему найвищих соціальних пріоритетів.

 

Однією з умов успішної реалізації концепції є належне науково-методичне забезпечення всіх сторін педагогічного процесу. Психолого-педагогічна наука покликана розв’язати на теоретичному і прикладному рівні такі проблеми:

 

— принципи і критерії відбору змісту освіти, особливо її «ядра» (соціальне необхідного обов’язкового обсягу знань, умінь і навичок);

 

— шляхи і засоби диференціації та індивідуалізації навчання, розробка і апробація різних варіантів навчальних планів;

 

— підготовка сучасних програм, підручників, навчальних посібників, у яких реалізуються ідеї гуманізації і демократизму, єдності навчання і виховання;

 

— розробка надійної діагностики рівня вихованості і засвоєння учнями змісту освіти;

 

— умови розвитку здібностей і обдарованості учнів;

 

— наукове обґрунтування конкретних шляхів перебудови системи підготовки і підвищення кваліфікації вчителя.

6. проблеми шляхи удосконалення системи освіти в україні

Соціологічні дослідження системи освіти в Україні, шляхи її вдосконалення

 

 

Для того щоб виявити дієвість освіти з позицій соціології, потрібне різнобічне оцінювання цього інституту. Дуже важливо оцінити соціальне спрямування, мету, настанови й орієнтації як тих, хто вчиться, так і тих, хто вчить, а також тих, хто є споживачем продукції професійної освіти, хто отримує професійних фахівців, що претендують на відповідність потребам народного господарства. Саме з таких позицій підходить соціологія до вивчення ключових показників освіти.

 

Насамперед соціологів цікавить рівень знань учнів, студентів, населення країни. Нині показник працюючих у народному господарстві, що мають середню, середню спеціальну і вищу освіту, надзвичайно високий. З кожним роком він ще збільшується. Проте якість професійної підготовки не задовольняє сучасні потреби

суспільства. Кращі традиції, які мала вітчизняна середня та вища школа в кінці 50-х рр. ХХ ст., згодом було втрачено. Вона перестала забезпечувати засвоєння справжнього багатства людської культури, загальногуманістичних моральних цінностей.

 

Тематика соціологічних досліджень у нашій країні змінювалась одночасно з еволюцією соціальних відносин. Соціологічні дослідження проблем освіти активізуються у 60—70-ті рр., у періоди її реформування. Аналізуються взаємодія освіти із соціальною структурою суспільства, соціально-професійна орієнтація молоді, чинники поліпшення якості освіти тощо.

 

Дослідження виявили брак належних зв’язків між навчально-виховною й науково-дослідною діяльністю вищої школи, порушення принципу безперервності освіти, ускладнення адаптації молодих фахівців через невідповідність якості підготовки потребам суспільства, причиною чого був здебільшого недостатній зв’язок освіти з виробництвом. Майбутні фахівці — випускники спеціальних навчальних закладів — були мало поін­формовані про зміст і специфіку майбутньої професії, умови й оплату праці. А тому значна їх частина була невдоволена тим, як складалася їхня професійна доля і періодично змінювала професію чи місце роботи.

 

Дослідження показали, що значний вплив на якість підготовки фахівців справляє матеріально-технічна база, науково-методичне та організаційне забезпечення навчального процесу.

 

Для оцінювання ефективності та якості освіти велике значення має задоволення процесом здобуття знань, методами та формами надання знань, самими знаннями і тим, наскільки вони допомагають людям у житті.

 

Соціологічні напрацювання свідчать, що вдоволеність освітою є дуже низькою у службовців і ще нижча у робітників. Учені пояснюють це явище обмеженими можливостями соціального статусу, а також недостатніми у свій час вимогами школи та батьків, які змусили б їх докладати більших зусиль для оволодіння знаннями.

 

Розвиток сучасної системи освіти в Україні також є дуже суперечливим — реальні позитивні зміни часто є набагато меншими ніж негативні тенденції. Щодо багатьох питань триває стан цілковитої невизначеності.

 

Стара система освіти приділяла багато уваги трудовому навчанню, вихованню первинної потреби в праці. Але вона була малорезультативною, оскільки оперувала самими загальниками — працелюбність узагалі, трудове навчання взагалі без урахування конкретних запитів і побажань молоді.

 

Ефективність освіти, як зауважує Ж. Тощенко, багато в чому залежить від того, яку мету мають учасники цього процесу і насамперед учні та студенти, що вони хочуть реалізувати у своєму житті за допомогою освіти. У цьому контексті дуже важливо виявити залежність між соціальною і професійною орієнтацією. Соціальна орієнтація — це визначення людиною свого місця в системі суспільних відносин, вибір бажаного соціального статусу і шляхів його досягнення. Професійна орієнтація — це усвідомлення того «набору» професій, який пропонує в даний момент суспільство, і вибір із них найбільш привабливої.

 

Соціальна і професійна орієнтації взаємодіють, бо соціальний статус людини в суспільстві значною мірою визначається характером і змістом його професійної діяльності.

 

Соціологічні дослідження свідчать, що вибір професійної освіти лише частково зумовлюється інтересом до самого тільки фаху. Більше ніж на професію молодь орієнтується на своє майбутнє соціальне становище, тому соціальна орієнтація випускників шкіл формується набагато раніше за фахову. Вони мало поінформовані про зміст майбутньої професії, але свідомі того, які життєві блага, привілеї, добробут вона забезпечує. Особливо посилилась соціальна орієнтація в період ринкових перетворень. Різко збільшилась кількість бажаючих здобути економічну, фінансову, юридичну освіту, через те що саме ці види освіти дають можливість бути в майбутньому лідером, матеріально забезпеченою людиною, посісти високу соціальну позицію в структурі суспільства. Не бажає сучасна молодь фізично працювати, не користуються в неї повагою виробничі професії, що потребують середньої спеціальної освіти.

 

До проблеми мети впритул примикає проблема мотивів навчання. Якщо в загальноосвітній школі інтерес до освіти дещо розмитий настановами «так потрібно», «вимагають батьки», «усі вчаться», то в професійних середніх та вищих школах він чітко проявляється в бажанні «отримати престижну професію», «працювати в інтелектуальній сфері діяльності». За ринкових відносин виявляється особливий інтерес до високої заробітної плати, економічної незалежності, майбутнього влаштування в житті.

 

Найбільш престижними нині є підприємницька і менеджерська діяльність, банківська і правнича справа, бухоблік і аудит тощо, натомість значно знизився престиж діяльності інженера, лікаря, учителя, науковця. Зміни, що відбуваються в суспільній свідомості, зумовлено невиправданою невідповідністю соціально-економічних умов різних видів праці, а передовсім її оплати. Звідси й низька професійна стабільність. Велика кількість випускників середніх та вищих навчальних закладів працюють не за фахом. Безробіття призводить до того, що багато фахівців змушені працювати на посадах, які не потребують такого високого рівня підготовки.

 

Для подолання перекосів у суспільній свідомості, в оцінці престижності професій, у формуванні професійної орієнтації та мотивації до праці велике значення має забезпечення в системі освіти поєднання навчання з продуктивною працею. Завдяки цьому молодь набуває не тільки трудових навичок, а й усвідомлює суспільну значущість цього виду праці; молоді відкриваються можливості свідомої орієнтації у трудовій сфері, а отже, економічної свободи, виникає інтерес до поповнення знань. Без цього праця, на думку видатного педагога А. Макаренка, є педагогічно нейтральною, тобто не формує духовного багатства особистості.

 

У цьому зв’язку надзвичайно велике значення має співпраця навчальних закладів з науковими й виробничими організаціями, участь учнів і студентів у дослідженні та розв’язанні конкретних проблем сьогодення. З переходом до ринкових умов можлива поява нових форм організації такої співпраці, наприклад, шкільних та студентських кооперативів, поєднання навчання і трудової діяльності на громадських засадах.

 

Криза освіти проявилася й у збільшенні її відставання від науки. У ХХ ст. наука збагатилася новими знаннями, освіта ж щодо розвитку методології і дидактики залишилася на рівні ХІХ ст., що знижує престиж знання, послаблює його мотивацію.

 

У цьому контексті особливо актуальним є питання формування самої концепції освіти, характеру її дальшого функціонування. Стара авторитарна система освіти, виконуючи державне замовлення, формувала не суб’єктів соціальної дії, а людину-об’єкт, якою можна було б управляти, маніпулювати. Вона протиставляла особисте — суспільному, політичне — моральному, професійне — людському. Це пригнічувало людину, принижувало її гідність. Завдання сучасної системи освіти — формувати вільну особистість, яка б самостійно робила вибір і визначала свій життєвий шлях, забезпечувала би свій добробут і сама відповідала за свій соціальний статус. Цьому може сприяти система, орієнтована на зміст освіти, на активні способи інтеграції молоді в соціальні відносини. Вона має більше зосереджувати увагу не на окремих навчальних дисциплінах, не на обсязі інформації, а на пошуках нових методів організації навчання, коли у свідомості людини формувалося б якомога більше прямих зв’язків із загальним світосприйняттям, суспільною свідомістю. Саме в цьому і полягає справжнє багатство, цілісність і єдність особистості, запорука її справжньої свободи.

 

Велике значення має формування освітою національної самосвідомості, що сприятиме визначенню молоддю правильних життєвих орієнтирів. Поєднання історичної свідомості із самосвідомістю є необхідним для формування в молоді справжньої громадянської позиції в побудові демократичного суспільства.

 

Значний вплив на свідомість і поведінку молоді справляє система управління навчальним закладом. Додержання норм і принципів демократії, справедливе розв’язання принципових питань, що стосуються інтересів різних груп молоді, стає для тих, хто навчається, справжнім орієнтиром на майбутнє.

 

Удосконалення системи освіти неможливе без змін у викладацькому корпусі. За об’єктивними даними (освітою, стажем) більшість викладачів, педагогів відповідає своєму призначенню, але якість їхньої діяльності здебільшого залишає бажати ліпшого. Багато хто з учителів, викладачів вищої школи не розуміє сутності явищ, що відбуваються нині в Україні, не вболіває за її майбутнє, а отже, мимоволі передає свою розгубленість, апатію і безпорадність учням. Як свідчать соціологічні дослідження, велике занепокоєння студентів викликає несправедливість і байдужість деяких викладачів і деканів, необ’єктивність оцінювання знань, невиправдано завищений статус тих, хто платить за навчання.

 

Система здобуття освіти є одним із критеріїв соціальної диференціації. Роль цього критерію з переходом до ринку посилюється. З демократичної системи освіти, доступної для представників усіх соціальних груп, відкритої для контролю і дій з боку суспільства, вона перетворюється на селективну, елітарну, таку, що базується на ідеї як економічної, так і політичної автономності. За ринкових умов освіта сприймається як сфера підприємницької діяльності, яка має давати прибуток. Тому можливість платити і талант — дві головні складові селекції в освіті.

 

Освіту в Україні було знецінено. Про це свідчить хоча б оплата праці. По суті, зникла була її диференціація (професор отримував значно меншу зарплату, ніж державний службовець із середньою освітою). Унаслідок цього багато найкваліфікованіших викладачів вищої школи виїхали за кордон, знизився інтелектуальний рівень нації. А в США, наприклад, навіть пересічний працівник з вищою освітою отримує зарплату на 70% більшу ніж той, хто її не має.

 

Погіршання матеріального стану, послаблення стабільності, руйнування соціальної захищеності, обмеження прав вузівських та шкільних колективів посилили вплив вузькогрупових інтересів, активізували дезорганізаційні процеси в системі освіти. Працівники освіти своє тяжке матеріальне становище, труднощі адаптації до ринкових умов небезпідставно зв’язують насамперед з державною політикою, яка постійно відмовляється визнавати освіту пріоритетним напрямком розвитку держави.

 

Соціальна незахищеність породжує у викладацьких колективах почуття апатії й розчарування. За таких умов годі й сподіватися, що вони впроваджуватимуть у навчальний процес будь-які новації, виявлятимуть ініціативу та високу свідомість.

 

Однією з причин такої ситуації (крім непродуманої державної політики) є брак інтеграції навчального процесу і практики. Як уже наголошувалося, екстенсивний розвиток народного господарства в минулому не потребував спеціалістів високої якості. Рівень життя людини не залежав від її професійної компетенції. Знання, талант залишалися незастосованими.

 

Тому наприкінці 80-х і на початку 90-х рр. минулого століття соціологів цікавили проблеми, зв’язані зі входженням освіти до ринкових умов, з управлінням та реформуванням вищої та середньої школи. Саме тоді почався перехід від уніфікованого державного навчання до різноманітних альтернативних форм вищих і середніх навчальних закладів. Відбулися зміни й у державній освіті. Вона стала різноманітнішою, багатоступеневою, було запроваджено акредитацію вузів, договірну систему відносин зі споживачами, змінено правила прийому абітурієнтів тощо. Мета всіх цих змін — підвищення якості підготовки фахівців, уходження в ринкові відносини й інтеграція системи освіти України у світову систему.

 

Головною ідеєю реформування освіти є створення єдиної неперервної системи, яка з допомогою комплексу державних, громадських та приватних установ освіти здатна була б відтворювати інтелектуальний, духовний потенціал суспільства, задовольняти всі громадські потреби на рівні світових стандартів.

 

Однак практичне здійснення цієї ідеї гальмується багатьма несприятливими чинниками. На підставі соціологічних досліджень останнього часу провідні фахівці визначили основні з них:

катастрофічне матеріальне та фінансове становище освітніх установ на фоні загальної соціальної кризи в державі;

утрата інтелектуалів та зниження загальної якості кадрового потенціалу викладацького корпусу, спричинене безперешкодною дією нецивілізованого й неконтрольованого ринку епохи «початкового нагромадження капіталу»;

нерозвинутість соціальних механізмів та правового забезпечення самостійності, ініціативи й експериментування в освіті;

слабкість альтернативного сектору освіти як щодо організаційних форм та стабільності, так і здебільшого щодо якості належних освітніх стандартів;

брак у навчальних закладів свободи, необхідної для реалізації власних моделей підготовки фахівців, систем оплати праці тощо.

Отже, соціологія повинна сприяти системному реформуванню освіти згідно з найновітнішими досягненнями сучасної світової науки й адекватним урахуванням умов ринку.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.