СТАРОДАВНІ ГРЕЦІЯ ТА РИМ

У контексті давньогрецької культурної традиції, на нашу думку, можна виокремити два напрями у поглядах на збройний конфлікт, виразниками яких умовно можна вважати Гомера і Гесіода.Гомер оспівував мужнього воїна, носія певного кодексу лицарської честі. Зокрема воїну слід було дотримуватися перемир'я протягом узгодженого часу, справедливо ділити здобич, виносити з поля бою поранених і вбитих, не заважати супротивнику ховати загиблих, не вбивати тих, хто підкорився і здається у полон, тощо. Щоправда, боги у Гомера постійно втручалися у перебіг війни між троянцями й ахейцями, часто підбурюючи і тих, і тих до нешляхетних дій. Тому відповідальність за безчесну поведінку героїв лягала ніби на них. У цілому ж складається враження, що, розглядаючи дотримання воїнами "правил війни" як одну з лицарських чеснот, Гомер не схильний рішуче засуджувати тих, хто ці правила порушив в окремому випадку. Так само не є чіткою межа між військовою хитрістю і підступністю. В одного з улюблених героїв Гомера - у "великою хитрістю славного" Одіссея [50, с. 151] - міркування ефективності часто брали гору над вимогами честі. У творах грецьких філософів, яких зараховують до наївних стихійних діалектиків, стверджувалося, що все змінюється, і боротьба, зіткнення (війна) є атрибутом життя. "Треба знати, що війна є загальноприйнятною, що ворожнеча - звичайний порядок речей, і що все виникає через ворожнечу"; "Ту з протилежностей, яка призводить до виникнення [космосу], називають війною і розбратом, а ту, яка до згорання, - згодою і миром"; "Війна - батько всіх, цар усіх: одних вона оголошує богами, інших - людьми, одних створює рабами, інших - вільними" (Геракліт). Демокрит (бл. 460 – бл. 370 рр. до н. е.) звернув увагу на негативні наслідки чвар для переможців: "Міжусобна війна – зло для обох сторін: це однакове лихо і для переможців, і для переможених" [113, с. 370]. Водночас "змагання шляхетних корисне для того, хто змагається, і не шкодить тому, з ким змагаються" [ИЗ, с. 370].

Удосконалення законів із метою мінімізації негативних наслідків суспільних конфліктів є однією з провідних ідей, які розробляв Платон. В одному з найвідоміших діалогів "Держава" Платон розглядає, крім іншого, питання ведення війни. Спираючись на спостереження реальної взаємодії грецьких держав у війні, Платон закликає у внутрішніх війнах, війнах греків проти греків, які він називає розбратом (залишаючи термін "війна" тільки для збройних державних конфліктів із варварами), дотримуватися певних обмежень під час ведення бойових дій, зокрема: 1) не спалювати будинки і не розоряти країну; 2) не вважати ворогами все населення - і чоловіків, і жінок, і дітей -а тільки воюючу сторону (призвідників розбрату). Але ці обмеження не стосуються війн із варварами . У "Політику" Платон розглядає психологічне коріння конфліктів, стверджуючи існування двох типів натур: мужніх і розсудливих. Ті, хто носять у своїх душах кожну з них, "відчувають між собою розлад", "вступають у найбільш ворожі відносини - стосовно багатьох речей - один з одним" [144, с. 77]. Розсудливі, "ті, хто відзначається упорядкованістю, завжди готові жити мирно, опікуючись власними справами і не втручаючись у чужі; таке саме їх поводження зі своїми домочадцями та з іншими містами: вони завжди готові підтримувати з ними мир" [144, с. 77—78]. Але розсудливість, за Платоном, із часом переходить у млявість і нездатність себе захистити, тому громади розсудливих підпадають під владу завойовників. Але є вади й у мужніх, які, "постійно втягуючи свої міста у війни... викликають до себе ворожість багатьох могутніх людей і або зовсім занапащають свою батьківщину, або віддають її у рабство й підпорядкування ворожим державам" Але постійна війна, за Платоном, існує не тільки між державами, а й усередині них, причиною чого є недосконалий державний лад. І демократичний, і олігархічний, і тиранічний лад — усі вони можуть бути названі "тривалою міжусобицею, бо жоден з цих ладів не приймається добровільно, але тримається постійним насильством і свавіллям, що пригнічує волю підданих. Володар же, побоюючись своїх підданих, добровільно ніколи не допустить, щоб вони стали гідними, багатими, сильними, мужніми і взагалі обізнаними з ратною справою". На думку Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), "військове мистецтво є певною мірою природним засобом набуття власності, бо це та частина військового мистецтва, яка має на меті полювання: полювати ж треба як на тварин, так і на тих людей, що від народження повинні коритися, але не бажають чинити послух. Війна проти них вважається справедливою" [7, с. 25]. Позитивним аспектом війни є те, що вона "примушує бути справедливим і поміркованим" [7, с. 206], тоді як мир сприяє розвиткові зарозумілості. Водночас війна не є самоціллю, а "існує заради миру". Військову підготовку громадян слід проводити: 1) не для того, щоб поработити тих, хто цього не заслуговує, але щоб передусім вони самі не потрапили у рабство; 2) для того, щоб вони прагнули гегемонії на користь підвладним, а не для набуття деспотичної влади над усіма; 3) для прагнення до деспотичної влади тільки над тими, хто заслуговує бути рабом. Стародавній Рим відомий тим, що впродовж свого існування вів майже неперервні війни з сусідніми державами. За легендою, римський храм Януса, що відчинявся з оголошенням війни (через його ворота війська вирушали у похід), лише двічі був зачиненим у зв'язку з мирними днями. Римському історикові Корнелію Непоту (94-24 pp. до н. е.) належить відомий вислів: "Хочеш миру - готуйся до війни". Права римських громадян охороняло природне право (jus naturale), а право іноземців (jus gentium) давало захист тим, хто мешкав у Римі, але не був римлянином. На мешканців ворожих держав права не поширювалися (за відомим римським прислів'ям, "Голос закону заглушається брязкотом зброї"). Водночас визнавалося, що починати війну слід лише на законній підставі {justa causa). Війна розглядалася як засіб правового захисту в умовах, коли інші засоби не допомагали. Військові приготування починалися тоді, коли Рим вимагав компенсації за завдану образу, наприклад за напад на римських громадян чи союзників Риму за межами римських володінь. Якщо вимоги не задовольнялися, особлива колегія жерців-феціалів провадила церемонію, на якій проголошувалося, що вороги Риму керуються несправедливими мотивами, тоді як мотиви Риму справедливі. Потім відкривалися ворота храму Марса. Спеціальна делегація вирушала до кордонів, де кидала списи на ворожу територію, сповіщаючи ворога про початок війни. Після цього можна було починати бойові дії. Після їх закінчення набирав чинності закон відплати (lex talionis), за яким ворог, що не виконував вимоги переможця, тлумачився як злочинець.Римські історики докладно описали як війни, що їх вели римські полководці з сусідніми державами, так і численні громадянські війни. Було зібрано й упорядковано численні прийоми військової хитрості ("Стратагеми" Секста Юлія Фронтіна [192] та "Стратагеми" Поліена [147]). Вміння використовувати попередній військовий досвід і закріплювати його в інституційних формах давало римлянам перевагу у війнах із сусідніми народами.Цицерон (106 - 43 рр. до н. е.) у праці "Про державу" стверджував, що несправедливими є ті війни, які розпочато без підстав: "Бо якщо нема підстав у вигляді помсти або в силу необхідності дати відсіч нападу ворогів, то вести... правдиву війну неможливо". Також він указав на формальні ознаки справедливої війни: "Жодна війна не вважається справедливою, якщо вона не сповіщена, не оголошена, не розпочата через невиконану вимогу відшкодувати завдані збитки"

СТАРОДАВНІЙ КИТАЙ

У "Дао де цзин" засуджується вирішення конфліктів збройним шляхом: "Там, де перебували війська, там ростуть терник та чортополох. Після великих війн настають голодні роки" [69, с. 124], тому "шляхетний правитель у часи миру воліє бути поступливим... і лише на війні застосовує насилля. Бійсько – знаряддя нещастя, тому шляхетний правитель не прагне використовувати його, а застосовує лише тоді, коли його до цього змушують. Головне - дотримуватися спокою, а в разі перемоги не прославляти себе. Славити себе перемогою - означає радіти вбивству людей" [69, с. 124]. У битві, вважав Лао-цзи, засновник даосизму, перемагають ті, хто не любить війну. Вправний полководець "перемагає тому, що його до цього примушують. Він перемагає, але він не войовничий" [69, с. 124]. Мир, за Лао-цзи, цінніший, ніж війна. Конфуцій (551-479 рр. до н. е.) вважав примус і насилля малоефективними способами впливу: "Якщо керувати народом через закони і підтримувати порядок шляхом покарань, то хоча люди будуть намагатися їх уникати, в них не буде почуття сорому. А якщо керувати через доброчесність і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, то у людей буде почуття сорому і вони зможуть виправитися". Війна є крайнім засобом, до якого вдаються, щоб покарати того, хто чинить несправедливо і не гуманно. Вести її слід обачно і обережно. Воїнів слід берегти і справедливо винагороджувати. Посилати на війну людей ненавчених – це, за Конфуцієм, зраджувати їх.

Поиск по сайту: