Культура русів-українців

Різноманітним і багатим був духовний світ русів-українців. Він формувався під впливом давніх язичницьких вірувань і християнських цінностей, які поступово укорінювалися в людській свідомості. Щоб не втратити духовні надбання, люди пристосовували язич­ницькі свята, звичаї та обряди до вимог церкви й тим са­мим збагачували духовну скарбницю народу. Чоловіки й жінки водили хороводи, танцювали і співали, обрядовими мотивами супроводжували святкові дні, піснями-плачами проводжали небіжчиків, величальними сюжетами зустрічали наречених, а під звуки труб воїни йшли в бій за землю Руську. Народ створив цикл билин про відважну богатир­ську трійцю — Іллю Муромця, Альошу Поповича й Добриню Микитича, опоетизував їхню службу князю Володимиру Й боротьбу з силами зла. У свідомості людей вони уособлю­валися в образах змія Тугарина, Жидовина та інших міфіч­них персонажів. Талановиті піснярі з покоління в поколін­ня передавали усний народний епос і тим самим підтриму­вали безперервність і наступність історичної пам'яті русів-українців. Серед літописних бардів своїм талантом і по­пулярністю виділявся співець Боян, який жив у XI ст. при дворі Святослава Ярославича. В IX—XII ст. з'явилися й професійні артисти-скоморохи. Вони одночасно були і співаками, і танцюристами, і музикантами, і дресирувальни­ками й розважали своїм мистецтвом як знать, так і простий люд.

Базою духовної культури є освіта й насамперед її основа – писемність. У Русі-Україні писемність з'явилася не пізніше IX ст. у вигляді якихось «черт і резів», про які писав на початку X ст. болгарський письменник Чорнори­зець Храбр. На існування ранньої слов'янської писемності вказують літописні дані про підписання Візантією догово­рів з русами у 911 і 944 рр. грецькою та іншою, в даному випадку руською, мовами. Сучасникам було також відомо, що на випадок своєї смерті руси-українці писали заповіти місцевою мовою.

Тільки після масового запровадження християнства в 988 р. на Русі-Україні поширюється нова писемність, абетка якої була складена братами Кирилом і Мефодієм і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною передумовою її поширення на українських землях.

У X-XII ст. писемність переростає в освіту: Володимир Святославич у 988 р. створив школу для навчання боярських дітей грамоті. Аналогічні заклади відкривали Яро­слав Мудрий та інші князі. Анна Всеволодівна в 80-х роках XI ст. організувала при Андріївському монастирі чи не першу в Європі школу для дівчаток, де учениці вчилися рукоділлю, шиттю та співам. Князі та чимало бояр були високоосвіченими людьми, знали кілька мов. Вміли читати, писати й рахувати багато купців та ремісників. Їхні сотні написів збереглися на стінах монастирів, церков і ремісничих виробах. Світські вельможі та духовенство широко користувалися бібліотеками, першу з яких заснував у Києві в 1037 р. Ярослав Мудрий. Монах Київського Печерського монастиря Микола Святоша мав велике книжко­ве зібрання й подарував його монастирській бібліотеці. Ці кладезі мудрості були також у Білгороді, Чернігові, Переяславі та інших містах і напоїли духовними соками не одне покоління русів-українців.

На духовність русів-українців значний вилив справляли як перекладна, так і оригінальна література з історії, філософії, правознавства. Найосвіченіша людина свого часу, спочатку священик з с. Берестова під Києвом, а потім перший давньоукраїнський митрополит Іларіон написав «Слово про закон і благодать» (між 1037-1050), де прославляв діяльність Володимира Святославича й виступав проти спроб нав'язати Русі духовну зверхність Візантії. З літератури богословсько-морального циклу найвідомішими тоді були перекладений (1073) і оригінальний (1076) «Ізборники». У другому творі роз'яснювалися норми поведінки людей у різних життєвих ситуаціях, пропагувалися мир, а також літературні знання: «Добро є, братіє, почитання книжне». Напутнім духом пройняте й «Повчання дітям» Володимира Мономаха. В ньому чітко простежується прагнення князя виховати своїх дітей мудрими правителями й захисниками держави. У Русі-Україні зародився ори­гінальний літературний жанр — літописання. Практично всі наші знання з історії, соціально-політичного життя русів-українців від найдавніших часів і до XII ст. Їхні звичаї та обряди почерпнуті з давньоукраїнських літописів.

Жоден народ не може похвалитися таким духовним на­дбанням. А це тільки окремі скалки, що дійшли до нас з багатющої скарбниці Русі-України. Перший літопис напи­сано в Києві — центрі літературної думки Київської дер­жави. Найвидатнішим літературним твором є «Повість временних літ» батька українського літописання ченця Печерського монастиря Нестора. Її перша редакція з'явилась у 1113 р. і доведена до 1110 р. Головний зміст лі­топису полягає в з'ясуванні історії східнослов'янських народів і пропаганді благородної ідеї служіння рідній землі. Всього ж протягом XI-XII ст. написано не менше 95 літературних творів.

Поиск по сайту: