Політична історія Київської Русі

РУСЬ-УКРАЇНА В ПЕРІОД політичної єдності Київської русі

(180-ті роки IX — 1третина XII ст.)

Політична історія Київської Русі

Етніч­ний розвиток Русі-України.

Завершення фор­мування української народності

Заняття й побут русів-українців

Культура русів-українців

Політична історія Київської Русі

У той час як Руська зем­ля розвивалася й міцніла, на півночі слов'янські племена ворогували між собою. Міжплемінна боротьба заверши­лась тим, що старійшини в 862 р. запросили для наведення порядку варяга Рюрика з одноплемінниками. Понад 200 ро­ків серед вчених точиться полеміка щодо національності Рюрика та його роду. Прибічники норманської теорії дово­дять шведське походження Рюрика.

Прибувши до ільменських словен, конунг Рюрик почав силоміць підкоряти своїй владі племена. Але прагнення ільменців до самостійності після смерті Рюрика в 879 р, переросли, напевне, в збройні виступи. Інакше важко пояс­нити той факт, що воєвода Рюрика Олег мусив забиратися геть разом із сином князя Ігорем.

Спустившись вниз Дніп­ром, Олег у 882 р. захопив Київ. Але зрозуміло, що без допомоги зсередини оволодіти так легко могутньою київською фортецею зайди не змогли б. Найскоріше — це пер­ший на Русі-Україні двірцевий переворот, внаслідок якого була скинута династія Києвичів, і владу захопили пришельці на чолі з Олегом. Можливо, що двірцевий перевод вчинили вельможі-язичники, незадоволені прохристиянською політикою Аскольда і його найближчого оточення, В язичнику Олегові вони вбачали свого єдиновірця, за до­помогою якого можна було зміцнити своє становище,

Ставши київським князем, Олег (882-911) проголо­сив Київ «матір'ю міст руських» і почав силою утверджу­ватися на престолі. Праукраїнські племена не визнали вла­ди завойовників, і колись могутня держава Руська земля розпалася. Тому майже все княжіння Олега фактично піш­ло на збирання докупи праукраїнських та інших племен. Якщо Руська земля являла собою федерацію племен, то натомість з'явилася централізована держава із самодер­жавною формою правління. Олег поступово підкорив по­лян, древлян, сіверян, радимичів, пізніше — в'ятичів, хор­ватів, дулібів і тіверців. Насильно створене нове державне об'єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутні племінні об'єднання намагалися вберегти автономію, а їхня верхівка — багатство й владу. Щоправда, існу­вали й причини, які змушували племена консолідуватися для вирішення тих чи інших проблем. Однією з них була боротьба з кочівниками та Візантійською імперією. Сло­в'янський світ виступав проти них єдиним фронтом.

На міжнародній арені Олегу довелося відвойовувати ті позиції, які майже півстоліття тому здобув Аскольд і які були втрачені на початку його князювання в Києві. Щоб примусити візантійського імператора відновити виплату Русі данини, Олег на чолі 80-тисячного війська у 907 р. зробив похід на Константинополь. Візантійський імператор змушений був дати русам по 12 гривен на кожен з двох тисяч кораблів, а також викуп Києву, Чернігову, Переяс­лаву, Полоцьку та іншим містам.

Візантія мала платити Русі щорічну данину, надавати руським купцям право безмитної торгівлі, утримувати їх у столиці за свій рахунок протягом шести місяців, а послів увесь час їхнього перебу­вання у Константинополі, забезпечити русів усім необхід­ним при поверненні додому. За це Русь зобов'язувалася допомагати Візантії в боротьбі з арабами та іншими кочів­никами. На знак перемоги Олег прибив свій щит на брамі Константинополя. Однак греки не дотримувалися умов договору, і князь у 911 р. зробив новий похід на Констан­тинополь. Після цього доля Олега невідома. Існують різні версії щодо його загибелі й місця поховання.

Наступником Олега на київському престолі став Ігор (912-945). На початку його князювання праукраїнські племена древлян і уличів відмовилися коритися київському князю й сплачувати данину. Тільки з допомогою великої дружини Ігор змусив древлян визнати свою владу і встано­вив їм данину, більшу від колишньої. Запеклий опір вчинили київському князю племена уличів.

Займаючи територію від полян і до Руського моря, уличі були одним з найчисленніших і наймогутніших праукраїнських племен. Ли­ше міст у них налічувалось 318. Вони й стали нездоланною перешкодою централістським устремлінням Ігоря. Столиця уличів Пересічен три роки витримувала облогу князівської раті. Не бажаючи підкоритися Києву, уличі залишили об­житі місця й відійшли спочатку в межиріччя Південного Бугу і Дністра, а потім у Подунав'я. Їхнє місце зайня­ли інші праукраїнські племена, вийшли до Руського моря й почали колонізувати його узбережжя — засновувати села, займатися хліборобством, рибальством, торгівлею. Водно­час вони не припиняли нападів на грецькі колонії Таврій­ського півострова. Це одразу ж загострило відносини між Руссю й Візантією. Вони стали ще більш напруженими, коли Візантія у своїх діях проти Русі-України почала ак­тивно використовувати кочові племена печенігів у Ниж­ньому Подунав'ї.

Щоб змусити Візантію дотримуватися підписаного з Олегом договору, Ігор у 941 р. зробив похід на Візантій­ську імперію, На 10 тис. кораблів руси з'явилися під Константинополем, але 8 липня візантійці спалили їхній флот «грецьким вогнем». Залишки русів з великими труднощами повернулися на Середнє Подніпров'я.

Невдача не зупинила Ігоря. У 943 р. він вирішив нейтралізувати прибічників Візантії горців Південно-Західного узбережжя Каспійсько­го моря. Княжа дружина спустошила їхні землі, заволоді­ла Дербентом і столицею Кавказької Албанії Бердаа. Однак цей похід фактично нічого не дав Русі, оскільки вона не закріпилася у відвойованому регіоні. У 944 р. Ігор зібрав, як пише літописець, «варягів, русь, полян, криви­чів, тиверців, найняв печенігів» і морем та сушею рушив на Візантію. Цього разу не дійшло до вирішальної битви через нерішучість Ігоря.

Русь і Візантія підписали новий мирний договір, за яким руські купці позбавлялися права безмит­ної торгівлі в Константинополі, інших пільг, а руський князь мав захищати від кочівників грецькі колонії в Таврії. Руське військо не взяло здобичі й почало ремствувати. Щоб заплатити дружині, Ігор вирішив зібрати додаткову дани­ну із древлянських племен, що не брали участі в поході. Проте древлянські князі розцінили це як порушення їхніх прав, зібрали воїв, розгромили князівську дружину, а са­мого Ігоря розірвали, прив'язавши до двох дерев. При цьо­му сказали: «Якщо унадиться вовк до овець, то виносить усю отару, аж поки не вб'ють його».

Вдова Ігоря Ольга жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. На пропозицію древлян піти заміж за їхнього князя Ольга, за однією версією, наказала закопати послів живцем у землю, за іншою — спалити в лазні чи посікти мечами після врочистої тризни по чолові­кові. Хитрістю оволодівши столицею древлян Іскоростенем, Ольга (945-964) мудро правила Руссю. На міжнародній арені вона дипломатичним шляхом добилася того, чого не вдалося Ігореві. На чолі великого посольства Ольга в 946 р. відвідала Константинополь і підписала мир з Візантією, внаслідок чого було знято тертя між двом а могутні­ми державами. Ольга прийняла християнство.

Становище Русі значно зміцніло за князювання сина Ігоря і Ольги Святослава (964-972).Він народився приблизно 930-932 рр. і надовго був усунутий від влади своєю властолюбивою матір'ю. Вихований язичником і «згодований з гостряка списа», він нічим не відрізнявся в побуті від простого дружинника. Як писав літописець, був хоробрий та легкий мов барс і багато воював. Княжича тягло в поле, у походи, в битви, а мати тримала і перетримала його біля себе в Києві. Можливо, звідси і нелюбов князя до стольного града.

Однак коротке князювання Святослава стало, за влучним виразом історика А. Преснякова, подібним до останнього змаху меча, який створив основу Київської держави. Його кня­жіння — це суцільний брязкіт мечів, посвист стріл, тупотін­ня кінських копит і грім слави руського воїнства від Кас­пійського моря й до Балкан.

За Святослава Русь-Україна почала активно розширя­тися на Сході. Протягом 964-966 рр. він змусив в'ятичів визнати владу київського князя, розгромив союзників Хазарії волзьких болгар і буртасів (мордву). Після нього завдав поразки військам хазарського кагана, взяв столицю Ітіль, дійшов до Каспійського моря, громлячи залишки ха­зар, досяг Азовського моря, підкорив на Північному Кавка­зі племена ясів і касогів — предків сучасних осетинів і черкесів. Удар був як блискавичним, так і руйнівним. Після нього Хазарське царство перестало існувати й загрожувати Русі зі Сходу. Кордони Київської Русі розширилися до Волги і Руського моря. Але вони виявилися мало захище­ними від нападів кочових орд Середньої Азії. Розгром Хазарського каганату поставив перед Руссю нові проблеми на Сході, вирішити які вона не змогла.

Не укріпивши східні кордони держави, Святослав звер­нув погляд на Захід, де зав'язалася війна між Візантією і Болгарією. Київський князь вбачав у молодій Болгарській державі потенційного противника Русі в Подунайщині та на Балканах і взяв у цій війні сторону Візантії. На чолі 60-тисячного війська Святослав 968 р. відправився у Бол­гарію, розбив військо болгар, захопив 80 міст уздовж Ду­наю й осів у Переяславці. Перемога була повною.

Однак Візантію надто стурбував намір Святослава оселитися тут назавжди. Їй не потрібен був такий могутній сусід, як Київська Русь. Спочатку візантійські політики натякнули Святославові, щоб він залишив Подунайщину. Коли ж руський полководець не звернув на це уваги, Візантія не­гайно відновила дружні відносини з Болгарією і одночасно нацькувала на Київ печенігів.

Діставши звістку про облогу Києва, Святослав на чолі кінноти повернувся на Подні­пров'я і прогнав кочівників. За своє коротке перебування в Києві князю довелося вислухати чимало докорів від бояр і родичів: «Ти, князю, чужої землі шукаєш та пильнуєш, а свою покинув...» Та князь і сам бачив не тільки необхід­ність, а й можливість зміцнення власної влади по всій те­риторії країни. З цією метою він посадив на київський пре­стол старшого сина Ярополка, віддав древлянську землю Олегові, а новгородську — позашлюбному сину від ключ­ниці Ольги Малуші — Володимирові. Разом з ним до Новгорода подалася група вірних княжичу киян на чолі з його дядьком по матері Добринею.

Реорганізувавши управлінську систему, Святослав 969 р, знову вирушив на Болгарію завершувати розпочату справу. Фактично князеві довелося починати все спочатку. Болгари за час його відсутності змусили воєводу Вовка за­лишити Переяславець і відійти до Дністра. Теж саме мусили зробити гарнізони й інших придунайських міст. Святослав оволодів Переяславцем, болгарськими містами Вели­ким Преславом і Доростолом, а також візантійським містом Філіполем і пішов на Константинополь. Але під Адріанополем руське військо перейняла велика армія мператора Іоана Цимісхія. Багаточасова січа не виявила переможця і грецькі вельможі вирішили діяти дипломатичним шляхом. Нестор літописець повідомляє, що вони спочатку випробували Святослава золотом і паволоками. Коли ж князь від­дав дарунки слугам, то греки піднесли йому меч та іншу зброю, яку Святослав прийняв з радістю. Тоді посланці нібито сказали Імператорові: «Лютий це чоловік має бути – про багатство не дбає, а зброю бере. Плати йому да­нину» Від Адріанополя Святослав відійшов у Болгарію на з’єднання і залишеним військом.

Навесні 971 р. візантійський імператор Іоан Цимісхій кинув проти русів велику, добре вишколену армію. Грець­кий флот замкнув гирло Дунаю і тим самим перетнув шля­хи надходження допомоги з Русі. Грецька кіннота й піхота взяли Преслав, інші міста й обложили військо Святослава в Доростолі. Три місяці руси відбивали ворожі штурми, робили вилазки з міста, а в липні 971 р. дали ромеям гене­ральну битву. Перед нею Святослав сказав своїм воям: «Не посрамимо землі руської, але ляжемо тут кістьми, бо мертві сорому не мають». У битві загинуло 16 тис. русів, а з рештою Святослав закрився в Доростолі. Щоб не випро­бовувати долі, Іоан Цимісхій прийняв пропозицію Свято­слава про мир.

На березі Дунаю Святослав і Іоан Цимісхій зустрілися, аби домовитися щодо умов миру. Свідок цієї зустрічі Лев Діакон описав зовнішній вигляд Святослава. Він був серед­нього зросту, мав густі брови, очі сині, ніс короткий, боро­ду голену, на верхній губі густе й довге волосся, голова зовсім голена, з одного боку висів чуб, що означало знат­ний рід, шия здорова, плечі широкі, й взагалі він мав дуже гарну статуру, Святославу вдалося домогтися почесних умов миру з дозволом безперешкодно повернутися з усім військом додому. Київський князь зобов'язався не воювати з Візантією і відмовився від Болгарії та Криму.

Проте й після такої поразки Святослав залишався небезпечним су­противником для Візантійської імперії, і уряд вирішив роз­правитися з ним руками печенігів. Він домовився про це з печенізьким ханом, той з ордою перетнув шлях по Дніпру до Києва, змусив Святослава зазимувати на Білобережжі, а при повторній спробі князя навесні 972 р. пробитися через дніпровські пороги розгромив руську дружину. Сам Святослав загинув у сутичці. Печеніги зробили з його чере­па чашу для вина й користувалися нею у найурочистіші моменти.

Розпочата в 977 р. міжусобна боротьба між синами Святослава скінчилася смертю Олега, Ярополка й перемо­гою Володимира.

Поиск по сайту: