Матеріалізм Д.Дідро, П.Гольбаха, К.Гельвеція

Філософія Ш.Монтеск’є

Філософські погляди Вольтера

Ідеологія Просвітництва Ж.-Ж.Руссо і Ламетрі

Матеріалізм Д.Дідро, П.Гольбаха, К.Гельвеція

1.В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанційних основ бутття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства.

Один із перших французьких філософів-просвітників Шарль Луї де Монтеск'є (1689—1755), у своїй праці "Про дух законів" (1747) намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичні побудов, традиційної "божественної зумовленості". Монтеск'є визнає Бога лише "творцем та охоронцем природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. (Таке уявлення про світ в епоху Просвітництва було поширеним і отримало назву деізм. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного устрою залежить від пізнання світу та ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, що пізнав закони природи і діє відповідно до них. Монтеск'є наголошує на пріоритеті впливу природних географічних обставин на історичний розвиток народів, перш за все клімату, характеру грунту, ландшафту, площі і т.д. Помірний клімат на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий — лінощів, покірності, розбещеності; родючий грунт, вимагаючи багато часу лля свого обробітку, сприяє правлінню однієї особи — монархічній формі правління, яка, як правило, домінує у землеробських народів, а неродючі грунти сприяють утвердженню республіканського правління. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "людської природи" філософів XVII ст.

На думку Монтеск'є, природне середовище, кліматичні умови, характер грунту, площі, способу життя народів, визначають не тільки "дух законів", а й державне прав-Ііння. Він розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та деспотичне. Монтеск'є характеризує соціальну цілісність через поняття "загаль­ного духу народів" як результату дії "багатьох речей", що "управляють людьми": клімату, релігії, законів, прин­ципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д. Центральним елементом "загального духу народів" Монтеск'є вважав специфічні "людські пристрасті", що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії - честь, як вигідні для правите­ля ідеали окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії — страх. Монтеск'є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них добро­чесності, монархії — честі, а деспотії — страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучен­ня до нього чужерідних принципів та спонукань до дії. Отже, об'єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них "способів правління", на думку Монтеск'є, походять від географічного середовища.

Незаперечною заслугою Монтеск'є є також детальна розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку, можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, а робити лише те, що закон дозволяє.

2.Французький філософ-просвітник Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694—1779). Його головні ідеї викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765) "Досвід про звичаї та дух народів" (1769). Завданням своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя. Християнство, на його думку, це сітка, якою шахраї протягом багатьох віків обплутують дурнів, історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, пограбувань та вбивств, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків.

Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, стримування бідняків проти зазіхань на власність багатіїв та запобігання свавіллю "сильних світу цього". "І б Бога не було, його слід було б вигадати" — це максима Вольтера. В гносеології Вольтер схиляється до емпіризму Ф.Бекона, сенсуалізму Д.Локка, фізики І.Ньютона, а в експериментальному природознавстві вбачає єдиний надійний шлях пізнання світу , природи і людини. :

Важливе місце в філософії Вольтера посідають роздуми про людину як суспільну істоту. Він стверджує, що суспільні моральні норми, юридично-політичні закони, які регулюють відносини між людьми, створюються самими людьми, а не Богом. Вольтер вважає, що існують фундаментальні універсальні принципи моральності, які є необхідним результатом осмислення людьми свого життєвого досвіду і функціонують у будь-якому людському суспільстві. Так, на його думку, викає той "природний закон моральності", що виражався в сформульованому стародавніми мудрецями "золотому правилі": вчини з іншими так, як би ти хотів, щоб вчинили з тобою. Вольтер підкреслює земні, людські мотивації моральної та правової поведінки людей, вважаючи їх достатніми та ефективними, що не потребують ніяких надприродних причин та спонукань для свого функціонування.

Вольтер був видатним істориком XVII ст., створив школу просвітницької історіографії, намагався будувати історичну науку на достовірних письмових свідченнях, на матеріальних пам'ятках минулого. Він висунув ряд плідних ідей та принципів дослідження історії людства.

Вольтер дає філософське осмислення історії людства, відкинувши ідею божественного промислу і під­креслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, гадок, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей.

Він вважав, що розум, вищим втіленням якого стала філософія, дедалі більше і значніше впливатиме на ор­ганізацію людського життя. Головну ж надію Вольтер покладав на те, що висновки філософського розуму про сутність та завдання державної влади стануть надбанням правителів. Він був переконаний у неминучості встановлення Царства Розуму, де буде ліквідовано соціальне зло і створено всі умови для щасливого і справедливого життя людей. При цьому він вважав, що свобода, соціальна справедливість, висока духовна культура можуть стати надбанням усіх без винятку народів. Суспільно-політичним ідеалом Вольтера була аристократична монархія на чолі з освіченим монархом.

3.Видатним представником просвітництва був французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712 —1778). Його основні філософські ідеї викладені у працях: "Міркування про науки та мистецтва" (1750), "Міркування про походження та основи нерівності між людьми" (1755), "Юлія, або Нова Елоїза" (1761), "Про суспільний договір" (1762), "Еміль, або Про виховання" (1761). Центральною проблемою у творчості Руссо була проблема нерівності між людьми та шляхів її подолання. Він критикує сучасну йому цивілізацію нерівності, відстоює тезу про те, що розвиток науки не сприяв удосконаленню моральності, звичаїв, життя людей в цілому. Основою суспільного життя Руссо вважав матеріальні, "тілесні" потреби людей, а духовні потреби є їхнім наслідком і лише опосередковано можуть впливати на суспільне буття.

Руссо одним з перших виявив, що розвиток культури створює "штучні" потреби, задоволення яких має дуже суперечливий характер. Крім того, він вважає, що культура та мистецтво належать панівним соціальним верствам і є чужими для більшості людей. Джерело суспільних проблем та конфліктів він вбачав у соціальній нерівності, яку розумів передусім як нерівність майнову. На відміну від Вольтера, Руссо вважав, що нерівність між людьми існувала не завжди, а виникла лише на певному рівні історичного розвитку людства з майнових відносин між людьми.

Майнова нерівність, поділ на бідних та багатих думку Руссо, є першим щаблем нерівності. Другий щабель нерівності він пов'язує з виникненням держави. На певному етапі суспільного розвитку, з його точки зору, багаті та бідні уклали договір, що привів до встановлення державної влади, яка мала б бути гарантом справедливості і миру. Нерівність між багатими і бідними, таким чином, піднімається на новий щабель, перетворюється в нерівність між пануючими та підлеглими. Третій щабель нерівності в суспільстві є результатом перетворення законної влади на деспотизм.

Отже, головну причину соціальної нерівності Руссо вбачає у майновій нерівності. З іншого боку, соціальна нерівність укорінена у взаємній залежності людей, викликаній суспільним поділом праці та розвитком цивілізації, тому основну увагу він зосереджує на критиці цивілізації.

Руссо вважав, що новий суспільний лад не може 6удуватися на насильстві. Засобом подолання соціальної несправедливості і нерівності може бути лише суспільний договір, за яким сувереном, єдиним правителем суспільства має бути об'єднаний народ. В суспільному договорі Руссо шукає також реалізацію свободи, яка, на його думку, є свободою вищого типу, ніж природна свобода, тому що підкорення лише одним бажанням є рабством, а підкорення закону, який люди самі встановили — це справжня, реальна свобода.

Людину Руссо розуміє як природну істоту, здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, |підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця.

Одним з визначних представників просвітництва був французький мислитель Жюль'єн Офре де Ламетрі (1709— 1751). Свої ідеї він розкриває у працях: "Трактат про душу" (1745), "Людина-машина" (1747), "Анти-Сенека, або Роздуми про щастя".

Першим кроком філософських досліджень Ламетрі було створення матеріалістичного вчення про душу людини. Матеріальною основою душі людини Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок необхідна але не достатня передумова людської свідомості. Щоб свідомість сформувалась у своїх змістовних проявах необхідне виховання та спілкування з іншими людьми. Хоч одна з основних праць Ламетрі має назву "Людина-машина", однак він наголошує на суттєвій відмінності людини від механізмів. Людина — це особлива машина яка здатна почувати, мислити, розрізняти добро і зло, сама себе "заводить", людське тіло продовжує функціонувати і після серйозних пошкоджень, навіть після втрати деяких органів. Ламетрі першим у філософії Нового Часу будував свої філософські узагальнення про природу не лише на основі механіки, а й осмислюючи результати біологічних та частково хімічних досліджень, що походження людства неможливо пояснити лише біологічними факторами.

Ламетрі намагається поєднати досягнення емпіризму та раціоналізму XVII ст., вирішити основні суперечності цих протилежних методологій наукового пізнання. Він підкреслює, що пізнання починається з чуттєвого сприймання, продовжується його подальшим досвідно-експериментальним дослідженням і завершується раціональним узагальненням дослідних даних. Ламетрі вважав, що розум є надійним керівником у пошуках істини, коли спирається на дані чуттєвого досвіду та перевіряється ним.

4.Видатним філософом-матеріалістом XVIII ст. був французький мислитель Дені Дідро (1713—1784). Основні ідеї викладені у працях: "Думки про тлума­чення природи" (1754), трилогії "Розмова Д'Аламбера з Дідро", "Сон Д'Аламбера", "Продовження розмови"(1769), "Філософські принципи відносно матерії та руху" (1770). Понад двадцять років Дідро присвятив праці над "Енциклопедією" (1751 —1780), яка стала одним з величних культурних звершень того часу. У проспекті "Енциклопедії" Дідро проводить думку, що в історії людства, особливо починаючи з епохи Відродження, спо­стерігається певний прогрес у пізнанні природи. У майбутньому він стане ще значнішим, набуде неперерв­ного характеру. Внаслідок безкінечності Всесвіту ви­черпне пізнання природи неможливе. Проте ніяких кон­кретних меж розвитку людського пізнання Дідро не ставив. В теорії пізнання Дідро поєднує переваги емпіризму і раціоналізму, підкреслюючи необхідність нової раціональності, яка б функціонувала в органічній єдності з чуттєвим пізнанням.

Важливим досягненням Дідро було вчення про уні­версальну внутрішню активність матерії. Рух не зводиться ним лише до механічного переміщення у просторі, а розуміється як будь-яка зміна, як активність взагалі. Як і всі філософи-просвітники, Дідро велику увагу приділяє критиці релігії: вона не веде людину до справжніх істин, а підкоряє її свідомість забобонам. Лише розум, підкреслює Дідро, є єдиним дороговказом людині в пошуках благодатної істини. Він був прибічником повної ліквідації релігії і перетворення суспільства на атеїстичне. Проте атеїзм, на його думку має базуватись на високих духовних цінностях, філософській аргументованості та морально-соціальній відповідальності.

Особливе місце в системі поглядів просвітників матеріалістів посідає творчість Поля Гольбаха — Пауля Дітріха Тірі (1723-1789). Його основні філософські ідеї відображені у працях: "Система природи" (1770), "Універсальна мораль, або Права людини, основані на природі" (1776), "Етократія, або Правління основане на моралі" (1776). Головна праця П.Гольбаха "Система природи" була своєрідним колективним кредо французького матеріалізму, де з енциклопедичною скрупульозністю подані основні принципи та висновки матеріалістичного осмислення дійсності у XVIII ст. Гольбах конкретизує та обгрунтовує вчення про субстанцію, наголошуючи, що субстанцією може бути лише матерія — вічна, безкінечна і самопричинна світі немає нічого, крім матерії. У Гольбаха ми знаходимо одне з перших визначень матерії: матерія це те, що, діючи на наші органи чуття, викликає відчуття. Гольбах також наголошує на єдності матерії і руху. Рух є способом існування матерії, які не зводиться до простого механічного переміщення, а включає також фізико-хімічні та біологічні зміни, що виявляються в народженні, зростанні, розквіті, старінні і вмиранні живих істот

Всесвіт, на думку Гольбаха, — неосяжний, безмежний та неперервний ланцюг причин та наслідків. Причина, з його точки зору, це тіло чи істота природи, що понукає до руху інше тіло чи здійснює в ньому якісні міни, а наслідок — це самі зміни, що здійснюються яким-небудь тілом в іншому за допомогою руху. Основою закономірностей природи Гольбах вважає детермінізм, зведений ним до причинно-наслідкових взаємозв'язків.

У праці "Система природи" Гольбах з гіркотою кон­статує, що людина нещасна. Рабство, деспотизм у суспільному житті, всі конфлікти та вади, соціальне зло є продуктом неосвіченості, незнання людиною своєї при­роди. Щоб бути щасливою, людина має пізнати свою природу і діяти відповідно до неї.

Французький філософ-матеріаліст Клод Адріан Гельвецій (1715—1771). Головні праці "Про розум" (1758) та "Про людину" (1770).

Завдання своєї філософії Гельвецій вбачає в пошу­ку можливого суспільного стану, який би забезпечив умо­ви для втілення моральності і досягнення щастя. Лю­дину Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, роз­глядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природ­ною організацією. Так, розглядаючи проблему поход­ження свідомості, він наголошує на зв'язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуван­ням знарядь праці. Без цієї діяльності, на його думку, люди не змогли б вийти із стану дикості і створити цивілізацію. Він наголошує, що розум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мислення. Подальша ж величезна розумова нерівність є результатом відмінностей у вихованні.

Єдиний шлях до суспільства доброго, справедливого — це узгодження особистих та суспільних інтересів. Необхідно, щоб суспільні інтереси стали для громадян особистими, щоб служіння суспільству стало вищим особистим інтересом і пануючою пристрастю. На думку Гельвеція, все це цілком можливо реалізувати в сучасному йому суспільстві шляхом втілення у дійсність розумного законодавства, просвітництва та відповідного виховання.

Поиск по сайту: