ДУХОВНИЙ ПРОСТІР САДУ В ПОЕТИЧНИХ ВІЗІЯХ В. СТУСА

Пояснити народження таких творів як «Садок вишневий…» Т.Шевченка, «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух…» П. Тичини, «Посоловів од співу сад» В. Стуса справді важко. Та чи потрібно робити це? Сприймати такого штибу твори слід, як певну належність, що становлять органічну частину творчості будь-якого митця, котрий вийшов на такий рівень осяяння, коли його духовному зорові привідкрито «двері сприйняття» для бачення світу іншого порядку – світу антиподів розуму; де все постає таким, яким є насправді – безкінечним, всеохопним, де неможливо не відчути блаженство, гармонію з божественним світом, «музику сфер».

Ідеалізований топос, що постає у творах, досить часто реалізовується у символові саду і це не даремно. М. Бердяєв зауважив: «Символічне світосприйняття і світоспоглядання – лиш єдине глибоке, єдине, що здатне відчути і усвідомити таємну глибину буття» [3; 75]. До речі, звернення до образу саду стало у світовому мистецтві традицією, зокрема в бароковій літературі послуговувалися символікою саду С. Полоцький («Вертоград багатоцвітний»), М. Довгалевський («Сад поетичний»), Г. Сковорода («Сад божественних пісень») та багато інших. Проте слід наголосити, що у випадку зі Стусовим віршем «Посоловів од співу сад» це повернення аd fontes не просто символічне (послуговування символікою), а результат безпосереднього візіонерського переживання.

Од солов’їв і од надсад [9; 39].

Відповідний звукопис уже з перших рядків засоційовує у свідомості реципієнта кола, немовби роз’яснюючи, що ніякого прогресу вже бути не може (це досконалість), а є лише вічний рух і переміщення – воно йде по колу, спіралеподібно, безкінечно. За допомогою таких кіл буде витворюватися увесь подальший художній простір поезії, що уособлює нескінченність, вічність, досконалість, внутрішню єдність (бо надто кругле небо краю // і кругла саду ліпота). С. Аверинцев, заглибившись в етимологію, вказує, що образи «саду», «вертограду» для архаїчного мислення вже хоча б на рівні мови «еквівалентні як образи простору, звідусіль огородженого, і через це сповненого миру, прихованого, впорядкованого і прикрашеного, обжитого і приязного до людини – на противагу хаосу, що панує поза стінами [1; 172].

Далі кожен з варіантів від «стовбура-початку» розростається у поетичній візії гіллям асоціацій, розкриваючи центральний образ-символ саду по-різному, що подекуди до невпізнання змінює біблійний інтертекст. Отже, для початку варто розглянути перший варіант.

Посеред саду, як і у Т. Шевченка, постає образ світового дерева – квітучої вишні, що пов’язане із Всевишнім як божественною еманацією Господа. Загалом, у різних культурах символічний сад обов’язково прикрашений квітами. Згадаймо лотос в індуїстській та буддистській традиціях, троянди і лілії – на Заході. Для людей ці квіти мають особливе сакральне значення, їх «використовують в обрядах і повертають богам те, що, як вони (люди. – Г. К.) знають чи (якщо вони не візіонери) туманно відчувають росло на небесах [10; 93]. Тому центральною віссю, навколо якої розбудовується ідеальний простір у першому варіанті даної поезії, є образ-символ троянди, що є чи не найбільш втаємниченим, адже увесь вертоград гармоніюється навколо нього, «пильнує перший сон троянди». Апокрифічна література дає тлумачення троянди як символу Богородиці, яку уявляли сидячою в раю серед трояндових квітів, котрі уособлювали небесне блаженство і водночас страждання [8; 223]. Відтак у поетичному творі яскраво виражений всепроникний, всенаповнюючий жіночий дискурс. Образи води («допіру лив високий дощ»), місяця («у небі місяць горовий // скидається, як пульс живий») – символи Матері-Богині, Цариці Небесної. Звідси і незвична для уявлень про рай пітьма, котра також є символом материнського начала з найвищими здатностями до творення.

Варто докладніше зупинитися на взаємодії світла і пітьми у першому варіанті «Посоловів од співу сад». Наведена вище думка про те, що у випадку з В. Стусом наявне не лише традиційне послуговування біблійною чи міфологічною символікою, але й результат безпосереднього візіонерського переживання. Тому слід звернутися до трактату О. Гакслі «Рай і пекло», котрий у своїй праці дає опис світів іншого порядку – світів антиподів розуму, куди здатна потрапити людина-візіонер, за тих чи інших обставин. Дослідник вирізняє і дає опис двом типам візіонерського переживання, а саме: блаженного та інфернального. Потрібно наголосити на тому, що не слід ототожнювати поняття «рай» і «пекло» чи «блаженне» й «інфернальне» з уявленнями про них у релігійному сенсі, зокрема в християнстві.

Повертаючись до вище зазначеного (взаємодії світла і пітьми), зрозуміло, що сакральний простір поезії не просто так залитий пітьмою. Цей факт відкриває великі можливості для гри зі світлом. Відомо, що колір і світло схильні набувати надприродних властивостей, коли вони постають серед всенаповнюючої темряви. З цього приводу дуже знаковим є малярство. О. Гакслі наводить для прикладу, що «існує «Укладання до гробу» Караваджо; існує близько дюжини магічних робіт Жоржа де Ла Тура; існують усі ті візіонерські полотна Рембрандта, де освітлення володіє тією напруженістю і значимістю світла в країні антиподів розуму, де темрява, переповнена потенціями, чекає своєї черги стати актуальною і у виблискуванні постати перед нашою свідомістю» [10; 104]. Змальований у поезії сад якраз перебуває у тій переповненій потенціями пітьмі, де чіткі й зосереджені згустки світла вимальовують свої кола (від зірок, свічі, місяця) та лінії («я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград собі не в силі дати лад»). Світло бентежить усе, на що потрапляє, бо воно в сутності є животворним у цілковитій пітьмі й розкриває все навколо.

Варто звернутися до образу палаючої свічі, що символізує життя, знак долі і одночасно є образом ліричного героя, що самотній. Хоча в цьому випадку самота не обтяжлива, бо вона є знаком самозбереження, як «повернення з чужого світу у свій, який не є ліричним героєм, але є в ньому» [2; 300].

У першому варіанті духовна енергія ліричного героя зосереджена в межах простору саду, а точніше, вона розлита у божественному – у Матері:

бо надто кругле небо краю,

і кругла саду ліпота,

бо мати дивиться свята.

Я в ній – смеркаю і світаю [9; 39].

Саме розчиненість у Ній дає героєві здатності до творення. Якраз момент такого інсайту засвідчений в першому варіанті тексту, на відміну від інших чотирьох.

Свіча затріпотіла – й світло,

мов голуба пустили в лет,

і вірш твій вилетів без титла,

і дух твій вирвався з тенет… [9; 39].

Ця самотність засвідчує свободу, коли дух вже за межею і не може бути чимось скований, бо є всім одразу. І справді, як зауважив М. Бланшо: «Самотність творіння відкриває ще більшу – істотну самотність. Вона виключає самовдоволену відрубність індивідуалізму, вона не знає жадоби до виокремлення з-поміж загального» [4; 8].

Інші чотири варіанти тексту «Посоловів од співу сад» хоч і містять майже усі ті ж образи-символи, що й в першому, але мають подекуди діаметрально протилежне потрактування. Візії поета вже не наповнені блаженним спокоєм і злитістю з божественним (до речі, такий тип інфернального візіонерського переживання властивий В. Стусові у більшості випадків).

У другому варіанті тексту може скластися враження, неначе простір стає більш залитий світлом. Це справді так, але у нього зовсім інша якість. Образи небесних світил швидше зловісні, вони тривожать, лякають, але не є життєдайними, як у першому варіанті.

…і од тяжких зірок вночі.

А ген за плотом висне дим,

протятий місяцем рудим [9; 257].

Як і рай, візіонерське пекло має своє «надприродне світло і свою надприродну значимість. Але ця значимість внутрішньо відразлива, а світло насправді виявляється задимленим» [10; 117]. У другому і третьому варіантах навіть центральний образ троянд оповитий димом: «Диміли ружі» [9; 257], «звереснув мерехтом букет здимілих руж» [6]. Для ліричного героя ця центральна животворна вісь по суті стає недосяжною, він вже не втаємничений у Її впорядковану безкінечність.

Світ втрачає не лише свою доцентрову гармонію (відсутність світового дерева, як еманації Всевишнього; троянд, як знаку Богині-Матері; у третьому варіанті горовий місяць не пульсує, як повня, бо виявляється «ординців ятаганом кривим» [6]), але й загалом цілісність. Стає очевидною тотальна роздвоєність колись сакрального саду:

І світло випурхнуло птахом,

і розпластало два крила

над віковим страпатим страхом

жалкого, як голки, зела.

Постань і ти на два світання,

На два сполохані вогні…[9; 257].

Для ліричного героя ці почування можуть бути пов’язані лише з тим, що він вже перебуває не у межах сакрального простору саду, а у світі, котрий не здатен врівноважити, втишити його душу, подолати хаос, розгубленість, страх перед безкінечністю, до якої ліричний герой долучений вже досить умовно. Адже рай відтручує того, в кого довірлива злитість і цілісність з блаженним світом змінюється образами полохких видінь жар-птиць, вікового страху, сполоханого вогню. Тому почування ліричного героя більше нагадують тугу за втраченим раєм.

…З того раю

радів я згублений в світах,

що тут по звомплених зірках –

сам і смеркаю і світаю [9; 257].

Очевидно, герой ще пам’ятає, що у пітьмі дух може розкошувати, але наразі варіанти не засвідчують проривання до творення, адже ліричний герой не розчинений у божественному, немає віддання себе вищому провидінню, завдяки якому можна подолати страх, адже страх у даному випадку – це брак Бога.

Зазвичай, коли «візіонерське переживання жахливе, а світ, що явився, міниться в гірший бік, то посилюється індивідуалізація» [10; 119], за котрою тягнеться і усвідомлення себе не тільки як душі, але й тілом. Справді, в другому й третьому варіантах тексту індивідуалізація значно посилюється. Згадати хоча б: «що тут по звомплених зірках – сам і смеркаю і світаю».

Відтак образ ліричного героя стає живіший, чіткіше проступає. Закинений і залишений у світі, він повинен справляти свою самоту. Найяскравіше цей мотив виявився в четвертому варіанті тексту, де ліричний герой постає в образі першого чоловіка Адама з гострим усвідомленням тотальної космічної самотності, котра не є бажаною, на відміну від самоти творіння, як у першому варіанті.

…де я, загублений Адам

втішаюсь, що то, Боже, сам

і власну самоту справляю [7].

Та й загалом простір, в якому перебуває ліричний герой істотно звужується:

Тугий залопотів намет,

що став мені за кущу з раю…[7].

Знаковою в цьому сенсі є наступна думка, наведена О. Гакслі, котрий при розгляді інфернальних візій зауважує: «Багато покарань, котрі наводяться у найрізноманітніших описах пекла, якраз є карами, що пов’язані зі стисканням і звужуванням» [10; 119]. Простір перебування ліричного героя не лише маліє, але й губиться у безмірі байдужої пустоти. Зате в цьому крихітному місці він вибудовує для себе «домівку духу», що хоча б є тінню колись відчутого задоволення, «кущем з раю», як намагання повернути втрачений небесний сад.

Хоча четвертий варіант тексту «Посоловів од співу сад» знаковий в сенсі новизни образів, але його особливість полягає в певній незавершеності:

Я двері прочинив з веранди,

де волохатий виноград

тінив жоржин гарячий ряд

із духом ясмину й лаванди [7].

Коли цю поезію сприймати відірвано від інших варіантів, незакінченість не кидається в око, але при розгляді загальної перспективи відчувається загадкова «недослуханість» поетом цього твору до кінця, хоча В. Стус полишив автограф тексту як чистовий варіант. Зрештою, в цьому й полягає складність прочитання й сприймання цих творінь.

Можливо, те, що не дослухано в четвертому, у п’ятому варіанті знаходить свій вихід. Загалом важко сказати, який саме варіант був першим, який останнім, адже текст «Посоловів од співу сад» записаний в різних рукописних джерелах В. Стуса, на яких час творення вказано приблизно однаковий (1971-1980), але точної дати написання кожного поетичного твору окремо нема. Отож, у останньому варіанті, з тих, котрі ми будемо розглядати, поет неначе повертає для себе відчуття реальності, яка вже не надто інфернальна, ані наповнена блаженною надземністю:

…втішаюсь: що то, боже, сам,

як жодного з людей не знаю,

як світ являється очам,

я щедро світові являю

те, що належиться світам.

Як світ – смеркаю і світаю. [9; 259].

Це можливість відчуття себе частиною світобудови – мікрокосмом, в якому є елементи як гірнього, так і низів, також – блаженного й інфернального. Світ, у якому існує ліричний герой, також самотній, як і він. Це та екзистенційна самота, до якої рано чи пізно приходять усі і вона не бентежить, вона просто є, бо не потребує нічого іншого. Та чи взагалі вона щось потребує? Просто святе являння світові того, що йому належиться.

Наприкінці варто вказати на ще одну важливу рису візіонерського переживання, що якраз була проілюстрована усіма разом варіантами тексту «Посоловів од співу сад». Воно (візіонерське переживання) інтегруюче, показує внутрішню єдність і взаємопроникнення кожного з типу видінь. Адже «Рай тягне за собою пекло, а «піднесення до небес» виявляється не більшою свободою, аніж сходження в жах» [10; 121]. Просто рай – зручна позиція, з якої божественну Область можна споглядати більш чітко, аніж з рівня звичайного індивідуалізованого буття. І навіть важко уявити те внутрішнє піднесення, яке відчуває людина, коли, навіть не замислюючись, приймає своє пекло і, тим самим, в результаті здобувається на рай.

Очевидним стає той факт, що усі п’ять варіантів тексту однієї поезії розкривають початкову тему «Посоловів од співу сад…» зовсім по-різному. У кожному конкретному повертанні В. Стуса до твору вервечка асоціацій тягнеться і розвивається подекуди в протилежних ключах, та насправді, все це, неначе гілля від одного стовбура, котрі треба сприймати системно. Текст засвідчує, що кожному з варіантів властиве не просто переписування, редагування чи перекомпоновування, а справді творення. Варіанти перебувають у тісних інтертекстуальних зв’язках, з постійним повертанням і активізацією попереднього тексту.

1.Аверинцев С. Софія-Логос. Словник. 2-ге видання. – Київ: Дух і Літера, 2004. – 640 с. 2.Бердяев Н. Самопознание: Сочинения. – Москва: Изд-во Эксмо; Харьков: Изд-во Фолио, 2005. – 640 с. 3.Бердяев Н. Философия свободного духа. – Москва: АСТ: АСТ МОСКВА: ХРАНИТЕЛЬ, 2006. – 416 с. 4.Бланшо М. Простір літератури. Есе. – Львів: Кальварія, 2007. – 272 с. 5.Посоловів од співу сад // Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т.Шевченка НАН України. (Далі – ІЛ.) – Фонд 170. – Од. зб. 769. – Арк. 9. 6.Посоловів од співу сад // ІЛ. – Фонд 170. – Од. зб. 1007. – Арк. 1. 7.Посоловів од співу сад // ІЛ. – Фонд 170. – Од. зб. 935. – Арк. 34. 8.Словник символів культури України / За загальною редакцією В. Коцура, О. Потапенка. – Київ: Міленіум, 2002. – 260 с. 9.Стус В. Твори у 4 т. 6 кн. Т. 3. Кн. 1. – Львів: Просвіта, 1999. – 486 с. 10.Хаксли О. Двери восприятия. Рай и ад: Трактаты. – СПб.: Издательский Дом «Азбука-классика», 2006. – 224 с.

Поиск по сайту: