ЖАНРОУТВОРЮЮЧІ ФАКТОРИ В ЖУРНАЛІСТИЦІ

Теорія жанрів недостатньо розроблена у світовій і вітчизняній журналістській науці. До того ж, різні вчені-журналістикознавці пропонують свою класифікацію жанрів.

Як відомо, журналістські матеріали класифікують за жанрами, а самі жанри за типологічними особливостями поділяються на кілька основних груп. О. Гриценко та В. Шкляр щодо поділу жанрів на групи висловлюють таку думку: “Цілком зрозуміло, що всі жанри журналістики несуть відповідну, хоч і різну за характером, інформацію. Власне і поділ жанрів на відповідні групи значною мірою ґрунтується на відмінності і ступені складності інформації” [12, 244].

Основу жанроутворення сформулювали і науково довели вчені факультету журналістики Московського державного університету і виклали у підручнику “Жанри радянської газети”. Згодом цих критеріїв поділу творів журналістики на жанри дотримуються у своїх працях українські вчені Д. Прилюк, О. Гриценко та В. Шкляр, В. Здоровега: 1) об’єкт відображення; 2) призначення виступу; 3) масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення; 4) особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму [13, 10–14].

Узагальнивши теоретичний досвід московських колег щодо критеріїв жанроутворення, В. Здоровега сформулював їх так: “І першим з них є об’єкт відображення, тобто конкретний життєвий матеріал, який лягає в основу журналістського твору.

Ведучи мову про залежність твору журналістики від об’єкта відображення, слід мати на увазі ще один аспект проблеми. Річ у тому, що всю сукупність творів журналістики можна поділити на дві нерівнозначні жанрові групи: твори, які безпосередньо відображають дійсність (замітка, кореспонденція, лист, репортаж, нарис, фейлетон) і твори, які характеризуються опосередкованим об’єктом пізнання, є вторинними щодо реальності (рецензія, огляд преси, звіт, частково інтерв’ю тощо). У вторинних творах журналіст має справу з уже відображеною кимось дійсністю. Автор зіставляє відображене із життям, із власною позицією, а іноді просто інформує про те, що хто сказав, написав, задекларував.

Другим і чи не найважливішим критерієм поділу творів журналістики на жанри є призначення виступу. Дуже багато залежить від того, яку мету перед собою ставить редакція і конкретний автор. Якщо журналіст хоче просто повідомити про той чи інший факт, подію, то маємо справу із заміткою, хронікою, тобто тим, що переважно об’єднується поняттям “новини”. Коли ж необхідно детальніше відтворити подію, автор вдається до звіту, репортажу. Позиція людини, її погляд на те чи інше явище, її думки і висновки потребують діалогічної форми відтворення реальності. І тут у права вступає такий жанр, як інтерв’ю у його різноманітних модифікаціях – від фіксації висловлювання людини до аналітичного діалогу між журналістом і його співрозмовником.

Необхідність не просто повідомити про щось, а проаналізувати явище, сукупність фактів, суспільні процеси, порушити ту чи іншу підказану життям проблему оживила такі жанри, як коментар, стаття, огляд.

Ще складніші завдання ставить перед собою нарисовець чи публіцист-сатирик, есеїст. Нарис дає можливість розкрити ті чи інші тенденції, явища, процеси через зображення людини, соціальні групи людей. Це один з найбільш людинознавчих жанрів, який зближує журналістику з художньою літературою. Політичний портрет, який сьогодні майже витіснив, з огляду на певні причини, традиційний портретний нарис, відображає за допомогою певних соціолого-публіцистичних засобів відповідні політичні постаті, що діють на політичній арені. Сатирична замітка, фейлетон, памфлет дають змогу висміяти, засудити негативні явища життя, відступи від норм моралі.

Третій критерій – масштаб охоплення дійсності, масштаб узагальнення. Цей критерій дає змогу не тільки вирізняти матеріали інформаційно-описові й аналітичні, а й диференціювати літературні різновиди у групі аналітичних жанрів. Це особливо впадає у вічі під час порівняння таких усталених форм публіцистики, як коментар, стаття, огляд. Вони, крім інших ознак, різняться саме широтою охоплення життя, масштабністю узагальнень.

Четвертим критерієм поділу творів журналістики на жанри є особливості літературно-стилістичних засобів вираження задуму. Одні мовностилістичні прийоми використовуються у подієвій інформації, інші – в есе чи фейлетоні. Те, що виглядає цілком природним у діловій кореспонденції (цифрові викладки, практичні поради, описи технологічних процесів), не годиться для нарису чи заміток публіциста, у яких має бути наявним образне відтворення дійсності, і зовсім не підходить для нарису інструктивний стиль мислення. Надмірна суб’єктивність бачення, метафоричність викладу, природна у жанрах художньо-публіцистичних, може бути не тільки зайвою, але й протипоказаною в офіційному повідомленні. Особливих мовностилістичних засобів вираження думки, публіцистичної ідеї потребують есеїстичні, сатирико-публіцистичні жанри, зокрема фейлетон, памфлет, для яких автор мусить знайти не тільки комічну ситуацію, не тільки сатиричний образ, а й відповідний тон розповіді, мовні засоби комізму, тобто вміння опрацювати факт сатирично.

Жанри журналістики групуються на інших засадах: домінування повідомлення – в інформаційних жанрах; аналітичного начала – в публіцистиці; а ще складнішого поєднання аналізу й образно-художнього осягнення реальності – у художньо-публіцистичних творах” [5, 144–147].

Жанроутворюючими факторами Г. Мельник та А. Тепляшина називають такі: предмет відображення; функція, яку вони виконують; характер і властивості; своєрідність предметів і явищ, які відображаються; ступінь проникнення (глибина) в дійсність; методи і прийоми відображення дійсності [9, 104].

Початки наукової дискусії щодо історичного розвитку груп газетно-журнальних жанрів закладено у підручнику “Жанри радянської газети”. В ньому подано вже три групи жанрів, а також зроблено спробу віднести до кожної групи конкретні жанри. Хоча, зазначимо, тут цей поділ умовний, розмитий. Наприклад, до групи інформаційних жанрів автори відносять замітку, звіт, репортаж, деякі кореспонденції, огляди, багато які інтерв’ю. Підставою для виділення цих жанрів в інформаційну групу вони називають їх спільне призначення – високо оперативне повідомлення, осмислення новин соціальної дійсності. Друга група жанрів – це аналітичні жанри. На думку авторів, ця назва не досить точна, бо й інформаційні жанри, без сумніву, широко використовують засоби аналізу, повідомлення. Скажімо, у звіті, репортажі порушуються важливі питання, аналізуються факти, формулюються висновки. Але в інформаційних жанрах аналіз, узагальнення будуються, як правило, на розгляді окремих подій, фактів, обмежених певними, вузькими часовими межами.

У так званих аналітичних жанрах часові межі матеріалу значно ширші. Наприклад, у переважній більшості кореспонденцій, в статті, огляді преси (в основних його видах), в художньо-публіцистичних жанрах – нарисах, фейлетонах, памфлетах – аналіз, висновки будуються на вивченні фактів, статистичних даних за більш-менш тривалий строк [13, 13–14].

Спираючись на той факт, що жанри публіцистики розвиваються за своїми внутрішніми законами, московські журналістикознавці вже у підручнику “Теория и практика советской периодической печати” [10, 202–204], значно уніфікували жанри періодичної преси, визначили видові особливості та ознаки кожної із названих груп жанрів: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні. При цьому вчені стверджують те, що в газетній практиці відбувається взаємопроникнення жанрів, їх взаємозбагачення. До інформаційного виду вони віднесли замітку, репортаж, звіт, інтерв’ю. Назвали їх найважливішу ознаку – новизна факту, який повідомляється, або події.

До аналітичного виду віднесено кореспонденцію, статтю, рецензію, огляд преси, лист (як жанр), огляд. У ньому використовуються засоби аналізу, узагальнення. У більшості кореспонденцій, оглядах преси аналіз, висновки, як правило, будуються на вивченні системи фактів, статистичних даних за тривалий проміжок часу.

Стаття передбачає ще більше охоплення життєвого матеріалу – з точки зору його масштабу і часових ознак.

Саме тому, що в аналітичних жанрах розробляється матеріал значно більшого масштабу, виникає можливість постановки проблем, висунення суттєвих рекомендацій на основі різностороннього аналізу, теоретичної і фактичної аргументації.

Художньо-публіцистичний вид включає в себе нарис, зарисовку, фейлетон, памфлет. Головне їх призначення – розкрити типове через індивідуальне, загальне через одиничне. Ці жанри оперують як понятійними, так і образно-зображальними засобами, що дозволяє яскраво показати позитивну чи негативну роль особистості, причини тих чи інших явищ, значною мірою – моральні якості людини, її психологію. Використання образних засобів мови підсилює емоційну виразність газетного виступу.

Д. Прилюк виділяє такі основні групи газетних жанрів: інформаційні (замітка, звіт, огляд, репортаж, інтерв’ю, зарисовка); аналітико-ділові (кореспонденція, стаття, коментар, рецензія, огляд преси, репліка, лист до редакції і лист з редакції, діалог або бесіда); публіцистично-художні (нарис, есе, фейлетон, памфлет) [8, 152–153].

Однак ця класифікація дещо не відповідає жанровим ознакам того чи іншого твору. Скажімо, до інформаційної групи чомусь потрапили огляд та зарисовка. Ні один, ні інший жанр не відповідає на запитання інформаційної групи: що? де? коли? як відбулося? хто і чому брав у тому участь? Безперечно, огляд тяжіє до групи аналітичних жанрів, у ньому виразно простежується панорамне відтворення дійсності, яке неможливе без аналізу і синтезу, а зарисовка покликана розкрити образ когось чи чогось. Вона тяжіє, як мала форма нарису, до художньо-публіцистичних жанрів.

В. Шкляр та О. Гриценко переконливо доводять, що інформаційність, аналітичність і художньо-публіцистичність як домінуючі ознаки жанрів лежать в основі відносно умовного поділу жанрів на групи жанрів: інформаційно-публіцистичних, аналітико-публіцистичних і художньо-публіцистичних. До інформаційно-публіцистичних автори відносять замітку, репортаж, інтерв’ю, звіт; до аналітично-публіцистичних – кореспонденцію, статтю, рецензію, огляд, огляд преси, коментар, лист; до художньо-публіцистичних – нарис, фейлетон, памфлет, етюд, есе [12, 244]. Варто зазначити, що публіцистичність має свої властиві риси і ознаки, а інформаційні та аналітичні жанри апріорі їх не містять, оскільки мають кожен своє змістове призначення, а саме: інформаційні – інформувати, аналітичні – аналізувати, узагальнювати.

З приводу цього поділу В. Карпенко зауважує: “Однак ця схема не враховує деяких особливостей жанрових груп і окремих жанрів, які перебувають у постійному розвитку. Тому, пам’ятаючи, звичайно, про відносність теоретичних схем, варто наведений поділ деталізувати, виділивши в окремі групи інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні, сатирико-гумористичні та зображувальні жанри” [3, 205].

По-суті, така класифікація жанрів у київській і львівській школах журналістики вже була розроблена у 90-х роках минулого століття і активно застосовувалася у навчальному процесі.

У навчальному посібнику викладачів факультету журналістики Львівського університету ім. І. Франка “Теорія і практика радянської журналістики: Основи майстерності. Проблеми жанрів”, який побачив світ у 1989 році, крім інформаційної, аналітичної, художньо-публіцистичної групи жанрів, чи не вперше в теорії жанрології, було виділено в окремі групи “Сатиричні жанри” та “Жанри фотожурналістики” [14, 290–321].

У київській школі журналістики ще з 90-х років минулого століття було розроблено систему жанрів зображальної журналістики [15, 11] та сатирико-гумористичних жанрів [16, 12].

Крім них, розроблено програму курсу “Журналістське розслідування”, який протягом багатьох років успішно викладається студентам Інституту журналістики [17, 7]. До речі, такий актуальний нині жанр, як журналістське розслідування, у західній школі журналістики відноситься до новинних (інформаційних) жанрів, однак сучасна російська та українська школи журналістики на основі синтетично-змістового компоненту жанру, відносять цілком справедливо журналістське розслідування до аналітичних жанрів.

У процесі наукових досліджень, розробок, узагальнень останніми роками в Інституті журналістики науковці дотримуються такої класифікації груп жанрів, на основі логічно-композиційних ознак твору: до першої групи відносяться інформаційні жанри (замітка, інтерв’ю, репортаж, звіт); до другої – аналітичні жанри (кореспонденція, стаття, коментар, огляд, лист, огляд ЗМІ, огляд листів, рецензія); до третьої – художньо-публіцистичні жанри (зарисовка, нарис, есе); до четвертої – сатирико-гумористичні жанри (фейлетон, памфлет, пародія, епіграма). Окремо вивчаються жанри зображальної журналістики (інформаційні жанри фотожурналістики, аналітичні жанри фотожурналістики, художньо-публіцистичні жанри фотожурналістики).

Однак усі ці названі жанри мають ще й багато різновидів. Журналістика – професія динамічна, жанри теж перебувають у постійному розвитку, тому науковці сучасних російських шкіл журналістики пропонують інноваційні жанрові форми журналістських творів, які, власне, не вкладаються у парадигму жанрових компонентів.

Учені санкт-петербурзької школи журналістики Г. Мельник та А. Тепляшина пропонують таку типологію груп жанрів: інформаційні – хроніка, замітка, розширена інформація, звіт, репортаж, інтерв’ю; аналітичні – коментар, кореспонденція, стаття, огляд, огляд преси, рецензія; художньо-публіцистичні – зарисовка, нарис, есе, памфлет, фейлетон [9, 107–154]. Хоча жанр “розширена інформація” навряд чи відповідає самостійному інформаційному жанру, як, до речі, і хроніка, яка є різновидом замітки.

З часу виходу у світ навчального посібника науковця московської школи журналістики О. Тертичного, де він навів свою класифікацію жанрів, і до сьогодні не припиняється дискусія викладачів щодо доцільності цієї типології взагалі. На думку О. Тертичного, до групи інформаційних жанрів відносяться: замітка, інформаційна кореспонденція, інформаційний звіт, інформаційне інтерв’ю, бліц-опитування, запитання-відповідь, репортаж, некролог; до аналітичних – аналітичний звіт, аналітична кореспонденція, аналітичне інтерв’ю, аналітичне опитування, бесіда, коментар, соціологічне резюме, анкета, моніторинг, рейтинг, рецензія, стаття, журналістське розслідування, огляд, огляд ЗМІ, прогноз, версія, експеримент, лист, сповідь, рекомендація (порада), аналітичний прес-реліз; до художньо-публіцистичних – нарис, фейлетон, памфлет, пародія, сатиричний коментар, житейська історія, легенда, епіграф, епітафія, анекдот, жарт, гра [11, 53–303].

З цього приводу цілком справедливо пише М. Василенко: “Але однозначно (за класифікацією О. Тертичного), не буває аналітичного або інформаційного інтерв’ю, як визначає їх автор. Інтерв’ю завжди інформаційне, це апріорі визначають всі журналістикознавчі школи у світі. До аналітичної групи О. Тертичний зараховує також моніторинг, рейтинг, версію, експеримент і т. д. Тут все зрозуміло без коментарів: у підручник, що теоретично має привносити новації у журналістську науку, включено інструментарій інших гуманітарних наук. Головне, що не брати до уваги твори О. Тертичного не можна – вони існують вже через те, що доступної літератури з фаху дуже мало. Але коли фахівець може майже одразу розпізнати псевдонаукові твердження, то студенти-журналісти, які не мають практичного досвіду, починають плутатися у дефініціях, що, зрештою, призводить до погіршення якості їх професійної підготовки.

Інакше, яким чином можна пояснити студентам той факт, що до групи інформаційних жанрів О. Тертичний зарахував некролог?” [6, 188].

В. Іванов та О. Мелещенко відкритим текстом стверджують, що О. Тертичний “багато чого наплутав у своїй книзі “Жанры периодической печати”. Так, один із методів журналістської творчості “експеримент” (згадаймо класика цього журналістського методу А. Рубінова!) О. Тертичний подає як… новітній жанр. Так само не витримує критики його жанр “версія” (насправді, це швидше рубрика, під якою розміщуються або аналітична стаття, або журналістське розслідування” [18, 150].

На нашу думку, відповідь на суперечливі твердження О. Тертичного дає праця В. Різуна та Т. Скотникової, в якій вони обґрунтували методи досліджень у журналістикознавстві, до яких відносять: описові методи, аналіз документів, спостереження, опитування, інтерв’ю, анкетне опитування, експертне опитування, експеримент, прогнозування [19, 144].

Отже, підміна жанру методом – це далеко не інноваційні процеси у жанрології. Хоча є викладачі, які і викладають за класифікацією О. Тертичного, і відстоюють цей жанровий поділ. Наприклад, Т. Хітрова пише: “На нашу думку, досить автентичними й актуальними є жанрові класифікації, запропоновані В. Буряком та О. Тертичним, вони охоплюють не лише журналістські тексти, а й співвідносні з загальною комунікативістикою” [20, 91].

І все ж відповідь на такі подібні “наукові” твердження та причини їх виникнення дають В. Іванов та О. Мелещенко: “Узагалі, це велика проблема для сучасної України. Нині студентів-журналістів готують понад 40 університетів. Усі вони (за винятком Київського та Львівського) почали цим займатися тільки в останні роки. Це призводить до нестачі кваліфікованих викладацьких кадрів. Часто журналістські дисципліни викладають люди, що не мають ані базової журналістської освіти, ані захищених дисертаційних досліджень у галузі журналістики. Дилетантизм є “ахіллесовою” п’ятою більшості сучасних центрів підготовки журналістів. Викладачі журналістських дисциплін мають чітко усвідомлювати: вони самі все своє професійне життя мають наполегливо вчитися і опановувати журналістський фах” [18, 151].

По-своєму цікаво у дефініціях жанрів визначився І. Михайлин. На його думку, унаслідок тривалого історичного розвитку в журналістиці утворилося три жанрові єдності: інформаційна, аналітична та публіцистична. Вчений пропонує назвати їх журналістськими родами, бо рід – це не що інше, як група жанрів, об’єднаних спільними ознаками.

Першою такою єдністю є парадигма інформаційних жанрів, до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв’ю. Особливістю інформаційного журналістського роду є: 1) обрання за предмет новини важливої суспільної події; 2) оперативне представлення її в об’єктивному повідомленні; 3) зредукованість коментарів, суб’єктивних оцінок, аналізу.

Друга жанрова група може бути названа аналітичним журналістським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аналітичних жанрів є: 1) встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об’єднання їх в логічний ряд; 2) узагальнення їх, зіставлення з іншими, встановлення зв’язку між ними; 3) оцінка ситуації і явища; 4) постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів; 5) висловлення пропозицій про своє бачення розв’язання проблеми.

Третя жанрова група – публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есе, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін “художньо-публіцистичні жанри”. Це не зовсім справедливо, вважає І. Михайлин, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів. Не меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є: 1) вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх; 2) домінантне значення суб’єктивних міркувань, авторської думки; 3) організаційна роль образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора-публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як “Я”; 4) проведення певної філософської (ідеологічної, моральної) концепції, яка має самодостатнє значення і виконує різні типи аргументів, включно з фактичними [7, 218–221].

А тепер розглянемо деякі аспекти поділу жанрів на групи в західній і східноєвропейській школі журналістики. Безперечно, як і в українській школі журналістики, там послуговуються тотожними назвами жанрів, однак проблема полягає в тому, що форми їхнього викладу не в усьому збігаються.

Останніми роками багато українських викладачів журналістських дисциплін у навчальному процесі активно використовують навчальний посібник Вальтера фон Ла Роша “Вступ до практичної журналістики”. На нашу думку, наукові розробки щодо жанрів, які викладені в цьому навчальному посібнику, значно відрізняються від уже історично сформованих в українському журналістикознавстві і вітчизняній пресі.

До прикладу. Вальтер фон Ла Рош жанри поділяє лише на дві групи: інформаційні жанри та жанри з висловлюванням думки (коментуючі жанри).

До інформаційних жанрів автор відносить окремо новину та інші інформаційні жанри – повідомлення (кореспонденція), репортаж, нарис (Featur), інтерв’ю та опитування, повідомлення кореспондента, аналітичний матеріал. Жанри, що передбачають висловлювання думки, це – коментар, глоса, рецензія, передова стаття і шпальта автора [21, 123–148].

Як же автор характеризує інформаційні жанри? Насамперед він зосереджує увагу на новині. На його думку, новина відповідає на сім запитань: Хто? Що? Де? Коли? Як? Чому? Звідки?

Що важливо, у тексті новини не повинно бути коментарів та оцінних суджень. Коментар може йти безпосередньо після новини (лише відокремлений зірочкою або наведений іншим шрифтом), або подаватися як коментар із власним заголовком.

До “інших інформаційних жанрів” автор відносить повідомлення (кореспонденцію). Зауважимо, що жанр кореспонденція за змістом і формою в українській школі журналістики відноситься до групи аналітичних жанрів.

Таким чином, за Вальтером фон Ла Рошем, у повідомленні (кореспонденції) журналіст наводить багато цитат, які можуть бути досить розлогими. Повідомлення може включати в себе елементи репортажу тоді, коли репортер не тільки детально розповідає про подію, а й ознайомлюється з місцем події та розповідає про свої враження.

А репортаж не замінює собою новину чи повідомлення, а лише доповнює їх. Репортер розповідає про те, що він побачив і про що дізнався, нотує для себе промовисті деталі. Репортаж не є ні коментарем, ні дослідженням. Він має більше спільного зі спостереженнями, ніж з аналізом, з речами, ніж з поняттями.

Репортаж – це інформаційний жанр. Через репортаж журналіст веде читача чи слухача на місце події; читач або слухач бачить речі очима репортера. Цією суб’єктивізацією почуттєвих вражень і має обмежуватися вплив суб’єктивного чинника. А в усьому іншому – при збиранні інформації, описові – журналіст має прагнути об’єктивності.

І про нарис. Постійне чергування поглядів та абстракції, опису та висновку визначає жанр нарису. Тому автор нарису є більше ніж репортер: він також зображує, але лише для ілюстрації того, що він хоче показати або пояснити.

Ми знаємо, що жанр нарис в українській школі журналістики відноситься до групи художньо-публіцистичних жанрів. І його призначення зовсім інше.

Інтерв’ю та опитування. Інтерв’ю, як правило, містить багато запитань до однієї особи, а опитування – лише одне запитання, але до багатьох осіб.

Ось як визначає Вальтер фон Ла Рош повідомлення кореспондента та аналітичний матеріал. Кореспондент подає додаткову інформацію, яку він отримав від когось, його робота полягає в тому, щоб розмовляти з компетентними і впливовими людьми, а в своїх кореспонденціях розповідати лише про важливі події і явища. Спираючись на власне знання теми і людей, кореспондент подає інтерпретацію того, як бачать і відчувають певні політики ту чи іншу подію.

До жанрів, що передбачають висловлювання думки, автор відносить коментар, глосу, рецензію.

На думку автора, коментар передбачає інформування. Журналіст не повинен розширено подавати факти, які коментуються, а лише посилатися на них. Але чи справді матеріал буде прокоментовано, залежить від відповіді на такі запитання: Чи вимагає матеріал реагування? Чи зацікавлена громадськість у публіцистичній реакції, або хоча б мала бути зацікавленою? Чи належить матеріал до тих небагатьох найважливіших тем, для коментування яких знайдеться місце?

І зовсім невідомим для українського журналіста є жанр глоса. Що ж він собою являє у трактуванні Вальтера фон Ла Роша? Відмінність глоси від коментарю полягає не в тематиці, а в стилі. Про це свідчить стисла характеристика глоси, яку запропонував журналіст Рейнгардт Штум: “Полемічна, безкомпромісна, непоступлива. Точно змальовує слабке місце. Не аргументує, а викриває, не поміркована, а жорстка, смішна, іронічна, позбавлена лукавства… Суть має бути несподіваною, переконливою, влучною”. Діяти через іронію, а не через безпосереднє змалювання обставин – це найбільш часто вживаний стилістичний прийом глоси.

В українській школі журналістики рецензія відноситься до аналітичних жанрів. Вальтер фон Ла Рош характеризує її так: рецензія – жанр висловлення думки в літературі та художній критиці, навіть якщо сам термін рідко вживається в редакційній практиці. Рецензіями є обговорення книг і кінокритика, а також матеріал з оцінкою якоїсь художньої виставки або ж компетентне висловлювання журналіста про якусь галузь мистецтва: архітектуру, театр, оперу, концерт, балет, теле- або радіовиставу тощо.

Отже, вивчивши праці російських, українських, зарубіжних учених-журналістикознавців, ми дійшли насамперед того висновку, що київська, львівська, харківська школи журналістики упродовж багатьох років мають ґрунтовні й незаперечні дослідження своїх науковців у галузі журналістикознавства, зокрема й жанрології. Тому враховуючи численні напрацювання з даної проблематики, ми пропонуємо взяти їх за основу при класифікації жанрів і поділу їх на групи. Таким чином пропонуємо такий поділ: І. Інформаційні жанри (замітка, інтерв’ю, репортаж, звіт). ІІ. Аналітичні жанри (кореспонденція, стаття, коментар, огляд, лист, огляд листів, огляд ЗМІ, рецензія, журналістське розслідування). ІІІ. Художньо-публіцистичні жанри (зарисовка, нарис, есе). ІV. Сатирико-гумористичні жанри (фейлетон, памфлет, пародія, епіграма, байка, гумореска, шарж, анекдот). V. Жанри зображальної журналістики.

ЛІТЕРАТУРА

1. Різун В. В. Теорія масової комунікації: підруч. / В. В. Різун. – К.: Видавничий центр “Просвіта”, 2008. – 260 с.

2. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах. – Вид. об’єднання “Вища школа”, Львів. – 296 с.

3. Карпенко Віталій. Журналістика: основи професіональної комунікації. – К.: Нора-прінт, 2002. – 348 с.

4. Серажим К. Дискурс як соціолінгвальне явище: методологія, архітектоніка, варіативність: монографія / За ред. В. В. Різуна. / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2002. – 392 с.

5. Здоровега В. Й. Теорія і методика журналістської творчості: підруч. – Львів: ПАІС, 2004. – 268 с.

6. Василенко М. К. Динаміка розвитку інформаційних та аналітичних жанрів в українській пресі: монографія / Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2006. – 236 с.

7. Михайлин І. Л. Основи журналістики: підруч. –К.: ЦУЛ, 2003. – 284 с.

8. Прилюк Д. М. Теорія і практика журналістської творчості: проблеми майстерності. – К.: “Вища школа”, 1983. – 280 с.

9. Мельник Г. С., Тепляшина А. Н. Основы творческой деятельности журналиста. – СПб.: Питер, 2009. – 272 с.

10. Теория и практика советской периодической печати: учеб. пособ. для вузов / Бекасов Д. Г., Горохов В. М. и др.; Под ред. В. Д. Пельта. – М.: Высш. школа, 1980. – 376 с.

11. Тертычный А. А. Жанры периодической печати: учеб. пособ. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 312 с.

12. Гриценко О. М., Шкляр В. І. Основи теорії міжнародної журналістики. – К.: Вид. – полігр. центр “Київський університет”, 2002. – 304 с.

13. Жанри радянської газети. – К.: “Вища школа”, 1974. – 296 с.

14. Теорія і практика радянської журналістики: основи майстерності. Проблеми жанрів / за ред. проф. В. Й. Здоровеги. – Львів: Вид-во при Львівському держ. ун-ті, 1989. – 326 с.

15. Жанри зображальної журналістики: навч. програма / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка / укл. Б. І. Черняков. – К., 2000. – 11 с.

16. Газетні жанри: навч. програма / Київ. нац. ун-т ім.. Т. Шевченка / укл. М. П. Подолян. – к., 1998. – 14 с.

17. Журналістське розслідування: навч. програма / Київ. нац. ун-т ім.. Т. Шевченка / укл. О. К. Глушко. – К., 2000. – 7 с.

18. Іванов В. Ф., Мелещенко О. К. Новаторство чи еклектика?, або Про відповідальність за слово // Наукові записки Інституту журналістики: наук. зб. – К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2007. – Том 27. – С. 148–151.

19. Різун В. В., Скотникова Т. В. Методи наукових досліджень у журналістикознавстві: навч. посіб. – К.: Преса України, 2008. – 144 с.

20. Хітрова Т. Тенденції трансформації класичних жанрових моделей (на прикладі “Репортажних текстових форм”) // Журналістика: наук. зб. – К.: Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, 2010. – Вип. 9 (34). – С. 89–95.

21. Вальтер фон Ла Рош. Вступ до практичної журналістики: навч. посіб. / За загал. ред. В. Ф. Іванова та А. Коль. – К.: Академія української преси, 2005. – 229 с.

Поиск по сайту: