Обов'язковість судових рішень

1. Коментована стаття присвячена встановленню принципів адміністративного судочинства, під якими слід розуміти визна­чальні ідеї, згідно з якими відбувається регулювання відносин, що виникають у сфері адміністративного судочинства. Специ­фіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, норма­тивні положення, що визначають зміст правосуддя і виступа­ють критерієм правомірності поведінки учасників правовідно­син, що виникають у сфері правосуддя.

Слід зазначити, що ці принципи, як визначальні, основні за­сади судочинства взагалі, встановлені Конституцією України (ст. 129 та ін.), а також Законом України «Про судоустрій Укра­їни» від 7 лютого 2002 р. (глава 2). Зокрема, зазначеним Зако­ном встановлено такі засади здійснення правосуддя, як 1) здій­снення правосуддя виключно судами; 2) право на судовий за­хист; 3) рівність перед законом і судом; 4) правова допомога при вирішенні справ у судах; 5) гласність судового процесу; 6) вста­новлення мови судочинства; 7) обов'язковість судових рішень;

8) право на оскарження судового рішення; 9) колегіальний чи одноособовий розгляд справ; 10) самостійність судів і незалеж­ність суддів; 11) недоторканність суддів; 12) незмінюваність суддів; 13) суддівське самоврядування.

Перелік принципів адміністративного судочинства у Кодек­сі, що коментується, не співпадає з наведеним у Законі «Про судоустрій України», що пояснюється, по-перше, загальністю встановлених Законом засад, які стосуються всіх без винятку судів судової системи України, а по-друге, специфікою адміні­стративного судочинства.

Таким чином, встановлені КАС України, а також Конститу­цією України і Законом «Про судоустрій України» принципи є тісно взаємопов'язаними і становлять у сукупності систему, при цьому кожен з принципів відіграє самостійну роль, харак­теризує адміністративне судочинство у цілому, або ж окрему стадію адміністративного судового процесу.

Кожен принцип правосуддя виконує свою визначену роль в організації і діяльності адміністративних судів. Ці принципи діють не розрізнено, а в сукупності. Вони об'єднані загальною метою — організувати судові органи і їх діяльність, відповід­ність їх правопорядку, забезпечити захист від усяких посягань конституційного ладу, політичної й економічної систем, прав, свобод і законних інтересів громадян і інших соціальних цін­ностей. У цьому полягає призначення принципів правосуддя.

Отже, конституційні принципи правосуддя — це закріплені в Конституції України й інших законах основні, вихідні, норма­тивні положення (правила, вимоги, ідеї) найбільш загального характеру, що виражають демократичну сутність правосуддя, і утворюють єдину систему, що визначає організацію і діяльність судової влади щодо виконання задач, що стоять перед нею.

Специфіка їх полягає в тому, що вони закріплюють вихідні, нормативні положення, що визначають зміст правосуддя і ви­ступають критерієм правомірності поведінки учасників право­відносин, що виникають у сфері правосуддя.

Аналіз системи принципів адміністративного судочинства дозволяє дійти висновку про демократичне підґрунтя адміні­стративного судочинства, наближеність його до найкращих мо­делей, що склалися у світі. Про це свідчить встановлення тако­го принципу, як верховенство права (а не традиційне верховен­ство закону), який очолює всю систему принципів адміністра-

тивного судочинства. Справа в тому, що у демократичних державах не просто задекларований, а й уже давно створений механізм забезпечення верховенства права, важливим складо­вими якого є, зокрема, адміністративні суди.

Стаття 8. Верховенство права

1. Суд при вирішенні справи керується принципом верхо­
венства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права
та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають
зміст і спрямованість діяльності держави.

2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуван­
ням судової практики Європейського Суду з прав людини.

3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і
свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Кон­
ституції України гарантується.

4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміні­
стративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечли­
вості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відно­
сини.

:

1. Коментована стаття присвячена одному з найголовні­ших принципів, що є визначальним для всієї системи права вза­галі — принципу верховенства права. Нова Конституція Украї­ни закріпила нові демократичні принципи та цінності, котрі запроваджуються у практику національної правотворчості та правозастосування.

Зокрема, загальновідомим є те, що в свій час основною функ-ією радянської юридичної науки був, перш за все, захист ін­тересів держави.

Концептуальною основою сучасної правової парадигми є ви­знання пріоритетного місця і ролі людини та громадянина у державно-владних відносинах, що опосередковуються адміні­стративним правом. Тому нагальною є потреба у якісно новому розумінні призначення права і закону, відповідності їх мораль­ним вимогам. Питання запровадження принципів правової держави у адміністративне судочинство взагалі і принципу вер­ховенства, зокрема, є тим більш актуальним, що сучасна адмі­ністративна наука поповнюється новими принципами, невідо­мими їй до сьогодні.

Конституцією України закріплено такі принципи, як верхо­венство права та верховенство закону (ст. 8).

Сутність діалектичної взаємодії цих принципів полягає, перш за все, в тому, що вона є проявом загального та окремого у праві. Принцип «верховенства права» повинен розглядатися з точки зору його обов'язковості для законотворчої діяльності, принцип «верховенства Конституції» — по відношенню до за­конодавчих та інших актів, принцип «верховенства закону» — в ієрархії всіх інших нормативних актів.

З цих позицій особливо важливе методологічне значення для формування системи принципів адміністративного судочин­ства набуває принцип верховенства права. Це пов'язано з тим, що принцип верховенства права є, за своєю суттю, принципом природного права як сукупності ідеальних, духовних і справед­ливих понять про право. Визнання конституційним принципом верховенства права означає, що закони держави, також як і їх застосування, повинні відповідати праву як мірі загальної та рівної для всіх свободи та справедливості. Крім того, в законах має обмежуватись свавілля як фізичних, юридичних осіб, так і. держави задля загального добра.

Принцип верховенства права означає, що свобода громадян має забезпечуватись таким правовим порядком, коли ніхто не змушує робити чогось, не передбаченого законом, а людина, її права і свободи визнаються найвищою цінністю. Принцип вер­ховенства права означає також, що не держава утворює право, а право є основою життєдіяльності та існування держави в особі її органів, посадових осіб і інших організацій.

Саме тому у ч.І коментованої статті задекларовано, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства пра­ва, відповідно до якого, зокрема, людина, ЇЇ права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спря­мованість діяльності держави. Це означає, що адміністратив­ний суд не повинен застосовувати положення правового акту, у тому числі закону, якщо його застосування суперечить консти­туційним принципам права або порушуватиме права та свободи людини і громадянина. Адміністративний суд не повинен та­кож допускати тлумачення закону, яке б несправедливо обме­жувало ці права і свободи.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд застосовує прин­цип верховенства права з урахуванням судової практики Євро­пейського Суду з прав людини.

Принципи правосуддя обумовлені не тільки практикою й удосконалюванням правосуддя в Україні, але і міжнародною нормотворчістю і правозастосуванням.

У числі джерел, що визначають сучасну систему принципів правосуддя, не можна не відзначити тих найважливіших актів міжнародних організацій, що впливають на проведення судо­вої реформи. До них відносяться: Загальна декларація прав лю дини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Євро пейська конвенція про захист прав людини й основних свобод, Європейська хартія про статус суддів, рекомендації Кабінету Міністрів Ради Європи.

Ці міжнародні акти зіграли важливу роль у правовому регу­люванні прав людини, закріпленні пріоритету прав громадяни­на перед державою. У них одержали правове закріплення най­важливіші принципи правосуддя, що відносяться до забезпе­чення прав і свобод людини і громадянина. Крім того, встанов­люється необхідність урахування також і судової практики Європейського Суду з прав людини.

3. Відповідно до частини 3 коментованої статті звернення до
адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і гро­
мадянина безпосередньо на підставі Конституції України га­
рантується.

Це положення означає, що правосуддя в Україні здійснюєть­ся виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції). При цьому судовий захист можливий не лише стосовно тих прав, що прямо вказані в законі, але й відносно тих, що сліду­ють з норм Конституції України чи іншого закону (Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні право­суддя»). Згідно з цим принципом судам підвідомчі усі спори про захист прав і свобод фізичних осіб, у тому числі, в адміні стративних відносинах. Суд не має права відмовити громадяни­ну в прийнятті позовної заяви або скарги, наприклад, на тій підставі, що його вимоги можуть бути розглянуті і задоволені (або відхилені) в іншому (адміністративному) порядку.

4. Забороняється також відмова в розгляді та вирішенні ад­
міністративної справи з мотивів неповноти, неясності, супереч­
ливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відно­
сини.

Так, Конституційний Суд України у п.п. 2, 3 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 р. зазначив, що відмова суду у прийнятті позовної заяви, оформленої у відповідності з чинним законодавством, є порушенням права на судовий за­хист, яке, відповідно до Конституції України, не може бути об­межене.

Стаття 9. Законність

1. Суд при вирішенні справи керується принципом закон­
ності, відповідно до якого органи державної влади, органи міс­
цевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'я­
зані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб,
що передбачені Конституцією та законами України.

2. Суд вирішує справи на підставі Конституції та законів
України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язко­
вість яких надана Верховною Радою України.

3. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті
відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у
спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Кон­
ституції України, закону України, міжнародному договору,
згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Украї­
ни, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт,
який має вищу юридичну силу.

5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи
щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конститу­
ції України, вирішення питання про конституційність якого
належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд
звертається до Верховного Суду України для вирішення питан­
ня стосовно внесення до Конституційного Суду України подан­
ня щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість
якого надана Верховною Радою України, встановлені інші пра­
вила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються пра­
вила міжнародного договору.

7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні право­
відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовід­
носини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд ви­
ходить із конституційних принципів і загальних засад права
(аналогія права).

1. Принцип законності адміністративного судочинства, встановлений коментованою статтею, забезпечує відповідність його нормативної основи, тобто норм і принципів, норматив­ним актам, точне й неухильне їх дотримання у поведінці всіх суб'єктів — учасників правовідносин. Принцип законності міс­тить у собі такі специфічні елементи: 1) усі виконавчі і адміні­стративні влади створюються лише у відповідності з законом і мають лише ті повноваження та привілеї, котрі надані їм зако­ном; 2) при застосуванні своїх повноважень і виконанні обов'яз­ків ці влади повинні діяти у відповідності із законом, і будь-яке рішення або дія, що виходять за межі узаконених повноважень або порушують закон, не мають юридичної сили; 3) законність будь-якої адміністративної дії має бути відкритою для перевір­ки незалежним судом за позовом особи або групи осіб, або про­курора, уповноваженого діяти у суспільних інтересах.

Як принцип діяльності органів судової влади, принцип за­конності реалізується у всіх формах його прояву і містить три елементи. По-перше, це наявність установлених конституцією і законами правових основ діяльності органів судової влади, по­рядку їх організації, компетенції, правового статусу суддів. Другим елементом структури принципу законності є організа-ційно-правовий механізм, що забезпечує суворе і неухильне ви­конання чинного законодавства органами судової влади. Реалі­зації принципу законності служить чітка процесуальна про­цедура розгляду судових справ і закріплений у нормах карного, цивільного й господарського процесуального законодавства ка­саційний і апеляційний порядок перевірки законності й об­ґрунтованості прийнятих судових рішень. На органи судової влади процесуальним законодавством покладений обов'язок забезпечувати всебічний, повний і об'єктивний розгляд судо­вих справ і прийняття рішень у строгій відповідності з законом. Також зовнішнім проявом принципу законності є здійснення органами судової влади: правосуддя; судового контролю за за­конністю актів органів законодавчої, виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підпри­ємств, установ і організацій і їх посадових осіб; судового кон­ституційного контролю.

2. Відповідно до ч. 2 коментованої статті суд вирішує справи на підставі Конституції та законів України, а також міжнарод­них договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Щодо вирішення справ на підставі Конституції України слід зазначити, що, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Кон­ституції України при здійсненні правосуддя» суд безпосеред­ньо застосовує Конституцію у таких випадках: 1) коли із зміс­ту норм Конституції не випливає необхідність додаткової ре­гламентації її положень законом; 2) коли закон, що діяв до прийняття Конституції, або прийнятий після, суперечить їй; 3) коли правовідносини, що розглядаються судом, законом України не врегульовані, а нормативно-правовий акт, прийня­тий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Респуб­ліки Крим, суперечать Конституції; 4) коли укази Президента України, які внаслідок нормативно-правового характеру мають бути застосованими судами при розв'язанні конкретних справ, протирічать Конституції України.

Відповідно до ст. 18 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» міжнародним договором України є укладений у письмовій формі договір з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який ре­гулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи декількох, пов'язаних між собою докумен­тах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

3. Дотримання законності при здійсненні правосуддя озна­чає, що суд у своїй діяльності застосовує норми як процесуаль­ного, так і матеріального права. При розгляді і вирішенні адмі­ністративної справи суду слід дотримуватися встановленого по­рядку судочинства і виносити рішення у точній відповідності з нормами права, які підлягають застосуванню у кожному окре­мому випадку. Крім Конституції та чинного законодавства, міжнародних договорів України, суд застосовує також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Кон­ституцією та законами України. При застосуванні норм права суд виходить з того, що вони прийняті на підставі та у межах повноважень відповідними органами. Підзаконні акти, засто­совувані судом, не можуть суперечити Конституції України та чинному законодавству.

Звичаї можуть застосовуватися судом лише у випадках, пе­редбачених законом (наприклад, Кодексом торговельного мо-

реплавства). В основу судового рішення не можуть бути покла­дені релігійні, корпоративні та інші норми.

Пленум Верховного Суду України дає судам роз'яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення су­дової практики та аналізу судової статистики. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України мають велике значення для забезпечення однакового розуміння законів. Вони містять важ­ливі принципові рекомендації з питань, що виникають при роз­гляді судових справ. Роз'яснення даються на підставі вивчення і узагальнення судової практики, аналізів судової статистики, які здійснюються у судових палатах. Пленум за допомогою роз'яснень аналізує допущені при здійсненні правосуддя по­милки, порушення закону, випадки неправильного і неоднако­вого його розуміння судами, а також координує правозастосов-чу практику судів, визначаючи її основні напрями, які відпо­відають актуальним проблемам життя держави. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України впливають на формування судової практики усіх судів загальної юрисдикції. Вони не є нормою права, але враховуючи ту обставину, що постанови Пленуму відображають позицію Верховного Суду України з певних питань, нижчі суди не можуть ігнорувати ці роз'яснен­ня, вже хоча б тому, що при оскарженні їх рішень Верховний Суд, очевидно, займе ту саму позицію.

Роз'яснення Пленуму Вищого адміністративного суду також мають бути врахованими адміністративними судами при здій­сненні судочинства. Роз'яснення Пленуму Вищого адміністра­тивного суду можуть надаватися не тільки щодо застосування адміністративними судами матеріального законодавства при ви­рішенні справ адміністративної юрисдикції, а й з питань проце­суального права, удосконалення судової діяльності адміністра­тивних судів тощо. При невідповідності роз'яснень законодав­ства Вищого адміністративного суду роз'ясненням Пленуму Вер­ховного Суду України, адміністративні суди використовують постанови Пленуму Верховного Суду України, який може визна­ти нечинними постанови Пленуму Вищого адміністративного суду (п. 6 ст. 55 Закону України «Про судоустрій України»).

4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Кон­ституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою Украї­ни, або іншому правовому акту, суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.

Положенням ч. 4 коментованої статті відтворюється прин­цип ієрархічності нормативно-правових актів, відповідно до якого вищою юридичною силою наділена Конституція Украї­ни, якій мають відповідати всі інші нормативно-правові акти, прийняті у державі. Після Конституції в залежності від юри­дичної сили йдуть конституційні закони, чинне законодавство, підзаконні нормативні акти. Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є части ною національного законодавства і мають пріоритет перед ін­шими нормативними актами.

5. Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду Укра­їни від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» суди при розгляді кон­кретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону або ін­шого нормативно-правового акта з точки зору відповідності Конституції України і у всіх необхідних випадках застосовува­ти Конституцію як акт прямої дії.

У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конститу­ції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд за клопотанням учасників процесу або за власною ініціативою припиняє провадження у справі і звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційнос-ті закону чи іншого правового акта. Верховний Суд України, відповідно до ст. 150 Конституції України, має право поставити таке питання Конституційному Суду України.

6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші пра­вила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються прави­ла міжнародного договору.

Частиною 6 коментованої статті відтворено положення ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні догово­ри України», відповідно до якої чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосову­ються у порядку, передбаченому для норм національного зако­нодавства.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чин­ності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж

ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Разом з тим, якщо міжнародний договір не відповідає Кон­ституції України повністю або в частині і ця невідповідність ви­знана Конституційним Судом України, то такий договір або його частина не підлягають застосуванню в Україні (див., на­приклад, Висновок Конституційного Суду України від 11 лип­ня 2001 р. у справі № 1-35/2001 про Римський Статут).

7. Частиною 7 коментованої статті встановлено можливість застосування судом аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) від­носини сторін перебувають у сфері дії публічного права, тобто є адміністративними правовідносинами; 2) вказані правовідно­сини не врегульовані адміністративним законодавством; 3) іс­нують норми, що регулюють подібні за змістом адміністратив­но-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання адмі­ністративно-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то застосо­вується аналогія права. Аналогія права полягає у застосуванні загальних засад адміністративного права, встановлених зако­нодавством. Умовами застосування аналогії права є наступні:

1) відносини сторін перебувають у сфері дії публічного права;

2) зазначені правовідносини не врегульовані адміністративним
правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом
правовідносини.

Стаття 10. Рівність усіх учасників

адміністративного процесу перед законом і судом

1. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед
законом і судом.

2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адмі­
ністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, полі­
тичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та со­
ціального походження, майнового стану, місця проживання,
за мовними або іншими ознаками.

. .

1. Щодо принципу рівності всіх перед законом і судом, слід зазначити, що він також закріплений у Конституції і відповід­но у ст. 4-2 ГПК України, згідно з якою правосуддя у господар­ських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Він закріплений також і в карному, господарському процесуальному законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК України, ст.6 ЦПК України, ст. 4-2 ГПК України судочинство з карних, цивільних й госпо­дарських справ здійснюється на засадах рівності громадян пе­ред законом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо заборонених Конституцією.

У ГПК України йдеться про правосуддя у господарському суді, а не тільки про вирішення справи. Це свідчить, що прин­цип рівності організацій і громадян перед законом і господар­ським судом діє на всіх стадіях процесу. Зміст зазначеного принципу розкривається в тому, що при вирішенні економіч­них спорів господарський суд застосовує цивільні й інші мате­ріальні закони до всіх підприємств і громадян рівною мірою. Крім цього, правове положення будь-якого учасника господар­ського процесу визначається лише його процесуальним стату­сом (позивач, відповідач, третя особа, експерт і ін.) і ніяк не за­лежить від того, хто є учасником процесу — організація чи гро­мадянин, а також від їх ознак. Особи, що займають однакове процесуальне положення, завжди наділяються однаковими правами. По-третє, правосуддя з усіх економічних і інших спо­рів, віднесених законом до ведення господарського суду, здій­снюється тільки судами, що входять у єдину систему господар­ських судів. Створення спеціальних судів, що розглядають еко­номічні спори організацій і громадян у залежності від яких-не­будь ознак, законом не передбачено.

Говорячи про запровадження принципу рівності учасників адміністративного процесу перед законом і судом, слід наголо­сити на активній povii суду у судовому розгляді, враховуючу певну нерівність позивача і відповідача у публічних матеріаль­но-правових відносинах. В адміністративному судочинстві суд­дя не просто грає роль арбітра, але й має вчиняти всіх заходів щодо вирівнювання процесуальних позицій сторін з метою за­безпечення їх реальної рівності перед законом і судом. При цьо­му, вага доказування має бути покладена на відповідача, що означає звільнення позивача від доказування протиправності,

незаконності акту, що оскаржується. Обов'язком позивача є доказування факту порушення його права або інтересу, настан­ня реальної загрози для його права або інтересу, зазначення ре­альної або можливої шкоди.

2. Відповідно до частини 2 коментованої статті не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного про­цесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походжен­ня, майнового стану, місця проживання, за мовними або інши­ми ознаками.

Рівність усіх учасників перед законом і судом закріплена п.2 ч. З ст. 129 Конституції України. Відповідно до ст.24 Конститу­ції України не може бути привілеїв чи обмежень прав учасни­ків адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкі­ри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етніч­ного та соціального походження, майнового стану, місця про­живання, за мовними або іншими ознаками. Цей принцип передбачає рівну можливість усіх громадян брати участь у су­довому адміністративному процесі, мати адміністративно-про­цесуальний статус, визначений КАС України, здійснювати за­кріплені процесуальним законом права та обов'язки. Адміні­стративний суд зобов'язаний охороняти права учасників судо­вого адміністративного процесу, пояснювати сторонам і іншим суб'єктам їх процесуальні права та обов'язки, попереджати про наслідки їх неналежного виконання чи зловживання цими пра­вами. За обмеження у процесуальних правах в залежності від расової і національної ознак встановлена кримінальна відпові­дальність (ст. 161 КК України).

Своє правове закріплення принцип рівності всіх перед зако­ном і судом одержав також у Законі України «Про судоустрій України», у ст. 7 якого сказано, що правосуддя в Україні здій­снюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкі­ри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, націо­нального чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі

1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здій­
снюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні
ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконли­
вості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за по­
зовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може
виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі по­
зовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного за­
хисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист
яких вони просять.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпо­
ряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків,
встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й
особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за ви­
нятком тих, які не мають адміністративної процесуальної діє­
здатності.

4. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для
з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлен­
ня та витребування доказів з власної ініціативи.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у
справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати до­
кази, яких, на думку суду, не вистачає.

1. Принцип змагальності є одним з основних принципів су­дочинства, що являє собою правило, згідно з яким особи, заці­кавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні. Принцип змагальності поширює також свою дію на інших осіб, що беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обстави­ни, що мають значення для справи, на які посилаються в під­твердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активнос­ті зацікавленої особи. Особи, що беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальни­ми правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів. У той же час розпорядження зазначеними правами відбувається під контролем суду.

2. Щодо принципу диспозитивності, що відомий також і ци­
вільному процесу, слід зазначити, що він означає, що процес з
розгляду адміністративного спору виникає, як правило, з ініці­
ативи зацікавлених осіб і суд вирішує тільки ті вимоги по суті
спору, про вирішення яких клопочуть сторони, і суд не може
вийти за межі цих вимог. Отже, принцип диспозитивності в ад­
міністративному судочинстві полягає в наступному: дії адміні­
стративного суду залежать від вимог позивача і заперечень від­
повідача, адміністративний суд вирішує справу в обсязі заявле­
них сторонами вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог
тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, сво­
бод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони про­
сять. Слід зазначити, що чинники диспозитивності пов'язані
не із специфікою суб'єктивних прав, які підлягають захисту, а
із самою природою юрисдикційної діяльності із захисту суб'єк­
тивних прав, безвідносно до того, мають вони публічно-право­
вий або приватно-правовий характер. Диспозитивність, як
юридичне забезпечена властивість вільної реалізації правово-
лодільцем суб'єктивного права, що йому належить, притаман­
на, таким чином і сфері публічного права.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, відпо­
відно до ч. З коментованої статті, розпоряджається своїми ви­
могами на свій розсуд, крім випадків, встановлених КАС Укра­
їни. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких по­
дано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають
адміністративної процесуальної дієздатності.

Змагальність у адміністративному процесі ґрунтується на особистій автономії сторін. Від волевиявлення сторін залежать дії суду у доказовій діяльності.

4. Принцип змагальності доповнюється у адміністративному
судочинстві принципом офіційного з'ясування усіх обставин
справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає пе­
редбачені законом заходи, необхідні для з'ясування усіх обста­
вин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження
доказів з власної ініціативи. Активна роль суду в адміністра­
тивному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу
І необхідна для врівноваження процесуального становища сто­
рін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочин­
стві гармонійно поєднується з інквізиційним (розшуковим)
процесом.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, або з власної ініціативи витребувати до­кази, яких, на думку суду, не вистачає.

Коментуючи положення ч. 5 статті, слід зазначити, що у на­уці процесуального права розрізняють два види процесу: зма­гальний і розшуковий (інквізиційний). У розшуковому процесі збір і підготовка усього фактичного і доказового матеріалу, не­обхідного для вирішення справи, закон покладає на суд. Суд зо­бов'язаний за своєю ініціативою встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача, так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на підтверджен­ня достовірності цих фактів. Сторони при цьому не є суб'єкта­ми процесу доказування, вони не користуються процесуальни­ми правами, не беруть участі у дослідженні обставин справи.

У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьо­му зобов'язаний вирішити спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали сторони. Суд, таким чином, тіль­ки робить оцінку фактичного матеріалу, наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу. Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб'єкта­ми доказової діяльності.

Аналіз положення ч. 4 коментованої статті дозволяє зробити висновок про те, що в адміністративних судах процес є змагаль­ним з поєднанням елементів розшукового процесу. Цими еле­ментами є право суду з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

. :'J:OJ!i<^; -,' :• •Н,<*Йй£?>Ч!ІІ₁ .: •••.•''
; • ",< •*.'-.«.*. - ,лі* 3'Bf'W • <•' •

Стаття 12. Гласність і відкритість

Поиск по сайту: