Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат)

У 661 р. єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібн Абу Суф'ян з роду Омейядів, який заснував династію, що правила арабами майже століття (661 - 750). Столицею халіфату став Дамаск. Муавія був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії. Гаслом його правління (661 - 680) став принцип “милості або батога”. Якісного оздоровлення зазнав державний організм халіфату. Для відродження економіки Муавія подекуди навіть зменшив побори. Чиновницький апарат почали формувати з прагматиків-спеціалістів, навіть християн (!), якщо вони добре зналися на місцевих порядках. Халіфат здобув фінансовий суверенітет: почалося карбування власних грошей (золотих динарів і срібних дирхемів). Омейяди навіть спробували поновити завоювання, але не змогли подолати опір візантійців

В 674 р. величезний флот Омейядів на чолі з Язідом (сином Муавії) обложив Константинополь, та п'ять років війни не принесли мусульманам переможних лаврів: у 678 р. їхній флот візантійці спалили “грецьким вогнем” (решту флоту згубила жахлива буря), а сухопутна армія в паніці покинула негостинну Анатолію, втративши 30 тис. вояків.

Проте грандіозного будівництва Муавія не вів, двір і сам халіф жили досить скромно (за східними мірками, звичайно), тому грошей синові Абу Суф'яна вистачало, тож коли стабілізаційні реформи завершилися, навіть смерть Муавії не спричинила крах династії, хоча його спадкоємці значно поступалися йому волею й державницькими талантами.

Відчуваючи наближення смерті, Муавія під загрозою страти наказав усім арабам прилюдно присягнути його синові Язіду як спадкоємцю халіфського престолу. Незгодним відрубали голови, і в 680 р. перший Омейяд помер зі спокійним серцем, але його смерть спробували використати Аліди.

Найнебезпечнішим для халіфа Язіда (680 - 683) став шиїтський бунт в Іраці, який очолив другий син Алі та Фатіми, рідний онук Пророка Хусейн. Омейяди відповіли швидко й жорстоко. Хусейна солдати Омара в буквальному розумінні колективно пошматували (бо ніхто індивідуально не хотів брати на себе відповідальність за смерть онука Посланця Аллаха).

Язід не був войовником, зате полюбляв майже все, що забороняв Коран (вино, музику, поезію, азартні ігри тощо), тому проти нього повстали Мекка й Медина. В каральну експедицію проти святих міст ісламу відрядили 12 тис. Головорізів. Мекку обстріляли палаючою рідиною: від вогняного пекла лопнув Чорний Камінь Кааби (!).

Але в тому самому році Язід (якому не сповнилося ще й 40 років) раптово помер. Халіфат розвалювався, і лише обіцянками і “миротворчим діалогом” халіф Мерван І (684 - 685) припинив безглузду різанину.

Возз'єднання держави завершив халіф Абд аль-Мелік (685 - 705), який згуртував усіх сирійських арабів навколо білих прапорів ідеєю боротьби із схизматиками (хариджитами й шиїтами). Так остаточно сформувалася на грунті “боротьбизму” партія в ісламі, яка дістала назву суннітів (від слова Сунна, що свідчить про особливості їхньої ідеологічної доктрини).

Три початкові течії в ісламі (сунніти, шиїти, хариджити) склалися як політичні угруповання, але з часом відмінності виявилися і в ідеологічних концепціях різних мусульманських фракцій.

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда).

Хариджити буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками “чистоти” ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов.

Залишки неспокою були остаточно ліквідовані в 704 р.: халіфат Омейядів вступив у період внутрішньої стабільності, зовнішнього блиску та нових масштабних завоювань.

Відродження державної єдності вимагало відповідного монументального втілення, і Абд аль-Мелік розпочав здійснення грандіозних архітектурних проектів, які продовжили його послідовники. В Єрусалимі на голій скелі, де колись стояв зруйнований римлянами Соломонів Храм і куди, за легендою, ангели приносили свого часу Мухаммеда, Абд аль-Мелік наказав спорудити восьмигранний храм-мечеть “Купол скелі” з мозаїчним склепінням та мармуровими колонами.

Розбудувавши з вірних виконавців державний апарат, Омейяди потребували коштів, і Абд аль-Мелік знайшов чудовий вихід: ліквідував податкові пільги для новомусульман-неарабів. З них теж почали стягувати харадж (звільнивши лише від джизьї), фінанси стабілізувалися, а панівним етносом халіфату стали виключно араби - мусульмани-сунніти.

У 696 р. впав Карфаген, візантійці майже припинили опір арабам у Північній Африці, віддавши її непереможним мусульманам.

В 711р. 300 арабів та 7 тис. берберів-мусульман на чолі з Таріком ібн Зіядом удерлися на Піренеї. в 713р., дозавоювавши Шедуну, Кармону й Севілью, мусульмани завершили поневолення Іспанії.

В 712 р. арабо-мусульмани вдерлися в Індію, захопивши Сінд. Лише хазари й візантійці в Малій Азії витримали шалений натиск. У 717 р. араби знову взяли в облогу Константинополь, але їхній гігантський флот “ромеї” спалили “грецьким вогнем”. Зате араби підкорили Вірменію, Картлі, Кавказьку Албанію, після чого через Дербенд і Дар'яльську ущелину мусульмани спробували вдертись у Східну Європу, де в 40-річній війні їх ціною великих зусиль зупинили хазари.

Масові завоювання перетворили арабів на “панів світу”. Їхні гареми переповнили полонянки (для нагляду за якими мусульмани перейняли у візантійців інститут євнухів). Поряд з Меккою, Мединою й Дамаском центрами ісламської цивілізації стали Шираз, Куфа, Басра, Рамла, Фустат, Кайруан.

Разом з арабською літературою і релігією арабська мова запанувала як офіційна, казенна мова діловодства від Середньої Азії до Іспанії, а Ірак, Сирія, Єгипет, Північна Африка зазнали суцільної арабізації.

Бурхливо розвивалася система освіти, фундамент якої становили медресе (релігійні навчальні заклади).

Шедеврами омейядської архітектури стали: мечеть Куфи (VІІ ст.), мечеть Амра у Фустаті (VІІ ст.), замок Кусейр Амра (розписаний християнськими живописцями) та фортеця Мушатта в Йорданії (поч. VІІІст.).

Халіфат Омейядів здавався непохитним, але його соціальна база (араби-мусульмани, насамперед сирійські) залишалася вузькою, а більшість лідерів були кривавими інтриганами. Кількість невдоволених постійно зростала.

Пророк Мухаммед стверджував, що перша крапля вина губить людину, але при дворі Дамаска вино лилося рікою. Для цього брали чималенький жбан вина, опускали туди пальці, струшували з них першу краплю вина, а жбан випивали, про решту “крапель вина” Мухаммед нічого не казав.

Пророк прокляв поетів і музику з танцями, але при дворі Омейядів славилися співаки й композитори ібн Сурайдж, Мелік ат-Таї, ібн Айша, співачка Джаміле, музикознавець Юсуф аль-Катіб, музиканти-негри Маабад та ібн Місджах, солісти-перси Саїб Касир та Муслім ібн Мухриз. Усе це виводило з рівноваги мусульман-ортодоксів.

Мусульман-неарабів обдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах не зрівняли, надавши їм статусу мавалі (“клієнтів”) і здираючи харадж; сотні тисяч (!) немусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів. Шаленими ворогами Омейядів залишалися шиїти й хариджити. Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю.

Почали вводити додаткові побори, а це остаточно зруйнувало продуктивні ресурси й владний авторитет династії, ще більше зменшило бюджетні надходження.

Фінансова криза спонукала халіфа Хішама (724 - 743) ввести за несплату податків прилюдне катування й тюремне ув'язнення

Мусульманам офіційно дозволили володіти землями поза Аравією, а це підняло на новий щабель хабарництво й здирство чиновників усіх рангів. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з'явилися мульк (приватні володіння) й ікта (скадкові земельні ділянки, що підлягали державному оподаткуванню, але їх можна було продавати).

Після смерті Хішама (743) за рік (743 - 744) на престолі змінилися чотири халіфи, а коли нарешті “володарем правовірних” став у 744 р. хитрий, енергійний і жорстокий Мерван ІІ (744 - 750), династію вже не можна було врятувати. Проти прогнилого Дамаського халіфату піднялися мусульмани-ортодокси, шиїти, хариджити, пригноблені народи, обдурені неомусульмани, а справжнім “чорним днем” Омейядів стало 9 червня 747 р., коли в Мерві таємний емісар Аббасидів перс Абу Муслім підняв чорний прапор, який символізував траур за Алі та Хусейном і став офіційним кольором Аббасидів.

Розпливчасте гасло “додержуватися Корану й Сунни” забезпечило Аббасидам широку підтримку серед антиомейядської опозиції, й за наказом Аббасида Ібрахіма ібн Мухаммеда його емісари розпочали в 747 р. повстання.

Халіф Мерван ІІ, дізнавшися про заколот, наказав отруїти Ібрахіма (749), але його брат Абу-ль-Аббас Абдаллах уник страти й став політичним лідером антиомейядського повстання.

Вирішальну битву на р. Великий Заб (біля Мосула) Мерван ІІ програв на початку 750 р., а через півроку його впіймали й знищили в Єгипті. Переможці вирізали всіх Омейядів, крім Абд ар-Рахмана, який утік до Іспанії, де заснував окрему від Аббасидів ісламську державу із столицею в Кордові.

Поиск по сайту: