Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів

Війна знесилила й виснажила обидві сторони, і тоді переміг компроміс. Мекканські жерці прийняли іслам і визнали Мухаммеда посланцем єдиного Аллаха, але за це Каабу оголосили центральним храмом ісламу, а Чорний Камінь - святинею, яку послав на землю Аллах. Збереглась і система ходіння на прощу (хадж) до “куба” (це стало священним обов'язком кожного мусульманина).

У 629 р. Мухаммед сам здійснив показовий хадж до Кааби, а в 630 р. всі поганські ідоли в храмі були знищені. В Мецці запанував іслам, кількох найупертіших язичників обезглавили, й навіть Абу Суф'ян офіційно став мусульманином.

Дуже цікаве зображення добре ілюструє цю подію. Вступление Мухаммеда в Мекку и уничтожение идолов. Найдено в «Хамла-и Хайдари»,Кашмир, 1808.

Мусульманська община (умма) захопила контроль над “дорогою ладану”, а Мухаммед надіслав шести правителям сусідніх держав (сасанідському шаханшаху, візантійському імператору, нагаша-нагашту Аксуму, губернатору Єгипту, гассанідському князю та вождю племені ханіфа в Південно-Східній Аравії) листи з наказом прийняти іслам, а коли ті відмовилися, поділив світ на дар аль-іслам (“земля ісламу”) і дар аль-харб (“земля війни”), причому на останню мусульмани повинні були поширювати іслам усіма засобами, включаючи джихад (газават - “священну війну”).

Уже в 629 р. біля Мути мусульмани зіткнулися з візантійцями, але зазнали поразки. Наступним був Ємен - Південна Аравія стала ісламською. Що ж до військової здобичі (ганіма), то її розподіляли просто: 1/5 йшла Пророку (державі), а решту ділили переможці (причому кіннотник отримував втроє більше від піхотинця). Загиблі в боях за віру діставали перепустку до раю й прав на ганіму не мали.

Зростання політичного й економічного потенціалу, підтримка впливових мекканських жерців, чутки про незліченну здобич, які притягували жадібних до багатства бедуїнів, культове освячення та задоволення природної людської (особливо чоловічої) агресивності: як сексуальної (полігамія), так і соціальної (джихад) - усе це забезпечило ісламу безліч прихильників по всій Аравії.

За рік - два після завоювання Мекки майже вся Аравія підкорилася Мухаммеду, а племена формально прийняли іслам. Тепер Мухаммед почав готувати похід на північ (проти Візантії й персів), але в розпалі підготовки Пророк захворів і 8 червня 632 р. помер від плевриту. Пророка поховали в Медині, де його могила одразу стала святинею мусульманства.

Більшість бедуїнських племен, відпала від ісламу. Зі смертю Мухаммеда припинилися “божественні віщування”, державного апарату не було, системи владного успадкування - теж. Молода держава й віра знову зависли на краю загибелі. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як “печатку” (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа (“заступника”) пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет.

Через рік весь півострів сповідував іслам, “лжепророків” ліквідували.

Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру.

Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією. Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали “мечем Аллаха”. Проте на візантійському фронті справи йшли спочатку погано, тому в травні 634 р. за наказом Омара жахливого Халіда перекинули з 3000 добірної кінноти до Сирії. Арабів у Персії очолив інший жахливий войовник Са'д ібн Абу Ваккас, і проти такої двоголової гідри ворог не встояв. У серпні 636 р. в битві біля р.Ярмук (Гієромакс) вирішилася доля Палестини й Сирії. В 640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асом вдерлися в Єгипет.

Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив іще 4 тис. вояків, а в тилу “ромеїв” повстали копти. Два тижні тривала серія боїв, у яких візантійців розбили вщент, а у вересні 642 р. (після дев'яти місяців облоги) впала Александрія. Ще трагічнішою виявилася доля Еран-шахру. Перське стотисячне військо араби на чолі з Са'дом ібн Абу Ваккасом (40 тис. вояків) розтрощили на початку 637 р. біля Кадісії. Тісфон упав, а воєнна здобич мусульман становила 900 млн дирхемів: кожен араб-переможець отримав ганіму в розмірі 12 тис. дирхемів (!). Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду. Еран-шахр перестав існувати як держава.

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість. На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому, корисному повітрі пустелі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки.

Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа.

Новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (Осман був зятем Пророка). Халіфство Османа (644 - 656) почалося на хвилі грандіозних зовнішньополітичних успіхів: араби дозавоювали Іран, Вірменію, Грузію, захопили Лівію й Тріполітанію.

Осман налагодив бюрократичне управління завойованими територіями, запровадивши посади намісників (емірів). За часів його правління були бережно зібрані, кодифіковані й записані групою науковців на чолі із Зейдом ібн Сабітом усі “божественні одкровення” Пророка Мухаммеда - так склався канонічний список Корану (“читання, декламація”) із 114 глав.

Пізніше створили Сунну - офіційну біографію Пророка, опис його діянь і вчинків (записаних зі слів його родичів і соратників), як взірець для нащадків і послідовників. Оповіді, з яких складалася Сунна, дістали назву хадіси, а глави римованого Корану називалися сурами й поділялися на аяти (“вірші”).

Осман познімав з усіх впливових державних і військових посад реальних творців арабської могутності, замінивши їх своїми родичами Омейядами. Забули закон Омара про заборону володіти мусульманам землею на “нових територіях”, а це породило там масову ісламізацію іновірців (тоді меншими ставали податки), що підірвало державні фінанси. З іншого боку, розклалась арабська бюрократична верхівка в провінціях, законно й незаконно захоплюючи землі.

Осман любив жити шикарно (він був багатим купцем у минулому), тому відійшов від аскетично побутових традицій перших халіфів. При мединському дворі знову з'явилися заборонені й прокляті Пророком музика, танці, вино, поезія тощо.

Халіф із прибічниками неприховано порушував пости й харчові заборони, а його родичі набивали скрині, грабуючи провінції, розквітло хабарництво, і в 656 р. мусульмани-ортодокси відкрито запропонували Османові звільнити крісло халіфа. Осман наказав їх четвертувати, але фундаменталісти про це дізналися, повстали й у червні 656 р. схопили та зарізали халіфа.

Гаслом повсталих стало повернення влади найближчим родичам Пророка, з яких під рукою опинився Алі ібн Абу Таліб - кузен і зять Мухаммеда, чоловік його улюбленої дочки Фатіми. Його й оголосили мусульманські фундаменталісти четвертим халіфом (656 - 661). Прибічники Алі назвалися шиїтами (шиат Алі - “партія Алі”).

Проте далеко не всіх арабів задовольнив кривавий прихід до влади, і насамперед це стосувалося Омейядів, яких очолив сирійський намісник Муавія ібн абу Суф'ян, що правив у Дамаску й мав у розпорядженні 60-тисячне військо. На арабів чекала громадянська війна, в якій білим прапорам Омейядів протистояли зелені прапори шиїтів. Усе було на боці Алі, але він виявився людиною нерішучою, і цим скористалися Омейяди.

В критичний момент на третій день головної битви сирійські араби виїхали назустріч шиїтам і запропонували розв'язати суперечку з допомогою третейського суду, і Алі з цим погодився. Такий поворот викликав серед “зеленопрапорних” розчарування в Алі як лідері, і 12 тис. вояків покинули його, назвавшися хариджитами (аль-хаваридж - “ті, що відокремилися,”).

Алі суд він програв, після чого звернувся до хариджитів по підтримку, а коли дістав категоричну відмову - оточив і вирізав у 658 р. всіх “відщепенців”. За цю різанину в січні 661 р. хариджит-смертник ібн Мулджам розрубав череп халіфа Алі в Куфі під час молитви.

Останнім легітимним конкурентом Муавії залишився безвольний і не схильний до політики старший син Алі (онук Пророка!) Хасан ібн Алі, але його відмову від боротьби за владу хитрий Омейяд купив грошима, надіславши Хасанові пергамент із текстом відмови від халіфства, куди запропонував онукові Пророка власноручно вписати суму “відкупних”. Хасан так і зробив - і залишився в живих.

Поиск по сайту: