Кримінологічна характеристика злочинності у сфері службової діяльності

Службову злочинність, як і будь-який інший вид злочинності можливо оцінювати за допомогою кількісних та якісних критеріїв.

Аналізуючи абсолюті та відносні показники службової злочинності можливо простежити деякі тенденції.

По-перше, за даними кримінальної статистики рівень зареєстрованих службових злочинів за останні десять років суттєво не змінився, хоча і демонструє тенденцію незначного зниження. Так, в 2001 році було зареєстровано 18941 службовий злочин, а в 2010 році – 17980 злочинів.

По-друге, за цей період кількість зареєстрованих службових злочинів мала як своє максимальне значення так і мінімальне. Так, в 2005 році було зареєстровано 18907 злочинів, а в 2007 році – 16834 злочини.

По-третє, динаміка службової злочинності характеризується абсолютним приростом в 2010 році відносно 2001 року (+961 злочин), темпом зростання у 94,9 % та темпом приросту у 5,1 %.

По-четверте, структуру службової злочинності утворюють найбільш характерні службові злочини, а саме:

- службове підроблення – 8581 злочинів (46 %);

- зловживання владою або службовим становищем – 4543 (25 %);

- одержання хабара – 2501 (14 %);

- службова недбалість – 1404 (7,9 %);

- перевищення влади або службових повноважень – 827 (4,6 %).

При цьому, така тенденція в структурі службової злочинності та визначення питомої ваги окремих її часток протягом останніх п’яти років зберігається.

По-п’яте, кількість виявлених осіб, які вчинили службові злочини, за останні десять років суттєво не змінилась. Так, в 2001 році цей показник дорівнював 8648 осіб, а в 2010 році – 8942 особи. При цьому, коефіцієнт злочинної активності в 2001 році складає 21 виявлену особу, що вчинила службовий злочин, на 100 тис. населення України, а в 2010 році – 24 особи.

По-шосте, географія службової злочинності є неоднорідною по всій території країни. Більш високою інтенсивністю службова злочинність характеризується в Луганській обл. (7,3 злочини на 10 тис. населення), Дніпропетровська обл. (6,1 злочини на 10 тис. населення), Одеській обл. (5,8 злочини на 10 тис. населення), Чернівецькій обл. (4,6 злочини на 10 тис. населення) та Миколаївській обл. (4,5 злочини на 10 тис. населення). Найнижчий рівень інтенсивності злочинності в 2010 році зафіксовано в Харківській обл. (2,2 злочини. на 10 тис. населення), Полтавській обл. (2,5 злочини на 10 тис. населення), Рівненській обл. (2,6 злочини на 10 тис. населення), Волинській обл. (2,7 злочини на 10 тис. населення) та Донецькій обл. (2,7 злочини. на 10 тис. населення).

Втім кримінальна статистика не відображає дійсних обсягів службових злочинів через високий рівень їх латентності, труднощі виявлення і низьку ефективність діяльності правоохоронних органів. За оцінками деяких спеціалістів, до кримінальної статистики потрапляє від 2 % до 5 % фактів хабарництва. За даними кримінологічних досліджень, майже кожний з опитаних громадян давав хабара службовим особам, а понад 70 % вчиняли це неодноразово. Випадків хабарництва, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, – близько 1/4 (Оболенцев В.Ф., 2009).

Структуру та головні риси кримінологічної характеристики особи службового злочинця, як і особи злочинця взагалі, складають такі основні групи ознак: соціально-демографічні ознаки; правові характеристики; соціальні ролі та соціальні статуси; моральні властивості та психологічні особливості.

Дослідження службового злочинця показує, що від інших видів злочинців він відрізняється передусім особливим соціально-правовим статусом – наявністю владних, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських повноважень, без яких не можуть вчинятися службові злочини. Від конкретного змістовного наповнення цього статусу (посади, яку особа обіймає; сфери її діяльності; рівня органу, в якому вона працює; характеру повноважень тощо) безпосередньо залежить характер службового злочину та його наслідки. Іншими словами, чим вищу посаду обіймає особа і значнішими повноваженнями вона наділена, тим небезпечнішим може бути вчинений нею злочин. З урахуванням цього мають визначатися особливості запобіжної та правоохоронної діяльності стосовно різних категорій службових осіб.

Специфічний соціально-правовий статус службової особи є тим фактором, який породжує проблеми із застосуванням антикорупційного законодавства, що саме утруднює притягнення особи до відповідальності за вчинені службові злочини. Особа, наділена владними повноваженнями, має можливість не лише зловживати ними для задоволення своїх чи потреб інших осіб, а й використовувати їх для захисту від дії закону, застосування правоохоронними органами антикорупційного законодавства щодо неї або інших осіб. При цьому чим вищу посаду вона обіймає, тим більше можливостей у неї є для нейтралізації заходів соціального контролю.

Злочинна поведінка службової особи здебільшого може проявлятися у двох формах.

Перша з них полягає у поступовому відхиленні службової особи у своїй професійній діяльності від норм, установлених нормативно-правовими актами. Йдеться про зміну мотивації діяльності, ціннісних орієнтацій, поступового перетворення законослухняної особи на злочинця. Займаючи певну посаду, така особа вважає зо можливе неправомірно використати надані їй владні повноваження у власних інтересах чи інтересах інших осіб. При цьому в одних випадках відбувається поступове нарощування інтенсивності злочинної поведінки (якісне зростання), в результаті чого особа твердо стає на злочинний шлях, виявляючи дедалі небезпечніші злочинні прояви і визначаючи для себе злочинну поведінку сенсом перебування на посаді. В інших випадках порушення закону вчинюються внаслідок збігу певних життєвих обставин. Тобто йдеться про ситуативну злочинну поведінку (ситуативного злочинця).

Друга форма злочинної поведінки характеризується тим, що, зайнявши відповідну посаду, особа вже зорієнтована на протиправне використання повноважень для наживи, задоволення інших інтересів або інтересів третіх осіб.

Поняття особи злочинця, як суб’єкта, винного у вчиненні суспільно-небезпечної дії, виражає його соціальну сутність, складний комплекс його якостей, психологічних особливостей, зв’язків, відносин, його моральний і духовний світ у взаємодії з соціальними умовами, конкретною ситуацією, що вплинули на вчинення злочину.

Розглянемо кожну окремо з вище названих груп характеристик.

Визначаючи соціально-демографічну характеристику службового злочинця необхідно наголосити на наступному:

- службові злочини вчинюються громадянами України;

- службові злочини вчиняють особи у більш зрілому віці, ніж інші злочини. Так, в 2010 році кількість виявлених осіб, які вчинили службові злочин, у віці 18-28 років складала 1089 (12,2 %), 29-39 років – 2270 (25,4 %), 40-54 роки – 3804 (42,4 %), 55-59 років – 1067 (12 %) та старше ніж 60 років – 712 (8 %). Тобто службові злочини вчинюють в основному особи старше 30 років. Це пояснюється віковими особливостями зайнятості осіб, які працюють на відповідних посадах. Зокрема, особи призначаються на посаду, пов’язану з матеріальною відповідальністю, як правило, тоді, коли вони мають значний трудовий стаж і життєвий досвід;

- питома вага жінок, що вчиняють службові злочини є більшою ніж середній показник по злочинності в цілому. Так, в 2010 році кількість жінок, які вчинили службові злочини становила 2741 особу. Це більш ніж 30 % від загальної кількості виявлених службових злочинців за цей період. В той же час, середня частка жінок, які вчиняють злочини взагалі, серед виявлених злочинців по Україні складає близько 14 %. Це пов’язано зі значною кількістю жінок, зайнятих у сфері господарського управління, торгівлі, побутового обслуговування тощо, де передусім вчиняються службові злочини;

- освітній рівень службових злочинців набагато вищий ніж у осіб, що вчинюють інші злочини. Так, в 2010 році серед виявлених осіб, які вчинили службові злочини, 6320 мали вищу освіту. Це близько 71 % від загальної кількості аналізованої групи злочинців. В той же час, цей показник серед загальної кількості осіб, які вчинили злочин, складає близько 11 %.

Щодо соціально-рольових характеристик особи службового злочинця, то такі особи належать, як правило, до:

- керівників підприємств, установ чи організацій;

- працівників, на яких покладені владні повноваження;

- працівників, які мають безпосередній доступ до майна;

- співробітників, які здійснюють контролюючі функції.

Службові особи адміністративного апарату становлять порівняно незначний відсоток від загальної кількості тих, хто вчинив службові злочини.

Серед службових осіб, засуджених за службову недбалість, переважають працівники сфери господарювання. Серед останніх перше місце посідають працівники торгівлі, передусім службові особи, які несуть матеріальну відповідальність за майно, нестача якого виявляється при інвентаризації і ревізіях. На другому місці – особи, зайняті у виробництві. Аналогічна картина спостерігається і з таким видом службових злочинів, як зловживання владою або службовим становищем. Тут домінують зловживання працівників господарського апарату, у сфері торгівлі (половина усіх випадків) та виробництва.

Переважна більшість службових осіб, які притягаються до кримінальної відповідальності, – представники середньої і найнижчої управлінської ланки.

Такі тенденції зберігались до початку 2010 року. Але останнім часом правоохоронна система та суди демонструють певну зміну пріоритетів в своїй діяльності і притягають до кримінальної відповідальності все більшу кількість службових осіб, які займають вищі керівні посади в управління та господарювання.

Особам, які вчиняють службові злочини, притаманні такі риси, як користь, потяг до зловживання владою, зневага до закону, формальне або легковажно-безвідповідальне ставлення до наслідків своїх дій і рішень, зневага до людей тощо. Нерідко має місце і схильність до пияцтва, розгульного способу життя.

Кримінально-правова характеристика службового злочинця полягає в тому, що:

- майже 13-15 % таких осіб, вчиняють службові злочини в складі групи;

- кожний восьмий груповий службовий злочин вчинюється у складі організованої групи або злочинної організації;

- 5-6 % осіб, які вчинили службові злочини вчиняють їх повторно;

- частка осіб, які на момент вчинення нового злочину мали не зняту і не погашену судимість складає близько 1 %;

Класифікація та типологія службових злочинців.

Проблема класифікації службових злочинців в кримінологічні науці порушувалась неодноразово. З кримінологічною метою можна здійснити певну класифікацію службових злочинців, виділивши певні їх типи, які характеризуються єдністю однієї або кількох найбільш суттєвих ознак. Використовуючи різні критерії розподілу, науковці виділяли ті чи інші типи службових злочинців. В кримінології є пропозиція класифікувати службових злочинців за морально-психологічною спрямованістю особистості суб’єктів зловживання владою і халатності (Оболенцев В.Ф., 2009). При цьому виділяються наступні типи злочинців:

1. Працівник господарського апарату, який розглядає своє службове становище головним чином з корисливих позицій або інших особистих вигод; упевнений у владі грошей; одержує особисті матеріальні вигоди за рахунок державних або громадських організацій чи окремих громадян; знає справу, вмілий організатор, але ігнорує інтереси служби, цікавиться ними лише для того, щоб залишатися на посаді, яку він обіймає. Звичайно приховує злочини, які вчиняють підлеглі, чим зміцнює своє становище серед них.

2. Службова особа господарського і адміністративного апарату, в якої домінуючим мотивом злочинних зловживань є кар’єризм. Така особа стає на злочинний шлях, маючи на меті у першу чергу особисті інтереси, що виявляються у бажанні репрезентувати себе як працівника, який заслуговує на подальше просування по службі.

3. Службова особа, як правило, низової або середньої ланки господарського апарату, яка не має достатньої кваліфікації. Мотиви службових злочинів – забезпечення нібито інтересів підприємства, вузьковідомчий підхід до вирішення службових завдань. Нерідко вона керується порочною практикою протиставлення доцільності і законності. Не вміючи організувати роботу, долати труднощі, що виникають, законним шляхом, легко йде на правопорушення.

4. Серед суб’єктів службових злочинів певне місце посідає особа, яка дала згоду на виконання службових обов’язків, але є недостатньо компетентною для успішного їх виконання. Така особа від самого початку виявляє самовпевненість, не підкріплену необхідними знаннями, навичками і здібностями для виконання відповідних організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов’язків. Для неї характерний мотив безвідповідального, легковажного, недисциплінованого ставлення до служби.

5. Окремо стоїть суб’єкт службового злочину, у службовій поведінці якого визначальною є схильність до пияцтва. Звичайно така особа буває представником нижчої ланки, яка розпоряджається ввіреними їй матеріальними цінностями або здійснює контроль за їх зберіганням. Потяг до надмірного вживання алкогольних напоїв (звичайно, у компанії) нерідко пов'язаний із витратами, які перевищують легальні можливості суб'єкта злочину, призводить до зловживань, злочинних дій з придбання спиртного. Цей же потяг визначає злочинно-халатне ставлення до службових обов’язків по забезпеченню зберігання майна і здійсненню контролю за ним.

Поряд з загальною класифікацією службових злочинців кримінологи окремо розглядають типи так званого хабарника.

За морально-психологічною спрямованістю хабарники поділяються на два типи:

а) звичайний хабарник, який займається своєю злочинною діяльністю тривалий час, оскільки вміло маскує її. Він дуже активний у відшуканні можливостей одержати хабара, готовий одержувати його у будь-якому вигляді, але краще за все – грошима. Нерідко дотримується твердого «тарифу» за виконання службових дій, пов’язаних з наданням громадянам конкретних благ матеріального або іншого характеру. Такий тип хабарництва є найбільш суспільно небезпечним;

б) хабароодержувач порівняно нестійкого типу, який виявляє нездатність утримуватися від спокуси одержати «винагороду» за виконання службових обов’язків. Активних дій, спрямованих на відшукання можливостей одержати хабара, він не здійснює. Значно частіше подібному суб’єкту злочину властива схильність до алкоголізму; прийняття рішення одержати хабар здійснюється під впливом компанії «друзів».

Залежно від морально-психологічної спрямованості та характеру дій хабарника виділяють кілька його умовних типів:

1. Хабарник, який одержує незаконну винагороду за вчинення або невчинення певних дій по службі від випадку до випадку, спеціально не створюючи чи підшукуючи ситуації для одержання хабара (ситуативний хабарник). Такий хабарник, діючи на користь хабародавця, як правило, рідко виходить за межі своїх повноважень, отримуючи незаконну винагороду власне за виконання своїх службових обов’язків. Вигода, яку має хобародавець від такого хабарника, полягає, наприклад, у прискоренні вирішення його питання безпосередньо хабарником або «проштовхуванні» вирішення цього питання іншими службовими особами, отриманні незначних переваг порівняно з іншими особами тощо. Здебільшого у таких випадках ініціатива давання-одержання хабара виходить від хабародавця. Саме він, сумніваючись у можливості позитивного вирішення того чи іншого питання, але прагнучи вирішити його більш ефективно, пропонує службовій особі матеріальну винагороду за вчинення у власних інтересах певних дій або утримання від них. При цьому зовсім не виключається давання-одержання хабара з ініціативи хабарника. Але ініціатива у таких випадках свідчить про його готовність одержати незаконну винагороду і має характер простої пропозиції, яка не впливає на добровільність поведінки хабародавця. Останній приймає рішення про давання хабара без тиску службової особи. Взаємовідносини сторін за таких обставин утворюють угоду про специфічне співробітництво, взаємодію службової особи та особи, яка прагне досягти певної мети за допомогою підкупу. При цьому суб’єкти протиправної угоди виявляють взаємну зацікавленість і їх волевиявлення базується на добровільних засадах. У таких випадках давання-одержання хабара, як правило, не маскується під законні угоди або в інший спосіб.

Такий хабарник є типовим представником так званого дрібного хабарництва. Його предметом є хабар у незначних розмірах (в основному продовольчі або промислові товари, невеликі суми грошей), дається він за вирішення незначних життєвих питань, суб’єктами одержання хабара виступають службовці найнижчих рівнів. Відповідно і суспільна небезпека такого діяння є найнижчою з-поміж інших видів хабарництва. Однак, як соціальне явище воно становить суттєву небезпеку, оскільки значно поширене і призводить до перетворення хабарництва з аномалії на правило, до зламу суспільної психології, коли корупційні відносини починають розглядатися як найоптимальніший спосіб вирішення життєвих питань.

2. Хабарник цілеспрямовано займається «продажем» своїх повноважень, постійно вишукуючи можливості для одержання незаконної винагороди, фактично повністю або значною мірою підпорядковуючи цій діяльності свою службову діяльність. Тобто йдеться про злочинний промисел у вигляді хабарництва. Його особливістю є те, що предметом хабарництва у таких випадках виступають, як гроші, так і цінні предмети, послуги матеріального характеру (виконання робіт: будівництво будинків, гаражів; оплата за навчання тощо). У багатьох випадках така діяльність має завуальований вигляд, давання-одержання здійснюється через посередників, що істотно ускладнює її викриття і доказування вини хабарника. Ініціатива давання-одержання хабара здебільшого належить хабарнику і може мати форму як простої пропозиції, так і вимагання.

При вимаганні хабара службова особа, використовуючи владні повноваження, авторитет посади, здійснює психічний тиск на хабародавця, висуває конкретні вимоги та умови задоволення інтересу останнього, або створює відповідну обстановку, за якої у хабародавця залишається єдиний спосіб вирішення питання – давання хабара. Така форма поведінки службової особи засвідчує, крім усього іншого, її послідовне намагання використати свою посаду для незаконного одержання матеріальних цінностей чи благ матеріального характеру, тобто стійку корисливу її спрямованість. Вимагання хабара свідчить про порушення паритетних засад у відносинах хабарник – хабародавець. Перший цілковито домінує над другим, що зрештою є підґрунтям для виникнення між ними конфлікту, відтак дає більше шансів правоохоронним органом дізнатися про факт давання-одержання хабара, викрити хабарника і притягнути його до встановленої законом відповідальності. Саме характер взаємовідносин між службовою особою та особою, яка дає хабар, є підставою для більш суворої відповідальності за одержання хабара шляхом вимагання (ч. 3 ст. 368 КК).

Небезпека цього виду хабарництва значною мірою підвищується також з огляду на те, що хабар одержується переважно за виконання службовою особою незаконних дій по службі (безпідставне звільнення від відповідальності, надання пільг, переваг у порушенні встановленого порядку або зо відсутності для того підстав тощо).

3. Хабарник, який перебуває, так би мовити, на матеріальному утриманні кримінальних угруповань, комерційних або політичних структур, забезпечуючи за допомогою наданої йому влади чи службових повноважень постійне «обслуговування» їх інтересів. Це найнебезпечніший тип хабарника, який, як правило, обіймає керівну посаду в органі державної влади або органі місцевого самоврядування, має безпосередній стосунок щодо прийняття важливих рішень, наділений широкими владними повноваженнями. Відстоюючи за незаконну матеріальну винагороду інтереси зазначених суб’єктів, він може діяти як у межах своїх службових повноважень, так і виходити за них. Таку винагороду хабарник одержує здебільшого на системній основі, хоч вона може бути й разовою. Але в будь-якому випадку ця винагорода є досить значною – такою, що «виправдовує» його ризик. Її одержання ретельно вуалюється у форму подарунків, придбання нерухомості або цінного рухомого майна на підставних осіб, шляхом перерахування коштів на рахунки комерційних структур, благодійних фондів тощо, контроль над якими моє хабарник або його довірені особи. Такий хабарник служить «дахом» для злочинної діяльності злочинних об’єднань, є одним з елементів функціонування злочинних структур кланового (мафіозного) типу. Притягнення його до кримінальної відповідальності за хабарництво для правоохоронних органів становить істотну складність через, по-перше, складнощі виявлення та документування його злочинної діяльності; по-друге, наявні у нього можливості протидіяти правоохоронній діяльності (Мельник М.І., 2002).

Наведені типи хабарників мають, по-перше, умовний характер, а, по-друге, не є вичерпними. В реальності той чи інший хабарник може поєднувати ознаки різних типів, мати додаткові особливі ознаки, за якими можна продовжити типологізацію хабарників, як, власне, й інших службових злочинців. Наприклад, хабарництво у вигляді промислу може здійснюватися як на рівні «дрібного» хабарництва, так і на найвищих владних щаблях.

Окремої уваги заслуговує особа, яка безпосередньо дає хабар, так званий хабародавець. Залежно від морально-психологічної спрямованості й характеру дій виокремлюють кілька умовних типів хабародавців.

1. «Злісний», який часто користується хабарем та іншими видами «подяки» для досягнення як законних, так і протиправних цілей. Дотримується поглядів, що «все продається і все купується» та «закон слід ігнорувати або оминати». Хабародавець шляхом підкупу службової особи ставить себе ніби на місце законного власника певного права, домагається від одержувача хабара такого неправомірного рішення на свою користь, за якого інший громадянин позбавляється можливості реалізувати належне йому за законом право на отримання тих чи інших благ і привілеїв.

2. «Випадковий» хабародавець, це той, хто зважується на давання хабара після тривалих вагань, використавши всі можливі, на його погляд, законні засоби. Нерідко ним буває малоосвічена людина, яка недостатньо чітко уявляє собі легальні можливості реалізації своїх прав, а також часто не усвідомлює протиправності своїх діянь.

3. «Ситуативний» хабародавець, який дає з власної ініціативи незаконну винагороду за виконання службовцем своїх службових обов’язків від випадку до випадку, за необхідності: для пришвидшення вирішення його питання, отримання незначних переваг порівняно з іншими особами тощо. Тобто хабародавець, сумніваючись у можливості позитивного вирішення того чи іншого питання, але прагнучи вирішити його ефективніше, пропонує службовій особі матеріальну винагороду за вчинення у власних інтересах певних дій або утримання від них. Тобто особа, яка не хоче долати труднощі, що виникають, законним шляхом.

4. «Вимушений» хабародавець, який дає хабар через пропозицію чи вимогу службової особи. При вимаганні хабара службова особа здійснює психічний тиск на хабародавця, висуває конкретні вимоги та умови задоволення інтересу останнього, або створює відповідну обстановку, за якої у хабародавця залишається єдиний спосіб вирішення питання – давання хабара. Таким чином, спонукальним мотивом хабародавця часто буває здирництво посадовця. Особа підкоряється здирництву зі злістю, небажанням та обуренням, дає правоохоронним органам більше шансів дізнатися про факт давання-одержання хабара, викрити хабарника і притягнути його до встановленої законом відповідальності (Томчук І.О., 2008).

Наведені типи хабародавця також доволі умовні і не є вичерпними, тобто той чи інший хабародавець може поєднувати ознаки різних типів, мати додаткові особливі ознаки, за якими можна продовжити виокремлення їхніх типів.

Щодоособливостей детермінаціїзлочинності у сфері службової діяльності, то тривалий час у радянській кримінології існування службових злочинів пояснювалося наявністю дефектів у психології індивідів і соціальних спільнот, тобто службова злочинність пояснювалася виключно суб'єктивними факторами. Об’єктивні ж фактори, пов’язані з економічним буттям суспільства, роллю і становищем службових осіб у системі суспільних відносин, розглядалися лише, як віддалені та не поширені умови службових злочинів. Однак, такий підхід не відображає реального стану детермінаційного комплексу злочинності у сфері службової діяльності.

Зрозуміло, що соціально-психологічні особистісні вади відіграють одну з вирішальних ролей у ґенезі індивідуальної злочинної поведінки, але визнавати їх виключними факторами є помилковим, адже у взаємодія суспільного буття і індивідуальної свідомості характеризується щільним двостороннім зв’язком. У зв’язку з цим науково обґрунтований кримінологічний аналіз детермінації службових злочинів можливий передусім з урахуванням базисних економічних процесів і становища службових осіб у системі існуючих суспільно-економічних відносин. Відтак, криміногенні фактори аналізованого виду злочинності досить чисельні та багатоаспектні. За змістовною характеристикою їх можна розподілити на п’ять основних груп: політичні, економічні, організаційно-управлінські, соціально-психологічні та правові фактори.

Специфіка дії політичних факторів в Україні обумовлюється радикальним переходом суспільства від партійно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави. При цьому гіпертрофовані командно-адміністративні методи і функції управління різними сферами суспільного життя (закритість державного апарату, відсутність ефективного громадського контролю за його діяльністю, тотальність державного регулювання тощо) не були повністю змінені відповідно до обраного шляху реформування політичного та соціально-економічного життя держави.

Стратегічні помилки, допущені в процесі переходу від бюрократично-планового регулювання економіки до регулювання, що базується на ринкових відносинах, призвели до специфічних проявів корпоративного та локального регулювання, які не вдалося вчасно усунути або нейтралізувати. Вплив на економічні і політичні процеси в суспільстві почали здійснювати корпоративно-бюрократичні структури, що призвело до дисбалансу в системі розподілу ресурсів і, як наслідок, до появи сфер діяльності з надприбутками (бізнес у сфері металургійної промисловості та торгівлі металобрухтом, енергоносіями, банківська діяльність тощо) та сфер з низькою концентрацією ресурсів (сільськогосподарське виробництво, виробництво товарів народного споживання тощо).

Наслідком цього стала активізація економічних факторів службових злочинів: виникнення сфер економіки з одержанням надприбутків; утворення монопольних об’єднань і надання їм переваг у фінансуванні та кредитуванні з боку державних чиновників; створення фінансових структур для обслуговування економічної діяльності, пов’язаної з надприбутками; протиправне перекачування державних ресурсів недержавним суб’єктам підприємницької діяльності; створення фінансової бази для організації корпоративно-бюрократичних структур; перекоси в ціноутворенні; значний спад виробництва у сфері економіки з низькою концентрацією ресурсів; наявність великих нефіксованих коштів в організованих злочинних угруповань, що використовуються для підкупу осіб, уповноважених виконувати функції держави.

Обрані способи приватизації та її фактичне здійснення призвели до перерозподілу державної власності на користь корпоративно-бюрократичних структур. У результаті відбулося різке зменшення валового національного продукту та відповідне зменшення прибуткової частини бюджету, що зумовило потребу збільшувати видатки на соціальний захист осіб з низькими доходами, кількість яких неухильно зростала. Для вирішення цих проблем були обрані не зовсім виправдані шляхи, а саме: посилення податкового тиску на суб'єктів підприємницької діяльності; значне розширення цільових фондів; збільшення кількості контрольно-фінансових органів.

Ці та інші обставини зумовили різке розшарування суспільства за рівнем доходів, що призвело до знецінення чесної праці, поляризації населення за соціальним статусом, появи нової соціальної верстви надбагатих людей і відповідно зростання їх впливу на політичну сферу, включаючи їх безпосереднє проникнення у владні структури.

Зазначені умови не дали можливості створити ефективну систему політичних, економічних і соціальних інститутів, а навпаки, призвели до ще більшого загострення суперечностей, які сприяли значному зростанню злочинності, у тому числі й службової.

До організаційно-управлінських факторів службової злочинності в Україні, належать недоліки механізму функціонування системи державного управління та формування його апарату, а саме:

- система державного управління залишається спрямованою на державне регулюванням широких сфер суспільного життя, особливо в економіці, без реальної на те необхідності;

- діяльність державного апарату здійснюється без належної її регламентації, що в багатьох випадках дає можливість службовим особам використовувати свої повноваження всупереч інтересам служби;

- у нормативних актах необґрунтовано закріплюється альтернативність при прийнятті того чи іншого рішення без чітко визначених критеріїв такого вибору;

- управлінська вертикаль формується за принципом особистої відданості працівників певній політичній силі чи лідеру, а не законності та правопорядку;

- відсутня система детального регламентування підбору та розстановки кадрів апарату управління на конкурсних засадах з урахуванням їх професійного рівня та належних моральних якостей;

- недооцінюються механізми, які б обмежували можливість робити політичну кар’єру лідерам і членам злочинних угруповань і відповідно впливати на управлінський апарат держави;

- відсутній механізм постійної ротації та горизонтального переміщення державних службовців.

Соціально-психологічні фактори виявляються, зокрема, в тому, що:

- система соціального контролю за діяльністю органів державної влади і місцевого самоврядування, їх службових осіб не є дійовою і не забезпечує виконання покладених на неї функцій;

- у системі державних органів, покликаних здійснювати соціальний контроль, має місце тенденція до створення замкнутого середовища з певною системою взаємопідтримки та самозбереження, корупційними зв’язками контролюючих і контрольованих органів;

- відсутній належний механізм залучення громадян до здійснення соціального контролю за діяльністю службових осіб органів влади і місцевого самоврядування;

- засоби масової інформації недостатньо виконують у сфері громадського контролю притаманні їм функції «четвертої влади».

Соціально-психологічна обстановка в суспільстві сприяє зростанню корупції і характеризується такими явищами, як наявність негативних поглядів у груповій та індивідуальній свідомості щодо можливості лише шляхом корупції добитися певних благ; деморалізація значної частини державних службовців та працівників правоохоронних органів і, що особливо небезпечно, деморалізація тих, які займають відповідальне або особливо відповідальне становище; зміна стереотипів поведінки багатьох державних службовців, їх готовність без вагань порушити закон, норми моралі та професійної честі за винагороду; девальвація в суспільстві низки моральних цінностей та втрата соціально-вартісних орієнтирів; невіра громадян у здатність органів державної влади і органів місцевого самоврядування розв’язувати їх проблеми і зумовлене цим намагання вирішувати їх незаконним шляхом; суперечності між потребами державних службовців, зумовленими їх соціальним статусом, та можливостями їх задоволення офіційним шляхом.

Правові фактори – це перш за все недосконалість чинного законодавства, яка знаходить свій вияв у тому, що воно не передбачає цілісної системи заходів протидії корупції, необхідного впливу на її причини та умови; окремі чинні правові норми мимоволі сприяють хабарництву; відсутні спеціальні правові норми, які б передбачали відповідальність юридичних осіб за їх участь у службових злочинах; залишаються неврегульованими відносини особи з державою у сфері контролю за доходами та видатками, у тому числі відсутній обов'язок особи доводити правомірність одержаних доходів; мають місце значні недоліки в діяльності правоохоронних органів щодо виявлення, розслідування та судового розгляду фактів корупції.

Причини та умови службових злочинів відображають, як загальний стан суспільства, об'єктивно існуючі в ньому суперечності, так і суб’єктивні фактори, у тому числі недостатність політичної волі керівних найвищих органів державної влади вести рішучу боротьбу з цим негативним соціальним явищем.

Поиск по сайту: