Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Тема: Західноєвропейська філософія Нового часу



1. Особливості філософії Нового часу.

2. Проблема методу пізнання (Фр.Бекон, Р.Декарт).

3. Вчення про субстанцію (Б.Спіноза, ГЛейбніц}.

4. Проблема людини в філософії Просвітництва (Ж.Ламетрі,
Ж.-Ж.Руссо).

Література:

История диалсктики ХУІ-ХУШ ст. — М., 1974.

История философии в кратком изложении. — М., 1991,

Кузнецов В.., Мееровский Б.В., Грязнов А.Ф.

Западно-европейская философия XVIII века. — М., 1986.

Соколов В.В. Европейская философия ХУ-ХУШ веков. — М., 1984. Філософія: Підручник. — К., 1995. — С.35-45.

Філософія. Курс лекцій.'—К., 1994. —Лекція 6.

1. Визначальною особливістю Нового часу (ХVІІ-ХVІІІ ст.) є зародження і утвердження нового суспільного устрою — буржуазного, який висуває і обґрунтовує нові цінності і засади людського буття у порівнянні з феодалізмом. В центрі нового світогляду була вже не віра, а розум. Основні парадигми Нового часу: «Знання — то сила!» (в основі ставлення людини до світу лежить знання; перевага надається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на науці й експерименті); друга парадигма — опануй природою в ім'я користі й успіху самого життя (прагматичне ліловий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки в виробництво, є типовим для Новога часу).

Машинне виробництво, яке поступово витісняє ремесло, потребувало розвитку точних знань про закономірності ' природи. Схоластична філософія середньовіччя вузловою проблемою мала Бога і мало уваги звертала на посейбічний. земний світ, тому вона і не виробила методології пізнання цього світу. Внаслідок цього перед суспільством постала проблема розробки методів, шляхів і прийомів вивчення природи. Саме тому проблема методу є однією із центральних в філософії Нового часу.

На зміну споглядальній натурфілософії приходить експериментальне природознавство, виробляються кількісні критерії для оцінки природних явищ. Важливого значення набувають спостереження, вимірювання, порівняння, аналіз, експерименти і основані на них індуктивні умовисновки. Біля джерел такого розуміння наукової творчості стоїть Ф.Бекон.

Прагнення до систематизації, кількісний ріст і диференціація знання викликають розвиток теоретичного мислення. Тому поряд з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і раціональне математичне мислення. Ці два типи пізнання і формують основні напрямки філософського мислення Нового часу: емпіризм та раціоналізм, найбільш яскравими виразниками яких були відповідно англійський філософ Ф.Бекон і французький філософ Р.Декарт. Емпіризм (від грец. «емпірія» — досвід) — вважає чуттєвий досвід єдиним істинним джерелом знань. Раціоналізм (від лат. «раціо» — розум) вважає розум, думку вищим ступенем в системі філософських цінностей, основою пізнання та діяння людини. Достовірне знання не може бути виведеним з досвіду. Воно може бути виведене тільки із самого розуму.

2. Започатковує вивчення методів осягнення природи англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626 рр.). Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток. Наука необхідна для того, щоб від неї користь і успіх мало саме життя. Цьому покликанню науки підпорядковані її напрями і робочі методи.

Вважаючи, що науковий прогрес не встигає задовольняти потреби практики (хоч у . той час відбувався швидкий розвиток природниче-наукового пізнання), Бекон обгрунтував необхідність вивчення законів природи новим способом, за допомогою нового понятійного апарату, який адекватно відбиває реальність. «Новий Органон» — перша спроба у філософи Нового часу реалізувати загальний методологічний підхід до одержання наукових знань, що мають практичне застосування. В цьому творі Бекон подає «нову логіку», розглядаючи її як головний шлях до одержання нових знань і побудови нової науки, як засіб, що забезпечує істинність пізнання.

Основним робочим методом логіки він вважає індукцію. Оскільки Бекон орієнтується на пізнання дійсного, реально існуючого світу, як основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід експеримент і те, що з них випливає. Його основна теза: «Немає нічого в розумі, що перед цим не пройшло б через відчуття». На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень („ідолів”, «привидів»). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру». «Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму. «Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості розуму індивідів. «Ідоли ринку» — це перешкоди, які виникають внаслідок спілкування між людьми за допомогою слів. Це процес нав'язування індивідам тих чи інших помилкових, але таких, що вже стали звичними, уявлень. «Ідоли театру» — помилки, породжені сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції, хибні думки.

Усвідомлення природи цих ідолів допоможе подолати перешкоди на шляху пізнання.

Р.Декарт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».

Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознавства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.

Філософствування як мислення мас починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, «мисляче Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.

Мислення та його закономірності — це єдине, що не -викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про «зроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені б основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети,

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1.Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.

2.Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3.Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого

4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.

І не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було б відкрити.

Якщо Бекон наголошував на ролі індукції в процесі пізнання, то Декарт основну увагу звертав на роль дедуктивного методу — строгого виведення окремих наслідків із загальних положень . Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що о їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природі;- тому що вони грунтуються на інтуїції і дедуктивних структурах розуму,

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу, матеріальне і духовне, які існують паралельно і незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповісти на ці питання Декарт не зміг.

3. Основний внесок у вчення про субстанцію з філософії Нового часу зробили нідерландський мислитель Б.Спіноза та німецький філософ Г Лейбніц.

Б.Спіноза (1632-1677 рр), свої погляди виклав у таких творах: «Про Бога, людину та її щастя», «Етика». Саме в «Етиці» розвинуті і висвітлені основні його ідеї.

Критикуючи Декарта, Спіноза стверджує, що існує лише одна субстанція. Вона поєднує в собі два атрибути — протяжність і мислення. Ця єдина субстанція і є природою у її цілокупності, або Богом. Субстанція ніким не створюється, вона є причиною самої себе, Таке розуміння субстанції містило як діалектичну ідею взаємодії між конкретними матеріальними утвореннями, так водночас і ідею їх матеріальної єдності. Однак Спіноза відкидав атрибутивність руху; за його думкою, рух не с невід'ємною властивістю матеріального світу, а лише його модусом (вторинною, похідною характеристикою). Це було антидіалектичним моментом у філософії Спінози.

Розуміння субстанції (Бога) у Спінози є передумовою вирішення етичної проблематики. В центрі його уваги перебуває питання свободи. На думку Спінози, в субстанції злиті необхідність і свободи. Ці поняття не протилежні одне одному, а навпаки, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а свавілля.

Бог (субстанція) вільний, бо все, що він здійснює, випливає із його
власної необхідності. В природі, а до неї Спіноза включає і людину,
панує детермінізм, тобто необхідність. .

Таким чином, весь світовий процес здійснюється з огляду на силу абсолютної необхідності, і людська воля нічого не здатна тут змінити. Спіноза взагалі не виділяє такої людської властивості, як воля: одинична людська душа не є щось самостійне, вона не є субстанцією; дух людини — це не що інше, як модус мислення, а тому Спіноза вважає: «Воля І розум — одне і те ж». Людина може тільки пізнати хід світового процесу, щоб узгодити з ним своє життя і свої бажання. В такому випадку вона стане вільною. Так Спіноза приходить до розуміння свободи як пізнаної необхідності. Тільки неуцтво змушує кас думати, що ми можемо змінити майбутнє; майбутнє відбудеться з такою ж неминучістю, як минуле. Ось чому надія і страх засаджуються Спінозою: вони залежать від погляду на майбутнє як на щось невстановлене і тому виникають через недостаток мудрості.

Необхідно звільнити людей від тиранії страху — вважав Спіноза, — тому що людина вільна ні про що так мало не думає, як про смерть, і її мудрість полягає в роздумах не про смерть, а про життя. Адже все одно, ніщо з того, що людина змогла б зробити, не зробить її безсмертною, і тому марно витрачати час на страх перед тим фактом, що всі ми помремо. Спіноза, подібно до Сократа, і Платона, зважає, що всі неправильні дії пов'язані з пізнавальними помилками: людина, яка правильно розуміє навколишні обставини, діє мудро і буде щасливою. Люди, які живуть, підкоряючись розуму, знайдуть шлях до згоди.

Г.Лейбнщ (1646-1716 рр.) — німецький філософ-ідеаліст, математик, фізик, винахідник, історик, юрист, мовознавець. Головний філософський твір — «Монадологія».

Ядро філософської системи Лейбніца складає вчення про «монади», безтілесні «прості субстанції», «істинні атоми природи», «речові елементи». „Монада” в перекладі з грецької означає «єдине» або «одиниця». Лейбніц заперечує вчення Спінози про єдину субстанцію, яке, на його думку, призводить до того, що із світу вилучаються рух, активність. Він стверджує, що субстанцій існує нескінченна кількість.

Монади не змінюють своєї внутрішньої структури під впливом інших монад. Кожна монада виступає як певний світ, відображаючи в собі весь світовий порядок, і має свою власну визначеність (є носієм певних якостей), якою вона відрізняється від Інших. Монади, пише Лейбніц, «не мають вікон», тому вони не діють одна на одну; кожна з них подібна до самостійного, відокремленого Всесвіту. В цьому відношенні кожна із монад Лейбніца подібна до субстанції Спінози: вона є те, що існує само по собі і не залежить ні від чого іншого, крім Бога, який створив весь світ монад. І водночас будь-яка монада сприймає, переживає в собі весь Космос у всьому його багатстві і багатогранності, хоча не всі монади мають світло розуму, щоб усвідомлювати це.

Монади не мають ніяких просторових або будь-яких фізичних характеристик, їх, таким чином, не можна пізнати чуттєво. Вони є суто ідеальними, духовними елементами буття. Ми можемо їх пізнати тільки за допомогою розуму. Чуттєві речі, тобто поєднання монад, відрізняються залежно від монад, з яких вони складаються.

З основними Ідеями монадології зв'язана і теорія пізнання Лейбніца. Всі знання, які доступні людині, Лейбніц ділить на 2 види: «істини розуму» та «істини факту». До перших належать знання, одержані тільки з допомогою понять розуму, без звернення до досвіду: аксіоми математики, закон тотожності і_ суперечності. Навпаки, «істини факту» ми здобуваємо емпіричним шляхом; до них належить більша частина наших уявлень про світ. «Істини розуму» завжди мають необхідний і визначальний характер, тоді як «Істини факту» -тільки ймовірний.

Одну з найбільш характерних речей філософії Лейбніца складає ідея про велику кількість? можливих світів. Світ «можливий», якщо він не суперечить законам логіки. Існує велика кількість можливих світів, кожний з яких Бог споглядав перш, ніж створив дійсний світ. Будучи добрим, Бог вирішив створити кращий із можливих світів, а він вважав, Ідо кращим мусить бути той, в якому добро значно переважає зло. Він міг би створити світ, в якому немає зла, але він не був би настільки хорошим, як світ, який дійсно існує. Ось чому велике добро логічно пов'язане з деяким злом. Це можна зрозуміти на звичайному прикладі: ковток холодної води в спекотливий день, коли ви страждаєте від спраги, може дати вам таке велике задоволення, що ви подумаєте ще варто було відчути спрагу, хоча вона й нестерпна, тому що без неї не була б такою великою наступна насолода. В нашому світі. хоч і існує зло, але добра все-таки більше, ніж у будь-якому з існуючих світів.

4. Через всю філософію XVII ст. однією з централх її тез приходить думка про „розумність” світу. Ця думка трансформується в XVIII ст. в ідею Просвітництва як головної рушійної скли історії джерела головного засобу досягнення людством рівності братерства і свободи, тобто стану відповідності вимогам розуму

Якщо в природі панує закон, то і в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок. І цей порядок настане тоді , коли до вивчення суспільства людина підійде, з позицій науки. На цій основі стан людства слід побудувати відповідно до вимог розуму. Основне завдання, яке перед собою ставлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, які панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба аби вона усвідомила свої істинні потреби, а вони є природними. Це може зробити лише виховання.

Найвідміннішою рисою Просвітництва є поворот до людини, до проблем суспільства. Основний акцент робиться на шляхи й засоби приведення суспільства у відповідність з вимогами розуму, насамперед такими, як рівність, справедливість, свобода, братерство.

Найбільш чітко і повно погляди європейського Просвітництва на людину репрезентовані у творчості Ж.Ламетрі і Ж.Ж. Руссо.

Ж.Ламетрі (1709-1751 рр.) — французький філософ- матеріаліст Нового часу. Найбільш відома його праця „Людина-машина”.

Ламетрі застосовує механістичний підхід до людини. Людина за його думкою, — це своєрідний складний механізм. Душа людини матеріальна і є двигуном людського організму Відмінність людини від тварини лише кількісна: у розмірі та структурі мозку.

Тіло можна порівняти з годинником, так само, як у годиннику, коли зупиняється одне коліщатко, не можуть крутитися й інші, так і людському організмі порушення функцій будь-якого органу приводить до зміни функцій інших.

Ламетрі зробив спробу викласти процес поступового переходу від тварини до людини, показати їх схожість і відмінність, переваги людини перед світом живої природи (це виявляється в організації людини, в її вихованні). Природа створила не лише людину, з й 'усі живі істоти для щастя. Вона наділила всіх тварин природним законом, тобто «почуттям, що навчає нас того, чого не ми повинні робити, якщо не хочемо, щоб інші нам робили те саме».

Ж.-Ж.Руссо (1712-1778 рр.) — представник французького Просвітництва. Центральна проблема творчості Руссо — нерівність між людьми шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю «Роздуми про походження та причини нерівності між людьми».

Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, в її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало в природному стані і людина була Істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Головною рисою цього суспільства була моральна гідність людини. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості. б» основі приватної власності лежить прагнення до збагачення за рахунок інших.

Руссо виділяв три -ступені соціальної нерівності: перший — майнова нерівність; другий — нерівність, пов'язана з виникненням держави на основі договору багатих і бідних (бідні і багаті заключили договір щодо утворення державної влади, яка повинна бути гарантом справедливості й миру); третій — пов'язаний з перетворенням договірної влади у деспотизм, коли деспот обдурює і закони, і народ (але тут виникає й певна рівність — усі рівні в своєму безправ'ї відносно деспота). З такого розуміння ступенів нерівності Руссо обґрунтовує право народу на бунт проти деспота.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.