КОНСТРУКТОР РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ

Як у Петрограді, так і у Харкові радянська влада була проголошена в 1917 році депутатами рад, що представляли незначну меншість населення. Коли ж партія більшовиків перетворилася на урядову, однією з її важливих функцій стало так зване «радянське будівництво», тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів.

Американський фахівець з історії Росії Ричард Пайпс сформулював суть радянської влади таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично ж вони були тільки фасадом, за яким приховувався справжній суверен — комуністична партія». Та Ленін створив набагато досконалішу, ніж будівля з оманливим фасадом, систему державного устрою. Партійні комітети і виконавчі комітети рад в кожній ієрархічній ланці являли собою певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» однаковою мірою стосувався обох елементів владного тандему. Ради перетворилися на всепроникну і всеохватну владу, нерозривно зрощену з організаційною структурою партії. Саме вони надавали РКП(б) статус державної партії.

Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її побудови за принципами «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців. Своєю радянською частиною тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з «низів».

Хоч партія більшовиків перетворилася на державну структуру, вона зберігала попередній зовнішній вигляд. У політичному словнику більшовиків не існувало поняття «державна партія». Державною іменувалася тільки радянська вертикаль влади.

Диктатура системи «РКП(б) ради» базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді. Безпосередній зв’язок з населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання сформульованих партійним керівництвом завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч депутатів, стали ефективним «передавальним пасом» від органів влади до населення.

Як співвідносилася створена Леніним система влади з іншими політичними системами? Започаткований Великою Французькою революцією перехід від традиційного до громадянського суспільства дістав друге дихання на початку ХХ ст. Тоді під впливом світової війни розвалилися імперії традиційного типу. Однак в деяких країнах під час трансформації політичної влади утвердилися не демократичні форми правління, а їх тоталітарні мутації. Якщо демократія являла собою панування суспільства над державою, то тоталітаризм характеризувався пануванням держави над суспільством.

Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним організмом, компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Відділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Ленін у 1921 році підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з «верхами» партійними «верхи» радянські, — вони у нас злиті і будуть такими».

На відміну від самодержавства, радянська влада не мала в собі самій освяченої церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона не залежала від голосів виборців. Декларативним носієм диктатури був пролетаріат, номінальним — «авангард пролетаріату», тобто РКП(б), а фактичним — ЦК РКП(б), тобто сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за галузь, ділянку або функцію партійно-радянської роботи. Така політична система була владою компартійної олігархії.

Як правило, диктатура потребує індивідуального носія — диктатора. В олігархічній системі влади, яка є нестабільною за означенням, проблема лідерства розв’язувалася у боротьбі або за домовленістю основних політичних гравців. Проте засновник партії, держави і радянського ладу не був звичайним диктатором, йому вистачало морального впливу. Ленін зустрічав опозицію власним рішенням, але вона не була викликом його владі. Та в дискусію про профспілки, яка розгорілася наприкінці 1920 року, Лев Троцький вніс гостроту, розцінену як виклик лідерству Леніна. Опоненти звернулися до партійних організацій з вимогою визначитися. Вибори на Х з’їзд РКП(б) проводилися по платформах.

Ленін здобув перемогу, після чого взяв курс на скасування залишків демократизму у внутрішньопартійному житті. «Ми — не дискусійний клуб», — заявив він на цьому з’їзді і домігся прийняття резолюції «Про єдність партії», якою заборонялися фракції та угрупування. Резолюція давала право двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії виключати інакомислячих зі свого складу. Отже Х з’їзд РКП(б) випустив із своїх рук суверенне право партійних з’їздів вирішувати питання про склад ЦК. Це засвідчило перехід реальної влади від з’їзду до ЦК РКП(б). Ще після VIII з’їзду РКП(б) Ленін утворив всередині ЦК два субцентри — політбюро і оргбюро. З їх виникненням перехід влади від з’їзду до ЦК РКП(б) став означати концентрацію владних повноважень саме в цих субцентрах.

Багатомільйонна «зовнішня» партія і ради усіх рівнів, в яких працювали сотні тисяч депутатів, стали «передавальними пасами» від вождів до мас. Але населення не передавало свою волю верхам. Навпаки, «верхи» нав’язували йому свою лінію. Коли вони зустрічали опір, в дію вступала третя вертикаль радянської влади.

Партія, яка здійснювала диктатуру, не могла обійтися без силового органу з функціями політичної поліції. «Третя вертикаль» теж обзавелася «передавальним пасом». Чекісти вербували переважно примусовими засобами сотні тисяч сексотів (секретных сотрудников), за допомогою яких вимірювалася температура соціальної напруги в суспільстві і реєструвалися конкретні носії антирадянських настроїв. Повноваження ЧК були майже абсолютні: вона мала право прова дити слідство, виносити вироки, що не підлягали оскарженню, аж до смертних, і виконувати їх. Формально органи ЧК входили до складу наркомату внутрішніх справ, але не підпорядковувалися останньому. Підпорядкування здійснювалося тільки по відомчій лінії — до ВЧК включно. Ці органи були своєрідною державою в державі.

Під час громадянської війни органи ЧК були головною ударною силою у боротьбі з «контрреволюцією» в тилу, тобто придушували опозицію державній партії. Ця функція залишалася основною і в мирний час. «Червоний терор» наводив такий жах, що в 1921 році Ленін санкціонував реформу ЧК, яка супроводжувалася ліквідацією концтаборів і «розвантаженням» тюрем. У відкритих документах визнавалося корисним заявити про ліквідацію ВЧК і покладення завдань iз боротьби з контрреволюцією на нову установу, створювану при НКВС — Державне політичне управління (ДПУ). На ділі все обмежилося в лютому 1922 року зміною назви. Попереджаючи демобілізаційні настрої щодо ЧК як в партійних організаціях, так і серед чекістів, Ленін на IХ Всеросійському з’їзді рад вказав: «Без такої установи влада трудящих існувати не може».

ВИСНОВКИ

К. Маркс і Ф. Енгельс у зрілому віці назвали комунізм продуктом природничоісторичного розвитку. Натомість В. І. Ленін зробив ранній марксизм наріжним каменем своєї політичної програми. Марксизм і ленінізм — це різні поняття, поєднувані лише термінологічно.

Ленін скористався радянською пугачовщиною як важелем, за допомогою якого вдалося розпочати будівництво держави-комуни. Таке завдання було утопією, яка народилася в його голові. Але утопію можна втілити в життя за допомогою сили. Застосування сили викликає опір. Чи готовий був Ленін придушити його будь-якими засобами? Чи готовий був переступити через мільйони трупів, щоб втягнути в комунізм тих, хто залишиться в живих?

В часи перебування Леніна на чолі Раднаркому були випробувані на людях, які чинили опір, найстрахітливіші форми терору — отруйні гази проти селян Тамбовщини у 1920 році, хлібозаготівлі в голодуючих південних губерніях України у 1921 році. Будівники комунізму за ціною не стояли. Проте Ленін спромігся припинити комуністичний штурм, коли переконався в провалі світової революції.

Ленінізм — це вчення про шляхи встановлення диктатури над суспільством — як політичної, так і економічної. Ефективність такої диктатури Ленін добре відчував. Зосередження контролю над практично усіма ресурсами велетенської країни на вершині вибудованої ним піраміди влади надавало вождям силу стародавніх деспотів. Та опанована більшовиками країна володіла сучасною технікою, у тому числі технікою нищення людей. Червона армія за цих умов повинна була увійти в Європу, як ніж в масло.

Не вийшло, не склалося. Коли сподівання на світову революцію стали примарними, Ленін припинив будівництво комунізму в дрібновласницькій країні, а напередодні смерті почав закликати соратників змінити свою точку зору на соціалізм.

Заклик залишився непочутим через те, що засновник партії і держави-комуни не знайшов у собі мужності прямо визнати утопічність головної мети свого життя. Крім того, в СРСР панувала партія, керівники якої відчули смак необмеженої влади. Нові вожді готові були переступити через мільйони трупів, щоб не втратити владу. Ідея держави-комуни була реалізована Сталіним за допомогою масового терору.

Радянська країна робила відчайдушні спроби нав’язати оточуючому світу, у тому числі за допомогою ядерних ракет, той ленінізм, від якого перед смертю відмовився сам Ленін. На певний час «Країна Рад» стала наддержавою.

Однак тільки на певний час — поки у Комуністичної партії вистачало ресурсів, щоб виконувати привласнені нею функції. Радянська влада, яка приватизувала все і вся, змушена була взяти на себе турботи по підтриманню життєдіяльності суспільства — забезпечувати людей їжею, житлом, засобами сполучення і робочими місцями, турбуватися про стан їхнього здоров’я, організовувати навчання і виховання, слідкувати за культурним дозвіллям і способом мислення. Коли вона позбавилася можливості виконувати головну з цих функцій — годувати людей, сплив відведений їй історією час існування.

Тепер ми знаходимося в пострадянському, тобто перехідному стані. З голів українських громадян майже вивітрилася комуністична ідеологія, але економічна та психологічна залежність від держави не подолана. Це — небезпечно, країна потребує реформ.

Майже всі з нас народилися уже після смерті В. І. Леніна. Нам треба неупереджено, без ненависті або любові поставитися до цієї політичної фігури, аби встановити її роль у нашому житті впродовж багатьох десятиліть. Щоб необхідні реформи йшли у правильному напрямі, треба зрозуміти, на якому відрізку історичного шляху ми знаходимося, які цінності визнавали попередні покоління, кому вони корилися і проти кого повставали.

Поиск по сайту: