Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Художні напрямки модернізму



Одним із перших напрямків модернізму на початку XX ст. став фовізм (фр. fauves ‑ дикий), для якого характерна кольорова депресія, поєднання яскравих кольорів, декоративність, життєрадісність, пластична деформація предметів. Фовізм як напрям з’явився у 1905 р., коли молоді художники (А. Матісс, А. Марке, Ж. Руо, А. Дерен) витупили з критикою натуралістичної правдоподібності класичного живопису, зокрема імпресіонізму.

Визначним представником фонізму був Анрі Матісс. Творчості художника («Червоні рибки», «Танок», «Музика») властиві життєрадісність, оспівування молодості і грації. Дослідники відзначають мотиви давньогрецького вазопису у творах художника. Сучасники фовістів побачили у їх творах лише відмову від вишуканості імпресіоністів. Проте фонізм був спробою повернути живопису первинну силу і перебороти вишуканий естетизм кінця століття, хисткість форм, душевне сум’яття художників, вдихнути в мистецтво молодість і здоров’я, збільшити силу його впливу, прискорити темп і цим надати йому сучасного відчуття життя.

Один із найвідоміших напрямів модернізм – кубізм – з’явився у 1908 р. Основоположниками цього напрямку вважаються П. Пікассо, Ж. Брак, Ф. Леже. Це була перша течія в живописі, яка повністю відмовилася від естетичного принципу наслідування дійсності класичного мистецтва.

Кубісти вважали, що живописний твір має передавати якісь узагальнені філософські ідеї, а не об’єктивні реалії життя. Кубізм (фр. cubisme, від cube ‑ куб) – напрям, представники якого зображували дійсність у вигляді комбінацій геометричних форм (куба, кулі, циліндра, конуса тощо) та деформованих фігур. Кубісти зображували людську фігуру чи предмети не такими, якими бачили, а такими, якими їх уявляли чи знали. У творах кубістів переважає коричнева, темно-зелена, сіра кольорова гама. Пропонуємо вашій увазі картину П. Пікассо «Дівчинка на кулі» (1905).

Батьківщиною експресіонізму стала Німеччина, де у 1905 р. виникала мистецька група «Міст», до якої увійшли студенти архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені Е. Кірхнер, Ф. Блейль, Е. Хеккель, К. Ротлуфф. Молоді художники, займаючись живописом та графікою, дискутували про естетичні принципи мистецтва і вважали, що їхня група повинна об’єднати класичне мистецтво минулого та сучасну художню культуру як міст єднає два береги ріки. Експресіоністи головним вважали відображення суб’єктивних уявлень автора, тяжіли до ірраціональності, загостреної емоційності, що призводило до різких кольорових контрастів, геометрично спрощених форм, деформацій зображуваного, підкреслення предметів чіткими контурами графічних чорних ліній («Група художників» Е. Кірхнера, «Вітрильні човни в гавані» Е. Хеккеля).

Естетичні принципи абстракціонізму виклав основоположник цього напряму російський художник Василь Кандинський (1866‑1944) у книзі «Про духовне в мистецтві» (1911). Абстракціоністи (лат. abstractus ‑ відокремлений) цілковито відокремилися від реалістичного зображення предметів і явищ навколишнього світу, намагаючись передати якісь ідеї, боролися проти сюжетності в живописі. Такий безпредметний живопис великої уваги надавав семантиці кольорів. В. Кандинський вважав, що білий – колір добра, радості, щастя, асоціюється зі святістю, чистотою; зелений – символ надії, синій – викликає тяжіння до чогось надприродного; червоний викликає почуття тривоги; фіолетовий має в собі щось хворобливе, чорний – колір смутку, жовтий – абсолютний колір.

У своїй творчості В. Кандинський послідовно відходить від зображення реального світу до напівабстракцій та абстракціонізму, намагаючись виразити глибинні істини буття, гармонійно поєднуючи плями, лінії, кольори, що впливають на людські почуття. Це ми можемо побачити у картині художника, що має назву «Розчарування» (1925).

Абстракціонізм набув поширення в російському та українському живописі напередодні Першої світової війни. Російський художник, поляк за походженням Казимир Малевич (1878‑1935), який народився у Києві, став засновником супрематизму – одного з напрямів абстракціонізму, програмним твором цього напряму стала його картина «Чорний квадрат» (1913). Твори супрематизму являють собою комбінації кольорових геометричних фігур (квадрат, трикутник, коло); зображують світ, позбавлений об’ємів і відтінків, звільнений від побутовості. Супрематисти прагнуть знайти досконалу форму, яка, у поєднанні з кольором, є знаковою.

Одним з мистецьких напрямів початку XX ст. став футуризм (лат. futurum ‑ майбутнє), що прагнув до створення мистецтва майбутнього, відкидав класичну художню спадщину. Засновником цього напряму є італійський поет Ф. Марінетті, автор «Маніфесту футуризму» (1909). Футуристи (У. Боччоні, Дж. Балла, Дж. Северіні) вважали, що XX ст. потребує нового мистецтва, яке йшло б у ногу з віком техніки, вітали війну, яка, на їх думку, очистить, оновить суспільство. Футуристи обожнювали техніку, натомість людські проблеми цікавили їх менше. У своїх творах намагалися передати динамізм життя і вражень людини.

У 1916 р. у Швейцарії виник дадаїзм (фр. dadaisme, від dada – дитячий коник, переносно – дитячий лепет) – модерністська течія в мистецтві, характерними рисами якої були зумисний примітивізм, антиестетизм (Т. Тзара, М. Дюшан, Г. Грос). Течія зародилася під час Першої світової війни як реакція на жорстоку криваву бійню, розв’язану провідними державами Європи. Дадаїсти стверджували, що життя безглузде, мистецтво і митці ворожі людині, не рахувалися з визнаними авторитетами, у тому числі й у мистецтві. У 1922 р. дадаїзм поєднується з сюрреалізмом.

Сюрреалізм у культурі XX ст. з’явився після Першої світової війни як реакція на глибоку духовну кризу, що охопила світ в післявоєнний час. Сюрреалізм (фр. surrealisme, букв. – надреалізм) джерелом художньої творчості вважав підсвідоме – сновидіння, галюцинації тощо.

Сюрреалізм продовжував розвивати ідеї дадаїзму про підсвідому природу творчості, про заперечення класичної культурної спадщини та естетичних цінностей минулого. Джерелом творчості сюрреалісти вважали не реальну діяльність, а підсвідомість. Філософським підґрунтям цього напряму є фрейдизм. З. Фрейд (1856‑1939) відкрив підсвідоме як самостійну, незалежну від свідомості основу людської душі.

Художники-сюрреалісти повністю відмовилися від зображення об’єктивної реальності, для їхніх творів властиві спотворені пропорції предметів та постатей, протиприродне поєднання предметів. Світ жорстокий і безжалісний, людина в ньому самотня і нещасна, вважали сюрреалісти, а тому з-під пензля чи пера виходили песимістичні твори про приреченість людського буття, очікування смерті, руйнування всього, що оточує людину.

Найвідомішим представником цього напряму був Сальвадор Далі (1904‑1990), іспанець за походженням. На його творчість вплинула теорія психоаналізу З. Фрейда, тому його творам притаманні зображення галюцинацій, марень, психічних відхилень. Композиції його творів ірраціональні, абсурдні, іноді імітують кольорову фотографію. Картина «Передчуття громадянської війни» (1936) закінчена за кілька місяців до початку громадянської війни в Іспанії. На фоні мертвого пейзажу зображено жахливу конструкцію з фрагментів людських тіл, безглуздо поєднаних. Твір справляє моторошне, відлякуючи враження абсурдності всякої війни.

Найбільших успіхів сюрреалісти досягли у 40‑50-х рр. А 60-ті рр. XX ст. позначені популярним напрямом в образотворчому мистецтві – поп-артом, що орієнтувався на загальнозрозумілість і на противагу абстракціонізму мав предметний характер. Представники цього напряму використовували у своїх композиціях побутові предмети, промислові відходи, відтворювали типові продукти «масової культури» (комікси, манекени, плакати, афіші), висловлюючи тим самим свою реакцію на психологію споживання, що панували в суспільстві (Р. Райшенберг, Е. Уорхол).

Однією з поширених течій 60-х рр. став оп-арт (англ. optical art – оптичне мистецтво), представники якого створюють естетичне середовище за допомогою світлових і кольорових оптичних ефектів, завдяки вживанню лінз, дзеркал тощо. У живописі переважають геометричні комбінації ліній та плям.

У 60-х рр. набуло поширення так зване «мистецтво дії». Перформанс (англ. performance) – напрям, суть якого полягала у виконанні перед публікою попередньо запланованих дій. Публіка виступає лише у ролі глядача. Близьким до цього напряму є хепенінг, в основі якого – виконання художником якоїсь незапланованої дії перед глядачами та з їх участю. Представники боді-арту матеріалом для художньої творчості вважають людське тіло, вдаються до його розмальовування, демонстрації різних поз.

У цей час з’являється кінетичне мистецтво (від грец. kinemos – руховий, рушійний), представники якого намагалися створювати рухомі конструкції, світлові ефекти, оскільки художників завжди цікавила мобільна зміна форми, можливість трансформувати свій витвір. При цьому митці використовують різні матеріали, принципи дії, види руху, джерела руху форми (Н. Шеффер, Ж. Тенглі, Г. Юккер, Б. Стучебрюхов тощо).

У літературі XX ст. також простежувалися дві основні тенденції: подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попереднього століття, та розвиток різних модерністських течій. Реалістична проза XX ст. намагалася розвивати і удосконалювати зображальні засоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основних художніх стилів епохи, не стояла осторонь від життєво важливих проблем епохи (боротьба за мир, антифашистська тема).

Визначними французькими прозаїками першої половини XX ст. були Анатоль Франс (1844‑1924), Ромен Роллан (1866‑1944), Анрі Барбюс (1873‑1935). А. Франс – автор гротескно-пародіного філософського роману «Повстання ангелів». Р. Роллан у романі-епопеї «Жан-Крістоф» синтезував два найбільші напрями XIX ст. – романтизм і реалізм, зображуючи духовний занепад у Західній Європі напередодні Першої світової війни. Романи А. Барбюса («Вогонь», «Ясність») викривали імперіалістичну війну, показували наростання соціального невдоволення серед солдат.

Реалістичний напрям продовжували розвивати німецькі прозаїки брати Генріх Манн (1871‑1950) і Томас Манн (1875‑1955), які були змушені емігрувати за кордон, оскільки були діячами антифашистського руху. Вони викривали негативні явища в буржуазному суспільстві, зокрема духовну кризу, відстоювали ідеї гуманізму, демократії і прогресу.

Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчості визначного німецького письменника Е.М. Ремарка (1898‑1970). Учасник Першої світової війни, Е.М. Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню «втраченого покоління», яке, розчарувавшись у духовних цінностях XX ст., шукає опору в міжособистісних стосунках – дружбі, коханні, фронтовому товаристві («На західному фронті без змін», «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати»). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму та фашизму.

В англійській літературі з’явилися епічні твори, присвячені аналізу внутрішнього світу людини, пройняті глибоким психологізмом. Герберт Уелс (1866‑1946) розвивав жанр науково-фантастичного роману («Машина часу», «Війна світів»). Класик англійської літератури Джон Голсуорсі (1867‑1933) у своїх творах засудив лицемірство і егоїзм аристократичного суспільства, критикував англійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романів про долю кількох поколінь буржуазної сім’ї («Сага про Форсайтів»).

Риси реалізму і натуралізму поєднував у своїй творчості американський письменник, публіцист Теодор Драйзер (1871‑1945). Перший роман Т. Драйзера «Сестра Керрі» ‑ реалістична історія життя дівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві – прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя.

Нобелівський лауреат Ернест Хемінгуей (1899‑1961) – американський письменник і публіцист, творчість якого також порушує проблеми, які хвилювали його сучасників. Філософська повість-притча «Старий і море» є гімном мужності, яку повинна виявляти людина у скрутний час.

Поруч із реалістичним напрямом, який творчо розвивався, в літературі XX ст., як і в інших видах мистецтва, виникають різноманітні напрями, що об’єднуються загальною назвою «модернізм». Літератори, що тяжіли до модернізму, шукали нові духовно-естетичні засади художньої творчості, тяжіли до філософських концепції екзистенціалізму, ніцшеніанства, фрейдизму. Одна з головних проблем у літературі модернізму – питання про місце особистості, індивідуальної свідомості у світі. Літератори-модерністи заперечували класичну спадщину, шукали нові, нетрадиційні естетичні форми і виражальні засоби.

Експресіонізм з’явився в німецькій літературі на початку XX ст. Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського «я». Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Риси експресіонізму властиві творчості російських письменників Л. Андрєєва, О. Серафимовича, В. Вишневського.

У час Другої світової війни та післявоєнний час у світовій літературі виникає екзистенціалізм. Філософським підґрунтям цього модерністського напряму було вчення С. К’єркегора, М. Хайдеггера, К. Ясперса. Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб’єктивізм, заперечення будь-якого насильства.

Одним з лідерів цього напряму був французький письменник і філософ Альбер Камю (1913‑1960), ідеї якого мали величезний вплив на письменників. Філософія А. Камю ґрунтується на пошуку сенсу людського існування в царині моралі. Згідно з А. Камю, життя – абсурдне, а сенс людського життя полягає у творчості. Більшість творів А. Камю мають філософський підтекст, звертаються до проблем сенсу людського існування. У філософському романі-притчі «Чума» (1947), написаному після закінчення Другої світової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю.

Істотно вплинув на розвиток західної літератури роман ірландського письменника Джеймса Джойса (1882‑1941) «Улісс». Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом «потоку свідомості», інтелектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології.

У післявоєнній літературі продовжують звучати ідеї боротьби за мир, ідеї гуманізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер, Дж. Стейнбек, У. Фолкнер, Г. Грін, Е. Кондуелл, Х. Кортасар, Г. Маркес та ін.). Зарубіжна література і далі продовжує цікавитися проблемами сенсу людського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людини у технократичному і мілітаризованому світі.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.