Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ПРАВО НА ЖИТТЯ У ПРАКТИЦІ СТРАСБУРЗЬКОГО СУДУ

На допомогу правозахисникам і адвокатам

Т.І. Дудаш,

К.ю.н., асистент кафедри теорії та філософії права

Львівского національного університету імені Івана Франка

ПРАВО НА ЖИТТЯ У ПРАКТИЦІ СТРАСБУРЗЬКОГО СУДУ.

Зміст та межі права на життя у практиці Європейського суду з прав людини (далі – Суд).Стаття 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), що передбачає право кожної людини на життя, має особливий статус з-поміж інших положень Конвенції. Вона тісно пов’язана зі ст. 3 Конвенції, оскільки вони разом захищають одну з основоположних цінностей демократичних держав Ради Європи. Тому тлумачення ст.2 Конвенції повинно бути чітким (рішення Суду у справі «McCann v. the United Kingdom» від 27.09.1995р.)

Проте право на життя не є абсолютним на відміну від заборони катування, передбаченої ст.3 Конвенції. Винятком з права на життя є смертна кара, а тому ст.2 тлумачиться Судом у зв’язці з п.1 ст.2 Протоколу №6 до Конвенції, яка передбачає скасування смертної кари. Крім того, у ст.15 Конвенції міститься положення про неможливість відступу від зобов’язань, передбачених Конвенцією, «під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю нації», окрім крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій.

Незважаючи на особливе місце права на життя з-поміж інших положень Конвенції, його межі є невизначеними у тексті самої Конвенції. Проте Суд у своїй практиці неодноразово висловлювався стосовно питань про початок права на життя та його завершення. Стосовно виникнення права на життя, національне законодавство держав-учасниць Конвенції, займає різні позиції – від надання жінці права самостійно вирішити питання про аборт – до імперативної заборони абортів.

У справі «Paton v. the United Kingdom» Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) вказала, що штучне переривання вагітності тривалістю десять тижнів з метою захисту фізичного чи психічного здоров’я вагітної жінки за законодавством Сполученого Королівства не є порушенням ст.2 Конвенції. Комісія також стверджувала, що у ст.2 Конвенції не визнається абсолютне право на життя ненародженої дитини. Проте Комісія залишила відкритим суперечливе питання про те, чи ст.2 Конвенції не захищає ненароджену дитину взагалі або ж чи зародок має право на життя, яке може піддаватися певним обмеженням, одним з яких, про який і йшлося у справі, був захист здоров’я вагітної жінки.

Позиція Комісії була уточнена, а точніше змінена, у справі «Н v. Norway» від 19 травня 1992р. У цій справі законне переривання вагітності на 14 тижні з мотивів того, що вагітність та народження дитини можуть поставити жінку у складну життєву ситуацію, визнавалося таким, що не суперечить ст.2 Конвенції. Обставини справи Н відрізнялися від більш ранньої справи Paton тим, що переривання вагітності було здійснено на більш пізньому строці, а також тим, що мотиви переривання були радше соціальним, аніж медичними. Комісія зазначила, що обмеження, передбачені як другим реченням ч.1, так і ч.2 ст.2 по своїй природі є такими, що відносяться лише до народжених осіб і не можуть застосовуватися щодо дитини, яка повинна народитися. Хоча ключем до рішення Комісії у справі «Н v. Norway» було розуміння того, що національне законодавство держав-учасниць Конвенції з питання абортів значно відрізняється. З огляду на це держави повинні володіти значною свободою розсуду у цій справі. Завдання конвенційних органів полягає у тому, аби встановити, чи держави не перевищили межі такого розсуду. Норвегія, на думку Комісії, не перевищила меж такого розсуду. Незрозумілим залишається те, чи Комісія дійшла б такого ж висновку у разі, якщо би закон, який надає вагітній жінці право на переривання вагітності строком до 12 тижнів, не відповідав вимогам закону у розумінні Конвенції. Проте у цій же справі Комісія зазначила, що у разі, якщо знову доведеться вирішувати питання про те, чи ст.2 Конвенції захищає право на життя ненародженої дитини, «не можна виключити того, що за певних умов можна надати захист ненародженій дитині», проте такі умови залишилися неуточненими. В цілому підстави для переривання вагітності, визнані відповідними Конвенції у справі «Н v. Norway» є дуже широкими і такими, що можуть охопити багато життєвих ситуацій.

У рішенні у більш пізній справі «Vo v. France» від 08.07.2004р. Суд підтримав позицію Комісії у справі «Н v. Norway», додавши що «потенціал і здатність ембріона людини стати людиною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст.2 Конвенції». На думку Суду, право ембріона на життя явно обмежене правами та інтересами матері.

Відтак, питання про те, коли ж починається життя людини віддається на розсуд держав-учасниць Конвенції, з огляду на те, що відповідь на нього є неоднозначною у цих державах, а також оскільки у межах держав Ради Європи поки що немає консенсусу щодо наукового та юридичного визначення моменту виникнення життя.

Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Вперше це питання виникло ще перед Комісією у 1993 році у справі «Widmer v. Switzerland». У цій справі Комісія вказала, що ст.2 Конвенції не вимагає криміналізації пасивної евтаназії, тобто встановлення кримінальної відповідальності за ненадання лікування смертельно хворій людині. Кардинально протилежною є відповідь на питання про відповідність ст.2 Конвенції акту активної евтаназії. Важливою у цьому випадку є згода пацієнта на евтаназію. Зі ст.2 Конвенції не випливає обов’язок держави законодавчо заборонити евтаназію на прохання пацієнта. У питанні про легалізацію евтаназії, так само як і у питанні абортів, саме державі надається значна свобода розсуду (margin of appreciation).

Питання про право людини самостійно завершити своє життя у контексті ст. 2 Конвенції виникло у справі «Pretty v. the United Kingdom» від 29.04.2002р., у якій заявниці скаржилася на порушення права на життя через відмову органів влади Сполученого Королівства їй у евтаназії за наявності відповідних медичних показників для цього. Проте Суд відмовився визнавати порушення права на життя у цьому випадку, оскільки «ст.2 без викривлення змісту не може тлумачитися як така, що надає діаметрально протилежне право – право померти. Тому жодне право на смерть, чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави, не може випливати із ст.2 Конвенції». Підтвердження цього є і Рекомендація 1418 ПАРЄ». Тому Суд, збалансовуючи суспільний інтерес щодо збереження життя людей та особистої свободи людини, віддав перевагу суспільному інтересу.

Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції.Протягом багатьох років поширеним було тлумачення ст.2, згідно з яким, окрім дозволу на застосування смертної кари, вона визначає й інші обставини, за яких представники держави мають або не мають права на легітимне вбивство. Інакше кажучи, вона дає відповідь на запитання про те, за яких обставин представники держави, наприклад поліція, можуть застосовувати силу, що призводить до летальних наслідків, для забезпечення правопорядку. Зі статті 2 випливають такі обов’язки держави: негативний – не вбивати; позитивний – захищати прав людини на життя; процесуальні – наслідки для держави у випадку смерті людини. Як зазначають окремі автори, новацією практики Суду останніх років є готовність поєднати порушення ст.2 та ст.14 Конвенції, яка забороняє дискримінацію при користуванні правами, передбаченими Конвенцією (див., наприклад, рішення Суду у справі «Nachova v. Bulgaria» від 26.02.2004р.).

Негативний обов’язок. Державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним. У ч.2 ст.2 уточнюються цілі, за яких можна застосовувати «летальну» силу (силу, яка може спричинити смерть). Стаття 2 також встановлює стандарт виняткової необхідності, до якого потрібно звертатися при визначенні того, наскільки застосування сили було виправданим за Конвенцією. Основним контекстом, у якому виникає питання правомірності застосування сили, у тому числі і летальної, є забезпечення правопорядку. У трьох підпунктах ч.2 ст.2 Конвенції описано ситуації, у яких застосування сили, у тому числі летальної, може бути виправданим за умови, якщо у конкретних обставинах застосування такої сили не становило «абсолютну необхідність». Ці підпункти стосуються самооборони та захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення чи повстання.

Відтак, застосування летальної сили може бути виправдане у разі, коли існує ризик для життя іншої особи або коли її життя знаходиться у небезпеці через загрозу завдання шкоди. Тому застосування летальної сили для перепинення можливих злочинів у майбутньому не буде становити «абсолютну необхідність». Так само і застосування летальної сили не буде виправданим у разі захисту власності. Незрозумілим залишається те, чи буде вважатися обґрунтованим з точки зору Конвенції позбавлення життя особи, яка прагне зґвалтувати іншу особу.

Стаття 2 Конвенції охоплює як навмисне вбивство, так і ситуації, коли допускається застосування сили, що здатна спричинити смерть, неумисно. Хоча у справі «Stewart v. the United Kingdom» 1984 року Суд вказав, що текст ст.2 Конвенції визначає, що ч.2 ст.2 Конвенції визначає в першу чергу не ті випадки, у яких допускається навмисне позбавлення життя, а ті ситуації, у яких допускається застосування сили, що здатна спричинити смерть (летальної сили). У цій же справі Суд вказав, що застосування сили повинно бути виключним і домірним до вимог публічного порядку, які послугували мотивом для такого застосування. Щоб оцінити, чи застосування такої сили є домірним, на думку Суду, слід врахувати 1) характер цілі, що ставиться, 2) ступінь небезпеки для життя та фізичної недоторканності людини у конкретній ситуації та 3) ризик, якому піддається жертва у результаті використання сили. Потрібно також враховувати 4) усі обставини смерті.

Так, застосування летальної сили, зокрема для захисту будь-якої особи вважається таким, що не порушує ст.2 Конвенції, якщо було дотримано пропорційність між метою та засобом її досягнення, яка проявляється через абсолютну необхідність застосування летальної сили (див., наприклад, рішення Суду у справі «Diaz Ruano v. Spain» від 26.04.1994). При цьому наявність чи відсутність «абсолютної необхідності» оцінюється у кожній конкретній справи залежно від конкретних обставин. Так, Суд не вбачає абсолютної необхідності у застосуванні летальної сили з метою придушення заворушення, у результаті якого загинув випадковий перехожий, котрий не брав участі у заворушенні. Суд мотивує це тим, що застосування зброї у цьому випадку відбулося без відповідного наказу, а відтак не було законним (справа «X v. Belgium» від 10.03.1981р.).

Відтак, практика Суду ставить застосування летальної сили у певні рамки. У рішенні у справі «McCann and Others v. the United Kingdom» від 27.09.1995р. Суд наче би підсумував практику розгляду справ про застосування летальної сили, визначивши основні принципи тлумачення ст.2 у цьому контексті.

1) Тлумачення ч.2 ст.2 Конвенції повинно бути обмежувальним, оскільки це одна з основних статей Конвенції.

2) Застосування летальної сили повинно бути «абсолютно необхідним», як це вказано у ч.2 ст.2 Конвенції, а тому слід проводити більш сувору та прискіпливу, ніж зазвичай, перевірку того, чи є дії держави «необхідними у демократичному суспільстві» відповідно до ч.2 ст. 8-11 Конвенції. Зокрема, застосування сили повинно бути суворо домірним до цілей, викладених у пунктах «a», «b», «c» ч.2 ст.2 Конвенції.

3) З огляду на важливість цієї норми Суд повинен при розгляді конкретної справи піддати випадки позбавлення життя дуже детальному вивченню, особливо у тому разі, коли сила, що здатна спричинити смерть, застосовується умисно.

4) При цьому слід враховувати не лише дії представників держави, котрі реально застосовують смертоносну силу, але й усі супутні обставини, включаючи такі питання як планування можливих дій та контроль за ними.

5) Суд вважає, що застосування сили представниками держави для досягнення однієї з цілей, вказаних у ч.2 ст.2 Конвенції, може бути виправданим відповідно до цієї статті Конвенції у тих випадках, коли воно базується на щирому переконанні, яке може вважатися правильним на момент вчинення дії, але згодом виявляється помилковим. Вирішити інакше означало би покласти надмірну відповідальність на державу та працівників правоохоронних органів під час виконання ними обов’язків і навіть поставити у небезпеку їхнє життя та життя інших людей.

Наявність порушення ст.2 Конвенції через невиконання негативного обов’язку держави було визнано Судом у рішенні у справі «Mikhalkova and Others v. Ukraine» від 13.01.2011р. з огляду на те, що Уряд не спромігся виконати обов’язок із доказування обставин смерті потерпілого, яка сталася під час доправлення його до витверезника. Тому Суд визнав правдоподібною версію заявниці щодо обставин загибелі потерпілого, зокрема те, що у результаті побиття потерпілого працівниками міліції він отримав травми, які призвели до його смерті.

Позитивний обов’язок держави за ст.2 Конвенції захищати право людини на життя шляхом встановлення законодавчих положень полягає у вжитті певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави. Насамперед, держава повинна встановлювати законодавчі положення, які б захищали життя людини, а відтак встановлювати відповідальність за незаконне позбавлення людини життя. Вид (кримінальна чи цивільна) та ступінь такої відповідальності не конкретизується ні Конвенцією, ні Судом. Адже принцип пропорційності вимагає, аби різна відповідальність встановлювалася за необережне позбавлення життя у результаті необережного керування транспортним засобом та у разі навмисного отруєння. За загальним правилом, кримінальна відповідальність повинна встановлюватися за умисне позбавлення людини життя. Проте у будь-якому разі закони, спрямовані на захист життя людини, повинні бути сформульованими достатньо чітко і зрозуміло, аби громадяни могли самостійно регулювати свою поведінку (рішення Суду у справі «Sunday Times v. the United Kingdom» від 26.04.1979р., яке стосується тлумачення поняття «закон» у ст. 10 Конвенції). У справі «W v. the United Kingdom» від 08.07.1987р. Суд вказав, що відповідальність за позбавлення життя повинна поширюватися як на дії приватних осіб, так і на осіб, котрі діють від імені держави.

Позитивний обов’язок захищати право на життя шляхом встановлення законодавчих положень включає і ефективне виконання законів. Відповідно, на державу покладається обов’язок вживати обґрунтованих заходів для запобігання неправомірного позбавлення життя через діяльність відповідних державних органів. Проте цей обов’язок держави має певні межі. Так, у справі «X v. Ireland» ще у 1973 році Суд зазначив, що ст.2 Конвенції не може тлумачитися як така, що покладає на державу обов’язок захищати людину протягом невизначеного періоду. Той факт, що на певній території відбуваються вбивства автоматично не означає наявність порушення ст.2 Конвенції. Адже зі ст.2 Конвенції не випливає обов’язок держави виключити будь-яке потенційне насильство проти людини (справа «W v. the United Kingdom» від 08.07.1987р.). У справі «Osman and Osman v. the United Kingdom» 2000р. Суд зазначив, що позитивний обов’язок захищати життя людини виникає у разі, коли органи влади знали чи повинні були знати про реальний та прямий ризик для життя певної особи чи групи осіб, викликаний злочинними діями третіх осіб, і вони не змогли вжити заходів у межах їх компетенції, які би допомогли уникнути цього ризику. На заявника покладається тягар доказування того, що органи влади не зробити того, що від них можна було очікувати для уникнення цього реального та прямого ризику для життя, при який вони знали чи повинні були знати. За аналогічних обставин Суд визнав винною державу за невиконання позитивного обов’язку із захисту життя журналіста, якого було вбито через декілька місяців після звернення до поліції за захистом (рішення Суду у справі «Kilic v. Turkey» від 28.03.2000р.).

До позитивних обов’язків держави, що випливають зі ст.2 Конвенції, входить і обов’язок держави забезпечити право на життя, закріплюючи ефективні кримінально-правові положення для припинення здійснення злочинів проти особи, що підтримуються державним апаратом, створеним для запобігання, перепинення і покарання за порушення вказаних положень. Це правило також поширюється, за певних умов, на обов’язок органів влади щодо вжиття оперативних попереджувальних заходів із захисту особи чи осіб, життя яких знаходиться під загрозою злочину з боку третіх осіб (рішення у справах «Kiliç v. Turkey» від 28.03.2000р. та «Mahmut Kaya v. Turkey» від 28.03.2000р.). У справі «Mastromatteo v. Italy» від 24.10.2002р. Суд додав до наведеного вище положення обов’язок держави вжити превентивних заходів для захисту особи, життя якої поставлено під загрозу злочинними діями іншої особи. Проте у п.68 рішення у цій же справі Суд ще раз застеріг, що це не означає, що з цієї норми можна виокремити наявність позитивного обов’язку держави протидіяти будь-якому потенційному насильству. Цей позитивний обов’язок треба тлумачити таким чином, аби не покладати на органи влади непідйомну чи надмірну ношу, враховуючи труднощі для поліції у здійсненні своїх функцій у сучасному суспільстві, а також неможливість передбачити людську поведінку і оперативний вибір, який повинен бути зробленим відповідно до пріоритетів та можливостей. У зв’язку з цим, будь-яка загроза життя не зобов’язує органи влади, з точку зору Конвенції, вжити конкретні заходи, щоб попередити реалізацію цієї загрози. Суд визначив, що позитивний обов’язок має місце у разі, коли встановлено, що органи влади знали чи повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб, і що вони не вжили у рамках своїх повноважень заходів, які, з розумної точки зору, без сумніву частково усунули б цю загрозу.

Не суперечить ст.2 Конвенції застосування амністії щодо осіб, засуджених чи підозрюваних у вчиненні вбивства. Це пояснюється тим, що таке застосування амністії відображає справедливий баланс між інтересами держави за конкретних умов оголошення амністії та загальною потребою у виконанні закону про захист права на життя (справа «Dujardin and Others v. France» від 02.09.1991 р.).

Складним є питання про те, чи держава повинна застосовувати примусове годування до позбавленої волі особи, яка голодує у якості протесту, з тим, аби врятувати життя такої людини. Встановивши, що таке примусове годування не порушує ст.3 Конвенції, Комісія, разом з тим, зазначила, що «зі ст.2 Конвенції випливає обов’язок держави за певних умов вживати активних заходів для рятування життя особи, яка була взята під варту державними органами. Проте держава не може, на думку Комісії, нести відповідальність за ст.2 Конвенції за недогляд, пов’язаний з тим, що особа робить власний вибір у питанні життя чи смерті. Зі ст.2 Конвенції може випливати обов’язок зробити їжу та воду доступними, але не більше» (справа «X v. Germany» від 02.03.1983р.).

При тлумаченні Судом ст.2 Конвенції постає питання про те, чи на державу покладається позитивний обов’язок із захисту життя людини у ситуаціях, коли дії людини чи певні порушення призвели до можливості смерті через нестачу їжі чи медичної допомоги, небезпечні дороги чи робочі місця або через забруднення навколишнього середовища. Таке питання постало, але залишилося без відповіді, зокрема у справі про неповносправну дівчинку, якій держава не надавала безоплатної медичної допомоги (справа «X v. Ireland» від 1976 р.). Це було пов’язано з тим, що дівчинка фактично отримувала допомогу у такому ступені, що її життю все ж таки нічого не загрожувало. У іншій справі 1978 року «X v. the United Kingdom» стверджувалося, що проведення добровільної загальної вакцинації дітей, у результаті якої деякі з них померли, становить порушення ст.2 Конвенції. Комісія стверджувала, що перше речення ч.1 ст.2 Конвенції «спонукає державу не лише утриматися від умисного позбавлення життя, але й вживати відповідних заходів для охорони життя». Це може тлумачитися дуже широко, зокрема як покладення на державу обов’язку вживати заходів для забезпечення медичної допомоги, харчування чи притулків, або ж здорових умов праці чи життєвого середовища. Це може означати лише те, що якщо держава бере на себе відповідальність за проведення загальної вакцинації, то вона буде нести відповідальність за будь-яку недбалість у цій сфері, що призвела до смерті. Проте у цій справі заява була визнана неприйнятної з огляду на те, що держава вживала відповідних управлінських заходів, які супроводжували процес вакцинації. Залишилися без відповіді питання про те, чи держава несе відповідальність за ст.2 Конвенції у разі самогубства засудженої особи або ж у разі виникнення загрози від випробування ядерної зброї чи витоку радіоактивних відходів.

Також на державу відповідно до ст.2 Конвенції покладається відповідальність за те, щоб населенню була забезпечена належна турбота, аби життя не було поставлено в небезпеку відсутністю санітарних умов (див., наприклад, рішення Суду у справі «Oneryildiz v. Turkey» від 18.06.2002р.), а також обов’язок інформувати населення про ризики для життя і здоров’я.

Медична необережність в лікувальному закладі може також послугувати приводом до виникнення проблеми у сфері права на життя. Адже зі ст.2 Конвенції випливає також позитивний обов’язок захищати життя пацієнтів лікарень. Такий обов’язок охоплює і створення ефективної юридичної системи, яка би дозволяла встановити причини смерті пацієнта медичного закладу, яка настала під час його постійного перебування у цьому медичному закладі, а також ступінь відповідальності працівників цього медичного закладу. При цьому, не обов’язковим є встановлення саме кримінальної відповідальності на виконання цього позитивного обов’язку держави. Достатнім з точки зору Суду є встановлення можливості притягнення до цивільної відповідальності осіб, які допустили медичну помилку, або ж можливості розглянути цивільний позов у рамках кримінальної справи. На виконання цього позитивного обов’язку також може бути передбачена можливість притягнення винних до дисциплінарної відповідальності.

Крім того, ненадання медичної допомоги, що призвело до смерті особи, яку тримають під вартою, також може становити порушення права нажиття через невиконання позитивного обов’язку за ст.2 Конвенції. Так, у рішенні у справі «Kats and Others v. Ukraine» від 18.12.2008р. Суд зазначив, що особи, які знаходяться в ув’язненні, перебувають у надзвичайно уразливому становищі, а державні органи відповідають за лікування таких осіб. Оскільки Конвенція вимагає від держави захисту здоров’я та фізичного добробуту осіб, які перебувають під вартою, наприклад через забезпечення їх належною медичною допомогою, Суд вважає, що якщо така особа помирає через проблеми зі здоров’ям, то саме держава повинна запропонувати пояснення щодо причин смерті та щодо лікування, яке застосовувалося до особи перед її смертю. За загальним правилом, що застосовується Судом, простий факт того, що особа померла при сумнівних обставинах, перебуваючи в ув’язненні, піднімає питання про те, чи держава виконала свій обов’язок із захисту життя особи. У світлі обставин цієї справи, з огляду на вразливість ВІЛ-позитивної потерпілої, наявність у неї інших серйозних захворювань, що лікувалися лише поверхнево, Суд визнав відсутність адекватної медичної допомоги, що призвело до смерті потерпілої.

Процесуальний обов’язок держави за ст.2 Конвенції випливає з норми про те, що «право кожного на життя охороняється законом». Зміст такого процесуального обов’язку – забезпечити ефективне (поглиблене, неупереджене і прискіпливе) розслідування, яке дозволяє правильно встановити факти, які можуть стати підставою для притягнення до відповідальності як представників держави, так і тих, хто виявиться винним у такому посяганні. Вперше наявність процесуального аспекту позитивного обов’язку держави захищати життя людини була встановлена Комісією у справі «McCann, Farrell and Savage v. the United Kingdom» 1991 року, у якій зазначалося, що такий процесуальний аспект включає як мінімум вимогу встановити механізм, який би забезпечував публічність, незалежність та прискіпливість розслідування позбавлення життя представниками держави. У вже згаданому рішенні у справі «McCann and others v. the United Kingdom» від 27.09.1995р. Суд зазначив, що обов’язок охороняти право на життя, що міститься у нормі ст.2 Конвенції, розглядається у сукупності з загальним зобов’язанням держав за ст.1 Конвенції гарантувати кожному хто, перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі 1 Конвенції і передбачає необхідність в тій чи іншій формі мати можливість провести ефективне офіційне розслідування у випадку загибелі людей у результаті застосування сили в тому числі і особами, що діють від імені держави. Цей обов’язок поширюється на всі випадки позбавлення життя, не залежно від того, чи на державу покладається відповідальність, чи ні. Проведення такого розслідування не повинно ставитися у залежність від того, чи родичі загиблого або інші зацікавлені особи звертаються із відповідними клопотаннями до уповноважених органів. Простий факт інформування органів влади про вбивство тягне обов’язок провести ефективне розслідування обставин смерті. У протилежному ж разі має місце порушення процесуального обов’язку за ст.2 Конвенції.

У рішенні у справі «Bubbins v. the United Kingdom» від 17.03.2005р. Суд вказав, що основною метою розслідування фактів позбавлення життя є забезпечення ефективного виконання національних законів, що гарантують право на життя, коли з відповідними подіями пов’язані державні органи чи службовці, а також забезпечення контролю у тих випадках, коли має місце смерть особи. Таке розслідування повинне бути прискіпливим, безстороннім та доступним для сім’ї потерпілого, ефективним у тому розумінні, що повинно призвести до встановлення того, чи було застосування сили у конкретному випадку виправданим і до встановлення та покарання винних.

Зобов’язання провести ефективне розслідування стосується, зокрема, зникнення осіб – в той момент, коли вони контактували з представниками держави – або смерті, що настала під час затримання. Очевидно, затримані особи опиняються в тяжкому становищі, що ще більше підвищує відповідальність органів влади.

У сфері доказів у практиці Суду застосовується особливо суворий для держави критерій: будь-яка смерть, що настала у цей час, дає підстави для суттєвих непрямих доказів об’єктивної відповідальності органів влади. У рішенні у справі «Ilhan v. Turkey» від 27.06.2000p. Суд вказав, що ініціатива розслідування покладається на державу, коли потерпілий загинув і обставини його смерті можуть бути у значному ступені відомі лише представникам держави. У рішенні у справі «Mastromatteo v. Italy» від 24.10.2002р. Суд вказав, що при розслідуванні смерті, яка ставиться в вину органам влади, необхідно, щоб особи, відповідальні за проведення розслідування, були незалежними щодо осіб, які причетні до цих дій. Це передбачає не лише ієрархічну чи інституційну, але й практичну незалежність. У рішенні у справі «Tanrıkulu v. Turkey» 08.07.1999р. Суд висловився стосовно рівня доказування під час розслідування обставин смерті особи: «…належний рівень доказування може бути досягнутий завдяки сукупності непрямих доказів та неспростовних презумпцій, достатньо серйозних, точних і співпадаючих; їх доказова цінність повинна розглядатися стосовно обставин конкретної справи, а також щодо важливості і природи зобов’язання, яке вони покладають на державу-відповідача. Якщо події, про які йде мова у справі, повністю чи значною мірою відомі лише органам влади, як у випадку, коли особи затримані та знаходяться під контролем органів влади, поранення або смерть, що настали під час затримання, дають привід для серйозних непрямих доказів. В силу цього, тягар доказування покладається на органи влади, які повинні надати задовільне та переконливе пояснення». У рішенні у справі «Lyubov Efimenko v.Ukraine» від 25.11.2010р. Суд вказав, що метою розслідування обставин смерті є забезпечення виконання національного законодавства, яке захищає право на життя. Те, яке саме розслідування дозволяє досягнути цієї мети, може бути різним залежно від обставин, адже обов’язок провести розслідуванням стосується засобів, а не результату. Органи влади повинні вживати усіх заходів для збереження доказів, які стосуються справи, що розслідується. Тому будь-які недоліки у розслідуванні, які можуть підривати його здатність встановити причини смерті особи чи винного у вбивстві, суперечитимуть вимогам цього стандарту. Таке розслідування повинно бути ретельним та швидким, навіть за наявності перешкод чи труднощів, які можуть ускладнювати розслідування у різних ситуаціях. Проте швидка відповідь органів влади шляхом розслідування обставин смерті може розглядатися як основа забезпечення громадської довіри до верховенства права.

Основні висновки.Питання про те, коли ж починається життя людини, а також питання про право людини самостійно вирішити, коли завершити життя, віддаються на розсуд держав-учасниць Конвенції, з огляду на те, що відповідь на них є неоднозначною у цих державах. Зі ст.2 Конвенції випливають певні обов’язки держави. Негативний обов’язок держави – не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним – визначає умови та вимоги до застосування летальної сили. Позитивний обов’язок – захищати право людини на життя – охоплює вжиття певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави, включаючи і ефективне виконання законів. Процесуальний обов’язок – провести ефективне розслідування обставин смерті особи – передбачає певні вимоги до такого розслідування, зокрема його поглибленість, неупередженість і прискіпливість.

Рекомендована література:

1. Бойл К. Право на жизнь // Право на жизнь, запрет пыток и бесчеловечного или унижающего достоинство обращения или наказания: европейские стандарты, российское законодательство и правоприменительная практика / Под общ. ред. С.И. Беляева. – Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 2005. – С. 7-37

2. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – С. 96-176

3. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / За ред. О.Л. Жуковської. – К.: ВІПОЛ, 2004. – С. 50-116

4. Harris D.J., O’Boyle M., Warbrick C. Law of the European Convention on Human Rights. –London, Dublin, Edinburgh: Butterworths, 1995. – P. 37-54

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.