Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЗА ДОПОМОГОЮ ПОДВІЙНОЇ РЕАКЦІЇ

ЗА ДОПОМОГОЮ СТАНДАРТНИХ ЕРИТРОЦИТІВ

ЗА ДОПОМОГОЮ АНТИ - А, АНТИ - Б ЦОЛІКЛОНІВ

ЗА ДОПОМОГОЮ ПОДВІЙНОЇ РЕАКЦІЇ

О (І) α β А (ІІ) β В (ІІІ) α О (І) А (ІІ) В (ІІІ)
- - - - + + О (І) α β
+ - + - - + А (ІІ) β
+ + - - + - В (ІІІ) α
+ + + - - - АВ (ІV)

 

Помилки під час визначення груп крові:

А) Наявність аглютинації там, де її немає:


  • холодова аглютинація (низька температура);

  • підсихання краплі ( спостереження більше 5 хвилин);

  • пан аглютинація (визначення по свіжих сироватках);

  • утворення монетних стовпчиків;

  • мікробна аглютинація (використовування інфікованих сироваток);


Б) Непомітна аглютинація там, де вона має бути:


  • низький титр сироватки;

  • висока температура;

  • знижена аглютинобільність еритроцитів ( у новонароджених);

  • спостереження за реакцією менше 5 хвилин;

  • неправильне співвідношення сироватки та крові.

Теоретично розбирається зі студентами питання про резус-фактор, який відкритий у людини Ландшейнером і Вінером в 1940 році. Під час переливання крові практичне значення мають 6 антигенів системи RH-H2 (D, С, Е, d, c, e). Перші 3 антигени є різновидом резус-фактора, останні 3 – різновидом Н-2 –фактора.

Антигени системирезус мають здатність викликати утворення алоімунних антитіл (в природі не зустрічаються, а утворюються при патологічному процесі). Найбільш активним щодо цього є антиген D, який і визначає наявність „резус-фактора”. Саме по наявності або відсутності антигену D всі люди діляться на резус-позитивних і резус-негативних.

Найбільш наявними антигенними властивостями, що часто провокують ізосерологічні конфлікти при гемотрансфузіях та вагітності володіє антиген D.

Доведено, що в еритроцитах 85% осіб, названих резус-позитивними (RH+), наявний антиген D, а в інших- 15%- резус-негативних- антиген D відсутній. Ото ж для запобігання важким післятрансфузійним ускладненням необхідно переливати резус-позитивну кров із резус-позитивною кров’ю, а резус-негативну – реципієнтам із резус-негативною кров’ю.

Зі студентами розбираються теоретично та практично в лабораторії методи визначення резус-фактора.

Визначення резус-належності крові в клініці:

1. Експрес-метод зі стандартним універсальним реагентом у пробірці без підігріву. На дно центрифужної пробірки об’ємом не менше ніж 10 мл наносять 1 краплю стандартного універсального реагенту, який являє собою антирезусну сироватку групи АВ (IV), що містить 33% поліглюкіну. Потім до неї додають 1 краплю досліджуваної крові. Круговими рухами похитують пробірку так, щоб її вміст розтікся по стінках. Стійкий комплекс антитіло-антиген утворюється через 3 хв. Потім додають 2-3 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і перемішують вміст пробірки.

Наявність аглютинації (великі пластівці на фоні світлої рідини) свідчить про те, що кров є резус-позитивною.

2. Експрес-метод на площині без підігріву. На білій пластинці пишуть прізвище та ініціали особи, кров якої досліджують. На лівому краю пластинки пишуть “сироватка антирезус”, на правому – “контрольна сироватка”. Останньою служить розведена альбуміном сироватка групи АВ (IV), яка не містить антитіл антирезус. Відповідно до напису на пластинці розміщують по 1-2 краплі реактиву “антирезус” і контрольної сироватки. До обох крапель додають досліджувані еритроцити. Кров розмішують з реактивом сухою скляною паличкою, розмазуючи на пластинці до утворення краплі діаметром 1,5 см. Пластинку похитують. Через 3-4 хв до кожної краплі додають 5-6 крапель ізотонічного розчину натрію хлориду. Пластинку знову похитують протягом 5-6 хв.

Виражена аглютинація в краплі зліва свідчить про те, що кров є резус-позитивною, а відсутність аглютинації в цій краплі – про те, що вона резус-негативна. Результат вважають вірогідним лише за відсутності ознак аглютинації в правій (контрольній) краплі.

Визначення резус-належності крові в лабораторії. Застосовують реакцію з анти-В-моноклональними антитілами (реагентом анти-D-супер).

На пластинці змішують велику краплю (0,1 мл) реагенту з маленькою краплею (0,01-0,05 мл) крові. Через 20-30 хв починають похитувати пластинку. Через 2-3хв відбувається пелюсткова аглютинація. Якщо кров резус-негативна, аглютинація відсутня.

Якщо резус-фактор виявляють у донора, то в разі негативної реакції аглютинації обов'язково проводять дослідження крові з реагентом анти-С супер (методика така сама, як і з реагентом анти-D супер). За відсутності аглютинації з анти-С-моноклональними антитілами кров можна вважати резус-негативною.

Помилки при визначенні резус-приналежності крові поділяються на:


  1. Організаційно-технічні помилки:

  • неправильний вибір антирезусних сироваток за груповою приналежністю;

  • помилковий порядок розміщення сироваток, реагентів або досліджуваної крові в штативах;

  • неправильне співвідношення між сироваткою і еритроцитами (еритроцитів повинно бути в 10 разів менше);

  • недотримання необхідного температурного режиму ( при температурі нижче 46-48°С аглютинація може не настати, при температурі вище 48°С краплі швидко висохнуть).

  • недотримання часу, необхідного для проведення реакції;

  • використання для визначення резус-фактора гемолізованої або інфікованої крові;

  • визначення резус-приналежності однією серією антирезусної сироватки.

  1. Помилки, пов’язані з використанням недоброякісних сироваток:

  • використання сироваток із закінченим терміном придатності;

  • використання малоактивних сироваток;

  • використання забруднених, інфікованих сироваток.

  1. Помилки, зумовлені біологічними особливостями досліджуваної крові:

  • наявність феномена поліаглютинабельності еритроцитів (поліаглютинацію вдається ліквідувати шляхом відмивання еритроцитів);

  • наявність у крові антигену Dü (слабкий різновид антигену D), еритроцити із цим аглютиногеном дають нечітку аглютинацію із стандартними антирезусними сироватками і з моноклональними антитілами, у зв’язку з чим реципієнтів з антигеном Dü вважають резус-негативними, а донорів – резус-позитивними;

  • зниження активності резус-аглютиногенів при деяких захворюваннях (хвороби системи крові, печінки, нирок, імунної системи).


Студенти повинні знати та визначати слідуючи проби при переливанні крові.

Проби на індивідуальну сумісність проводять за системою АВО і за резус-фактором.

Проба на індивідуальну сумісність за системою АВО.

На білу поверхню (тарілку, пластинку) наносять велику краплю сироватки крові реципієнта і маленьку краплю крові донора з флакона, змішують їх, періодично похитуючи тарілку (пластинку).

Пробу проводять за температури 15-25°С, результат оцінюють через 5 хв. Відсутність аглютинації еритроцитів донора свідчить про сумісність крові донора і реципієнта за системою АВО, а її наявність – про її несумісність.

Проба на індивідуальну сумісність за резус-фактором. Її проводять у центрифужній пробірці без підігріву протягом 5 хв. На дно пробірки вносять 2 краплі сироватки реципієнта, 1 краплю донорської крові й 1 краплю 33% розчину поліглюкіну. Після цього вміст пробірки перемішують, нахиляючи пробірку та обертаючи її навколо осі протягом 5 хв. Потім додають 3-4 мл ізотонічного розчину натрію хлориду і обережно перемішують, 2-3 рази нахиляючи пробірку до горизонтальної площини. Оцінюють результат проби. Аглютинація еритроцитів свідчить про несумісність крові донора і реципієнта за резус-фактором, а рівномірне забарвлення крові – про сумісність крові донора і реципієнта за резус-фактором.

Теплова проба. На чашку Петрі наносять 2 крапці сироватки хворого і маленьку краплю крові донора, перемішують скляною паличкою. Чашку поміщають у водяну баню (42-45°С) на 10 хв. Відсутність аглютинації свідчить про біологічну сумісність крові донора і реципієнта.

Проба на сумісність з використанням 10% желатину: проба робиться в пробірках при температурі +45-48°С протягом 10 хвилин. На дно пробірки містять 1 краплю еритроцитів донора відмитих фізрозчином, 1 краплю желатини і 2-3 краплі сироватки хворого, перемішують і розміщують у водяну баню на 10 хв. при температурі +45-48°С. Потім добавляють 5-8 мл фізрозчину, перемішують та оцінують результат. При наявності аглютинації кров донора несумісна.

Після підключення системи для переливання крові до голки, уведеної у вену хворого, слід провести пробу на біологічну сумісність крові донора і реципієнта. Для цього кров вливають тричі (по 25 мл через 3-5 хв). Відсутність реакції хворого свідчить про біологічну сумісність крові реципієнта і донора.

При виконанні біологічної проби перші порції крові слід обов’язково вводити струминно, тому що при краплинному введенні хворому можна перелити значно більшу кількість крові без вираженої реакції, але з пізнім розвитком післятрансфузійного шоку.

За відсутності ознак біологічної несумісності розпочинають краплинне переливання крові. За 30-40 хв. до трансфузії флакон із кров'ю виймають із холодильника, а в екстрених ситуаціях його підігрівають до 37°С на водяній бані. Переливання проводять за допомогою одноразової системи для переливання крові з фільтром зі швидкістю 40-60 крапель за 1 хв.

Під час гемотрансфузії слід спостерігати за станом хворого. Треба контролювати пульс, AT і температуру тіла, слідкувати за кольором шкірних покривів. За наявності перших ознак анафілаксії – переливання крові ПРИПИНЯЮТЬ (Ознаки та перша допомога буде розглянута на наступному занятті).

З сучасних позицій імуногематології до переливання крові та її компонентів слід ставитись як до складної операції трансплантації тканини від донора до реципієнта. Трансфузію цільної крові доцільно проводити лише при масивних крововтратах з виразними проявами геморагічного шоку (III ст.) і важкої анемії, при операціях на відкритому серці, масивних обмінних трансфузіях (замінному переливанні крові при гемолітичній хворобі новонароджених, гострому гемолізі, тощо). В усіх інших випадках використовують компоненти крові або кровозамінники.

Абсолютними показами до переливання компонентів крові є: гостра крововтрата II і III ст.; гіповолемічний шок; важкі травматичні операції; захворювання крові з вираженим зниженням клітинного об‘єму; кровотечі, пов‘язані з дефіцитом факторів згортання; синдром системної запальної реакції або сепсис. Відносними показами до гемотрансфузії вважаються: анемії різного походження; імунодефіцитні стани; інтоксикації тощо. Слід пам‘ятати правило: переливати кров або її компоненти необхідно лише тоді, коли без них неможливо обійтись. Тому на сучасному етапі використовують лише абсолютні покази до переливання крові та її компонентів, а відносні – слугують показами до переливання кровозамінників.

Основними цілями гемотрансфузії є: підтримання транспорту кисню/вуглекислоти; корекція порушень коагуляції; корекція імунологічного дефіциту; підтримання об‘єму крові.

Протипоказаннями до переливання крові є: декомпенсація серцевої діяльності при хворобах серця (гострий інфаркт міокарду, декомпенсовані вади серця, міокардит, кардіоміопатії, дифузні захворювання сполучної тканини); важкі порушення функції печінки та нирок (гострий гепатит, нефрит); септичний ендокардит; гіпертонічна хвороба III ст.; захворювання легень (набряк, активний туберкульоз); гостре порушення мозкового кровообігу; тромбоемболічні стани; загальний амілоїдоз; алергічні стани та захворювання (бронхіальна астма, гостра екзема, тощо). Однак, слід підкреслити, що у невідкладній хірургії за життєвими показами, навіть за наявності протипоказань, вдаються до переливання компонентів крові. Для запобігання ускладнень вводять попередньо десенсибілізуючі препарати, гормони, серцеві та знеболювальні препарати.
Геморагічний шок – гостре порушення кровообігу, яке розвивається внаслідок гострої масивної крововтрати.

Залежно від величини крововтрати розрізняють 3 ступені:

I ступінь II ступінь III ступінь
Дефіцит ОЦК До 20% 20-30 % Більше 30%
Об‘єм крововтрати 500-1000 1000-1500 1500-2500
Клінічні ознаки:
Тахікардія (уд/хв.) Не більше 100 100-120 Більше 120
Артеріальна гіпотензія (систолічний тиск мм рт ст.) Не менше 100 100-70 Менше 70
Олігурія (діурез мл/доб) До 500 500-50 Менше 50
Лабораторні ознаки:
Еритроцити (Т/л) Не менше 3,0 3,0-2,5 Менше 2,5
Гемоглобін (г/л) Не менше 80 80-60 Менше 60
Гематокрит (%) Не менше 35 35-25 Менше 25


В якості експрес-діагностики шоку можна використовувати визначення шокового індексу (ШІ) Альговера – це відношення частоти серцевих скорочень за 1 хв. до величини систолічного тиску. В нормі величина ШІ становить 60/120=0,5. при шоку I ст. ШІ = 1 (100/100); II ст. ШІ = 1,5 (120/80), III ст. ШІ = 2,0 (140/70).

За прогнозом перебігу розрізняють 3 стадії шоку: компенсований шок, декомпенсований зворотній та декомпенсований незворотній.

Лікування геморагічного шоку передбачає: зупинку кровотечі, невідкладні реанімаційні заходи, інфузійно-трансфузійну терапію, інотропні засоби, гормони, кисневу терапію, корекцію кислотно-лужної рівноваги та водно-електролітного обміну. Після проведення реанімаційних заходів виконують катетеризацію центральної вени або 2 периферичних вен і розпочинають струминну інфузію 0,9% розчину натрію хлориду, 5% розчину глюкози під контролем показників ЦВТ, АТ, ЧСС, гематокриту. Паралельно розпочинають внутрішньовенне крапельне введення кровозамінників геодинамічного ряду (поліглюкін, плазможель, гелофузін, рефортан). Одночасно визначають групову та резус-належність крові хворого, донора та проводять проби на індивідуальну сумісність за групою, резус-фактором та біологічну пробу. Гемотрансфузію слід проводити, використовуючи свіжу кров або компоненти крові з терміном зберігання не більше 3 діб. Співвідношення кровозамінників та крові залежить від ступеня кров трати. При крововтраті I ст. обмежуються введенням кровозамінників. При крововтраті II ст. співвідношення розчинів та крові складає 1:1, а при крововтраті III ст. – 1:2. Абсолютним показом до переливання компонентів червоної крові є рівень гематокриту 30% і менше та гемоглобіну 60 г/л і менше. Після гемотрансфузії з метою підвищення внутрішньосудинної осмолярності показано переливання плазми, альбуміну. Свіжозаморожена плазма сприяє підвищенню коагуляційних властивостей крові. З метою пригнічення активності фібринолітичної системи крові показано введення інгібіторів протеолізу (контрикал, трасилол, гордокс). Для корекції ацидозу вводять розчин бікарбонату натрію. Щойно у хворого з‘явиться тенденція до підвищення АТ, слід розпочинати попереджуюче лікування преренальної форми гострої ниркової недостатності за допомогою діуретиків (лазікс, манітол). Для підвищення скоротливої здатності міокарду та підвищення тонусу судинного русла показано введення допаміну, гідрокортизону. Киснева терапія проводиться за допомогою орофарингеальної маски або інкубації трахеї та ШВЛ.
У відділенні переливання крові студенти проводять оцінку придатності крові до переливання, вибирають трансфузійні середовища відповідно до механізму дії.

Розрізняють наступні компоненти крові: консервована кров, свіжоцитратна кров, гепаринізована кров, еритроцитарна маса, еритроцитарна суспензія, відмиті і розморожені еритроцити, тромбоцитарна маса, лейкоцитарна маса, лейкотромбомаса, нативна плазма, свіжозаморожена плазма, суха плазма, кріопреципітат, альбумін, протеїн, фібриноген та ін.

Консервовану кров готують у співвідношенні з консервантом (ЦОЛИПК, глюгіцир, глюкоцитрофосфат) 4:1. Термін зберігання 21 день.

Свіжоцитратна кров готується у співвідношенні з стабілізатором (цитрат натрію) 10:1. Використовують у найближчі години після заготівлі.

Гепаринізована кров (в якості стабілізатора і консерванту використовують гепарин з глюкозою та левоміцетином). Термін зберігання при t +4°с 24 год.

Еритроцитарна маса отримується з цільної крові після відокремлення і вилучення 60-65% плазми шляхом центрифугування. Термін зберігання – 21 день при температурі +4 °с.

Еритроцитарна суспензія являє собою суміш еритроцитарної маси і консерванту ЦОЛИПК. Термін зберігання складає 8-15 днів при t+4 °c.

Відмиті і розморожені еритроцити зберігаються в електрохолодильниках при t –196 °с. Термін зберігання 8-10 років. Переливають хворим при несумісності за лейкоцитарними антигенами або сенсибілізованим до плазмових білків.

Тромбоцитарна маса отримується з цільної крові шляхом фракціювання. Зберігається при t +4, +6 °c упродовж 24год, при t 22°с 72 год.

Лейкоцитарна маса збагачена лейкоцитами суміш з невеликим вмістом еритроцитів, тромбоцитів і плазми. Термін зберігання при t 4-6°c не більше 24 год.

Плазма крові містить білки, вітаміни, ферменти, гормони, антитіла. Існує: а) нативна плазма (переливається в перший день отримання),

б) суха плазма (ліофілізована). Зберігається до 5 років при звичайній температурі.

в) свіжозаморожена плазма зберігається при t -10°c 30 діб, -30°с 24 міс.

Кріопреципітат містить антигемофільні фактори (VIII, XIII). Використовується при гіпокоагуляційних кровотечах.

Препарати окремих білків плазми: альбумін, протеїн, сироватковий поліглобулін, імуноглобуліни (інтраглобін, сандоглобулін, октавам, пентаглобін, цитотек), фібриноген, фібринолізін.

При переливанні компонентів крові можуть бути такі ж ускладнення, як і при переливанні крові. Тому переливання компонентів крові призначається лише за суворими показами. В інших випадках використовують для переливання кровозамінники.
Кровозамінники – це препарати, що здатні певною мірою замінити ту чи іншу лікувальну дію донорської крові у разі введення їх в організм хворого. Вони застосовуються для трансфузійної терапії при різних патологічних станах і мають відповідати наступним вимогам: не викликати сенсибілізації організму, бути нетоксичними, повністю виводитися з організму, зберігати біологічні, фізико-хімічні властивості, бути стійкими до стерилізації.

За своїм функціональним значенням кровозамінники поділяють на такі групи:

1 гемодинамічні (протишокові) – використовують для лікування шоку різного походження, порушень мікро циркуляції, а також для гемодилюції.

1) Препарати на основі декстрану:

а) середньомолекулярні (поліглюкін, макродекс, інтрадекс, неорондекс, інтрадекс, лонгастеріл 70, дексран тощо.

б) низькомолекулярні (реополіглюкін, реосорбілакт, реомакродекс, ломлдекс, лонгастеріл 40, гемодекс тощо).

2) Препарати на основі желатини (желатиноль, геможель, гелофузин, плазможель тощо).

3) Препарати на основі оксиетилкрохмалю (волекам, плазмасерил, стабізол, рефортан, гекодез).

4) Препарати на основі полі етиленгліколю (поліоксидин).

2 дезінтоксикаційні – для лікування інтоксикацій різного походження (отруєння, сепсис, опікова хвороба, радіаційні ураження, печінково-ниркова недостатність тощо).

а) препарати на основі низькомолекулярного полівінілпіролідону - неогемодез, глюконеодез, неокомпенсан.

б) низькомолекулярний полівініловий спирт – полідез.

3 препарати для парентерального харчування:

а) білкові гідролізати (гідролізат казеїну, амінопептид, амінокровін, аміназол, гідролізізин, інфузамін, амікін, гідрамін).

б) розчини амінокислот (амінон, поліамін, фріамін, інфезол, гепатамін).

в) жирові емульсії (інтраліпід, ліпофундін, ліповенол, веноліпід, емульсан).

г) цукри та багатоатомні спирти (глюкоза, сорбіт, фруктоза, сорбілакт).

4 засоби для регуляції водно-сольового та кислотно-лужного станів (лактасол, квінта соль, мафусол, трисамін, іоностерил, триметамол композитум, рінгер-лактат, реосорбілакт).

5 засоби, які моделюють дихальну функцію крові: розчини гемоглобіну (геленпол), емульсії фторвуглеводнів (перфторан) – знаходяться у стадії клінічного випробування.

6 комплексні поліфункціональні кровозамінники – моделюють кілька дій (гемодинаміної та дезінтоксикаційної, гемодинамічної та гемопоетичної дії, тощо)
Далі необхідно студентам визначити метод і спосіб переливання крові.

Методи переливання крові: пряме переливання крові, обмінне переливання крові, аутогемотрансфузія, реінфузія, аутотрансфузія попередньо заготовленої крові, програмована аутогемодилюція, аутоплазмотрансфузія.

Основні способи переливання крові: внутрішньовенний струминний, внутрішньовенний крапельний, внутрішньоартеріальне, внутрішньоаортальне, внутрішньосерцевий, внутрішньокістковий.

Напередодні переливання компонентів крові хворому визначають групу крові за системою АВО та резус-належність. Виконують клінічний аналіз крові та сечі. Перед гемотрансфузією хворий має спорожнити сечовий міхур. Йому необхідно визначити пульс, виміряти температуру тіла та артеріальний тиск. Далі перевіряють придатність компонентів крові до переливання. Консервована кров поділяється на 3 шари: зверху - прозорий солом’яно-жовтий шар плазми, внизу темно-червоний шар еритроцитів, а між ними – лейкоцити у вигляді тонкої сіруватої плівки. Якщо плазма рожева, або біла з пластинками - така кров непридатна для переливання.

Далі проводяться проби на індивідуальну сумісність крові за групою та резус-фактором.

Проба на сумісність крові донора та реципієнта за групою АВО. Кров беруть із вени хворого у кількості 5 мл, поміщають її у пробірку, центрифугують або відстоюють. Отриману сироватку наносять на тарілку чи предметне скло і додають кров донора у співвідношенні 10:1. Спостерігають впродовж 5 хвилин, легко погойдуючи тарілку. Через 5 хв додають краплю 0,9% розчину натрію хлориду і оцінюють результат: за наявності аглютинації – кров несумісна.

Проба на резус-сумісність крові донора та реципієнта. Краплю сироватки крові хворого змішують з кров’ю донора у співвідношенні 10:2 на предметному скельці у чашці Петрі, розміщують на водяній бані при t+42-45 °c на 10 хвилин. Оцінюють результат, проглядаючи чашку на світлі за допомогою лупи: за наявності аглютинації – кров несумісна і є непридатною для переливання. Якщо сумісна за двома пробами, приступають до заповнення системи для гемотрансфузії. Виконують венепункцію або венесекцію і підключають систему з кров‘ю хворому. Тепер виконують біологічну пробу, яка полягає в потрійному струминному переливанні 15-20 мл крові з інтервалами 3-5 хвилин. В проміжках стежать за станом хворого. У разі появи трансфузійних реакцій або ускладнень, лікар повинен припинити переливання крові і, не виймаючи голки з вени, розпочати невідкладні заходи з купування розладів кровообігу та дихання. Якщо останні відсутні, проводиться переливання необхідної кількості крові крапельно зі швидкістю 50-60 крапель за 1 хвилину.

Наприкінці переливання у флаконі залишають 10-15 мл компоненту крові і зберігають її впродовж 1 доби для дослідження, якщо у хворого раптом виникнуть посттрансфузійні ускладнення.

Обов‘язково заповнюється протокол переливання крові, який разом з етикеткою, що була на флаконі з кров‘ю, підклеюють в історію хвороби. У гемотрансфузійному протоколі вказують паспортні дані та вік хворого, № історії хвороби, клінічний діагноз, групу і резус-належність хворого, покази до переливання крові, заповнюють гемотрансфузійний анамнез, визначають стан хворого (колір шкіри, пульс, тиск, діурез), вказують середовище для гемотрансфузії, групу і резус-належність донора і визначають метод і спосіб переливання крові адекватно стану хворому. Моніторинг стану хворого здійснюють кожну годину гемотрансфузії та впродовж 5 год після її закінчення (пульс, артеріальний тиск, частота дихання, температура тіла, діурез). У кінці протокол візує лікар своїм підписом. Наступного дня повторюють клінічний аналіз крові та сечі. При переливанні наступних флаконів крові всі проби повторюються.

З сучасних позицій імуногематології до переливання крові та її компонентів слід ставитись як до складної операції трансплантації тканини від донора до реципієнта. Трансфузію цільної крові доцільно проводити лише при масивних крововтратах з виразними проявами геморагічного шоку (III ст.) і важкої анемії, при операціях на відкритому серці, масивних обмінних трансфузіях (замінному переливанні крові при гемолітичній хворобі новонароджених, гострому гемолізі, тощо). В усіх інших випадках використовують компоненти крові або кровозамінники.

Абсолютними показами до переливання компонентів крові є: гостра крововтрата II і III ст.; гіповолемічний шок; важкі травматичні операції; захворювання крові з вираженим зниженням клітинного об‘єму; кровотечі, пов‘язані з дефіцитом факторів згортання; синдром системної запальної реакції або сепсис. Відносними показами до гемотрансфузії вважаються: анемії різного походження; імунодефіцитні стани; інтоксикації тощо. Слід пам‘ятати правило: переливати кров або її компоненти необхідно лише тоді, коли без них неможливо обійтись. Тому на сучасному етапі використовують лише абсолютні покази до переливання крові та її компонентів, а відносні – слугують показами до переливання кровозамінників.

Основними цілями гемотрансфузії є: підтримання транспорту кисню/вуглекислоти; корекція порушень коагуляції; корекція імунологічного дефіциту; підтримання об‘єму крові.

Протипоказаннями до переливання крові є: декомпенсація серцевої діяльності при хворобах серця (гострий інфаркт міокарду, декомпенсовані вади серця, міокардит, кардіоміопатії, дифузні захворювання сполучної тканини); важкі порушення функції печінки та нирок (гострий гепатит, нефрит); септичний ендокардит; гіпертонічна хвороба III ст.; захворювання легень (набряк, активний туберкульоз); гостре порушення мозкового кровообігу; тромбоемболічні стани; загальний амілоїдоз; алергічні стани та захворювання (бронхіальна астма, гостра екзема, тощо). Однак, слід підкреслити, що у невідкладній хірургії за життєвими показами, навіть за наявності протипоказань, вдаються до переливання компонентів крові. Для запобігання ускладнень вводять попередньо десенсибілізуючі препарати, гормони, серцеві та знеболювальні препарати.
Геморагічний шок – гостре порушення кровообігу, яке розвивається внаслідок гострої масивної крововтрати.

Залежно від величини крововтрати розрізняють 3 ступені:

I ступінь II ступінь III ступінь
Дефіцит ОЦК До 20% 20-30 % Більше 30%
Об‘єм крововтрати 500-1000 1000-1500 1500-2500
Клінічні ознаки:
Тахікардія (уд/хв.) Не більше 100 100-120 Більше 120
Артеріальна гіпотензія (систолічний тиск мм рт ст.) Не менше 100 100-70 Менше 70
Олігурія (діурез мл/доб) До 500 500-50 Менше 50
Лабораторні ознаки:
Еритроцити (Т/л) Не менше 3,0 3,0-2,5 Менше 2,5
Гемоглобін (г/л) Не менше 80 80-60 Менше 60
Гематокрит (%) Не менше 35 35-25 Менше 25


В якості експрес-діагностики шоку можна використовувати визначення шокового індексу (ШІ) Альговера – це відношення частоти серцевих скорочень за 1 хв. до величини систолічного тиску. В нормі величина ШІ становить 60/120=0,5. при шоку I ст. ШІ = 1 (100/100); II ст. ШІ = 1,5 (120/80), III ст. ШІ = 2,0 (140/70).

За прогнозом перебігу розрізняють 3 стадії шоку: компенсований шок, декомпенсований зворотній та декомпенсований незворотній.

Лікування геморагічного шоку передбачає: зупинку кровотечі, невідкладні реанімаційні заходи, інфузійно-трансфузійну терапію, інотропні засоби, гормони, кисневу терапію, корекцію кислотно-лужної рівноваги та водно-електролітного обміну. Після проведення реанімаційних заходів виконують катетеризацію центральної вени або 2 периферичних вен і розпочинають струминну інфузію 0,9% розчину натрію хлориду, 5% розчину глюкози під контролем показників ЦВТ, АТ, ЧСС, гематокриту. Паралельно розпочинають внутрішньовенне крапельне введення кровозамінників геодинамічного ряду (поліглюкін, плазможель, гелофузін, рефортан). Одночасно визначають групову та резус-належність крові хворого, донора та проводять проби на індивідуальну сумісність за групою, резус-фактором та біологічну пробу. Гемотрансфузію слід проводити, використовуючи свіжу кров або компоненти крові з терміном зберігання не більше 3 діб. Співвідношення кровозамінників та крові залежить від ступеня кров трати. При крововтраті I ст. обмежуються введенням кровозамінників. При крововтраті II ст. співвідношення розчинів та крові складає 1:1, а при крововтраті III ст. – 1:2. Абсолютним показом до переливання компонентів червоної крові є рівень гематокриту 30% і менше та гемоглобіну 60 г/л і менше. Після гемотрансфузії з метою підвищення внутрішньосудинної осмолярності показано переливання плазми, альбуміну. Свіжозаморожена плазма сприяє підвищенню коагуляційних властивостей крові. З метою пригнічення активності фібринолітичної системи крові показано введення інгібіторів протеолізу (контрикал, трасилол, гордокс). Для корекції ацидозу вводять розчин бікарбонату натрію. Щойно у хворого з‘явиться тенденція до підвищення АТ, слід розпочинати попереджуюче лікування преренальної форми гострої ниркової недостатності за допомогою діуретиків (лазікс, манітол). Для підвищення скоротливої здатності міокарду та підвищення тонусу судинного русла показано введення допаміну, гідрокортизону. Киснева терапія проводиться за допомогою орофарингеальної маски або інкубації трахеї та ШВЛ.
У відділенні переливання крові студенти проводять оцінку придатності крові до переливання, вибирають трансфузійні середовища відповідно до механізму дії.

Розрізняють наступні компоненти крові: консервована кров, свіжоцитратна кров, гепаринізована кров, еритроцитарна маса, еритроцитарна суспензія, відмиті і розморожені еритроцити, тромбоцитарна маса, лейкоцитарна маса, лейкотромбомаса, нативна плазма, свіжозаморожена плазма, суха плазма, кріопреципітат, альбумін, протеїн, фібриноген та ін.

Консервовану кров готують у співвідношенні з консервантом (ЦОЛИПК, глюгіцир, глюкоцитрофосфат) 4:1. Термін зберігання 21 день.

Свіжоцитратна кров готується у співвідношенні з стабілізатором (цитрат натрію) 10:1. Використовують у найближчі години після заготівлі.

Гепаринізована кров (в якості стабілізатора і консерванту використовують гепарин з глюкозою та левоміцетином). Термін зберігання при t +4°с 24 год.

Еритроцитарна маса отримується з цільної крові після відокремлення і вилучення 60-65% плазми шляхом центрифугування. Термін зберігання – 21 день при температурі +4 °с.

Еритроцитарна суспензія являє собою суміш еритроцитарної маси і консерванту ЦОЛИПК. Термін зберігання складає 8-15 днів при t+4 °c.

Відмиті і розморожені еритроцити зберігаються в електрохолодильниках при t –196 °с. Термін зберігання 8-10 років. Переливають хворим при несумісності за лейкоцитарними антигенами або сенсибілізованим до плазмових білків.

Тромбоцитарна маса отримується з цільної крові шляхом фракціювання. Зберігається при t +4, +6 °c упродовж 24год, при t 22°с 72 год.

Лейкоцитарна маса збагачена лейкоцитами суміш з невеликим вмістом еритроцитів, тромбоцитів і плазми. Термін зберігання при t 4-6°c не більше 24 год.

Плазма крові містить білки, вітаміни, ферменти, гормони, антитіла. Існує: а) нативна плазма (переливається в перший день отримання),

б) суха плазма (ліофілізована). Зберігається до 5 років при звичайній температурі.

в) свіжозаморожена плазма зберігається при t -10°c 30 діб, -30°с 24 міс.

Кріопреципітат містить антигемофільні фактори (VIII, XIII). Використовується при гіпокоагуляційних кровотечах.

Препарати окремих білків плазми: альбумін, протеїн, сироватковий поліглобулін, імуноглобуліни (інтраглобін, сандоглобулін, октавам, пентаглобін, цитотек), фібриноген, фібринолізін.

При переливанні компонентів крові можуть бути такі ж ускладнення, як і при переливанні крові. Тому переливання компонентів крові призначається лише за суворими показами. В інших випадках використовують для переливання кровозамінники.
Кровозамінники – це препарати, що здатні певною мірою замінити ту чи іншу лікувальну дію донорської крові у разі введення їх в організм хворого. Вони застосовуються для трансфузійної терапії при різних патологічних станах і мають відповідати наступним вимогам: не викликати сенсибілізації організму, бути нетоксичними, повністю виводитися з організму, зберігати біологічні, фізико-хімічні властивості, бути стійкими до стерилізації.

За своїм функціональним значенням кровозамінники поділяють на такі групи:

1 гемодинамічні (протишокові) – використовують для лікування шоку різного походження, порушень мікро циркуляції, а також для гемодилюції.

1) Препарати на основі декстрану:

а) середньомолекулярні (поліглюкін, макродекс, інтрадекс, неорондекс, інтрадекс, лонгастеріл 70, дексран тощо.

б) низькомолекулярні (реополіглюкін, реосорбілакт, реомакродекс, ломлдекс, лонгастеріл 40, гемодекс тощо).

2) Препарати на основі желатини (желатиноль, геможель, гелофузин, плазможель тощо).

3) Препарати на основі оксиетилкрохмалю (волекам, плазмасерил, стабізол, рефортан, гекодез).

4) Препарати на основі полі етиленгліколю (поліоксидин).

2 дезінтоксикаційні – для лікування інтоксикацій різного походження (отруєння, сепсис, опікова хвороба, радіаційні ураження, печінково-ниркова недостатність тощо).

а) препарати на основі низькомолекулярного полівінілпіролідону - неогемодез, глюконеодез, неокомпенсан.

б) низькомолекулярний полівініловий спирт – полідез.

3 препарати для парентерального харчування:

а) білкові гідролізати (гідролізат казеїну, амінопептид, амінокровін, аміназол, гідролізізин, інфузамін, амікін, гідрамін).

б) розчини амінокислот (амінон, поліамін, фріамін, інфезол, гепатамін).

в) жирові емульсії (інтраліпід, ліпофундін, ліповенол, веноліпід, емульсан).

г) цукри та багатоатомні спирти (глюкоза, сорбіт, фруктоза, сорбілакт).

4 засоби для регуляції водно-сольового та кислотно-лужного станів (лактасол, квінта соль, мафусол, трисамін, іоностерил, триметамол композитум, рінгер-лактат, реосорбілакт).

5 засоби, які моделюють дихальну функцію крові: розчини гемоглобіну (геленпол), емульсії фторвуглеводнів (перфторан) – знаходяться у стадії клінічного випробування.

6 комплексні поліфункціональні кровозамінники – моделюють кілька дій (гемодинаміної та дезінтоксикаційної, гемодинамічної та гемопоетичної дії, тощо)
Далі необхідно студентам визначити метод і спосіб переливання крові.

Методи переливання крові: пряме переливання крові, обмінне переливання крові, аутогемотрансфузія, реінфузія, аутотрансфузія попередньо заготовленої крові, програмована аутогемодилюція, аутоплазмотрансфузія.

Основні способи переливання крові: внутрішньовенний струминний, внутрішньовенний крапельний, внутрішньоартеріальне, внутрішньоаортальне, внутрішньосерцевий, внутрішньокістковий.

Напередодні переливання компонентів крові хворому визначають групу крові за системою АВО та резус-належність. Виконують клінічний аналіз крові та сечі. Перед гемотрансфузією хворий має спорожнити сечовий міхур. Йому необхідно визначити пульс, виміряти температуру тіла та артеріальний тиск. Далі перевіряють придатність компонентів крові до переливання. Консервована кров поділяється на 3 шари: зверху - прозорий солом’яно-жовтий шар плазми, внизу темно-червоний шар еритроцитів, а між ними – лейкоцити у вигляді тонкої сіруватої плівки. Якщо плазма рожева, або біла з пластинками - така кров непридатна для переливання.

Далі проводяться проби на індивідуальну сумісність крові за групою та резус-фактором.

Проба на сумісність крові донора та реципієнта за групою АВО. Кров беруть із вени хворого у кількості 5 мл, поміщають її у пробірку, центрифугують або відстоюють. Отриману сироватку наносять на тарілку чи предметне скло і додають кров донора у співвідношенні 10:1. Спостерігають впродовж 5 хвилин, легко погойдуючи тарілку. Через 5 хв додають краплю 0,9% розчину натрію хлориду і оцінюють результат: за наявності аглютинації – кров несумісна.

Проба на резус-сумісність крові донора та реципієнта. Краплю сироватки крові хворого змішують з кров’ю донора у співвідношенні 10:2 на предметному скельці у чашці Петрі, розміщують на водяній бані при t+42-45 °c на 10 хвилин. Оцінюють результат, проглядаючи чашку на світлі за допомогою лупи: за наявності аглютинації – кров несумісна і є непридатною для переливання. Якщо сумісна за двома пробами, приступають до заповнення системи для гемотрансфузії. Виконують венепункцію або венесекцію і підключають систему з кров‘ю хворому. Тепер виконують біологічну пробу, яка полягає в потрійному струминному переливанні 15-20 мл крові з інтервалами 3-5 хвилин. В проміжках стежать за станом хворого. У разі появи трансфузійних реакцій або ускладнень, лікар повинен припинити переливання крові і, не виймаючи голки з вени, розпочати невідкладні заходи з купування розладів кровообігу та дихання. Якщо останні відсутні, проводиться переливання необхідної кількості крові крапельно зі швидкістю 50-60 крапель за 1 хвилину.

Наприкінці переливання у флаконі залишають 10-15 мл компоненту крові і зберігають її впродовж 1 доби для дослідження, якщо у хворого раптом виникнуть посттрансфузійні ускладнення.

Обов‘язково заповнюється протокол переливання крові, який разом з етикеткою, що була на флаконі з кров‘ю, підклеюють в історію хвороби. У гемотрансфузійному протоколі вказують паспортні дані та вік хворого, № історії хвороби, клінічний діагноз, групу і резус-належність хворого, покази до переливання крові, заповнюють гемотрансфузійний анамнез, визначають стан хворого (колір шкіри, пульс, тиск, діурез), вказують середовище для гемотрансфузії, групу і резус-належність донора і визначають метод і спосіб переливання крові адекватно стану хворому. Моніторинг стану хворого здійснюють кожну годину гемотрансфузії та впродовж 5 год після її закінчення (пульс, артеріальний тиск, частота дихання, температура тіла, діурез). У кінці протокол візує лікар своїм підписом. Наступного дня повторюють клінічний аналіз крові та сечі. При переливанні наступних флаконів крові всі проби повторюються.

 




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.