Мовознавство в стародавній Індії. Індія - країна з надзвичайно сильною релігією і релігійною філософією

Індія - країна з надзвичайно сильною релігією і релігійною філософією, з одного боку. В-других - Індія дуже багатомовна країна. Ці дві обставини визначили прагматичний характер староіндійської лінгвістики.

Найдавнішою пам'яткою староіндійської літератури були веди. Складаються веди з чотирьох збірок: Рігведа - книга гімнів, Самаведа - книга пісень, Яджурведа -- книга молитов і жертовних церемоній і Атхарведа - книга заклинань. Найважливішою і частково найдавнішою є Рігведа, написана словесно-складовим письмом деванагарі і укладена десь приблизно 1500 р. до н. е. До вед, мова яких називається ведійською, долучається згодом величезна література, написана санскритською мовою. Санскритська мова, або санскрит -- це літературна мова стародавньої і середньовічної Індії, що є дальшим розвитком мови вед, але на відміну від неї характеризується чіткішими нормами вимови, граматичної будови, словотворення та слововживання.

Веді - стародавні гімни були написані на ведiческом санскриті. Мова ця з часом ставала незрозумілою. Він все більше і більше відрізнявся від розмовних мов, називалися пракрiти. Відмінності ставали на стільки значними, що вони утрудняли використовування цих гімнів в ритуальних процедурах. Йшлося про усне відтворення цих гімнів. Для того, щоб вони зрозуміли потрібний було створювати коментарі до них. Потрібно було вивчати санскрит. Йшлося про пояснення і опис санскриту. Фонетика і граматика отримали щонайвищий розвиток в староіндійському мовознавстві. Видатним граматистом стародавньої Індії був Паніні. В IV в. до н.е. він створив знаменитий трактат по граматиці "Граматика Паніні". Вона розкриває всі особливості граматичної будови санскриту. Граматика Паніні складається з 8 книг і містить 4 томи правил. Написаний трактат у віршованій формі і разом з тим в лаконічній формі, тому що він був призначений для використовування в усній мові. Це був суто практичний трактат. Всі правила в ньому передбачалося вивчити напам'ять. Він користувався символічними позначеннями, які дозволяли зробити його максимально компактним. Що стосується змістовної сторони, слід зазначити такі моменти. Паніні виділяє 4 частини мови: дві основних - ім'я і дієслово і дві службових. В категорію імені потрапляли всі імена, у тому числі і прикметник. Виділення частин мови відбувалося по функціональній ознаці. В імені розрізнялося сім відмінків. Вони не мають назв і позначаються номерами. В системі дієслова виділяється час, нахил і особа.

Веди -- ця збірка релігійно-поетичних гімнів і ритуалів -- користувалися у стародавній Індії величезною повагою, пошаною. А тим часом мова вед, мова санскритської літератури XV--X ст. до н. е. була вже далека від живої розмовної мови, від так званих пракритів. Виникла настійна потреба зберегти недоторканою мову священних гімнів, точність їх вимови, виголошування, забезпечити розуміння їх, унеможливити вплив пракритів на санскритську мову, нормалізувати, стандартизувати її, бо саме санскритська мова була не тільки мовою ведійської релігії, а й основою шкільної освіти. Санскритською мовою була написана майже вся давньоіндійська література. Ці чинники й спричинилися до формування, до створення мовознавства у стародавній Індії.

Питання мови трактуються у ведах -- ведантах. В одній з ведант розповідається про фонетику та орфоепію, у другій витлумачуються метрика та віршування, у третій викладається граматика, а в четвертій. - етимологія і лексика. Ці чотири веданти визначили основні об'єкти давньоіндійського мовознавства, надавши йому емпіричного й описового спрямування.

Багато мовознавців стародавньої Індії працювало над укладанням списків виявлених у ведах незрозумілих слів, над укладанням різноманітних коментарів до вед, над вивченням фонетики, граматики, словотвору, етимології санскритської мови, але найвидатнішим серед них був Паніні, що жив десь приблизно у IV ст. до нашої ери. Використавши позитивні надбання усіх своїх попередників, Паніні створив свою славнозвісну працю під назвою «Аштадг'яї», тобто «складену з восьми частин». «Аштадг'яї» справді складається з восьми книг і містить у собі 3996 коротких віршованих правил, або сутр, розрахованих на легке запам'ятовування й усне передавання. Сутри охоплюють фонетику, морфологію, словотвір, етимологію і синтаксис класичного санскриту, хоч і без узвичаєного для нас поділу всього мовного матеріалу на відповідні підрозділи. Основа викладу -- індукція, аналіз, але сам виклад здійснюється дедуктивно, синтетично. «Аштадг'яї» Паніні - це напрочуд стислий, точний і старанний аналіз морфологічного ладу, словотвірної будови і фонетичої системи санскриту, зрідка Паніні звертає увагу і на говіркові риси Східної Індії, на своєрідності усного мовлення, вказує на особливості ведійської мови. Невеличка, здавалося б, праця Паніні майже два тисячоліття була незаперечним зразком опису класичного санскриту і навіть у наші дні глибоко шанована на своїй батьківщині і далеко за її межами.

Великий вплив мала праця Паніні і на його коментаторів, послідовників -- Вараручі Катьяна, якому належала також перша граматика пракритів -- «Пракрита-пракаша», Патанджолі --дослідника теоретичних питань мови і Бхатріхарі, що аналізував категорії граматики з філософських поглядів. Поважне місце в історії мовознавства посідають також лексикограф Амарусіпх, дослідник пізніших середньовічних індійських усних мов -- Хемачандра, укладач цінної нової граматики санскриту - Вопадева та ін.

Основною одиницею мови староіндійські мовознавці вважали речення, бо тільки воно спроможне виражати думку. Слово не має цієї властивості і поза реченням не існує. Для низки синтаксичних явищ, як-от, наприклад, ужшапня форм відмінків в імен або форм часу і способу дієслів подаються певні правила, але вони аналізуються лише принагідно, у зв'язку з аналізом морфологічних явищ. Найвищі досягнення стародавнього індійського мовознавства пов'язані з аналізом морфологічних, словотвірних та фонетичних явищ.

Стародавньо-індійські граматики звичайно виділяють чотири розряди, класи слів або частини мови: ім'я, дієслово, прийменник і частку. Ім'я і закінчення.

Давньоіндійські мовознавці були переконані, що всі слова утворені від дієслівних, далі неподільних коренів-основ. Паніні наводить у своїй праці списки таких коренів-основ: прості, або первісні корені; б) корені --твірні елементи і в) корені похідні, разом із приналежними їм суфіксами: каузативні, багатократні, деномінативні, дезидеративні.

У зв'язку з цим багато уваги приділялося тим засобам, способам, з допомогою яких здійснювалося в санскриті словотворення: суфіксам -- первинним, якщо вони використовувалися для творення імен безпосередньо від дієслівних коренів, і вторинним, якщо імена утворювалися від імен, редуплікації, звуковим змінам у коренях слів, фонетичним змінам при поєднанні частин слів тощо. Особливо цікавими є спостереження над різноманітними типами складення, як-от, наприклад, бахуврихи, татпуруша та ін.

Подаючи точні визначення, коли може бути використаний той чи той спосіб словотворення, давньоіндійські мовознавці подають водночас і точні правила для всіх видів зміни звуків, для всіх випадків наголошування і т. д. Так, розглядаючи процеси формотворення і словотворення, стародавні індійські мовознавці встановлюють і чергування і -- е -- аі.

Розглядаючи процеси формотворення і словотворення, давньоіндійські мовознавці подають і винятково точні описи звуків, звукосполучень, фонетичних явищ. Власне, основну увагу зосереджено на вивченні сполучень звуків у мовленні та їх взаємовплив. Так, описуючи творення мовних звуків, вони розрізняють активний орган, або артикулятор, і місце артикуляції.3 артикуляторів називають корінь язика, середину язика і кінчик язика, а серед місць утворення - м'яке піднебіння, піднебіння, зуби або альвеоли. Нижня губа - артикулятор, верхня - місце артикуляції.

Так, давньоіндійські мовознавці вперше виділяють голосні і приголосні. Коли визначають голосні, говорять про зближення мовних органів, про складотворчий характер звуків, а коли приголосні -- про зімкнення мовних органів і неспроможність приголосних самостійно утворювати склади. Серед голосних уже розрізняють довгі й короткі, а серед приголосних -- проривні і фрикативні.

Пропозиція виділялася, як найважливіша одиниця мови. При тій практичній спрямованості, яка була характерна для індійського мовознавства, це було закономірно. Шлях аналізу йшов від пропозиції шляхом його сегментації до звуку. Слову надається велика увага в цьому трактаті.

Дієслівні корені були початком всіх словників. Зміна коренів відносилася до внутрішньої флексії. Тут вже наголошувалася видозміна на складових стиках. Потім вони виросли в теорію сандхi (внутрішні сандхi - це зміни усередині слів). Розрізнялися первинні і вторинні суфікси. Первинними суфіксами вважалися ті, які приєднувалися до дієслівних коренів. Дієслова вважалися самими першими словами. Вторинними суфіксами вважалися ті, які приєднувалися до іменної основи для утворення прикметників, іменників і т.д. Вводилося поняття бази проводить основу. Що стосується деяких звукових явищ, то в граматиці Паніні детально розглядається система чергувань, особливо голосних, усередині кореня. Пізніше на цій основі виникла теорія Ablaut(а). Виділялися три ступені чергування голосних: 1-й ступінь початковий (основа з коротким голосним), 2-й ступінь - це ряд форм, коли на місці голосного в корені утворюється дифтонг, 3-й ступінь - продленна або просунута, де виявляється довгий голосний.

Теорія аплаута грунтується на цих ступенях. Що стосується фонетики, то у той час добре був вивчений мовний апарат. Розрізнялися пасивні і активні органи мови і по ознаці, якого органу утворюється даний звук (передньоязичний, губний і ін.). Вже тоді виявилося можливим дати назву артикуляції звуків.

Третьою областю, в якій також наголошується успіх індійського мовознавства, була лексикографія, що теж диктувалося практичною задачею. Спочатку в словнику слова давалися в тій формі, в якій вони зустрічалися в тексті. Перші словники поступово перетворилися на справжні словники. Слова сталі вписуватися в словники коренів. В трактаті міститься вельми обширний список дієслівних коренів, кожний з яких забезпечений рядом значень. І у наш час ще трактат захоплює точною технікою опису граматичних форм, чіткістю формулювань. Досягнення староіндійських вчених зробили великий вплив на європейське мовознавство. Стародавня Індія - колиска мовознавства. Власне, Веді включають 4 збірника гімнів, співів, і жертовних формул: Рігведу, Самаведу, Яджурведу, і Атхарваведу. Оскiльки ведичеськi тексти сходять до божественних джерел, то вони, по переказах стародавніх індійців, мають сакральну силу.

Текст повинен бути відтворений без щонайменшого варіювання мовної тканини. Тільки в цьому випадку надприродні можливості Священного тексту можуть бути реалізований.

Правильність мови повинна дотримуватися не тільки відносно значення, але і відносно її звукової форми, інакше сокральностi обряду, пов'язаного з ведичеськими гімнами буде порушений, залучення до божественного не відбудеться.

Стародавні індійці розробили не тільки граматику, але і лексикологію.

Їх лексикологічне дослідження пов'язано перш за все з складом словників, першим з яких є список що вживаються у Ведах незрозумілих слів. В V-VI сс. н. е. мовознавець Амара склав словник санскриту, широко що використовується і сучасними санскритологами.

В індійському мовознавстві вже закладена фактично ідея історичного розвитку мов і їх історичне вивчення.

Стародавньо-індійська лінгвістична наука поклала початок до філософських аспектів мовознавства.

Лінгвофілософські погляди давньоіндійських граматистів. Концепція мови як вищого божества неодноразово відображається вже в «Рігведі»; один з прикладів становить гімн, де говориться: та-hadevo martyam a vivesa -- «великий бог спустився у світ смертних». Деякі основні положення давньоіндійської граматичної школи визнавав її найбільший теоретик Бхартріхарі утворі «Вак'япадія». Так Брахман, тобто вища реальність, що не має початку і кінця, є Мовлення або Слово, з якого розгортається увесь всесвіт з його безконечною розмаїтістю предметів і явищ. Брахман є Єдине, яке реалізує себе в різних емпіричних формах як суб'єкт, об'єкт і сам досвід. Природно, що Бхарт-ріхарі як граматиста цікавили категорії «виражаючого» і «вираженого». Він підкреслював, що Брахман породжує всі предмети і явища в формі слова і що думка і все знання з самого початку тісно переплетені із словом. Бхартріхарі вчить, що Слово-сутність до своєї реалізації у природній мові проходить три стадії розвитку, які традиційно співвідносяться з трьома «прихованими кроками» Мовлення у відомому вірші «Рігведи». Перша стадія «провидческая» абсолютно позбавлена будь-якої диференціації або часової послідовності. Друга стадія Слова - «проміжна» - є чисто ментальна і несприймальна іншими. Третя стадія - становить артикульоване мовлення.

Давньоіндійська лінгвістична традиція мала великий вплив на мовознавчу науку сусідніх народів. З поширенням буддизму граматичні ідеї індійців проникали насамперед у Китай. Давньоіндійське мовознавство було відоме давньогрецьким філософам-лінгвістам. Наприкінці XVIII ст. після знайомства із санскритом одночасно починається вплив давньоіндійського мовознавства на європейську науку про мову. Французький лінгвіст Корду в 1767 р. висловив ідею пропоходження грецької і латинської мов та санскриту з єдиного мовного джерела. Англійський сходознавець В. Джоунс в 1787 р. вказав на спорідненість індоєвропейських мов.

Уже й наведені відомості свідчать про досить високий рівень розвитку мовознавчої науки в стародавній Індії. З цього приводу слушно зауважував В. Томсен: «...високий ступінь, осягнений давньоіндійським мовознавством, цілком винятковий; до такої висоти наука про мову в Європі не могла піднятися аж до XIX ст., і то багато навчившись в індійців».

Поиск по сайту: