Історія встановлення інституту військового аташе

Суть ппроцедури призначення військового аташе.

Порядок призначення військових, військово-морських та військово-повітряних аташе регламентується ст. 7 Віденської конвенції 1961р. стаття передбачає, що країна перебування може запропонувати, щоб прізвища цих членів персоналу представництва заздалегідь повідомлялися їй для отримання згоди. Це не отримання агреману (згода країни майбутнього перебування на призначення певної особи послом, посланником чи постійним повіреним у справах) у чистому виді, проте дуже схожа протокольна процедура. З агреманом її поєднує те, що згода має бути отримана з боку країни перебування заздалегідь, тобто до призначення, відмінність ж полягає в тому, що вказана процедура не є загальнообов’язковою і не застосовується всіма державами. Деякі з них задовільняються звичайною нотифікацією вже після призначення, яке відбулося за тією ж схемою, що й для решти співробітників представництва.

історія встановлення інституту військового аташе.

В Російській імперії початок становленню інституту військових аташе поклав імператор Олександр ІІ, підписавши 22 червня 1856 року указ про прийняття «положення про військових агентів та осіб, що їх заміняють». Процес становлення завершився в 1905–1913 рр. І пов'язане це з військовою напруженістю, яка була тоді у світі. В Україні прототипи такої служби існували в 1917–1920 рр. Необхідність створення в збройних силах Української Держави спеціальних розвідувальних органів для здобуття різнопланової військової, воєнно-політичної та військово-технічної інформації щодо країн імовірного чи діючого противника зумовлювалась низкою конкретно-історичних обставин. Адміністрацію Гетьмана П.Скоропадського відзначав серйозний, конструктивний підхід до військового будівництва. У червні 1918 р. було реорганізовано Генеральний штаб Збройних сил України, начальником якого залишився полковник О.Сливинський, котрий займав цю посаду й за Центральної Ради. До складу Генштабу ввійшли: перше генерал-квартирмейстерство, яке очолив генерал Дроздовський; друге генерал-квартирмейстерство під керівництвом генерала Прохоровича. В структурі Генштабу були розвідочний відділ — головний орган військової розвідки та закордонний відділ, що організовував роботу військового аташату. 24 липня 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про загальний військовий обов'язок та затвердила вироблений Генштабом план організації Збройних сил. Як свідчить штат Головного управління Генштабу, що був прийнятий 21 червня 1918 р. на Раді військового міністра, розвідочний відділ очолив полковник Колосовський з помічником в ранзі осавула. Відділ мав три частини, спрямованість діяльності яких дає уявлення про пріоритетні напрямки оборонних зусиль Гетьманату. Перша частина — Румунія, Болгарія, Туреччина. Керівництво частиною здійснював штаб-старшина Матвієнко. В його розпорядженні перебували два старших офіцери для доручень, два перекладачі, військовий канцелярист. Друга частина — Росія, Кавказ та інші регіони (тобто ті держави, що утворилися після розпаду Російської імперії). Начальником цієї частини був штаб-старшина Щербицький. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень і військовий канцелярист. Третя частина — зв'язок з союзними арміями, їх командуванням, тобто державами Чотвірного блоку. Керівництво здійснював старший офіцер в ранзі полковника Генштабу. Йому підпорядковувались два старших офіцери для доручень, діловод, перекладач, військовий канцелярист. Перша та друга частини організовували добування, збір і вивчення даних про воєнно-політичну ситуацію в країнах, котрі були об'єктами зацікавленості, їх збройні сили, військово-економічний потенціал, склад, розташування, стан, характер дій та намірів їх військ. Перші військові та військово-морські аташе Української Держави були акредитовані влітку-восени 1918 року в Румунії (військовий аташе полковник В.Середін, якого восени 1919 року замінив генерал-хорунжий С.Дельвіг) та військово-морський аташе капітан ІІ рангу С.Багманов, Османській імперії (військовий аташе полковник В.Васильєв та військово-морський аташекапітан І рангу О.Зарудний), Австро-Угорщині (військово-морський аташе капітан ІІ рангу Л.Дашкевич-Горбатський) Швейцарії (військовий аташе хорунжий Л.Дроздовський. Роком пізніше, уже в період Директорії військові аташати були відкриті при посольствах України у Франції, Польщі, Грузії, Італії.

58.Основні функції військового аташе.

1) захист інтересів безпеки і оборони країни;

2) представлення військового командування своєї країни і здійснення його зв’язку з військовим командуванням приймаючої країни;

) забезпечення функціонування структур, необхідних для здійснення політики безпеки і оборони, які здатні діяти в умовах погіршення взаємних стосунків країн;

4) здійснювати функції радника з питань оборони і безпеки для посла країни і всього дипломатичного штату посольства

; 5) здійснювати моніторинг ситуації приймаючої країни у напрямках, що стосуються безпеки і оборони, і докладати про це своєму керівництву;

6) спостерігати і здійснювати управління діяльності у сфері збройних приготувань, військової дипломатії і співпраці у сфері безпеки, як у двосторонніх, так і в багатосторонніх угодах, наприклад у рамках програми НАТО «Партнерство заради миру»

; 7) сприяти просуванню на закордонний ринок продукції національної оборонної промисловості

; 8) сприяти підвищенню потенціалу реагування на кризову ситуацію, а у разі виникнення - її розв’язанню.

Поиск по сайту: