Перехід до демократії. Умови переходу

Перехід до демократії здійснюється в процесі демократиза­ції. Демократизація — процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно — з припливами і відплива­ми. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції "хвиль демократизації", яка була викладена в роботі американського політолога С. Гантінгтона "Третя хвиля: Демократизація на­прикінці XX сторіччя" (1991 р.). В цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбувають­ся протягом певного проміжку часу, за умови, що число таких переходів значно перевищує число здійсненних за той же час переходів у протилежному напрямку. На основі аналізу істо­ричного минулого людства він виділяє три хвилі демократиза­ції і дві хвилі відкату.

Перша хвиля демократизації (1820—1926) означала по­ширення парламентаризму, багатопартійних систем і загаль­ного виборчого права, насамперед у країнах Західної Європи та Північної Америки. Зворотна хвиля (1926—1942) принесла тоталітаризм у різних його формах: фашизм, сталінізм, нацизм і повернення низки країн до авторитарного правління. У період першої хвилі налічувалось 29 демократій, у період зворотної хвилі 12 країн відійшли від демократії. Друга хвиля демократизації (1942—1962) характеризувала­ся перемогою над фашизмом, антиколоніальним рухом і розвалом колоніальної системи, модернізацією країн, що звільнились від колоніальної залежності, включно з процесом цілковитої демок­ратизації у деяких з них. У той час існувало 36 демократій. Зво­ротна хвиля (1960—1975) означала встановлення авторитарних диктатур у низці країн. Від демократій відійшли 6 країн.

Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і три­ває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гон­дурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режи­ми зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з не­демократичним розвитком після 1974 р., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4—5 країн відійшли від неї.

Вчені, що аналізують трансформаційні процеси з кінця 70-х років XX ст. в країнах Латинської Америки, ввели в науковий обіг термін "демократичний перехід", звідси й назва напряму, який вивчає перехідні суспільства, — транзитологія.

Беручи до уваги усі три хвилі демократизації, вчені виділя­ють три моделі переходу від недемократичних режимів до де­мократії.

Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.

Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демокра­тичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.

Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встанов­лення життєздатної демократії.

Усі ці моделі переходу до демократії передбачають певні зміни, без яких демократизація взагалі неможлива. Універ­сальними вимогами успішного переходу до демократії є:

— утвердження та розширення сфери приватної власності та формування ринкових відносин;

— створення середнього класу й умов для соціальної мобіль­ності;

— широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;

— формування громадянського суспільства;

— гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;

— політичний плюралізм;

— розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.

Більшість транзитологів, аналізуючи перехід до демократії, виокремлюють при цьому ряд стадій. Тривалий час популяр­ною була модель демократичного переходу, запропонована американським політологом Д. Растоу. Порівнюючи переходи до демократії у Швеції (з 1890 до 1920 рр.) і Туреччині (з 1940 до 1960 рр.), він виділив три фази: підготовчу фазу, у процесі якої загострюються конфлікти між основними соціальними і політичними силами; фазу прийняття рішень, коли досягаєть­ся компроміс між політичними акторами щодо нових правил демократичної політичної гри; фазу звикання, за якої демок­ратичні інститути набувають стійкості.

Аналогічну схему переходу до демократії пропонують аме­риканські політологи Ф. Шміттер та Г. О'Доннел. Вони виді­лили наступні фази переходу: лібералізації, демократизації, ресоціалізації. Фаза лібералізації розпочинається кризою ав­торитарних чи тоталітарних режимів та кризою ідентичності еліт, яка закінчується їх розколом. Фаза демократизації відрізняється інституціональними змінами в політичній сис­темі. На цьому етапі з'являються такі політичні інститути, як політичні партії, виборча система, які дають змогу формувати органи влади демократичним шляхом. Під час ресоціалізації відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри та поступове включення їх до нової політичної системи, тобто формується громадянське суспільство. Інші ав­тори називають дану стадію стадією консолідації. Консолідація демократії — це процес перетворення випадкових домовленос­тей та умовних рішень, що виникають між політичними еліта-ми у період демократичного переходу, у стійкі норми відносин суперництва і співробітництва між головними дійовими особа­ми політичного процесу.

Отже, перехід-демократизація має певні фази, які прохо­дить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.

Сазонов

Глава IХ. ДЕМОКРАТИЯ

Демократия как способ организации общественной жизни восходит к заре человечества, когда оно еще не знало государства. Исторически первым общностям лю­дей (семье, роду, племени) был присущ демократиче­ский характер организации. Позже, в Древней Греции, в V в.до н.э. возникло первое демократическое государ­ство — Афинская республика. С этого же времени берет начало и политический дискурс демократии. Сегодняш­няя теория демократии представляет собой сложную систему, вобравшую в себя поток размышлений, восхо­дящих к Платону и Аристотелю и идущих от них к нам через плеяду таких выдающихся мыслителей, как Локк, Монтескье, Руссо, Милль, Токвиль, Джефферсон и др. А с середины XX ст. впервые в мировой истории ни од­на из доктрин не выдвигается как антидемократическая. Демократия, по выражению видного современного американского политолога Дж. Сартори, стала универ­сально почетным словом [Sartori G. The Theory of Democracy Prevised. — Chatom Hous. — Р.З]. Эта высокая оценка вполне естественна, ибо демократия утверди­лась в обществе как наивысшая форма политической и социальной организации. Не боясь преувеличения, ска­жем, что она — важнейший конечный продукт цивилизационного развития человечества.

Понятие демократии многопланово, оно характеризует и организацию общества, основанную на равноправном участии его членов в управлении, и идеал общественного устройства, и мировоззрение, соответствующее этому идеалу, и общественно-политическое движение за осу­ществление этого идеала. Иными словами, демократия — это соответствующая практика организации жизни со­циума и научная рефлексия этого бытия.

Исходя из принятой нами внутренней логики курса политологии, которая предполагает изложение в пер­вую очередь методологических и теоретических основа­ний политики, мы прежде всего ответим на вопрос «что есть демократия».

Ответ этот — основное содержа­ние европейского политического дискурса. Не менее важен вопрос «как делается демократия». Ответ на него составляет главное содержание политической литерату­ры Запада. Раскрытию конкретных политических систем посвящен у нас последний раздел. Демократия будет показана как особый исторически наиболее эффективный тип политической системы. Это одновременно позволит приоткрыть завесу над тем, почему слово «демократия» не всегда нравится тем, к кому оно относится (в связи с внутренней противоречивостью) и, наоборот, нравится тем, к кому оно не относится.

ПОНЯТИЕ ДЕМОКРАТИИ

Поиск по сайту: