Суть та сучасний зміст демократії

Учені поки що не виробили загально-прийнятних уявлень, які б дали змогу сформулювати єдине визначення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності. Разом із тим різні автори в основу розуміння демо­кратії кладуть якийсь один із її суттєвих елементів — свободу, рівність, владу більшості, її обмеження й контроль над нею, терпимість, основні права громадян, правову й соціальну дер­жавність, поділ властей, загальні вибори, гласність, конкурен­цію різних думок, плюралізм — і виступають прихильниками таких теорій демократії, як традиційно-ліберальна, плюралісти­чна, елітарна, економічна, комп'ютерна, соціалістична тощо.

У вітчизняній філософській і соціально-політичній літературі поряд із визначенням демократа як народовладдя існує низка ін­ших, пов'язаних з її розумінням. Це — форми держави, форми та принципи будови політичних і громадських організацій, політич­ного режиму, політичного світогляду й політичної цінності тощо. Тобто в багатьох випадках пріоритетною теж стає одна із суттєвих ознак демократії, але випускається з поля зору її розуміння як родового поняття.

Наприклад, якщо трактувати демократію як форму держави, то доведеться зіткнутися з парадоксальною ситуацією — Великобританію, Бельгію, Данію, Швецію, Норвегію, Японію, Люксембург та інші країни ми не можемо назвати демократи­чними, тому що всі вони є монархіями.

Незважаючи на те, що є багато прихильників тлумачення демократії як народовладдя, такий підхід потребує деякого уточнення й доповнення. Адже якщо в суспільстві влада стає безпосередньою метою та об'єктом усіх, таке суспільство не може бути демократичним. Демократія як народовладдя може бути там, де визнається за кожним право на "іншу" думку чи спосіб життя; дотримання законів не має винятків; основою основ є цінність людського життя; люди віддають владні функції своїм вільно обраним представникам, а самі займаються своїми безпосередніми справами.

Необхідними атрибутами демократії є правовий статус особи, комплекс її прав і свобод, рівне право всіх членів суспільства на участь в управлінні державними і суспільними справами тощо. Демократія передбачає повагу й гарантованість прав та інтересів меншості, яка, в свою чергу, поважає рішення, прийняті біль­шістю. Не визнаючи останніх, меншість, дотримуючись їх, збе­рігає за собою право відстоювати свої інтереси.

Делегувавши владу своїм представникам, народ тим самим бере на себе обов'язки поважати, підтримувати й виконувати рішення даної влади. Влада ж є відповідальною перед наро­дом і підконтрольною йому. Таким чином, демократія висту­пає певним політичним порядком, системою взаємних політичних обов'язків влади й народу. Характерною рисою демократії є те, що воля більшості стає джерелом влади. Але демократія не тотожна й не зводиться тільки до влади. Влада охоплює всі сфери життєдіяльності кожного суспільства. Де­мократія ж властива не кожному суспільству й тим більше не будь-якій владі. Антиподи демократії — деспотизм, тиранія, диктатура — позбавлені демократичних проявів.

Твердження про те, що влада, як і будь-яка культурна справа, має здійснюватися професіоналами, зовсім не заперечує як то­го, що політикою повинні цікавитися всі (оскільки вона всіх стосується і є невід'ємною частиною людського існування), так і того, що всі мусять брати участь у політичному житті суспіль­ства. Однак саме політичний професіоналізм є однією з найва­жливіших особливостей демократії й суттєвою перешкодою бюрократизації влади й усього суспільного життя.

Сучасне визначення демократії ґрунтується на класичних уявленнях: демократія — це інституціалізація політичного по­рядку на основі реалізації у владних відносинах вирішальної ролі волі більшості, що виявляється на виборах. Водночас вона забезпечує права меншості та громадянські права лю­дини.

У світовій політичній думці є дві основні традиції щодо ро­зуміння природи демократії, основні принципи яких з біль­шим чи меншим успіхом були реалізовані в практиці розвитку сучасного суспільства, організації його політичної системи. І якщо одна концепція, для якої найпосутнішим було питання, хто править, виявилася непродуктивною й помилковою, то інша, в центрі якої стояла проблема, як організувати владу й відповісти на питання "що править" (тобто чи править закон у державі й чи однаковий він для всіх громадян), знайшла своє втілення в політичних системах провідних демократич­них держав. Вона може характеризуватися низкою ознак.

Ознаки демократії

1. Демократія — це така структура сус­пільства, де кожній особі гарантовані громадянські та політичні свободи, а

індивід сприймається як політична цінність, вища за державу та її інститути. Піднісши окрему особу до рангу найвищої по­літичної цінності, демократичний принцип базується на тому, що розвиток і розквіт суспільства залежить від рівня розвитку індивідуальності її громадян. Тому найважливішими ознаками демократії є свобода (як першооснова людського існування) та політична рівність.

2. Суттєвою ознакою демократії є політичний плюралізм. Це один із принципів суспільного устрою, згідно з яким суспіль­но-політичне життя має включати багато різних взаємозалеж­них і водночас автономних соціальних і політичних груп, партій, організацій, ідеї й програми яких постійно перебува­ють у зіставленні. Плюралізм передбачає право кожної полі­тичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов'язує поважати інші думки. Політичний плюралізм — це не тільки багатопартійність. Він включає також політичне су­перництво, конструктивне опонування різних політичних сил, можливе лише за наявності офіційного визнання опози­ції як самостійного політичного інституту й необхідної проти­ваги політичним силам, які стоять при владі. Відповідно до принципів політичного плюралізму, ніхто не може володіти монополією на незаперечну істину, на єдиний рецепт досяг­нення добробуту.

3. Демократія неможлива без справді вільних виборів грома­дянами своїх представників до органів державної влади, без відвертої критики і зміни керівників держави, якщо вони не виправдали довір'я народу.

4. Основна відмінність демократії як форми організації по­літичного життя суспільства (зокрема, від тоталітаризму) по­лягає у ставленні до свободи вибору, яка для демократичної системи є умовою існування, а для тоталітарної — загибеллю. Свобода вибору стає реальним принципом демократії тоді, коли вона здійснюється на ґрунті багатопартійності. Тільки в такому разі громадянам забезпечується можливість вибору програми суспільного розвитку й участі в її реалізації.

5. Важливою рисою та обов'язковою підвалиною демократії є свобода преси та інших засобів масової інформації. Останні можуть виконувати свої функції як демократичні інститути в разі відкритості для них політичного механізму й відкритості їх самих для вираження різних позицій, відсутності політич­ної цензури.

6. Демократія передбачає міцний правовий захист громадян від свавілля державних органів, інших політичних структур і посадових осіб. Якщо принципом тоталітаризму є повне під­порядкування індивіда державі, неподільне панування загаль­ного над одиничним, то демократія, хоч би якою була її класова природа, здебільшого ставить наголос на індивідуаль­ному. Права людини в демократичній організації суспільства розглядаються як найвища політична цінність. У свою чергу, права людини тісно пов'язані з її обов'язками, свобода — з відповідальністю. Нерозривність демократії, свободи та відпо­відальності може забезпечити лише правова держава.

7. Важлива ознака демократичного устрою — реальне функціонування принципу поділу властей. Формально три види влади (законодавча, судова й виконавча) зберігаються і за тоталітарних режимів тією мірою, якою зберігається парла­мент, суд та уряд як державні органи. Але тільки формально. Внаслідок зрощування з державою партія тримає під безумов­ним впливом і контролем усі три влади. На практиці члени парламенту, суду та уряду є членами єдиної партії, яких вона контролює організаційно. Роль трьох державних властей стає суто виконавчою, адже всі вони виконують рішення керів-ництва партії. Принцип поділу властей передбачає реальне функціонування трьох однаково повноправних видів влади. Водночас кожна влада не є зовсім незалежною від двох інших і не користується монопольними повноваженнями в своїй га­лузі діяльності, оскільки тією чи іншою мірою вони обмежу­ються повноваженнями інших гілок влади.

Поиск по сайту: