Демократичні основи політичного життя суспільства. Сучасні концепції демократії

Історична генеза демократії довга і суперечлива. Народже­на в античній Греції та Римі, ідея демократії не знайшла там палких прихильників серед філософів. Концепції найяскраві­ших представників того часу Платона і Аристотеля базувались на протиставленні "правильних" та "викривлених" форм дер­жавного устрою і влади. Демократію вони відносили до "вик­ривленої" форми. В наступні століття також панувало скептич­не ставлення до демократії. Після Великої французької революції стало зрозумілим, що саме демократія є засобом більш розумної політичної та соціальної організації суспільства, держави, влади. В XIX ст. у демократії були свої злети та паді­ння, але, в цілому, до неї було негативне ставлення. Після ви­ходу в світ книги Алексиса Токвіля (1805-1859) "Демократія в Америці" почало формуватися позитивне ставлення до демок­ратії. На початку XX ст. практично не залишається політичних доктрин, включаючи і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду. Після революції 1917 р. в Росії диктатура пролета­ріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії.

Велике значення в утвердженні сучасних норм демократії відіграли "Декларація прав людини", прийнята ООН (1948), Хельсинська нарада (1975), правозахисний рух у постсоціа-

лістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейсь­ких країн й прийнята нею "Паризька хартія для нової Євро­пи" (1990).

Необхідно мати на увазі коло методологічних підходів до аналізу демократії.

В політології термін "демократія" вживається в чотирьох значеннях:

♦ як влада народу (від грец. demos - народ + kratos - вла­да - народовладдя);

♦ як форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прий­няття рішень за більшістю (партійна, профспілкова, моло­діжна тощо);

♦ як ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей;

♦ як рух за народовладдя (соціал-демократичний, христи­янсько-демократичний тощо).

Одним з основних принципів демократії є принцип більшості. Принцип більшості складає суть доктрини народного суверенітету, відповідно до якого народ проголошується джере­лом верховної влади у демократичному суспільстві. При оцінці демократії та її важливого принципу суверенітету народу вона класифікується як загальна та соціально обмежена. До початку XX ст. ні одна з існуючих демократій не надавала всьому дорос­лому населенню рівних політичних прав. Це були класові (для власників) або патріархальні (для чоловіків) демократії.

Принцип більшості здійснюється за допомогою прямої та пред­ставницької демократії. До форм прямої (плебісцитарної) демок­ратії відносяться: проведення виборів на основі загального вибор­чого права, референдуми, всенародні обговорення питань державного життя. Члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтова­риства. Ця форма демократії дає можливість розвивати політичну активність громадян, забезпечувати легітимність влади, здійсню­вати ефективний контроль за діяльністю інститутів держави.

Представницька (репрезентативна) демократія - це коли члени співтовариства залишаються джерелом влади і мають пра­во ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників, які повинні відстоювати їхні інтереси. При такому управлінні демократія розуміється як компетентне й відповідальне перед народом представницьке управління. Носі­ями представницької демократії є парламенти, інші законодавчі органи влади як центрі, так і на місцях, а також виборні пред­ставники виконавчої і судової влади. Достатньо влучно сказав про суть представницької демократії німецький політолог Ральф Дарендорф. Він вважає, що демократія - це не правління наро­ду, якого просто не буває. Демократія - це уряд, обраний наро­дом, а якщо необхідно, то й народом скасований; крім того, де­мократія - це уряд зі своїм особистим курсом.

Наголосимо, що ні одна з цих форм у "чистому вигляді" не існує. Політична реальність показує, що поєднання форм прямої і представницької демократії є надійним інструментом виявлен­ня волі більшості народу. Але принцип більшості не можна вва­жати бездоганно демократичним, якщо при цьому не забезпечу­вати право меншості на опозицію. У демократичному суспільстві і більшість, і меншість громадян цілком рівні у своїх правах і сво­бодах. Закріпленні Конституцією права і свободи громадян є важливими цінностями демократії. При цьому першорядними у міжнародному праві визначаються такі політичні права і свобо­ди, як свобода слова, переконань, віросповідання для всіх людей, незалежно від їх раси, статі, мови і релігії. У демократичному суспільстві гарантується недоторканість особи, її житла, заборо­няється обмеження у виборі місця проживання громадян, забез­печується право на виїзд і в'їзд у свою країну.

Демократія передбачає вільну діяльність всіх політичних партій, суспільно-політичних об'єднань, організацій, рухів, які діють в рамках закону. Для демократичної форми правління характерна багатопартійність.

Важливий атрибут демократії - принцип поділу влади у системі державної влади. Згідно з цим принципом законодав­ча, виконавча і судова влади відокремлені і досить незалежні

одна від одної. Проте вони постійно взаємодіють між собою, врівноважують одна одну.

Обов'язковою умовою демократії є гласність про всі дії дер­жавних органів, політичних партій, суспільних організацій. Незалежний статус засобів масової інформації - це теж атри­бут демократичного суспільства.

У демократичному суспільстві значна роль у системі дер­жавного устрою відводиться місцевим органам самоуправлін­ня, здійснюється раціональний поділ компетенції і повнова­жень різних рівнів влади. Саме місцева влада найбільш близька до народу і від її дій залежить повсякденне життя громадян. Тому ступінь демократичності суспільства виявляється тим, який статус і обсяг повноважень місцевих органів влади, а та­кож рівень її доступності для людей.

Такі основні принципи, критерії і цінності демократії. Про­те не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх споді­вань, здійснення яких прагне людина. Безперечно, демократія має переваги, але і вона може стати "тиранією більшості", пере­родитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Із 180 незалежних держав світу тільки приблизно 40 можуть бути названі демократичними у загальноприйнятому сенсі цього слова. Але навіть вони далекі від ідеалу, бо значною мірою третина населення приречена на вічну маргінальність. Побудувати суспільство, яке б було суспільством для всіх -неможливо, а сам процес демократизації тривалий і тяжкий. І все ж таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.

З методологічної точки зору важливо розрізняти колектив­істське, плюралістичне та ліберальне бачення демократії у залеж­ності від того, хто має пріоритет у здійсненні влади: народ, соц­іальна група чи особистість.

Антична демократія була заснована на загальній зацікавле­ності свобод громадян у збереженні рабовласництва, яке було спільним. Колективістські теорії демократії розроблялись в уто­піях Т.Мора, Т.Кампанелли, Л.Сен-Симона, Ш.Фур'є, Р.Оуена, детальну розробку вони знайшли у працях Ж.-Ж Руссо, а також подальший розвиток та практичне втілення - в теоріях соціалістичної, пролетарської демократії В.Леніна, Й.Сталіна.

Незважаючи на деякі відмінності, колективістські концепції демократії мають загальні риси:

♦ заперечення автономності особистості;

♦ первинність народу у здійсненні влади;

♦ однорідність народу за складом;

♦ абсолютність влади більшості.

В цілому колективістські концепції демократії не розрізня­ють особистість, суспільство, державу.

Одним з перших почав критикувати колективістську демок­ратію Й. Шумпетер. Плюралістичні теорії виходять з того, що ні особистість, ні народ не є головними рушійними силами політики в демократичному суспільстві. Тільки в групі, а також в міжгрупових відносинах формуються інтереси, ціннісні оріє­нтири та мотиви політичної діяльності індивіда.

Загальні риси плюралістичної концепції демократії зводяться до:

♦ відмови від прямої участі всіх у політичному процесі;

♦ визнання зацікавленої групи центральним елементом де­мократичної політичної системи, яка гарантує права та свободи особистості;

♦ значного розширення діяльності держави, збереження рівноваги конкурентних інтересів;

♦ турботи про формування демократичної культури, підтрим­ки державою соціально-обмежених верств населення.

Плюралістична теорія демократії знайшла втілення в бага­тьох країнах світу, проте її ідеї критикуються деякими політо­логами за ідеалізацію дійсності, перебільшення групової іденти­фікації. Ця теорія, на їх думку, далека від ідеалів народовладдя, вона недостатньо враховує нерівність політичного впливу різних суспільних груп, перш за все, пріоритетного впливу бізнесу, бюрократії, воєнно-промислового комплексу, проф­спілок, володіння ресурсами (гроші, знання, авторитет, засоби масової інформації тощо). Молодь, пенсіонери, інваліди та деякі інші групи не мають таких ресурсів, в той час як представники бізнесу володіють ними в повному обсязі. Критикується плю-

ралістична модель демократії і за ЇЇ консервативність, тому що для прийняття рішення вона потребує згоди всіх зацікавлених груп, що неможливо забезпечити на ділі. І ще один аргумент проти плюралістичної концепції демократії: в західних країнах політичне управління все більше залежить від бюрократії та лобістів і все менше - від парламентів та партій.

З плюралістичною теорією демократії співзвучна елітарна концепція демократії. Політична еліта визначається як само­стійна, привілейована група або сукупність груп, безпосередньо пов'язана з володарюванням або тиском на владу. Попередни­ками сучасної елітарної демократії були Платон, Карлейль, Ніцше та ін. Сучасні класичні концепції еліти були сформульо­вані на початку XX ст. В. Парето, Г. Москою, Р. Міхельсом. Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям, є:

♦ поділ суспільства на еліту і маси;

♦ тлумачення політичної нерівності як підвалини соціаль­ного життя;

♦ володіння владою завдяки приналежності до "обраної меншості";

♦ розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що харак­теризуються пануванням певних типів еліт.

Таким чином, концепція елітарної демократії, по-суті, ствер­джує, що ідеал народовладдя в сучасну епоху (як і раніше) не реалізується значною мірою. Народ представляє в системі пол­ітичної влади пануюча еліта.

В якості альтернативи по відношенню до концепції елітарної демократії виступає теорія партіципаційної демократії. Під "парт-іципацією" в західній політології розуміються всі види участі громадян (добровільної й вимушеної) у політичному житті з метою впливу і тиску на прийняття рішень владою. Автори кон­цепції тлумачать необхідність участі більшості народу не тільки в виборних кампаніях, референдумах, айв інших видах політич­ного процесу, включаючи формування владних груп і висуван­ня політичних лідерів. Німецькі політологи Б. Гуггенбергер і Д. Нолен розглядають теорію партіципаційної демократії як один із варіантів критичної теорії демократії, в центрі якої –аналіз політичної дійсності з позиції ідеалу індивідуального самовизна­чення і орієнтації на автономію особистості.

Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є:

♦ визнання особистості основним джерелом влади;

♦ пріоритет прав людини над правами держави;

♦ обмеження сфери діяльності держави, передусім охоро­ною суспільного порядку, безпеки громадян;

♦ пріоритет ринкового регулювання економікою над дер­жавним управлінням;

♦ розподіл влади як умова контролю громадян над державою. Один із теоретиків ліберальної демократії політолог Баббіо вважає, що справжнім суб'єктом демократії сьогодні виступають індивідуми, громадяни.

Таким чином, сучасний лібералізм зорієнтований виключ­но на індивідуалізм. Ліберальні концепції демократії, наголошу­ючи на особистості, випускають з уваги групу як головний суб'єкт реальної політичної влади.

У сучасній політичній науці йде пошук нових форм демократії. Французький політик М.Рокар вважає реальність взаємозв'язків між виборними засобами масової інформації і виборцями - сер­цевиною сучасної демократії. В цьому напрямі, на його думку, відбувається становлення "нової форми демократії". її складови­ми частинами виступають загальне виборче право та вільна інфор­мація. Народ може реалізовувати своє право вибору тільки в умо­вах вільного розповсюдження інформації. Не випадково засоби масової інформації стали називати "четвертою владою". Нову форму демократії М.Рокар називає "інформаційною демократією".

Канадський професор М.Бунге пропонує концепцію "інтегральної технодемократії". Засоби ії досягнення - це освічене володарювання народу в усіх царинах - еко­номічній, культурній, політичній на основі рад експертів. Тобто, відмічає М.Бунге, інтегральна технодемократія є рівність кооперативної власності та самоуправління, політич­ної демократії і технічної експертизи.

У калейдоскопі політичних теорій демократії існує ще й еко­номічна теорія демократії. Вона заснована на образі людини все­бічно інформованої, здатної діяти раціонально і добиватися для себе максимальної вигоди. Економічна демократія - це царина ринкових відносин, до якої зводяться політико-владні відноси­ни. Ліберально мислячі теоретики та політики пов'язують разом демократію і ринок. Американський президент Біл Клінтон на­звав сучасну західну демократію ринковою демократією.

Таким чином, аналіз сучасних теоретичних концепцій де­мократії показує різноманітність підходів до визначення демок­ратії. Кожний напрям має концептуально-нормативний харак­тер, тобто характеризує той чи інший вид демократії в ідеалі. Разом з тим теоретичний розгляд спирається на реальний досвід - емпіричний підхід.

Від розуміння сутності демократії значною мірою залежать реальні шляхи її здійснення. Демократія - це загальнолюдська цінність. Історія вчить, що демократія - благо народу тільки тоді, коли вона відповідає політичній культурі й способу життя лю­дей, має необхідні економічні й соціальні передумови. В іншо­му випадку вона перероджується в охлократію - владу натов­пу - й приводить до хаосу і анархії.

Сучасний стан України з точки зору політичного режиму -це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. На стабільність і зростання демократії впливають дві головні умови - економічний розвиток і політичне керівницт­во. Характер еволюції політичного режиму сьогодні залежить, передусім, від конкретних якостей політичної еліти, пріоритетів реорганізації нею системи влади і управління, домінуючих спо­собів балансування взаємовідносин правлячої та опозиційних сил, методів, спрямованості, міри їхньої участі в урегулюванні і розв'язанні криз соціального розвитку. Тому некоректним є як зневажливе ставлення до демократії, так і романтизм найшвид­шого переходу до неї. До того ж декретувати демократію за допомогою законів чи конституцій - це чергова міфотворчість.

Отже, історія людства знає різні типи політичних режимів. Найбільш цивілізований і розвинутий - демократія. Більшість населення сучасних країн світу глибоко сприйняли і свідомо підтримали демократичні цінності та ідеали. Для того, щоб розви­вались демократичні форми політичного життя потрібні соціальні, економічні та культурні основи. Без них політичний процес проходить у недемократичних формах. Це - по-перше, високий рівень економічного розвитку країни, багатогранність форм власності, наявність розвинутого ринку, конкуренції товарови­робників. По-суті, сама демократія нагадує політичний ринок з його конкуренцією ідей, програм, позицій. По-друге, висока ступінь розвитку політичної культури. Культура суспільства в цілому і, особливо, в галузі політичного життя, є могутнім ка­талізатором демократичних процесів.

Питання для самоперевірки

1. Як Ви розумієте поняття "політичний режим"?

2. Хто із дослідників минулого досліджував тогочасні політичні режими?

3. Хто автор терміна "тоталітаризм"?

4. Який, на Вашу думку є політичний режим сучасної Ук­раїни?

Рекомендована література

1. Арон А. Демократия и тоталитаризм. - М., 1993.

2. Аренд X. Вирус тоталитаризма //Новое время. - 1991. - №11.

3. Даль Р.А. Введение в теорию демократии. - М., 1992.

4. Дарендорф Р. Дорога к свободе: демократизация и ее проблемы в Восточной Европе //Вопросы философии. - 1990. - №9.

5. Джилас М. Лицо тоталитаризма. - М., 1992.

6. Желев Ж. Тоталитарное государство. - М., 1991.

7. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996.

8. Лазоренко О.В., Лазоренко О.О. Теорія політології. - К., 1996.

9. Мальцев В.А. Основы политологии. - М, 1997.

10. Марченко М.Н. Политология. - М.: - МГУ, 1997.

11. Політологічний енциклопедичний словник. - К., 1997.

Штанько

Поиск по сайту: