Наведемо судження про демократію представників різних епох, націй та інтелектуальних рівнів. Платон вбачав у демократії стихію нахабства і анархії.
А. де Токвіль (1805-1859) розглядав поняття демократії і свободи як протилежні. Д. Мілль у необмеженій демократії бачив тиранію більшості. Д. Шумпетер трактував її як сурогат віри для інтелектуалів. Російський філософ С. Левицький робив акцент на первинних (свобода особистості і правові засади) та вторинних ознаках демократії (парламентський лад і загальне виборче право). Р. Рейган цінував демократію не стільки як спосіб правління, а скоріше як механізм обмеження уряду, щоб він не перешкоджав розвитку в людині головних цінностей, які дають сім'я і віра. У. Черчілль, відзначаючи недоліки демократії, вказав на єдину її перевагу: досі ніхто не винайшов нічого кращого. Звідси видно, що філософи, історики і політики скептично оцінювали соціальний зміст демократії. Вони спільні в утвердженні нездатності демократії забезпечити належний рівень свободи особистості.
Не випадково, що для них є пріоритетними інші інститути і цінності.
Конституюючі ознаки демократії
З урахуванням нормативних і емпіричних визначень демократії можна виділити її характерні ознаки:
• Юридичне визнання і конституційне вираження суверенітету народу: саме народ, а не монарх, аристократія, бюрократія чи духовенство виступають офіційним джерелом влади.
• Періодична виборність основних органів держави на певний, обмежений термін з обов'язковою ротацією керівних кадрів.
• Рівність права громадян на участь в управлінні державою (рівність виборчих прав, свобода організацій і свобода слова, право на інформацію і участь у конкурентній боротьбі за зайняття посад у державі).
• Прийняття рішень за більшістю і підкорення меншості більшості при їх здійсненні (саме цей принцип відлякував від демократії багатьох мислителів).
Ці принципи є мінімальними умовами здійснення демократії в тій чи іншій країні. Реальні політичні системи, які ґрунтуються на загальних принципах демократії, істотно відрізняються одна від одної, наприклад антична і сучасна демократія, або американська і французька політичні системи тощо.
• При оцінці демократії за її найважливішим принципом -суверенітетом народу, вона класифікується в залежності від того, як сприймається народ і яким чином він здійснює свій суверенітет. Очевидне зараз поняття «народ» трактувалось в історії політичної думки далеко не однозначно і відрізнялось від сучасного сприйняття народу як усього (стосовно до демократії - дорослого) населення країни. До середини XIX ст. демос (народ) ототожнювався з вільними дорослими чоловіками (як в античній демократії) або з власниками.
Обмеження поняття «народ» класово-демографічними чи цензовими рамками означає політичну дискримінацію значних груп населення і звужує соціальну базу демократії.
Соціально обмежена демократія відчужує певні соціальні групи від демократичного процесу. Так, залишки експлуататорських та напівексплуататорських класів у РРФСР були позбавлені виборчих прав. Лише на початку XX ст. позначився процес наділення всього дорослого населення тодішніх демократій рівними політичними правами. XIX поправка до Конституції США в 1920 р. подарувала право голосу жінкам. До цього панували класові і патріархальні (лише для чоловіків) демократії. В історії політичної думки переважало трактування терміна «народ» як простого люду, незаможних нижчих верств, які становили більшість населення. Ця традиція закладена Платоном і Арістотелем. Арістотель вважав демократію неправильною формою держави, трактував її як владу демоса, бідноти, не здатної до управління і зважених раціональних рішень в ім'я загального блага. У сучасній політичній теорії такий тип правління позначається поняттям «охлократія», що в перекладі з грецької означає «влада натовпу».
Загальна демократія, яка надає рівні політичні права для всього дорослого населення, є антиподом соціально обмеженої демократії.
Залежно від способу і характеру участі народу в управлінні демократія підрозділяється на пряму, плебісцитарну і представницьку (репрезентативну).
У прямій демократії громадяни безпосередньо беруть участь у прийнятті політичних рішень. Вона можлива в порівняно невеликих колективах, коли рішення, що приймаються, є простими і не вимагають спеціальної кваліфікації. Така форма участі домінувала в античних демократіях. У сучасному політичному світі пряма демократія реалізується на рівні місцевого самоуправління, в американських і швейцарських общинах, в ізраїльських кібуцах (поселеннях комунального типу) тощо. До прямої демократії відноситься також імперативний мандат - обов'язок виборних ооіб голосувати в парламентах у суворій відповідності з наказами виборців. Імперативний мандат консервує волю виборців і не дозволяє його носіям приймати інші варіанти рішень.
У плебісцитарній демократії можливість політичного впливу громадян порівняно обмежена. Виборці одержують право шляхом голосування висловити свою думку щодо проектів законів та інших рішень, підготовлених центральною владою.
Плебісцитарні механізми нерідко використовуються для маніпулювання волею громадян за допомогою двозначних формулювань запитань, що виносяться на референдуми. В окремих країнах (у Швейцарії) технологія проведення референдумів полегшена: достатньо зібрати 50 тис. підписів на користь проведення всенародного опитування.
Суть представницької демократії полягає в опосередкованій участі громадян у прийнятті рішень, тобто в створенні ними органів влади в особі своїх представників, покликаних виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження.
Необхідність у такій формі демократії обумовлена територіальними та інтелектуальними факторами: неможливістю регулярної безпосередньої участі громадян у голосуванні та складністю питань для неспеціалістів. Формула такої демократії - «народ - законодавець - законодавчий процес». На відміну від прямої демократії тут з'являється посередник - законодавець.
• Залежно від будови і порядку виборних органів і інститутів влади демократичні держави поділяються на президентські, парламентські, змішані республіки, парламентські монархії тощо.
• Рівність прав громадян на участь в управлінні може бути формальною, суто юридичною, і фактичною. Останнє означає надання приблизно однакових соціальних можливостей для реалізації політичних прав; сюди входить матеріальний чинник, освітній ценз, доступність інформації тощо.
Політична демократія передбачає лише формальну рівність.
Соціальна демократія ґрунтується на рівності фактичних можливостей участі громадян в управлінні державою.
Простежується такий логічний ланцюжок: «громадянське суспільство ~ соціальна демократія — соціальна держава».
Термін «соціальна демократія» закономірно знайшов своє відображення в назві найвпливовішого політичного руху XX ст.
• Конституційна демократія обмежує владу більшості за допомогою конституції і розподілу влади, забезпечує тим самим автономію і свободу меншості, і окремої особистості.
Підкорення меншості більшості варіюється в різних демократичних системах і надає їм різних відмінних якостей.
Деспотична демократія являє собою абсолютну, нічим не обмежену владу більшості, пов'язану зі свавіллям і навіть зі змінами в настроях мас. Так, інститут остракізму в Афінській республіці перешкоджав вільному волевиявленню неординарно мислячих громадян.
Тоталітарна демократія є якісним погіршенням влади більшості, оскільки потребує до всього ще й повного підкорення особистості «колективному несвідомому» і прагне до встановлення над нею постійного і всеохопного контролю.
Функції демократії
Соціальне призначення демократії виявляється в її функціях - основних напрямках її впливу на соціальні відносини з метою організації ефективної діяльності державних органів.
Залежно від характеру цього впливу вони поділяються на дві групи. Перша об'єднує функції, які розкривають значення демократії в аспекті взаємодії політичної системи (держави) та суспільства:
• Самоорганізація населення в єдину органічну цілісність як джерела і носія державної влади.
• Забезпечення плюралізму діяльності суб'єктів політичної системи, налагодження конституційно врегульованих зв'язків між державою, політичними партіями, всіма самоврядними організаціями, обмеження боротьби різних політичних сил цивілізованими нормами співробітництва.
• Забезпечення діяльності держави в напрямку оптимального служіння суспільству (ця функція об'єктивно обумовлена взаємодією шляхом демократичної технології громадянського суспільства і держави).
• Виховання в громадян необхідної правової і політичної культури як умови ефективності демократичних інститутів.
Друга група функцій характеризує розвиток державності і розкриває особливості демократії як внутрішньої форми держави. Це власні функції демократії:
• Установча функція, яка виражається в певних демократичних процедурах організації органів держави.
• Оптимізація державних рішень, що виражається у впливі норм і принципів демократії на процес розробки та прийняття політичних рішень.
• Контроль, спрямований на забезпечення діяльності органів держави в межах їх компетенції.
• Охоронна функція, яка виражається в обов'язку держави сприяти соціальній безпеці та захисту громадянських прав і свобод.
Демократія — держава
Поняття «демократія» і «держава» знаходяться в суперечливих відносинах. У точному значенні слова демократія означає повне здійснення народом функцій організації соціального життя. Але в сучасному світі поки що немає демократії в такому розумінні. Сучасні демократії лише наближаються до ідеалу народовладдя.
Значну частину функцій регулювання соціального життя в такого типу суспільствах реалізують представницькі органи влади і перш за все держава. За своєю соціально-регулятивною суттю демократія є формою держави.
Повна демократія означає відсутність будь-якого роду інститутів держави і прояву панування людей над людьми, що рівнозначно неполітичній, бездержавній організації соціального життя. Однак зникнення держави із суспільних взаємодій означає і втрату сучасного смислу демократії.
Можна зробити висновок, що при існуванні в суспільстві держави демократія не є повною, а при повній демократії стає непотрібною держава і сама демократія як владна форма регулювання соціальних відносин.
Ідеальний демократичний порядок переслідує мету повного збігу інтересів владних еліт і підвладної соціальної маси, але це є утопією в сучасних умовах і в осяжному майбутньому.
Шлях до бездержавної організації соціального життя є коли й не безкінченним, то дуже тривалим. Марксизм пророкував, що рано чи пізно управління людьми зміниться управлінням речами, тобто управлінням суспільними процесами в їх організаційно-технічній якості. Зазначимо, що для цього необхідна тривала кропітка робота індивідів над самовдосконаленням. Кожен член суспільства повинен пройти своєрідну школу деполітизації - навчитись підкорюватись нормам моралі як у додержавному співжитті. Кожній людині важко керувати самим собою, і досить часто її поведінка не вкладається в межі моралі і права. Рівень керованості суспільством зростає в геометричній прогресії щодо керованості індивідом. У розвиненому громадянському суспільстві самі громадяни «доростають» до певного оптимуму соціальних відносин, але ці відносини так чи інакше походять від політичних взаємодій на рівні держави через політичні партії і рухи. Ускладнення і структуралізація інтересів у громадянському суспільстві викликає до життя нові партії і рухи, а політична інфраструктура модифікує форми правління, удосконалює інститути держави, обумовлює їх функціональну динаміку тощо.
Таким чином, «шлях знизу» до певного недержавного стану є вкрай проблематичним: суспільство не може повернутись до невпорядкованого стану, оскільки в такому випадку воно об'єктивно потребує якогось єдиного соціального «скріплення» як загальнозначущого регулятора.
Прокладання шляху до бездержавного суспільства можна покласти на саму державу, але для цього потрібно змінити саму суть держави, що не можливо здійснити лише добрими намірами. Важко уявити «удосконалення» державних інституцій в напрямку їх наближення до індивідів і соціальних груп, їх злиття з ними. До того ж, державна бюрократія є наднаціональною соціальною силою, яка ніколи не визнає самоліквідації.