Основні критерії, принципи та ознаки демократичної організації суспільства

Від критеріїв (ознак, показників) демократії зале­жить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначен­ня напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демокра­тії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Од­нак загальноприйнятий і найважливіший серед них — можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни по­збавлені таких можливостей.

Історичний досвід багатьох країн свідчить, що всі на­магання кардинально обновити суспільне життя були приречені на невдачу, якщо вони не підкріплювались ак­тивним залученням різних категорій громадян до вироб­лення рішень та їх втілення в життя. Тільки створюючи сприятливі умови для розкриття творчого потенціалу громадян і подолання їх соціальної інертності, суспільс­тво одержує могутній імпульс саморозвитку шляхом залучення до демократичного процесу головної діючої сили історії — народу.

Надзвичайно важливе значення при цьому має відро­дження ідеї самоуправління, яку в колишньому СРСР впродовж тривалого часу паплюжили як ворожу й реві­зіоністську. Декларуючи «залучення широких народних мас до управління справами країни», партійно-державне керівництво ігнорувало досвід західних демократій у роз­витку реального самоуправління (США, Іспанія, Ізраїль, та ін.). Нині більшість політологів вважає, що демокра­тія зможе дати адекватну сучасній цивілізації організа­цію політичного життя, тільки реалізуючи принцип са­моуправління .

Збігаючись в основному, демократизація і самоуправ­ління мають і певні відмінності. Відомо, що розвиток де­мократії не завжди означає поглиблення самоуправлін­ня. Наприклад, можливість обрання найдостойнішого представника з декількох кандидатів, що є важливою процедурою демократизації виборчої системи, може нічо­го не дати для розвитку реального самоуправління, якщо водночас не зростатиме роль представницьких органів. Те саме можна сказати і про виборність керівників на ви­робництві зі збереженням за ними монополії на основні управлінські функції.

Як слушно зауважив Р. Дарендорф (ФРН), демокра­тія не може бути «правлінням народу» в буквальному ро­зумінні. Народовладдя й самоуправління передбачають, насамперед, свободу вибору народом компетентних керів­ників, а також можливість народу впливати на них і в разі потреби замінювати їх достойнішими й компетентні­шими. Але головним при цьому є створення умов для управління всіма справами суспільства не тільки від іме­ні народу і не тільки в інтересах народу, а й здійснення цього управління самим народом. Іншими словами, йдеться про перехід до політичної організації, яка робить управління суспільством і державою безпосередньою справою самих громадян. Лише за таких умов відбува­ється інверсія суб'єктно-об'єктних відносин, тобто з'являється можливість бути не тільки об'єктом, а й суб'єк­том управління, влади, що і є суттю самоуправління.

Першочергове значення має впровадження самоуправлінських засад в економіці, яка є вирішальною сфе­рою життя суспільства. Саме тому розвиток демократії на виробництві є важливою підоймою, здатною забезпе­чити широку та активну участь людей і в інших сферах суспільного життя. Для цього необхідно, щоб кожний трудовий колектив став осередком самоуправління, а ко­жний трудівник — реальним власником (індивідуальним або колективним).

Самоуправління не може розвиватися тільки на суто громадських засадах. «Чисте» самоуправління навряд чи зможе колись, навіть у віддаленій перспективі, заступи­ти державні форми і механізми управління, існуючи поряд з ними і в них, переплітаючись і поглиблюючи за­вдяки цьому демократизм усієї політичної системи. Це, звісна річ, не виключає повернення державою суспільст­ву, невластивих їй функцій, оскільки державна монопо­лія на них зумовила глибоку кризу економічного і соці­ального життя.

Важливе значення, з огляду на зазначене вище, має підвищення статусу і розширення повноважень місцевих органів влади, що є загальновизнаним показником демо­кратизму суспільства. Якщо для тоталітарної чи автори­тарної держави характерна безправність місцевої влади, то в демократичному суспільстві здійснюється ретельно продуманий і раціональний розподіл компетенцій та повноважень різних рівнів влади. Внаслідок такого розподі­лу місцеві органи в демократичних країнах мають реаль­ні права самоуправління. Центральна влада не втручаєть­ся у сферу компетенції місцевої влади, хоча за федерати­вної моделі державного устрою неухильно дотримується принципу верховенства федеральних законів над рішен­нями місцевих органів влади. Прерогативою місцевої вла­ди є такі важливі сфери суспільного життя, як освіта, охорона здоров'я, підтримання правопорядку, будівницт­во доріг тощо.

Серед головних критеріїв демократичності суспільст­ва — наявність фундаментальних прав і свобод людини. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності (верховенства) прав людини над будь-яки­ми іншими правами та інтересами (класовими, партійни­ми, національними та ін.), розуміння цих прав і свобод як абсолютної цінності, без якої демократія неможлива. Справжній демократизм вимагає усунення дистанції між проголошеними правами та їх реальним втіленням.

Звіс­но, проблема прав людини є вічною, оскільки ніколи не настане такий час, коли права та свободи особи досягнуть абсолютної досконалості.

Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них — влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузь­ким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує во­лю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає пози­цію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю на­родного суверенітету.

Принцип більшості. Цей принцип не можна абсолю­тизувати і вважати бездоганно демократичним, якщо іг­норується право меншості на опозицію.

У демократично­му суспільстві і більшість, і меншість громадян є цілком рівними у своїх правах і свободах." Історія знає чимало прикладів, коли більшість із різних причин (недостат­ньої інформованості, тенденційної пропаганди, мітинго­вих емоцій тощо) підтримувала неправильні, навіть згуб­ні, рішення і дії. Правота була за меншістю, яка від по­чатку виступала проти таких рішень. Іншими словами, життя спростовує сталінський постулат: «Правда завжди за більшістю». Нічого спільного з демократією не має те­за про «примус стосовно меншості» й «цілковите підпо­рядкування її волі більшості».

Принцип плюралізму. Демократична організація сус­пільства неможлива без його дотримання. Він дає мож­ливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опози­цію. Підкоряючись законам та іншим рішенням держав­ної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки.

Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а ав­торитарна всіляко її обмежує, то в демократичному сус­пільстві вона є органічним елементом політичного проце­су. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспі­льного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Без опозиції, як свідчить історичний досвід, ви­никає реальна загроза переродження демократії в дикта­туру. Ефективним засобом боротьби опозиційних сил за реалізацію своїх інтересів є багатопартійність. Якраз багатопартійність, яка функціонує за умови, коли всі полі­тичні партії мають рівні правові можливості боротися за виборців і за своє представництво в органах державної влади, виключає монополію будь-якої партії на цю владу.

Принцип рівності. Цей принцип демократії проголо­шений Великою французькою революцією кінця XVIII ст. У XX ст. його було втілено у Загальній декларації прав людини. Перша стаття цього документа проголошує: «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності й правах». Сучасне тлумачення принципу рівності виходить із того, що за демократії можлива і навіть неминуча соці­ально-економічна нерівність громадян. Демократія передбачає лише політичну рівність усіх перед законом, незалежно від соціального і матеріального становища, але не може гарантувати однакового рівня життя. Подібна нерів­ність, хоч і по-різному, існує практично в усіх сучасних демократіях. Проте держава під впливом демократичних сил вживає заходів для забезпечення достатнього рівня со­ціальної захищеності соціальних груп, які потребують до­помоги.

Принцип поділу влади. Згідно з ним законодавча, ви­конавча і судова гілки влади відокремлені та достатньо незалежні одна від одної. Водночас вони постійно взаємо­діють у процесі формування і здійснення державної полі­тики. Такий поділ влади фактично відсутній у тоталітар­них і авторитарних режимах, де, по суті, і законодавча, і виконавча, і судова влада зосереджені в руках монарха, узурповані вузькою групою правлячої еліти або ж перебувають під контролем правлячої партії. У демократич­ному суспільстві кожна з влад наділена повноваження­ми, але кожна з них урівноважує одна одну і не дозволяє жодній з них посісти панівні позиції в суспільстві.

Виборність основних органів державної влади. Демо­кратія передбачає забезпечення вільних виборів, які до­корінно відрізняються від виборів недемократичних і формальних. Усі громадяни за таких умов мають вибор­чі права і реальну можливість брати участь у виборах. Втім, демократія не виключає наявності цензу осілості, згідно з яким право обирати та бути обраним у багатьох країнах мають лише ті громадяни, які проживають там упродовж певного часу. Проте решта обмежень у вибор­чих правах (за національною, релігійною, статевою, май­новою, професійною та іншими ознаками) явно супере­чать природі демократії.

Вони заборонені в міжнародних документах, конституціях та законах багатьох країн.

Гласність. Вона є однією з передумов свободи слова. Передбачає вільний доступ преси і громадськості до ін­формації про діяльність органів влади, господарських, політичних, громадських організацій.

У демократичному суспільстві засідання парламенту відкриті для засобів масової інформації та громадськості, частково, а іноді й повністю транслюються радіо і телеба­ченням. Елементом гласності є оперативна публікація стенограм парламентських дебатів, результатів поіменних голосувань. Нормою є відкритість державних бюджетів, звітів про діяльність міністерств і відомств.

Іншими сло­вами, в демократичному суспільстві громадяни мають у своєму розпорядженні широку інформацію про діяльність обраних ними органів влади, партій і громадсько-політич­них організацій. Особливу роль у забезпеченні такої гла­сності відіграють незалежні статус і вільні від цензури преса та інші засоби масової інформації. Звісно, вони повинні відповідати за свою інформацію і можуть бути при­тягнені до судової відповідальності за її перекручення, поширення недостовірних даних, наклепів як на офіційних осіб, так і на звичайних громадян, а також за розго­лошення державних таємниць. Але демократія не допус­кає обмежень на обґрунтовану критику будь-кого в засо­бах масової інформації.

Незалежний контроль. Здійснюється не тільки «зго­ри», а й постійно та ефективно «знизу». Відсутність кон­тролю за діяльністю державних структур з боку громад­ськості породжує бюрократизм, корупцію тощо. Але демократичний контроль не має нічого спільного з дер­жавним «контролем» за тоталітарного режиму.

Для демократизації суспільства важливим є вироблен­ня дієвих засобів боротьби з бюрократизмом: розвиток ре­альної критики; радикальне зміцнення законності й пра­вопорядку; створення ефективного механізму своєчасного самооновлення політичної системи. Для цього необхідно використовувати ті інститути демократії, які витримали . випробування часом, модернізуючи їх у разі потреби, рі­шуче відмовлятися від форм демократії, які не відповідають конкретно-історичним умовам; створювати нові демократичні інститути для сприяння розвиткові самоуправлінських засад у державному і громадському житті.

Демократизація суспільства, як свідчить практика, може супроводжуватися певними втратами і помилками, які неминучі для цього процесу, і все ж цінності демократії значно переважають її негативні наслідки. Так, де­мократично ухвалені рішення можуть бути не тільки не оптимальними, а й цілком помилковими. Але важливо, що вони на відміну від прийнятих недемократично підда­ються оперативній корекції, забезпечують зворотний зв'язок і вчать громадян мистецтву управління на влас­ному досвіді.

Великою загрозою для демократії є вульгарне отото­жнення її з уседозволеністю та безвідповідальністю. Не­розуміння або ігнорування того, що демократія не може існувати поза законом і над законом, створює реальну не­безпеку сповзання суспільства до стихії та анархії, сва­вілля і влади натовпу (охлократії). Ще Платон застері­гав, що найбільша свобода може перетворитися на жорстоку тиранію, якщо народ стає юрбою, натовпом, який керується лише інстинктом. Про це ж попереджав і Аристотель, називаючи охлократію найгіршою з усіх форм правління. Як свідчить історичний досвід, демократія, яка трансформується в охлократію, неминуче пря­мує до диктатури й тиранії. Демократія повинна опира­тися на законність і владу, яка її забезпечує.

Головною силою, що гарантує законність і збережен­ня демократичних норм і цінностей, є міцна державна влада.

Поширене в масовій свідомості уявлення про те, що за демократії держава є слабшою, ніж за тоталітари­зму чи авторитаризму, є не лише хибним, а й небезпеч­ним. Адже без твердої та ефективної державної влади суспільство не зуміє забезпечити правопорядок, домогтися виконання законів усіма громадянами, захистити їх від сваволі. Демократія при цьому припускає з боку влади рішучі дії, застосування законного примусу до злочинців, екстремістів та інших елементів, які загрожують суспільству. У разі виникнення особливо гострих соціально-економічних або політичних ситуацій держа­ва може, залишаючись у межах законності, піти на тимчасове обмеження окремих демократичних норм.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильс­тва під час розв'язання виниклих конфліктів — з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі суб'єкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства.

Будь-які спроби стримати демократію або вдатися до її імітації означатимуть гальмування суспільного прогресу.

Запитання. Завдання

1. Чому, на вашу думку, демократія з'явилася саме в Європі?

2. Як співвідносяться між собою демократія і революція?

3. У чому полягає загроза демократичному розвиткові сучасної цивілізації?

4. Проаналізуйте соціальну базу та правове підґрунтя існування античної, класичної (XIX ст.) і сучасної форм демократії.

5. Чи існує глобальна тенденція до прогресуючого утвердження демократії упродовж світової історії?

Теми рефератів

1. Демократія: політичний ідеал і політична практика.

2. Етапи переходу до демократії в країнах Південної, Центральної та Східної Європи.

3. Демократія в західній політичній думці XIX—XX ст.

4. Загроза демократичному розвиткові на межі тисячоліть.

Література

Аг А. «Порівняльна революція» і перехід до демократії у Центральній та Південній Європі // Політологічні читання. — 1992. — №3.

Даль Р. Введение в зкономическую демократию. Введение в американскую политику. — М., 1991.

Кельман М. Десять засад демократії.// Право України. — 1996. — №8.

Ковлер А. И. Йсторические формы демократии. — М., 1990.

Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности. — М., 1991.

Невичерпність демократії. Видатні діячі минулого й сучасності про вільне демократичне суспільство і права людини. — К., 1994.

Паренти М. Демократия для немногих. — М., 1990.

Салмин А. М. Современная демократия. — М, 1992.

Трипольський В. О. Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу // Український історичний журнал. — 1994. — № 6.

Четверний В. А. Демократическое конституционное государство: введе­ние в теорию. — М., 1993.

Шапиро Й. Демократия и гражданское общество // Политические исследования. — 1992. — № 4.

Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія. — К., 1995.

Піча-Хома

Поиск по сайту: