Політична думка Київської Русі

Початки політичної історії сучасної України вчені пов’язують із зародженням державотворчих процесів у великих племінних об’єднаннях (союзах племен) на її території у VI-VIII ст. З часом (у VIII-XI cт.) вони еволюціонували у значно ширші й дещо чіткіше політично окреслені об’єднання – «союзи союзів», «над союзи». Апогеєм даного процесу стало утворення Київської Русі, яка започаткувала державотворчу традицію українського народу.

Давньоруські писемні пам’ятки свідчать, що політичне життя того періоду було надзвичайно бурхливим, сповненим різноманітних конфліктів. Гостра боротьба між різними угрупованнями всередині панівної верстви за державну владу, яка відбувалася протягом всієї історії Київської Русі, слугувала грунтом для роздумів про сутність та межі цієї влади, про її призначення у суспільному житті, про якості, якими мусив володіти її носій – великий князь Київський.

Утвердження князівської влади вимагало відповідного ідеологічного забезпечення. Його основою могла стати нова релігія, покликана замінити традицію виборності князя, залежності його від волі віча і таким чином забезпечити станові привілеї військово-аристократичній верстві на чолі з великим князем. Такою новою релігією стало християнство, яке до того ж в умовах великого простору та етнічної різнорідності Київської Русі, виявилось більш відповідним інтересам центральної влади, ніж язичництво. Окрім цього прийняття християнства сприяло налагодженню міжнародних відносин з Візантією та європейськими монархіями.

Умови суспільного життя, які склалися у Давньоруській державі, багато в чому пояснюють виступи духовенства за посилення Київського великокняжого престолу та прагнення збереження єдності державної організації. Церковники добре усвідомлювали складність впровадження християнства та створення митрополії без допомоги держави. Водночас серед духовенства була поширена ідея підпорядкування великокнязівської адміністрації церкві, яка намагалася утвердити князям думку, що лише «духовний провід» може дати державі добробут і мир, уникнути міжусобних чвар та удільних війн. Розбіжності у поглядах на державну владу оформились у двох теологічних концепціях:

1) автократичної князівської влади – сильної одноосібної влади князя у якій вбачалася гарантія захисту християнства, церковної та політичної єдності Русі;

2) «богоугодного володаря», згідно якої місія об’єднання держави покладалася не на київський великокняжий престол, а на церкву. Акцентується увага на ідеї соборності Русі, тобто духовній єдності, через сповідування єдиної державної релігії – православ’я.

Обґрунтування першої концепції міститься у «Слові про закон і благодать» першого київського митрополита Іларіона, «Збірнику Святослава» 1074 року, «Повчанні» Володимира Мономаха, Галицько-Волинському літописі та ін. На думку Іларіона, «єдинодержцю», або «великому кагану», Володимиру Великому роль хрестителя Русі вдалося виконати завдяки зосередженню у своїх руках верховної влади. Єдиновладдя великого князя Київської Русі однак не зводилося до абсолюту. Іларіон вважав, що князь – глава держави відповідальний перед Богом. Його влада величезна, але зовсім не безмежна. Князь повинен здійснювати свою владу в рамках закону. В основі його дій повинна лежати не сваволя, а справедливість.

Основи другої концепції заклав печерський ігумен Феодосій (помер 1074 р.), який вважав, що світські володарі не зберігають, а лише захищають «правовір’я», стають на бік церковних інтересів. Князь, будучи обраним Богом на престол, мусив добре знати Христове вчення й служити опорою церкві. Серед функцій князя однією з найголовніших вважалася функція захисту православного християнства. Вчення про «богоугодного володаря» закликало до об’єднання руських князів навколо церкви, а не навколо київського великокняжого престолу.

Погляди Феодосія розвинув далі монах Києво-Печерського монастиря Нестор – автор літопису «Повість минулих літ» (бл. 1113 р.). Однією з головних ідей твору є принцип династичного князювання: кожний князь панує в своєму уділі. На відміну від митрополита Іларіона, який обстоював князівське єдиновладдя, Нестор виправдовує схему колективного володіння державою князівським родом Рюриковичів. Для цього, в самому початку твору відтворена біблійна легенда про поділ Землі трьома синами Ноя, а також вводиться розповідь про закликання слов’янськими племенами варягів на княжіння. Отже, «Повість…» не лише обґрунтовувала легітимність династичної влади Рюриковичів, але й санкціонувала феодальну роздробленість Русі та удільно-династичне князювання як єдину встановлену Богом форму правління. При цьому Нестор засуджує міжусобні війни між князями.

Характерною особливістю давньоруської літератури було те, що роздроблення Київської Русі на низку автономних князівств сприймалося не як роздроблення її території і відповідно зникнення Руської землі, а лише як розпад єдиного колись князівського роду на ворогуючі між собою угруповання. У цій ворожнечі, у якій брат йшов на брата, тогочасні мислителі вбачали головну причину усіх нещасть. Тому наскрізною темою більшості писемних пам’яток тієї доби є заклик до князів припинити міжусобиці. Описами міжусобних війн між князями та тими спустошеннями, які вони принесли переповнена «Повість минулих літ». Початок занепаду Київської Русі Нестор-літописець пов’язує з початком братовбивчих війн між спадкоємцями Ярослава Мудрого. Подібні висновки знаходимо у поемі «Слово о полку Ігоревім» (бл. 1187 р.). Її автор закидає удільним князям непослух великого князя Київського й ставлення своїх інтересів вище загальнодержавних.

Для духовенства одним з найважливіших показників ефективності служіння правителів була їхня здатність забезпечити державно-політичну та релігійно-церковну цілісність, що мало служити у справі християнізації Київської Русі. Тільки ті правителі вславляються у літературі княжої доби, наділяються різними позитивними рисами, які сприяли своїми діями соборності руської землі, захищали її від зовнішніх ворогів та життя свого не шкодували заради неї. Вважалося, що та чи інша людина обирається Богом на роль глави держави не для того, щоб просто бути верховним правителем, але для служіння руській землі, для підтримання у ній порядку, захисту її від ворогів, відправлення правосуддя тощо.

Проблема князівської честі і ідеалу князя-правителя займає одне з центральних місць у «Повчанні» своїм дітям Володимира Мономаха (1053-1125 рр.). У своєму творі князь закликав синів дотримуватись договорів. Розуміючи важливе політичне значення моральних якостей правителя, Мономах закликав нащадків дотримуватись заповідей Христа, бути людяними, благочестивими, працелюбними та милосердними. Честь собі князь здобуває не статусом своїм, а знаннями й добрими справами. Зміст «Повчання» стає зрозумілим, якщо його розглядати в контексті тої політичної ситуації, у якій він писався. Єдність та могутність Київської Русі трималися майже виключно на авторитеті Володимира Мономаха. Удільні князі перетворилися на початок ХІІ ст., по суті, у самостійних володарів. Це означало, що міжкнязівські відносини набули суто договірного характеру. Причому дотримання угод усе більше залежало від доброї волі самих князів: для примусу когось з них до виконання договірних умов на практиці не залишалося іншого засобу, окрім моральної проповіді.

Поиск по сайту: