Мухаммад – засновник ісламу: життя пророка та його роль формуванні нового релігійного вчення

Скажи: “Бо хіба кого-небудь іншого візьму я покровителем,

окрім Аллаха,Творця неба і землі… Мені наказано бути першим із тих,

хто віддався (упокорився). Не перебувайте ж серед багатобожників”.

(Коран, 6: 14).

Ці слова Корану засвідчують, що Мухамед є першим мусульманином і перший в ісламі. Перша біографія засновника нової релігії була складена мединцем Ібн Ісхаком приблизно через 100 років після смерті Мухаммада. Її називають „Сірат расуль Аллах” – „Життєпис посланця Аллаха” (скорочено Сіру). Є й інші джерела, що містять відомості про життя та діяльність Мухаммада. За Сіру, народився Мужхаммад у місті Мецці 570 року. Він походив зі збіднілого роду хашим племені курайш. Мухаммад зростав сиротою: батько помер, коли той був ще в утробі матері, а коли йому леть виповнилося два роки померла і мати. Опікувалися малим Мухаммадом його родичі, що належали до багатого племені курайшитів (дід Абду уль-муталіб, а після смерті діда – дядько по батьківській лінії Абу Таліб).

Ще в дитинстві майбутній пророк бачив соціаль­ну несправедливість, бо хашимів пригноблювали багаті одноплемінники з іншого роду – умайї. Це формувало у Мухаммада стан психо-емоційної відчуженості і розчарування. Але хлопчик не падав духом. Спочатку він наймався пасти худобу, а трохи підрісши та окріпши, він став супроводжувати каравани. Отже всі юнацькі роки майбутнього засновника нової релігії проходили в пустелі. Там він добре вивчив найвигідніші шляхи і таємниці бедуїнських кочувань. 595 року Муххамад одружується на багатій вдові Хадіджі, яка була старшою за нього на 15 років (крім Хадіджи у нього було ще більше десятка жінок-наложниць).

Мухаммад вирізнявся не лише діловими і моральними якостями, а й схильністю до споглядання. Для цього він постійно навідувався до печери у піддіжжя гори Хіра, що неподалік Мекки. Там Мухаммад повністтю віддавав себе медитації. І результат не забарився. У нього почалися видіння. Перше таке духовне переживання прийшло до нього, коли йому виповнилося 40 років. Про нього згадується в Сурі „Звізда”. “Навчив його могутній силою, той, хто володіє могутністю: ось він став навпроти на вищому небозводі, потім, наближившись, спустився, і був на відстані двох луків а може й ближче, і відкрив своєму рабові те, що відкрив. Серце (його) не обмануло в тому, що він побачив” (Коран, 53: 5 – 11). Спочатку Мухаммад цим видінням був дуже схвильований. Він не міг зрозуміти: чи не зійшов він часом з розуму, чи не вселився в нього злий дух. Однак, порадившись зі своєю дружиною і племінником­-християнином Варакою Ібн-Науфалом, він запевнив себе в тому, що власне під час його споглядального екстазу йому було дано через архангела Джабриїла (Гавриїла) Божественне об’явлення. Як свідчить Сіру, такі об’явлення до Мухамеда приходити систематично.

Першими хто визнали „посланництво” Мухамеда була Хадіджа та кілька найближчих друзів. Ідея „вибраності” Мухамеда у цьому вузькому колі протрималася майже три роки, аж поки Мухамед не усвідомив, що воля Аллаха на те, аби іти йому до людей з публічною проповіддю. Свої проповіді він проголошував спочатку у рідному місті – Мецці. Потім у Медині (у Медину він змушений був переселитися 622 р.). Згодом із цієї дати – 622 року, що ознаменувала так звану першу хіджру – втечу Мухамеда з Мекки в Медину – мусульмани вестимуть своє літочислення.

Очевидно, Мухамед бажав об’єднати всіх арабів в сильну і водночас вільну від соціальних потрясінь дер­жаву. Як колись Мойсей об’єднав іудеїв навколо ідеї Єдино­го Бога, так і Мухамед з самого початку своєї проповід­ницької діяльності закликав повернутися до древньої релі­гії Ібрагіма (Авраама). Коран так характеризує віру Авраама: „Слідуйте... за релігією Ібрахи­ма... – адже він не був многобожником!” (Коран, 3: 89). Пізніше Мухамед приписав Ібрагіму заснування Кааби. Ім’я ж єдиного бога – Рахман – він зробив одним з епітетів Алла­ха і кожну проповідь починав словами: „Бісміляхи-р-рахмані-р-рахім” – „В імя Аллаха милостивого, милосердно­го”. Мухаммад оголосив себе пророком єдиного бога – Ал­лаха, обраним ним для того, щоби наставити людей на шлях щирої віри. „...О люди! Я – посланець Аллаха до вас усіх, Того, якому належить влада над небесами і землею, – немає божества крім Нього... Віруйте ж в Аллаха і Його по­сланця... і слідуйте за Ним...” (Коран, 7: 157-158).

Мухаммад став не лише духовним головою релігійної громади, імамом, але й державним правителем, верховним суддею і воєначальником. Отже, в ісламі зі самого початку злилися воєдино громада і держава, релігія і політика, духовна і світська влада.

Упродовж усього свого життя Мухаммад продемолнстрував непохитну впевненість у самоусвідомленні себе як останього монотеїстичного пророка. Показав надлюдську сміливість у бою і невідому досі кмітливість і дотепність у веденні переговорів як з однодумцями, так і з опонентами. Однак у біографії та вченні Мухаммада є багато чорних штрихів, які стосуються як глибоко духовно-релігійної сфери, так суспільного життя мусульманина, що в підсумку серйозно даються взнаки на практиці співіснування не лише самих мусульман, а й тих, що їх оточують. Це передусім, його вчення про рай, місце жінки в суспільстві джихад тощо.

Якщо б хто виявив бажання провести порівняльне дослідження особи Будди, Ісуса Христа чи когось із засновників національних релігій і Мухаммада за такими критеріями як: безгрішність, божественність, чистоплотність, вміння прощати, моногамія, дар зцілення, дар примирення, мир, любов і страждання, то навряд чи зміг би він, навіть при значній натяжці, знайти щось на користь останнього. Але найбільш специфічною рисою ісламського віросповідання – є вчення про Мухамада “як печать пророків”. Коран змальовує Авраама і багатьох інших біблійних дійових осіб, включаючи й Ісуса Христа, “мусульманами” (тобто такими, що віддалися, упокорилися Богові), а це означає, що Мухаммад є найбільшим серед відомих людству пророків. Як контраргументи іудейські та християнські богослови наводять таке: а) виникнення ісламу як релігії тут же з проповіддю Мухамада, про яку, як і про нього самого, ніхто з тих, кого він називає пророками не пророкували; б) мусульманський календар, починається не з часів Авраама, а з року, коли Мухамад зосередив у власних руках всю повноту духовної та політичної влади в Медині.

632 року, через 10 років з часу втечі з Мекки до Медини, він захворів. Помер Мухаммад приблизно в 62-річному віці. Мухаммад не залишив по собі заповіту чи розпорядження (ні офіційного, ні неофіційного) щодо свого правонаступника, чи правил за якими мав би вибиратися новий ісламський лідер, що призвело до серйозних негативних наслідків які й по нині даються взнаки не тільки в суспільно-політичному та духовно-релігійному житті мусульманських країн, а й у всьому світі. Ідеться передусім про безкінечні війни за владу і боротьба за економічні та політичні сфери впливу в ісламській цивілізації, що не лише затьмарює релігійно-моральні джерела, а й викликає пересторогу вселенського масштабу.

Поиск по сайту: