Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Правова характеристика необхідної оборони. Суб’єктивне право на необхідку оборону та аспекти його реалізації



КУРСОВА РОБОТА

З дисципліни «Кримінальне право України»

На тему: «Перевищення меж необхідної оборони»

Зміст

 

Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3

 

1. Правова характеристика необхідної оборони. Суб»єктивне право на необхідку оборону та аспекти його реалізації. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5

 

2. Співрозмірність меж необхідної оборони. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .12

 

3. Поняття та ознаки перевищення меж необхідної оборони. Характеристика особи, яка перевищила межі необхідної оборони. . . . . . . . . . . . . . . . . 15

 

4. Призначення покарань за перевищення меж необхідної оборони. . . 19

 

5. Висновок. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

 

6. Список використаних джерел. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

 

Вступ

Відповідно до статей 3 і 27 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, а право на безпечне життя є невід’ємним правом , а саме: «кожен має право захищати своє життя і здоров»я, життя і здоров»я інших людей від протиправних посягань», а згідно ч. 5 ст. 55 «кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права та свободи від порушень і протиправних посягань» [1].

З огляду на зазначене, положення ст. 36 КК є важливою та основною гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини і громадянина, про невід»ємне право кожної людини на життя, недоторканість її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту суспільних інтересів та інтересів держави[21].

Завжди головними передумовами функціонування будь-якої держави був громадський порядок. Сьогодні правоохоронні органи України докладають чималих зусиль для його підтримки на належному рівні. Проте цих зусиль явно не достатньо. На жаль, характер і масштаби злочинності посилюють соціальну напругу, сприяють виникненню деструктивних процесів у суспільстві, викликають у населення відчуття незахищеності свого життя, здоров’я, власності[14].

Особливе місце у системі кримінально-правових заходів протидії злочинності посідає інститут необхідної оборони. Відомо, що право на необхідну оборону – важлива гарантія недоторканності особистості, яка служить інтересам припинення злочинів і має велике попереджувальне значення. Проте реалізація громадянами права необхідної оборони значною мірою стримується через страх перед кримінальною відповідальністю за перевищення її меж[13].

Суди України в цілому додержується вимог законодавства, яке регулює

 

відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи. Разом з тим є випадки, коли під час судового розгляду справ цієї категорії допускаються порушення як матеріального, так і процесуального закону[3].

З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства при розгляді справ про перевищення меж необхідної оборони Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про су­дову практику у справах про необхідну оборону» від 26 квітня 2002 р. № 1 , у якій постановив звернути увагу, при розгляді справ даної категорії судам, беззастережно дотримуватись вимог ч. 3 ст. 27 Конституції України і ст. 36 КК , враховуючи те, що
відповідно до закону кожна особа має право на необхідну оборону
від суспільно небезпечного посягання незалежно від можливості
уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів
влади [3].

Актуальність перевищення меж необхідної оборони обумовлюється тим, що поряд із нормами Кримінального кодексу України положення про необхідну оборону існують в інших нормативно-правових актах, таких як Кодекс України про адміністративні правопорушення, Законах України „Про міліцію”, „Про Службу безпеки України” тощо [14].

Із 1958 р. почався подальший розвиток інституту необхідної оборони. Кримінальний закон правильно визнав, що дії скоєні в стані необхідної оборони, не є злочином, тобто вони не містять складу злочину і є діянням правомірним[11].

 

 

Правова характеристика необхідної оборони. Суб’єктивне право на необхідку оборону та аспекти його реалізації.

Аналізуючи українське законодавстводавство, існуюче у теорії кримінального права, необхідна оборона розглядається як самостійне право. Згідно з ч. 1 ст. 36 КК необхідною обороною
визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав
та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також
суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно
небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди,
необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного
відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було
допущено перевищення меж необхідної оборони [2].

На практиці необхідна оборона найбільш поширена обставина, що виключає злочинність діяння, оскільки, це дійовий засіб боротьби зі злочинністю, який закон дає можливість застосувати кожній людині, незалежно від її соціального статусу і спеціальної підготовки. Відомо, що ще стародавні юристи вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбито у писаному праві [27]. Питання про існування права необхідної оборони з давніх-давен притягувало увагу філософів, юристів. У середні віки ідеологи феодального суспільства обґрунтували необхідну оборону Священним Писанням, вони в ній бачили не право громадянина, а священний обов'язок боротьби з гріхами. Римські юристи вважали, що необхідна оборона є не писаний, а природній закон. Ж.Ж. Руссо в інституті необхідної оборони бачив повернення людині її природного права на захист, яке вона мала в додержавному суспільстві, а потім віддала його державі [12].

Юридично суб’єктивне право людини на необхідну оборону, засноване на природному і невідчужуваному праві, яке має людина від народження і яке реалізується об’єктивно, безпосередньо, і задовольняє потреби у самозахисті та

безпечних умовах існування, які випливають із природи людини, а також це визнана нормами Конституції України і Кримінальним кодексом України можлива поведінка, яка полягає у заподіянні шкоди тому, хто посягає [25].

Право на необхідну оборону має юридичну природу, яка проявляється в наступному:

а) можливість визначеної поведінки передбачена нормами законодавства України;

б) реалізація права гарантується державою.

Суб’єктивне юридичне правогромадян на необхідну оборону від будь-яких злочинних посягань на їх особисту недоторканність, права і законні інтереси, суспільні та державні інтереси, які охороняються законом, безпосередньо передбачені у кримінальному законодавстві (ст. 36 Кримінального кодексу України), регулює сферу найбільш важливих суспільних відносин між особистістю і суспільством. За цією визначальною ознакою це право повинно бути віднесене до числа основних суб’єктивних прав особи. Зокрема, суб’єктивне право на заподіяння шкоди у стані необхідної оборони реалізується у формі використання прав у межах позитивних кримінальних правовідносин. Основою реалізації саме такого права слугує юридичний факт – дія, подія, які створюють небезпеку для права та інтересів громадян, суспільства, держави, які не можна подолати іншими засобами, без заподіяння шкоди іншим правоохоронюваним інтересам .

Джерелом небезпеки, яке утворює стан необхідної оборони, слугує суспільно небезпечне посягання. Заподіяння шкоди у стані необхідної оборони виступає юридичним фактом – підставою виникнення правовідносин між особою, яка заподіяла шкоду і державою в особі правоохоронних органів.

Дії, які заподіюють шкоду у стані необхідної оборони, являють собою свідомі та вольові дії. Такі дії належить відрізняти від інших ситуацій заподіяння шкоди, наприклад від випадків фізичного примусу, коли в особи відсутня усяка можливість діяти свідомо з виявленням волі (зв’язування,

застосування гіпнозу чи психотропних речовин) [28].

Мною було досліджено показники Державного реєстру судових рішень України, а саме порівняно показники 2012 року з 2013 роком , з чого зроблено висновок, що кількість засуджених осіб за ст.ст. 118, 124 КК України збільшилась. Точні дані наведені бути не можуть, оскільки статистика злочинності не передбачає, незважаючи на кількаразові на цей рахунок пропозиції, спеціального обліку випадків необхідної оборони вони включаються до загального показника закриття справ за відсутністю в діянні складу злочину, а вироки, ухвалені на підставі норм Кримінального кодексу України про перевищення меж необхідної оборони, входять до загальної цифри виправдовувальних вироків.

Аналіз кримінальних справ досліджуваної мною категорії дозволяє зробити висновок, що суди першої інстанції, зазвичай застосовують положення про перевищення меж необхідної оборони, коли наявні всі докази винності особи у такому злочині .

При вдосконаленні законодавства про перевищення меж необхідної оборони необхідно враховувати деякі результати здійснених кримінологічних досліджень:

а) у ситуаціях злочинних посягань жертви і свідки не встигають і не можуть повною мірою оцінити мотивацію поведінки того, хто нападає, і його характеристики. Їхні дії переслідують одну мету: захист, припинення посягання;

б) свідки суспільно небезпечних посягань і злочинів, а нерідко і самі жертви, не дуже ясно собі уявляють, на що вони мають право, і бояться кримінальної відповідальності [11].

Під час оцінки дій по захисту від посягання необхідно виходити з того, що той, хто нападає, як правило, має значні переваги перед тим, хто обороняється, що виражається в раптовості нападу, у можливості вибору місця, часу, способу, знарядь і, нарешті, самої жертви посягання; уступаючи у всьому

цьому, той, хто обороняється, змушений застосовувати такі способи і засоби при відбитті посягання, які здатні нейтралізувати, на його думку, зазначені переваги посягання, а також забезпечити успіх оборони [29].

Як уже згадувалось, необхідна оборона є суб»єктивним правом людини, а не її обов»язком, тож таке право людина може реалізувати у межах вимог чинного законодавства, виходячи зі свідомого оцінювання конкретної ситуації.

Існують випадки, коли необхідна оборона є для певних осіб є обов»язком, ухилення від якого несе за собою певну відповідальність. Наприклад,

працівник міліції зобов»язаний чинити захист осіб, на яких чиниться напад, інтереси держави, самого себе відповідно до вимог чинного законодавства України, яким він керується в своїй роботі [15].

Також можна зазначити, що необхідна оборона є діянням, яке оцінюється як суспільно корисне, так як завдання шкоди тому, хто посягає компенсується запобіганням подальшої злочинної поведінки особи, а отже, відверненням шкоди, яку міг нанести завершений злочин. Інциденти застосування необхідної оборони мають також великий профілактичний вплив. Так, частина випадків необхідної оборони знаходиться в межах суспільно прийнятих діянь, а тому – правомірних [23].

Визначено умови правомірності необхідної оборони, які характеризують як посягання, так і захист від нього.

Посягання повинно бути суспільно небезпечним. За своїм характером і можливими наслідками воно відповідає ознакам певного злочину, передбаченого Кримінальним Кодексом України. Але подібні діяння можуть виходити від особи, яка не являється суб»єктом злочину. Від їх дій теж можлива необхідна оборона.

Істотною характеристикою суспільно небезпечного посягання є його наявність, тобто тривалість у часі, протягом якого тільки і можлива необхідна оборона. Суспільно небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти.

Неможливо визнати наявність необхідної оборони в діях особи, яка

спровокувала посягання, тобто з наміром викликала напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій, з метою розправитись з вимушеним нападником з мотивів заздри,помсти або ревнощів [30].

Необхідна оборона можлива від очевидно неправомірних дій службових осіб.

Водночас не може бути необхідної оборони з боку особи, яку правомірно затримують за вчинення злочину без перевищення заходів, необхідних для її затримання. Не може бути необхідної оборони при пред»явленні працівниками міліції винесеної відповідно до вимог законодавства і санкціонованої суддею постанови про обшук приміщення тому, що хазяїн не визнає своєї винним.

Також, не може бути необхідної оборони, коли посягання, хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого чинним Кримінальним кодексом України, але через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Посягання повинно бути наявним, що означає наятвність визначених початкового та кінцевого моменту здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Законодавство України визнає наявність необхідної оборони тоді, коли шкода наноситься для негайного відвернення посягання чи припинення посягання. Наприклад, коли наявна ситуація, коли напад з очевидністю і неминучістю має статись в даний момент або вже почав вчинятись і значить наявний замах на злочин, що можна назвати початковим моментом посягання.

Наступною умовою, яка стосується необхїдної оборони є те, що напад повинен бути дійсним. Це означає, що напад повинен бути реальним, існувати насправді, а не тільки на уяві причетних осіб. Якщо фактичний напад відсутній, то не може бути й мови про стан необхідної оборони. Якщо ж особа помилково вважає, що коїться напад, застосовує засоби захисту і завдає шкоду, то має місце уявний захист. У тих випадках, коли обставини події давали особі підстави вважати, що коїться реальний напад і, застосовуючи заходи захисту, вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковість свого

припущення, відповідальність за завдану шкоду виключається.

Необхідно розрізняти, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з»ясуванні такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, а саме: спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається , підстави сприймати загрозу як реальну.

Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом, але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалась тим, хто веде необхідну оборону і усвідомлює, що посягання дійсно закінчено.

Передчасна і запізніла оборона не може розглядатись як обставина, що виключає злочинність діяння. Відповідальність за нанесену в таких умовах шкоду настає на загальних підставах, адже подібні дії носять характер самочинної розправи, бо є очевидним, що посягання можливе тільки у майбутньому або остаточно закінчилось.

Ось тому, різні дії запобіжного характеру визнаються незаконними і залежно від обставин справи, відповідальність настає за умисне або необережне нанесення шкоди.

При необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає. Шкода, що наноситься посягаючому, може характеризуватись позбавленням або пошкодженням його майна. Зазвичай абсолютна більшість випадків нанесеної нападникові шкоди становить шкода фізична.

Шкода, нанесена посягаючому під час необхідної оборони, може бути рівною очікуваній від нього шкоді, але може бути і більшою. Реальні наміри посягаючого в багатьох випадках можуть бути встановлені тільки після закінчення нападу. Ось чому правомірним буде позбавлення життя посягаючого під час катування ним потерпілого, його зґвалтування, захоплення

як заручника або теракту.

Шляхом необхідної оборони можливий захист охоронюваних законом прав та інтересів особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави,що у своєму розрізі має значення, що громадянин має право захищати не тільки власні інтереси , але й інтереси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні службові особи повинні це робити в межах своїх повноважень.

В ході необхідної оборони не повинно бути ексцесу оборони, тобто перевищення її меж .

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка захищається, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто. Тут доречно навести приклад, коли особа, яка захищається, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося. Якщо той, хто захищається, керувався іншою метою , то його дії набувають протиправного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах.
Отже, у стані необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюваних кримінальним законом суспільних відносин [19].

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.