Богословський зміст cвященнодійств шлюбу і зміст молитов та пісне співів

ЗАРУЧЕННЯ I ВIНЧАННЯ

ЗАРУЧЕННЯ Заручення означає скріплення перед Богом і Церквою взаємних обіцянок, тих, хто вступають у шлюб. Заручення - це християнська форма природного шлюбу. У ньому Церквою і Богом затверджується "глаголанное в брачующихся слово". Зарученню передує благословення батьків і духівника. Видимим знаком утвердження цього союзу у мирі, любові й однодумності є вручення нареченому і нареченій обручок з молитвою священика про Небесне благословення їхнього заручення. У Таїнстві шлюбу прикровенно містяться елементи, властиві сімейно-патріархальному укладу життя, як, наприклад, відмова дочки від батьківського вогнища і передача батьком прав на неї майбутньому чоловіку. У давнину заручення нареченого і нареченої здійснювали їх батьки і родичі. Бажання батьків визнавалося не менш важливим, ніж згода нареченого і нареченої. А оскільки християни, крім батьків по плоті, мали духівника в особі єпископа, то незабаром ввійшло у благочестивий звичай заручатися ще і благословенням єпископа. 89-е правило Трулльського Собору в тлумаченні Никодима свідчить: "Церква жадала від своїх віруючих укладати шлюби тільки з Її благословення. Це ж Вона вимагала щодо заручення". Форма благословення єпископа під час заруки, як доносить її до нас текст однієї з древніх літургій, була проста і містила коротке молитовне благопобажання: "Благослови, Господи, обручку цю, ... тому що як вона вінчає палець людини, ... так і благодать Святого Духа нехай оточує нареченого і наречену, щоб вони бачили синів і дочок до третього і четвертого роду, що так величають ім'я Твоє". Це благословення розкриває суть християнського шлюбу: одухотворення почуттєвої любові, призивання Божої допомоги, яка надає сили у спільному возведенні благих і рятівних підвалин моральності у житті і продовженню цих духовних початків у потомстві. У сучасній практиці благословення священника при зарученні зближається з батьківським, прийнятим у благочестивих родинах, тобто висловлюється намір, щоб цей шлюб був здійснений у Господі. Нареченого-християнина і наречену-християнку зближає не тільки взаємна любов, але й устремління кожного з них до Христа, що і дає підставу бути шлюбу заради Господа. Коли майбутні наречений і наречена проникнуть у внутрішню суть своєї двоєдиної любові до Христа і один до одного і прийдуть до взаємної згоди створити християнську сім`ю, то своє рішення вони відкриють батькам. Звичайно, в цьому випадку батьки нареченого запитують його, чи до вподоби йому наречена й одержавши позитивну відповідь, виражають згоду на шлюб сина. Те ж роблять і батьки нареченої, запитуючи її, чи подобається їй наречений і чи згодна вона вийти за нього заміж. На Русі здавна вважалося, що честь нареченої — це честь роду. Тому у давнину батько нареченої не одразу давав сватам відповідь, а обіцяв подумати про те із дружиною і родичами. Зробивши так називану "совісну розмову" з родичами, батько оголошував згоду на шлюб дочки. Тим справа не закінчувалася: наставав період посилених молитов до Бога про дарування мудрості, про сприятливі умови до з'єднання "двох у плоть єдину, душу єдину і Дух животворящий". Молитви батьків возводять оселі своїх чад, і "благословення батька затверджує оселю дітей" (Сир. 3,9), — свідчить досвід Церкви. Без них, як будинок без фундаменту, жодна родина у хвилини іспитів не устоїть у своєму непошкодженні і цілісності. Але і батьки, зважуючись на шлюб дітей, не покладаються на свою думку і, як правило, посилають їх за благословенням до духівника чи до старця, досвідченого у знанні волі Божої про людей і в життєвих обставинах. Пастирське благословення несе в собі особливу життєстверджуючу силу, що окриляє наречених і їхніх батьків. Заручившись благословенням батьків і духівника-священика, наречені, порадивши зі старшими, призначають день весілля. Заради юридичного визнання до церковного вінчання шлюб має бути зареєстрований у цивільній інстанції (РАГС), потім відбувається Святе Таїнство, у якому на наречених сходить Божественна благодать, що освячує їхній союз і передає їм благословення Боже на спільне життя, народження і виховання дітей. За звичаєм, у день напередодні цивільної реєстрації прийнято служити молебень Господу Ісусу Христу про початок доброї справи. У день вінчання батьки, помолившись, благословляють своїх дітей: сина іконою Спасителя, а дочку - іконою Божої Матері. Початковий момент заручення У житті молодих людей, що люблять один одного, настає, нарешті, така хвилина, коли на очікуваний ними шлюб вони одержують благословення Боже, щоб жити справді церковним життям. Чистота намірів і щирість їхньої віри спонукає священика скріпити шлюбний союз благословенням Божим і словами молитов. Для цієї мети молоді люди прибувають у храм. За давнім звичаєм, у храмі з'являється наречений у супроводі бояр (друзі нареченого) і кимось з дітей, що несуть перед нареченим ікону Христа Спасителя. Наречений входить у храм, де його зустрічають церковним піснеспівом, що личить цій нагоді. Помолившись Богу, наречений відходить праворуч від середини храму й очікує приїзду нареченої. Наречена прибуває у храм трохи пізніше у супроводі дружок та з іконою Божої Матері, робить поклоніння Богу і слухає церковні піснеспіви. Потім наречена відходить на ліворуч. Таким чином, наречений і наречена зустрічаються у храмі, де їх оточують рідні, друзі і парафіяни. У їх особі земна Церква - спільнота віруючих, тих, хто зібралися в ім'я Христа і з Христом, — готова здійснювати разом із нареченими спільну молитву Господу про благословення їх достатком благодатних дарунків для єдності спільного життя, взаємної вірності і перетворення в життя словесних обіцянок наречених. Церква стає свідком обітниць нареченого і нареченої, що вони дають один одному перед Богом, і благословення священика це слово затверджує, скріплює святим з'єднанням. Палаючі свічі молодят відображають духовне торжество, славу цнотливого дівоцтва і світло благодаті, що сходить на них. Світло —джерело Божої святості. Пломінь свіч опромінює початок нового життя, у яке вступають двоє, щоб стати одним єством, "однією плоттю". Свічі в їхніх руках говорять про радість зустрічі цих людей і про загальну радість присутніх, нагадуючи слова Христа: "Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі справи і прославляли Отця Небесного" (Мф. 5,16). З прославляння Отця Небесного і починається власне чин заручення. Заручення обручками. Врученням обручок, принесених від святого престолу нареченому і нареченій, священик виражає віру Церкви в безперервність їхнього союзу, що дарований їм благодаттю Божою. Подружній союз виникає в земних умовах, але несе в собі запоруку єдності і печатку нерозривності. Обручки надіваються на персти правих рук, знаменуючи тим їхню волю, дати обітницю вірності, спільної праці, молитви і благословення. "І десниця раб Твоїх благословиться...", — говорить текст молитви, що читається священиком після заручення. Таким чином, заручення засвідчує визнання намірів і почуттів нареченого і нареченої, скріплює своїм благословенням і молитвами дане ними один одному слово і переконує їх у необхідності Божественного сприяння у всьому подальшому житті. Обручки на їхніх руках свідчать, що відтепер Господь з ними, щоб поставити їх "укріпленим містом і залізним стовпом" і нагадувати їм про "дружбу юності, про любов" і їх бажанні "бути святинею Господа, початком плодів Його" (Иер. 1,18; 2,3). Їм передається благословення на добрі справи, до свідчення істини, до сприйняття щедрот Божих. Благословення Боже всесильне: "Господь бодрствує над словом Своїм, щоб воно незабаром виповнилося" (Иер. 1,12). У цьому запорука міцності їхнього спільного життя і її зміст; у цьому таємниця збереження взаємної любові, немеркнучої в часі. Бог посилає Ангела прямувати перед ними і вести їх у Царство Небесне. Відкрити запорученим для себе це Царство, що, за словом Христа, "усередину вас є" — усередині їхньої спільної любові, — допомагають молитви і благословення Церкви, які передаються їм у чині вінчання. ВІНЧАННЯ Послідовність вінчання своїм молитовно-благодатним ладом закладає основи життя за правилами Святої Церкви і для вправляння душ у засвоєнні науки християнського життя. Початок вінчання Наречені стоять на середині храму перед аналоєм із Хрестом і Євангелієм на розстеленому на підлозі шматку білої матерії ("підніжку") — символ єдності і радості нероздільного проживання у шлюбі. Після молитви-слова ієрей запитує спочатку нареченого: "Чи маєш (назвати ім'я), бажання благе і невимушене і міцну думку узяти собі дружину цю?.." Це питання ставиться для того, щоб він зрозумів свою відповідальність за створення родини. Чоловік є глава родини, дружина - його помічниця. Уводячи наречену в дім, в уклад їхнього життя, наречений як майбутній чоловік має зрозуміти, що він не тільки бере собі дружину, але з цього моменту повинен піклуватися про спасіння її душі. Ця турбота передбачає міцну любов до дружини, готовність нагадувати собі і їй заповіді Господні і передання святих отців, підкріплюючи дух її, а згодом і дітей, Божественними Писаннями. А для цього необхідні і воля блага і невимушена, і міцна думка. Чи має все це наречений? Чи вишкалив він розум свій проникливістю, збудив пильність для спасіння на подвиг християнського проживання мужністю, чи затвердив себе вірою і надією йти попереду дружини і дітей у всякому подвигу, чи готовий битися з уявними ворогами - демонами? Адже ти береш собі в дім дружину, ти просиш у Бога дар домобудівництва. Чи готовий ти ставитися до Бога як "служитель Христов і домобудівник таїн Божих"? (1 Кор. 4,1). Чи готовий, приймаючи дружину, не сказати чого-небудь усупереч волі Божої, засвідченої у Священному Писанні, чи залишити бажане Богу? Чи готовий ти в догоду Богу і для користі родини подати не тільки благовість Божу, але і душу свою, як сказав Господь: "Заповідь нову даю вам, так любіть, один одного, як Я возлюбив вас" (Ин. 13,34)? Тільки така свята любов і блага воля дозволяє тобі взяти в дружину ту, котру тут перед собою бачиш. Заздалегідь обміркувавши все це, наречений відповідає: "Маю, чесний отче". І знову ієрей ставить запитання: "Чи не обіцявся іншій нареченій? (чи не продовжуєш тримати кого-небудь в омані своєю обіцянкою вступити в шлюбний союз?)" Питання припускає і виховне значення для присутніх, нагадуючи їм, що подібними обіцянками жартувати не дозволено. І відповідає наречений: "Не обіцявся, чесний отче". Ті ж питання ставить ієрей і нареченій. Від неї також вимагається осмислене і відповідальне ставлення до обранця, адже вона має бути помічницею чоловіку, узявши на себе обов'язок однодумності і слухняності. Наречена розуміє, що вона бере на себе піклування про родину і несе однакову з чоловіком відповідальність дотримувати в будинку на славу Божию усе, що встановлено з загального схвалення. В особі дружини чоловік має діяльну помічницю, що сприяє йому у виконанні різних обов'язків щодо управління справами родини і на шляху вправи і повчання в заповідях Господніх. У певних випадках, наприклад, під час відсутності чоловіка, вона стає на рівні з ним права на його місце і веде життя родини, керуючись заповідям Божими і традиціями родини. За все це Бог посилає благодать Свою й обіцяє зберігати місце їхнього проживання. Обміркувавши все це, наречена відповідає священику: "Маю, чесний отче. Не обіцялася, чесний отче". Питання і відповіді ці потрібні ще і тому, щоб Церква стала свідком добровільності вступу в спільне життя і щоб не могли потім сказати люди, що вінчання зроблене з примусу. Таємноздійснений момент вінчання Вінці, покладені на нареченого і наречену, символізують славу союзу Христа з Церквою. Покладанням вінців Церква воздає нареченому і нареченій честь за цнотливість і збережене дівоцтво і робить для всіх очевидним благословення Боже — бути цій подружній парі родоначальниками потомства, відданого статутам Святої Церкви. "Плід чрева на користь і сприйняття благочаддя" дає дружинам батьківська влада, якщо вони розсудливо скористаються нею. Вінці також служать символом вічного увінчання людей, про яке сказано в Откровенні апостола євангеліста Іоанна Богослова: "Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя" (Откр. 2,10). Покладання вінців і слова священика: "Господи Боже наш, славою і честю вінчай я (їх)", - затверджують Таїнство Шлюбу. Церква, благословляючи шлюб, проголошує тих, хто вінчаються, родоначальниками нової християнської родини — малої, домашньої церкви, указуючи шлях у Царство Боже і знаменуючи вічність їхнього союзу, нерозривність його, як сказав Господь: "Що Бог з`єднав, того людина та не розлучає" (Мф. 19,6). Історичне формування чину вінчання тих, хто бере шлюб удруге Розглядаючи перший шлюб, за словами святителя Григорія Богослова, як "закон", а другий як "поблажливість" до людської немочі, Церква пізніше внесла деякі відмінності в чинопослідовність для першого і другого шлюбу. Останні вінчалися за більш коротким чином. Звичайний чин вінчання тих, хто бере шлюб удруге, був опрацьований до XVI століття. Третій шлюб дозволявся у давньоруській церковній практиці тільки "через нестатки", і відбувався за чином другого вінчання. З книги протоієрея Геннадія Нефедова "Таїнства й обряди Православної Церкви" Неговіння до вінця і неблагоговіння під час самого вінчання Таїнство шлюбу відбувається усього раз у житті (як у більшості подружніх пар). Звідси прекрасний звичай приступати до нього не інакше, як натще; і дійсно, гріх не поститися в день весілля. Постують дорослі перед прийняттям Таїнства хрещення, постують перед сповіддю та причасття — то ж тим більше треба говіти перед Таїнством шлюбу. Говіння перед весіллям буде відповідати духу посиленої молитви, що виражається у послідовності вінчання. Пити з чаші благословенне вино під час вінчання чи не краще натще? Якщо ж не постують до кінця тому, що вінчання буває пізніше, уночі, то Церква, зважаючи на немочі нареченого і нареченої дозволяє їм вживати їжу, однак, суворо засуджує саму недоцільність вінчання вночі. Пристойним і законним часом для шлюбу є опівдні, коли легко можуть попостувати будь-який наречений і наречена. Відомо, що шлюби православних християн ніколи не відбуваються у пісні дні (крім особливої потреби, в тиждень м`ясопусний). Але хто не поважає і не благоговіє перед шлюбом вже в самій церкві, тобто й у нетривалі хвилини вінчання, хто не намагається слухати молитов, яких так багато читає священик і які настільки урочисті, недбало стоїть перед аналоєм, не уявляє собі в дусі віри того, як сходить на нього благодать Таїнства — той забув, що Церква під час шлюбу ні про кого більше не молиться, як про двох: нареченого і наречену (раз усього тільки вимовляється молитва "за батьків, які виховали"). Неуважність і неблагоговіння нареченого і нареченої під час вінчяння показують, що вони нібито не мають потребу в церковному вінчанні і готові заочно обвінчатися (за звичаєм західним). І не готувалися вони по-християнському до шлюбу, і несвідомо вінчаються! Тим часом, ця одна година має вплив на все їхнє життя. Вони повинні б молитися, щоб Сам Господь Бог був отут з ними, закріпив їхню клятву. Чи будуть вони після цього глибоко поважати релігійні обов'язки в шлюбі: вірність подружню і непорушність клятви?

Поиск по сайту: