Релігія запорізьких козаків

Щоб краще зрозумiти й дослiдити роль релiгiї в життi українського козацтва, треба розглянути питання про релiгiйнiсть козакiв.

А на неї вказують хоча б такi риси їхнього характеру: звичай не карати злочинцiв пiд великий пiст, починати будь-яку важливу справу пiсля молитви, носити при собi "натiльний" хрест, образи iз зображенням Покрови пресвятої Богородицi, архiстратига Михаїла, Миколи-чудотворця; вiра в рятiвну силу хреста пiд час "походiв i баталiй", звичай записувати iмена вбитих у бою в синодики, або поменники, вiйськовий клич, з яким запорiзькi козаки зверталися до своїх побратимiв по вiрi й походженню перед початком усiляких походiв: "Хто хоче за вiру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий стерпiти всiлякi муки за святий хрест, хто не боїться смертi - приставай до нас. Не треба боятися смертi: вiд неї не вбережешся. Таке козацьке життя!", та й особлива повага до людей, якi "письмо священне читають i iнших йому навчають" [1, с. 258]. Усе це допомагає яснiше бачити, яке значення мала релiгiя в усьому життi українського козацтва.

Але запорiзькi козаки зовсiм не заглиблювались у тонкощi богословського й катехiзичного вчення, надаючи бiльше значення безпосереднiй вiрi, заснованiй, швидше, на почуттi, анiж на розумi, i, живучи в умовах постiйної вiйськової тривоги, нерiдко через необхiднiсть вони задовольняли свої релiгiйнi потреби не так, як належало, а як було можливо. Так, якщо пiд час походу Чорним морем вони не мали при собi священика, якому могли покаятися у своїх грiхах перед лицем неминучої смертi, вони, як говориться в козацькiй думi, "сповiдувались Богу, Чорному морю i своєму отаману кошовому". Такi ситуацiї нерiдко накликали на запорожцiв несправедливi докори в безвiр'ї та байдужостi їхнiй до релiгiї [1, с. 263].

Тепер перейдемо до iсторичного аспекту вiдносин козакiв i церкви.

Наприкiнцi XVI столiття польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати частину козакiв для захисту кордонiв, а решту повернути у крiпацтво, взяв на службу кiлькасот козакiв i склав на них реєстр. Цим реєстровим козакам вiддали мiстечко Трахтемирiв, де вони i збудували свою церкву, що стала першою парафiєю українського козацтва. Потiм, у перiод козацько-селянських повстань, вона занепала. Замiсть Трахтемирiвської церкви парафiєю для запорожцiв став Межигiрський монастир у Вишгородi пiд Києвом. Так було аж до трагiчного занепаду Запорозької Сiчi [2, с. 209].

До середини XVII столiття Запорiзька Сiч, її духовенство, її церква були пiдпорядкованi київському митрополиту й через нього визнавали верховну зверхнiсть вселенського єрусалимського патрiарха.

У другiй половинi XVII столiття, коли Україна ввiйшла до складу Росiї на правах автономiї з владою виборного гетьмана на чолi, Запорiзька Сiч була автономною навiть вiдносно гетьманського уряду. Київськi митрополити не раз замiрялися пiдкорити запорiзьку церкву своїй кафедрi. Запорiзька Сiч разом з iгуменом Межигiрського монастиря боролися проти цих спроб.

Пiдпорядковуючись московському патрiарху номiнально, запорiзька церква була в безумовному вiданнi лише одного запорiзького коша, уряду Сiчi, котрий поставив на її чолi "начальника запорiзьких храмiв" Володимира Сокальського.

Парафiяльнiсть Межигiрського монастиря виявлялася в тому, що вiн направляв на Сiч священикiв. Ставилися до них дуже прискiпливо, вiдсилаючи негайно до монастиря за найменше порушення приписiв. Богослужiння проводилося щодня, а священики повиннi були бути красномовними та вмiти читати проповiдi напам'ять.

Усе духовенство, яке посилалося з Межигiрського монастиря на Запорiжжя, могло залишатися там тiльки рiк - з вересня по вересень. Виняток був можливий лише тодi, коли священик дуже полюбиться козакам. Але духовнi особи не мали урядової влади, не наважувалися втручатися в "мирськi справи", за винятком заступництва пiд час публiчних покараннь за незначнi провини. Вони були зобов'язанi приносити присягу на вiрнiсть кошу.

Найважливiшi церковнi справи вирiшувалися на радi, а останнє слово було за кошем. Їх рiшення ставилися вище за розпорядження київського митрополита та права межигiрського архiмандрита. На радi обирали священикiв, якi прибули з монастиря, розв'язували питання про будiвництво церкви на Запорiжжi.

Таким чином, iз Межигiрським монастирем козакiв зв'язувала лише моральна залежнiсть. Хоча козацька прихильнiсть до нього виявлялася й цiлком конкретно: вони на свiй кошт утримували там шпиталь i притулок для найстарiших козакiв [2, с. 211].

"Спонукованi релiгiйним почуттям, - каже Д. Яворницький, - запорiзькi козаки двiчi кожного року мирного часу вирушали пiшки "на прощу", тобто на поклонiння святим мiсцям у монастирях: Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський, Межигiрський, Лебединський i Мошенський: першого разу восени, у вереснi й жовтнi, другого разу перед постом на масляну; в останньому разi благочестивi паломники лишалися у святих обителях весь пiст до Пасхи й протягом цього часу говiли, сповiдалися й причащалися" [1, с. 261].

Деякi з запорожцiв пiсля бурхливого життя, вiйськових походiв i пригод закiнчували свої днi у стiнах монастиря.

Таким чином, розглянувши питання про стосунки українського козацтва та церкви, ми можемо дiйти висновку, що православ'я посiдало в життi козакiв перше мiсце, з ним узгоджувались усi їх вчинки, хоч воно й не сприймалося як щось стале, книжне, а лише як власнi релiгiйнi почуття.

Надзвичайна релiгiйнiсть українського козацтва була однiєю з причин значних змiн у менталiтетi українського народу, його культурi. Так, наприклад, козаки (козацька верхiвка) започаткували в Українi добу українського (козацького) бароко, що є вагомим внеском до свiтової культури.

Музика на Січі.

У багатогранному художньому житті Запорізької Січі важлива роль належала музиці, співу, танцям. Високого рівня досягла військова музика, в якій особливе місце посідали духові та ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика мала велике значення у походах Війська Запорізького, а також під час різних урочистостей. Труби також під час різних урочистостей. Труби та сурми разом з ударними інструментами використовували як сигнал у походах і боях, а також при урочистих зустрічах послів і гостей.

Кобзарство – це своєрідне явище української народної культури, видатне мистецьке досягнення запорізького козацтва. Кобзарі часто були не лише виконавцями дум та народних пісень, але й їх творцями. Вони виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи – героїчна, драматизована, пройнята великим ліризмом поезія. М. Гоголь називав кобзарів охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами та літописцями.

У Запорізькій Січі існувала також школа вокальної музики і церковного співу, де готували читачів і співаків для православних церков України.

Поиск по сайту: