Невід’ємною частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат (араб, аш-шаріа, букв, прямий, правильний шлях, розпорядження, законоположення) — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусульман. Значення шаріату для послідовників ісламу легко собі уявити, якщо згадати про нерозривний зв’язок між власне релігійною і суспільно-політичною сферами людського життя, про яку вже згадувалося як про найважливішу особливість ісламу. З цього погляду шаріат можна назвати релігійним Законом, у тому розумінні, в якому вже говорилося про релігійний Закон євреїв, записаний в П’ятикнижжі Мойсея. Цим, певною мірою, пояснюється висока ефективність і стабільність дії шаріатських норм протягом усієї історії ісламу.
Умовно кажучи, норми шаріату поділяються на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Хоч би як там було, завжди підкреслюється релігійний характер шаріату в цілому, його "божественна природа". Тому покарання, навіть якщо вони зходять від державних правоохоронних органів, завжди сприймаються мусульманами і трактуються юристами та богословами як боже покарання, оскільки головним призначенням держави є виконання волі Аллаха на землі. Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики.
Головним джерелом шаріату є, безумовно, Коран. Саме він визначив дух шаріатського законодавства, заклав основи найважливіших шаріатських настанов, незважаючи нате, що власне правові норми в ісламському Священному Писанні найчастіше обкреслені у формі етичних вимог, а не юридичних норм. За деякими підрахунками, без^ посередні вказівки з релігійних, цивільних і карних питань можна зустріти не менш яку 500 айатах, тобто приблизно в кожному десятому рядку Корана (недарма в самому Корані сказано, шо він присланий арабам як судовий кодекс (13:37)). Однак конкретних правових норм у Корані важко знайти більше ніж півтора десятка. Пояснюється це тим, що конкретні життєві ситуації не можуть бути передбачені вичерпним чином навіть у Священній книзі.
Тому при Мухаммаді продовжувало діяти традиційне для первісних і ранньокласових суспільств звичаєве право, а всі суперечливі питання Пророк вирішував своїм всемогутнім словом, спираючись на свій життєвий досвід і здоровий глузд. Після смерті Пророка члени мусульманської громади керувалися переказами і висловлюваннями, приписуваними Мухаммаду, або зверталися по допомогу до його найближчих соратників, чиї індивідуальні або колективні рішення мали юридичну чинність. Пізніше щонайменше дві-три тисячі з цих юридичних прецедентів були зафіксовані в Суш, що у такий спосіб стала другим за значенням джерелом шаріату.Незважаючи на це, приблизно до кінця X ст. мусульманські судді користувалися значною свободою у виборі рішення з питань, не урегульованих перш йми двома джерелами шаріату.
Якщо судове рішення не суперечило здоровому глузду, нормам традиційного права і звичаям, поширеним серед мусульман, отримувало загальну підтримку, то воно в свою чергу ставало зразком для наступних розглядів. Мусульманські богослови вбачали в загальному визнані божественну санкцію на його подальше застосування в правовій практиці. Так виникло третє джерело шаріату і мусульманського законодавства в цілому — "спільна думка" (араб, аль-іджма). Насправді потреба в цьому принципі пояснювалася тим, що розростання мусульманського світу відбувалося більш швидкими темпами, ніж кодифікація права.
Норми шаріату встановлюють:
· дії обов’язкові, здійснення яких винагороджується, а нездійснення тягне покарання (так, за 4-кратне порушення посту загрожує страта);
· дії бажані, за здійснення яких чекає винагорода, але нездійснення яких не викликає ніяких правових санкцій;
· дії добровільні, за які не передбачені ані винагорода, ані покарання;
· дії небажані, що заслуговують морального осуду, але не спеціального покарання;
· дії заборонені, за здійснення яких очікує суворе покарання.
На основі норм шаріату правосуддя з цивільних і кримінальних справ здійснюють спеціальні судді — каді (араб. той, хто призначає; той, хто присуджує). У шаріатському суді каді виступає одночасно й у ролі обвинувача, а також стежить за приведенням у виконання призначеного ним покарання. Вирок каді не може бути оскаржений у вищих апеляційних інстанціях (часто їх узагалі не існує), але сам каді, його спадкоємець або колега вправі скасувати вирок. Крім суддівських обов’язків, каді за давньою традицією виконує й обов’язки чиновника: спостерігає за станом громадських споруд і шляхів сполучення, відповідає за збирання і розподіл громадських коштів, утому числі добровільної й обов’язкової милостині тощо.
Норми шаріату і сьогодні діють у багатьох арабських країнах, хоча і несуть на собі помітний відбиток низького рівня розвитку арабського суспільства в часи формування ісламу. Тому, наприклад, за невелику крадіжку невдаху-злодія чекає відрубування кисті руки (5:42), а за перелюб загрожує 100 ударів ціпком (24:2) чоловіку і жінці або навіть публічне побиття камінням до смерті. За багато видів злочинів шаріат передбачає страту, способи якої залишилися незмінними з часів середньовіччя—відрубування голови, четвертування, утоплення, поховання живцем, а позбавлення вол і застосовується порівняно рідко — можливо, тут позначилися кочові традиції. Крім того, діє принцип грошового відшкодування за убивство або заподіяння тілесних ушкоджень.
Шаріат розглядає шлюб як обов’язок людини перед Богом, а численних дітей—як знак Божого благовоління. В ісламі офіційно узаконене багатожонство, здавна відоме багатьом семітським народам (4:3), дозволяється мати до чотирьох дружин за умови рівного їх забезпечення.Коли мусульманин одружується, він має сплатити за наречену її батькам викуп, іноді досить значний (тюрк, калим).Відповідно до Корану і Суни необхідно приховувати сімейне життя від сторонньої уваги. Найвідомішим практичним наслідком цих розпоряджень для європейця є носіння жінкою в громадських місцях покривала, що ховає фігуру й обличчя (араб, паранджа, тюрк. чадра) (24:31 і ін.). Перекази приписують честь установлення цього звичаю Пророку Мухаммаду, який одного разу приревнував свою молоду і вродливу дружи ну Айшу. У нечисленних арабських містахі втому соціальному середовищі, до якого належав Мухам мад, жінки за давньою традицією ховали обличчя, тоді як арабам-кочівникам цей звичай був невідомий; їхні жінки не знають покривал дотепер, оскільки вони заважають займатися нелегкою повсякденною роботою.