Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Шаріат, як невід’ємна частина релігійно-культової системи ісламу



Невід’ємною частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат (араб, аш-шаріа, букв, прямий, правильний шлях, розпорядження, законоположення) — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусульман. Значення шаріату для послідовників ісламу легко собі уявити, якщо згадати про нерозривний зв’язок між власне релігійною і суспільно-політичною сферами людського життя, про яку вже згадувалося як про найважливішу особливість ісламу. З цього погляду шаріат можна назвати релігійним Законом, у тому розумінні, в якому вже говорилося про релігійний Закон євреїв, записаний в П’ятикнижжі Мойсея. Цим, певною мірою, пояснюється висока ефективність і стабільність дії шаріатських норм протягом усієї історії ісламу.

Умовно кажучи, норми шаріату поділяються на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Хоч би як там було, завжди підкреслюється релігійний характер шаріату в цілому, його "божественна природа". Тому покарання, навіть якщо вони зходять від державних правоохоронних органів, завжди сприймаються мусульманами і трактуються юристами та богословами як боже покарання, оскільки головним призначенням держави є виконання волі Аллаха на землі. Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики.

Головним джерелом шаріату є, безумовно, Коран. Саме він визначив дух шаріатського законодавства, заклав основи найважливіших шаріатських настанов, незважаючи нате, що власне правові норми в ісламському Священному Писанні найчастіше обкреслені у формі етичних вимог, а не юридичних норм. За деякими підрахунками, без^ посередні вказівки з релігійних, цивільних і карних питань можна зустріти не менш яку 500 айатах, тобто приблизно в кожному десятому рядку Корана (недарма в самому Корані сказано, шо він присланий арабам як судовий кодекс (13:37)). Однак конкретних правових норм у Корані важко знайти більше ніж півтора десятка. Пояснюється це тим, що конкретні життєві ситуації не можуть бути передбачені вичерпним чином навіть у Священній книзі.

Тому при Мухаммаді продовжувало діяти традиційне для первісних і ранньокласових суспільств звичаєве право, а всі суперечливі питання Пророк вирішував своїм всемогутнім словом, спираючись на свій життєвий досвід і здоровий глузд. Після смерті Пророка члени мусульманської громади керувалися переказами і висловлюваннями, приписуваними Мухаммаду, або зверталися по допомогу до його найближчих соратників, чиї індивідуальні або колективні рішення мали юридичну чинність. Пізніше щонайменше дві-три тисячі з цих юридичних прецедентів були зафіксовані в Суш, що у такий спосіб стала другим за значенням джерелом шаріату.Незважаючи на це, приблизно до кінця X ст. мусульманські судді користувалися значною свободою у виборі рішення з питань, не урегульованих перш йми двома джерелами шаріату.

Якщо судове рішення не суперечило здоровому глузду, нормам традиційного права і звичаям, поширеним серед мусульман, отримувало загальну підтримку, то воно в свою чергу ставало зразком для наступних розглядів. Мусульманські богослови вбачали в загальному визнані божественну санкцію на його подальше застосування в правовій практиці. Так виникло третє джерело шаріату і мусульманського законодавства в цілому — "спільна думка" (араб, аль-іджма). Насправді потреба в цьому принципі пояснювалася тим, що розростання мусульманського світу відбувалося більш швидкими темпами, ніж кодифікація права.

Норми шаріату встановлюють:

· дії обов’язкові, здійснення яких винагороджується, а нездійснення тягне покарання (так, за 4-кратне порушення посту загрожує страта);

· дії бажані, за здійснення яких чекає винагорода, але нездійснення яких не викликає ніяких правових санкцій;

· дії добровільні, за які не передбачені ані винагорода, ані покарання;

· дії небажані, що заслуговують морального осуду, але не спеціального покарання;

· дії заборонені, за здійснення яких очікує суворе покарання.

На основі норм шаріату правосуддя з цивільних і кримінальних справ здійснюють спеціальні судді — каді (араб. той, хто призначає; той, хто присуджує). У шаріатському суді каді виступає одночасно й у ролі обвинувача, а також стежить за приведенням у виконання призначеного ним покарання. Вирок каді не може бути оскаржений у вищих апеляційних інстанціях (часто їх узагалі не існує), але сам каді, його спадкоємець або колега вправі скасувати вирок. Крім суддівських обов’язків, каді за давньою традицією виконує й обов’язки чиновника: спостерігає за станом громадських споруд і шляхів сполучення, відповідає за збирання і розподіл громадських коштів, утому числі добровільної й обов’язкової милостині тощо.

Норми шаріату і сьогодні діють у багатьох арабських країнах, хоча і несуть на собі помітний відбиток низького рівня розвитку арабського суспільства в часи формування ісламу. Тому, наприклад, за невелику крадіжку невдаху-злодія чекає відрубування кисті руки (5:42), а за перелюб загрожує 100 ударів ціпком (24:2) чоловіку і жінці або навіть публічне побиття камінням до смерті. За багато видів злочинів шаріат передбачає страту, способи якої залишилися незмінними з часів середньовіччя—відрубування голови, четвертування, утоплення, поховання живцем, а позбавлення вол і застосовується порівняно рідко — можливо, тут позначилися кочові традиції. Крім того, діє принцип грошового відшкодування за убивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Шаріат розглядає шлюб як обов’язок людини перед Богом, а численних дітей—як знак Божого благовоління. В ісламі офіційно узаконене багатожонство, здавна відоме багатьом семітським народам (4:3), дозволяється мати до чотирьох дружин за умови рівного їх забезпечення.Коли мусульманин одружується, він має сплатити за наречену її батькам викуп, іноді досить значний (тюрк, калим).Відповідно до Корану і Суни необхідно приховувати сімейне життя від сторонньої уваги. Найвідомішим практичним наслідком цих розпоряджень для європейця є носіння жінкою в громадських місцях покривала, що ховає фігуру й обличчя (араб, паранджа, тюрк. чадра) (24:31 і ін.). Перекази приписують честь установлення цього звичаю Пророку Мухаммаду, який одного разу приревнував свою молоду і вродливу дружи ну Айшу. У нечисленних арабських містахі втому соціальному середовищі, до якого належав Мухам мад, жінки за давньою традицією ховали обличчя, тоді як арабам-кочівникам цей звичай був невідомий; їхні жінки не знають покривал дотепер, оскільки вони заважають займатися нелегкою повсякденною роботою.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.