Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ЧАСТИНА ІV. ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ЦІННОСТІ ДЕМОКРАТИЧНИХ ЗМІН



1. Громадянське суспільство — рушій демократичних перетворень

Стратегічна перспектива. Громадянське суспільство — це сфера самоврядування громадян, яка утворюється незалежно від державних інституцій внаслідок повсякденних відносин людей. В його основі лежать різноманітні добровільні об’єднання громадян, незалежні від владних органів. Ці об’єднання включають широке коло як зареєстрованих в органах юстиції неурядових організацій (крім політичних партій), так і не зареєстрованих колективних ініціатив: від сільських громад або зібрань жителів будинків до нових, дієвих, профспілок чи широких громадських рухів, у які об’єднуються для вирішення життєво важливих питань.

Метою організацій громадянського суспільства (ОГС) є спільні дії на захист власного приватного, а водночас і колективного, суспільного інтересу у законослухняний та підзвітний суспільству спосіб.

У всіх сучасних розвинених країнах демократичний устрій неможливий без повсякденної, вільної і відкритої самоорганізації життя людей. Демократичне суспільство — це насамперед розвинене громадянське суспільство, яке взаємодіє з владними органами, а не просто перекладає на них відповідальність за стан навіть дрібних справ.

На підставі принципу верховенства права громадянське суспільство вимагає відкритості обраних урядовців на всіх щаблях та рівнях прийняття державних рішень. Громадяни мають невід’ємне право голосу та доступу до всього масиву суспільно значущої інформації, яка відноситься до їх приватнопублічних інтересів. Відкритість та прозорість дій влади є інструментом виміру підзвітності та відповідальності всіх гілок влади, недоліки якої мусять мати чіткі правові наслідки.

Відстоювання прав людини допомагає громадянському суспільству ефективно відстоювати також соціально-економічні інтереси громадян. Соціальна справедливість, прийнятна для суспільства, досягається лише через масову участь членів ОГС у громадському контролі за розподілом та використанням владою суспільного багатства.

Стан. Жодна провідна політична сила в історії незалежної України досі не запропонувала послідовної стратегії розвитку громадянського суспільства як фундамента побудови демократії. Жодна з політичних партій, які приймали участь в управлінні, не виявили практичної або дієвої, або системної зацікавленості у створенні умов розвитку громадянського суспільства. Жоден орган управління, за винятком кількох місцевих органів влади, не спромігся налагодити реальний, системний діалог з громадянським суспільством.

Діалог з громадянським суспільством, активними громадськими організаціями України, яких налічується кілька тисяч, підмінюють роздмухуванням надмірного політичного популізму. Громадянам, що розділені популістськими обіцянками індивідальних благ, чекають на блага від влади й лише від влади, важко об’єднуватися у громадські організації та рухи, які спільно обстоювали б їхні цінності, права та інтереси.

Головними цілями державної політики зі сприяння розвитку громадянського суспільства мають стати:

Спрощення та здешевлення процедур створення і реєстрації ОГС. Приведення українського законодавства у відповідність до Рекомендацій Комітету міністрів держав—членів Ради Європи про правовий статус неурядових організацій у Європі (СМ/Rec(2007)14.

Запровадження ефективного та прозорого державного фінансування ОГС на конкурсній основі та створення сприятливого податкового режиму для здійснення благодійної діяльності.

Прозоре залучення неурядових організацій до надання соціальних послуг громадянам за рахунок державного і місцевих бюджетів.

Запровадження механізмів інформаційної прозорості діяльності органів державної влади та процедур залучення громадськості до ухвалення рішень.

Для реалізації вказаних цілей державні органи мають: модернізувати законодавство для ОГС та практику взаємодії з ними; збільшити обсяг і підвищити прозорість державного фінансування ОГС і цільового використання ними ресурсів; створити цільовий державний фонд сприяння розвитку громадянського суспільства з незалежною формою урядування (громадським правлінням), що дозволить на конкурсних засадах та за участю і моніторингу представників різних ОГС здійснювати підтримку ініціатив, що спрямовані на розвиток громадянського суспільства. Не підміняти дієвих представників авторитетних та незалежних громадських організацій довільно обраними, політично зручними, членами громадських рад при керівництві всіх, у тому числі вищих, органах влади.

2. Права людини в Україні

Стан. Протягом останнього року посилювалися небезпечні для прав людини тенденції: порушення Конституції і перевага мотивів політичної доцільності над принципами права; посилення інформаційної закритості та непрозорості дій влади, за якими завжди ховається корупція; зневага до судової влади і інституту правосуддя в цілому; намагання політичних сил використати судову владу в своїх інтересах, включення її в політичну боротьбу, що призвело до серйозного послаблення судової влади; намагання політичних сил використати правоохоронні органи для боротьби зі своїми опонентами, це мало наслідком політизацию правоохоронних органів; зменшення загального рівня політичної свободи; подальше погіршення соціально-економічного становища більшості українців внаслідок економічної кризи і неспроможності органів влади та місцевого самоврядування належним чином виконувати свої обов’язки; значне збільшення різниці в рівні життя між бідними та багатими.

На цьому тлі стаття 3 Конституції України, яка проголошує, що«Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» є звичайним лицемірством.

Головною передумовою дотримання прав людини та основних свобод є сильна і незалежна судова влада. Відсутність поваги до правосуддя, механізмів підтримки незалежності судів, їхнього авторитету перетворюють захист прав людини на ілюзію. Коли не працюють суди, залишається тільки кричати, сподіваючись пробудити совість сильних миру сього і звернути їхню увагу на брутальні порушення прав людини.

Вкрай непокоять свавільні затримання та системна практика застосування катувань й інших форм протиправного поводження правоохоронними органами для отримання зізнаннь у скоєнні злочину. За соціологічними дослідженнями щорічно незаконного насильства в Україні зазнають більше 600 тис. осіб. Відсутність ефективного розслідування з боку прокуратури, належного судового контролю щодо способу отримання зізнань та інформації і достатніх повноважень судів щодо виключення доказів, отриманих незаконним шляхом, сприяє атмосфері безкарності, за якої катування перетворюються у рутинну практику.

В державі за певними винятками відсутня цілісна системна політика щодо прав людини. Загальне ставлення до них як до чогось другорядного і незначущого не дають можливості домогтися системних змін на краще.

Стратегічна перспектива: необхідні зміни. Для реалізації таких змін слід перш за все посилити конституційні гарантії прав людини і основоположних свобод, ухвалити новий Кримінально-процесуальний кодекс, провести реформування судової системи і кримінальної юстиції відповідно до ухвалених указами Президента концепцій, змінити пріоритети інформаційної політики, ухваливши законопроекти про доступ до публічної інформації, про інформацію, про суспільне радіомовлення, про громадські організації, і переглянувши законодавство про захист суспільної моралі та практику його застосування.

Необхідно також переробити законопроекти про безоплатну правову допомогу та безоплатні правові консультації громадянам, про порядок проведення мирних зібрань, проект Кодексу про працю, які суттєво порушують права людини. Невідкладною є також необхідність введення посад спеціалізованих омбудсманів з протидії катуванням та поганому поводженню, з протидії дискримінації, з питань свободи інформації та захисту персональних даних та із захисту прав дітей, а також створення регіональних представництв Уповноваженого ВРУ з прав людини.

3. Професійна журналістика — основа відкритого суспільства

Стан. Сьогодні українські ЗМІ досить умовно можна назвати незалежними та професійними. На це є декілька вагомих причин.

В цілому за майже два десятиліття медіа так і не стали в Україні самодостатнім бізнесом, а розглядаються власниками-олігархами як інструменти політичного впливу. Останні, власники великих національних телеканалів, прагнуть впливати на рішення органів державної влади та регулятивних органів у медійній сфері з метою задоволення своїх власних егоїстичних бізнес-інтересів, а не потреб суспільства.

Загрозливих обсягів набула так звана джинса — прихована реклама. Крім того, що бюджет не отримує мільйонів гривень в якості податків з реклами, громадськість вводиться в оману по суті рекламними, а по формі журналістськими матеріалами. Бездіяльність Національної ради з питань телебачення у цьому питанні та цинічно-відверте небажання правоохоронних органів розслідувати такі факти розбещують медіа-власників і менеджерів та спотворюють призначення медіа в очах журналістів.

Відсутність потужних некомерційних ЗМІ (перш за все суспільного телерадіомовлення), які б демонстрували зразки якісної журналістики, змушували б комерційні медіа та журналістів, що в них працюють, конкурувати з продуктом високого ґатунку, боротися за увагу привабливої для рекламодавців, добре освіченої та платоспроможної аудиторії.

Багато українських журналістів фактично ними не є. Вони не мають належної освіти, життєвого досвіду, розуміння місії професії, бажання і навичок опиратися тиску. Через це на них легко впливати.

Сукупність цих факторів унеможливлює становлення вільних ЗМІ в Україні.

Першочергові кроки:

1. Протистояння будь-яким спробам окремих бізнес-угруповань монополізувати вплив на рішення державних органів у медійній сфері та їхній кадровий склад. Це, у тому числі, важливе завдання для громадськості.

2. Створення ефективних механізмів демонополізації та деконцентрації власності на ЗМІ в країні. Неухильне дотримання антимонопольного законодавства.

3. Прояв політичної волі новообраного до завершення процесу створення системи суспільного мовлення в державі.

4. Консолідація зусиль уряду і парламенту у пошуку формату для зменшення кількості державних та муніципальних ЗМІ.

5. Прояв політичної волі на рішучі кроки проти корупції у ЗМІ у всіх її проявах.

6. Спонукання членів Національної ради з питань телебачення та радіомовлення до належного виконання ними повноважень у сфері розподілу частот на різні види мовлення (з урахуванням потреб суспільства) та у сфері здійснення контролю за дотриманням мовниками ліцензійних вимог, рекламного законодавства та закону про вибори.

7. Сприяння підвищенню рівня освіти та виховання журналістів, здатних дотримуватися етичних засад журналістики. Для цього держава має реформувати систему журналістської освіти, беручи за приклад діючі у світі ефективні зразки.

8. Відмова від спроби державного регулювання медіасфери в тих питаннях, в яких світовою практикою доведена доцільність та ефективність саморегулювання галузі.

9. Приведення у відповідність із рекомендаціями Ради Європи та практикою Європейського суду з прав людини положень Закону «Про захист суспільної моралі» та змісту діяльності Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі.

10. Введення обов’язкового письмового погодження змін у законодавстві, яке регулює діяльність ЗМІ, з профільними об’єднаннями — такими, як УАВПП, ІТК, НАМ тощо.

11. Започаткування — спочатку в експериментальному режимі — системи вивчення основ медіа-грамотності у середній школі.

4. Екологізація державної політики та суспільної свідомості — вимога часу

Стан. Зволікання у вирішенні наболілих екологічних проблем, яку демонструє українська влада, надалі є неприйнятним. Не можна перекладати глибокі диспропорції розвитку на плечі майбутніх поколінь, яким доведеться їх вирішувати в умовах найжорсткішого дефіциту історичного часу та ресурсів.

Реалізація цієї мети потребуватиме значних зусиль. Подібно до того, як усвідомлення загроз Чорнобильської катастрофи стало запорукою національної консолідації, що було й передумовою здобуття незалежності, нинішнє бачення системності та глибини екологічної кризи повинно стати одним з найважливіших чинників об’єднання та модернізації України.

В умовах екологічної бездіяльності владної еліти, екологія життя якої тимчасово забезпечена відокремленістю середовища її проживання — домівок, дач, водопостачання тощо, саме громадянам та громадським організаціям належить ініціатива об’єднувати зусилля заради збереження природного світу в рівновазі та цілісності. Це — першооснова життя та безцінної спадщини, котру нам належить передати прийдешнім поколінням.

Принципові напрями дій:

Екологічна політика на основі принципів сталого розвитку та дотримання екологічних прав повинна бути визнана одним з пріоритетів держави. У цьому сенсі новообраному Президенту належало б ухвалити Указ «Про невідкладні заходи щодо підвищення пріоритетності екологічної політики та дотримання екологічних прав», у якому дати доручення уряду розробити проекти Стратегії сталого розвитку України, Стратегії інтеграції положень Оргуської конвенції до національного законодавства, Стратегії розвитку екологічної освіти тощо.

Екологічна освіта для сталого розвитку — як безперервний процес, що охоплює всі вікові та соціальні групи людей через засвоєння ними екологічних цінностей, знань та практик.

Екологічне інформування — як фундаментальна складова екополітики демократичної правової держави. Орієнтація суспільного мовлення на виховання екологічного світогляду, пропагування здорового способу життя.

Розвиток уявлень про екологічні права — як один з пріоритетних напрямів діяльності держави, наукових закладів, НДО. Заслуговує на увагу практика впровадження в деяких європейських країнах інституту омбудсмана з екологічних прав та прав майбутніх поколінь.

Вдосконалення та приведення до міжнародних стандартів норм екологічного права.

Державна підтримка співробітництва з громадськими організаціями, бізнесом, місцевими громадами, заохочення екологічно дружньої діяльності на місцевому рівні.

ВИСНОВКИ

Сьогодні країна має ряд викликів, кожний з яких можна назвати історичним за масштабами та значенням для майбутньої долі держави. Адекватна відповідь на ці виклики визначить успішність українського модернізаційного проекту.

Виклик лідерства. Ключова проблема сьогодні — проблема лідерства. Лідерство — це не обіцянки та соціальні подарунки. Воно передбачає, що політичні лідери не лише декларують необхідність реформ, але й починають їхню реалізацію, несучи тягар відповідальності. Саме цього бракує країні протягом багатьох останніх років. Саме тому Україна дедалі більше відстає від світу, що швидко змінюється.

Інтелектуальний виклик. Сьогодні багато з усталених поглядів на економіку, політику та суспільство досить динамічно та масштабно змінюються. Очевидно, що й сама стратегія модернізації формуватиметься та реалізовуватиметься на тлі такого постійного переосмислення.

Чи є альтернатива модернізації? Ми впевнені — реальної альтернативи стратегії модернізації як якісного оновлення країни немає. Можна дискутувати щодо пріоритетів та механізмів такої модернізації в термінах конкретних реформ, але реалізація проекту модернізації є єдиним засобом не тільки для вирішення нагальних проблем, але й забезпечення динамічного розвитку країни. Враховуючи різке загострення ряду політичних, економічних, соціальних та демографічних проблем можна стверджувати, що альтернативою модернізації може стати деградація суспільства та інституту держави.

До цього часу українська політична еліта не спромоглася чітко сформувати своє бачення модернізуючих реформ. Як засвідчили події останніх років, поведінку української політичної еліти визначають кон’юнктурні інтереси та цілі, причому влада розглядається як інструмент лобіювання останніх. Відсутній механізм зворотного зв’язку між владою та суспільством, що суттєво знижує ефективність як самої влади, так і дієвість громадянського суспільства. За таких умов саме науково-експертна спільнота повинна постійно формувати громадську думку щодо необхідності та напрямів модернізації, у той час як громадянське суспільство має тиснути на владу, аби не дозволити девальвувати саму ідею модернізації.

Нинішня модель країни може проіснувати досить довго як за рахунок лише часткових змін та удосконалень політичної системи, так і завдяки сприятливій світовій економічній кон’юнктурі, але в середньо- та в довготерміновому плані вона не має історичної перспективи.

Рушійною силою процесу модернізації має стати саме внутрішній потенціал країни, адже її здійснення відбувається за умов жорсткої конкуренції на світових ринках. Навряд чи має сенс шукати зовнішніх «партнерів» чи «донорів» в цьому процесі, що не означає відмови від активного використання можливостей, що витікають з міжнародної економічної, політичної та культурної співпраці в різних форматах.

Модернізація в практичному плані передбачає в тому числі елементи шокового характеру та здійснення низки реформ у доволі стислі строки. Тому, коли мова йде про модернізацію, ми не маємо на увазі якийсь виключно еволюційний процес, який триватиме десятиріччями. Звичайно, багато реформ потребують тривалого часу, але це не означає, що з ними слід зволікати.

Ми не намагались сформулювати якийсь універсальний рецепт, що містив би відповіді на всі питання сьогоднішнього буття України. Ми спробували запропонувати бачення модернізації як процесу якісного оновлення країни. При цьому ми не мали на меті написати програму дій та виокремити носіїв модернізаційного проекту.

Донині процес модернізації не став справою сучасної української еліти. Водночас і громадянське суспільство поки що не стало чинником тиску на еліту в цьому напрямі. Сьогодні ми потребуємо об’єднання експертних зусиль, прагматичного підходу до формування політики та суспільної підтримки у питаннях розуміння тривалості трансформаційних процесів, обмеженості процесів та необхідності визначення пріоритетів.

Ця кінцева коротка версія документу враховує основні критичні зауваження, зроблені експертами, представниками громадських організацій, місцевими політиками під час обговорення Стратегії у регіонах України (Львів, Чернівці, Дніпропетровськ, Луцьк, Суми, Харків, Одеса, Сімферополь, Донецьк та Київ). Зауважимо, що оприлюднюючи кінцеву коротку версію, ми не включили до неї підрозділи, які вимагають додаткової роботи експертів з аналізу політики, додаткових громадських обговорень щодо відповідних сфер — освіти, культури, релігійного життя. Останні ми сподіваємося включити до повної версії Стратегії, що буде видано окремою книжкою.

Автори висловлюють щиру подяку всім, чиї зауваження дозволили наблизити положення та рекомендації Стратегії до громадської думки, особливо до думки регіональної громадськості. Це зовсім не означає, що на цьому стратегічне думання громадськості країни має завершитися. Ми сподіваємося, що презентована тут Стратегія, слугуватиме й як опорний документ для подальшої громадської активності з просування системних реформ на всіх рівнях урядування та життя країни, а також для подальшої конкретизації змісту таких реформ представниками громадських організацій та широкою громадськістю.




©2015 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.