Коротка біографічна справка

Михайло Грушевський

Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), де його батько, Сергій Федорович Грушевський після закінчення Київської духовної академії працював вчителем словесності. Виріс на Кавказі. Виховання, розповіді батька та рідкі поїздки в Україну рано збудили в Михайлові зацікавлення та вболівання за долю Батьківщини. Під час навчання в Тифліській гімназії у 1880-1886 рр. почалося свідоме захоплення українською історією та літературою, пошук свого місця у справі служіння Україні.

З 1886 року Михайло продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Грушевському поталанило на справжнього вчителя — відомого історика, професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, захистив магістерську дисертацію.

За рекомендацією В. Антоновича 1894 р. Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. В основу цієї праці була покладена розроблена автором історична схема самостійного розвитку українського народу від найдавніших часів, що аргументовано спростовувало прийняту російською історіографією концепцію про єдину загальноросійську народність-колиску. Послідовники Грушевського назвуть його "Історію України-Руси" метрикою українського народу, поставивши в один ряд з Шевченковим "Кобзарем".

Наукова концепція Грушевського історика про етнічну соборність України стала національним ідеалом Грушевського політика. До 1906 р. він, працюючи на Галичині, широко використовував конституційні свободи Австро-Угорщини для піднесення національної свідомості українства. Коли подібні умови виникли в підросійській Україні, розгортає свою діяльність і в Києві: створює наукове товариство, переносить зі Львова окремі видання, випускає газети, відкриває книгарні.

Грушевський здобув заслужений авторитет провідника українського руху, а отже став небезпечною особою для урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини. З початком І світової війни повертається до Києва, де відразу ж був заарештований. Заслання відбував у Симбірську, Казані, Москві.

Після Лютневої революції в Росії у лютому 1917 р. український народ тримав можливість здобути власну державність. Цю боротьбу очолила Українська Центральна Рада — єдина парламентська інституція, утворена на руїнах самодержавства. Визначальним принципом творення українського парламенту був широкий демократизм. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, товариств, спілок, ради військових, селянських, робітничих депутатів, всіз українських земель та українських колоній-громад, національних меншостей. Легітимність Української Центральної Ради забезпечив Всеукраїнський національний з'їзд. Таємним голосуванням практично одностайно головою українського парламенту був обраний Михайло Грушевський. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери. На політичній арені з'являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні, використовував усі можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність. 1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об'єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь.

І все це в умовах постійного, з перших днів повернення, нагляду репресивних органів ДПУ-НКВС, які зібрали 8 томів наклепів і доповідних на "неблагонадійного" Грушевського. 1931 року вчений змушений був виїхати до Москви, підданий короткочасному арешту у справі так званого "Українського національного центру". Після звільнення до кінця життя Грушевський не почував себе вільною людиною. На початку 1930-х рр. була ліквідована Історична секція ВУАН. Закриті видання, зазнали репресій учні і співробітники. Трагічно загинули в таборах донька Катерина, брат Олександр, племінник Сергій, інші родичі. Бо вони належали до роду Грушевських.

Симон Петлюра

Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.
По завершенні бурси у 1895-1901 рр. навчався в Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно державних настроїв і запрошення до семінарії композитора М. Лисенка.
З 1900 грам. – Член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-демократичну робітничу партію).
Під небезпекою арешту восени 1902 грам. виїхав на Кубань, де працював викладачем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Независимой Громади РУП у Катеринодарі.
На початку грудня 1904 грам. на конференції РУП у Львові виступив проти з’єднання з РСДРП. Трохи місяців навчався на інститутських курсах українознавства у Львові, якими керував Мтр. Грушевський.
У нач. 1906 грам. редагував у Петербурзі партійний орган “Незалежна Україна».
З липня 1906 грам. – Секретар київського щоденника “Рада”, а з літа 1907 грам. по 1908 грам. – Співредактор легального соціал-демократичного журналу “Слово”.
З 1912 грам. – Редактор російськомовного журналу «Російська Життя» (Столиця), в якому публікувалися Мтр. Грушевський, Ц. Донцов, С. Русова, Є. Єфремов, Мтр. Гіркуватий.
У роки 1 світової війни 1914-1918 рр. – трудівник Союзу земств і населених пунктів, голова Українського Армійського Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві “Війна і українського». У даній публікації підтверджував, власне українське лояльно виконують власний борг перед Російською державою і висловлював надію, власне пізніше ставлення російської влади до українського вопросцу поміняється.
Був одним з провідних функціонерів української національно-демократичної революції: з березня 1917 грам. – Член Української Центральної Ради, з травня – голова Українського Армійського Генерального Комітету, з червня – генеральний секретар армійських справ.
На початку грудня 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією – протестуючи проти пробільшовіцької орієнтації керівники уряду В. Винниченка), пішов у відставку.
У січні-лютому 1918 грам. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і енергійно взяв участь у пригніченні більшовицького повстання в Києві.
Під час Гетьманату був призначений керівником в Київське губернське земство і Всеукраїнський альянс земств, організував упорядкування могили Шевченка і Чернечої гірці у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств на початку липня був заарештований.
У період повстання проти гетьманського режиму на початку листопада 1918 грам. звільнений з в’язниці і обраний до складу Директорії УНР.
З листопада 1918 грам. – Керівний Отаман Армії Української Етнічній Республіки.
На початку лютого 1919 грам. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши фактично диктаторські можливості.
На чолі об’єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 грам. брав Київ.
5 грудня 1919 поїхав у Варшаву для організації військово-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди поставили свій підпис у на початку квітня 1920 грам. Варшавський домовленість.
Працюючи над істотою української армії, Петлюра зустрічав протидію будь-яких членів УЦР – дуже пацифістську угоду зайняв Винниченко (в тому числі і в тих випадках, коли було цілком ясним, власне виключно воно здатне виручити Республіку). Ймовірність формувати особисте військо Петлюра отримав в перших числах 1919 року, як скоро більша частина глав УНР почали втікати в іншу державу. Хоча шанси були набагато менше, ніж в 1917 році; Петлюра очолив практично малосилих уряд.
З листопада 1920 грам. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).
31 грудня 1923 поїхав до Австрії, а потім – Угорщини, Швейцарії.
На початку жовтня 1924 грам. оселився в Парижі, де організував газета тижневика «Тризуб» і продовжував дотримуватися прямі обов’язки голови Директорії УНР і Основного Отамана УНР.
Що ж до нарікань Петлюри в єврейських погромах на Україну, треба зазначити, власне, будучи Основним Ватажком військ та головою Директорії УНР, Петлюра всіляко протидіяв погромам – їх чинили в основному зграї під начальством отаманів і так званих «засновників» і деморалізовані частки більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, кілька разів сприймалися документи, які зобов’язалися перешкодити розпалюванню міжетнічної ворожнечі. Розумно, власне законна влада пробувала навести порядок на власній землі (1919 року було видано закон, який поверталися смертну кару – були організовані військово-польові суди), а більшовицькі ватажки і агітатори підбурювали хвилювання і різанину, щоб у наступні дні прийти у вигляді «месії ».
Вбито 25 травня 1926 анархiстом Ш Шварцбардом, який нібито помстився за членів сім’ї, убитих в період єврейських погромів (більшість дослідників вважають, власне він був агентом НКВС, а помста вважається тільки приводом). Крім усього цього, збереглася низка документів, підписаних Петлюрою і націлених проти тих, хто чинив погроми.
Похований на цвинтарі Монпарнас у Парижі

Міхновський Микола Іванович

Микола Іванович Міхновський з 1899 року переселився до Харкова, де за-снував свою адвокатську канцелярію. Це мало величне значення на розвинення на-шої національної свідомості, бо зразу ж він вступив з “Громадою” в найтісніший зв’язок та впливав на “Громаду” в напрямі скріплення наших національних постула-тів та подальшого революціонізування наших думок.

Під впливом Міхновського більш активні члени “Громади” перейшли до пе-реконання в потребі заснувати “революційну партію з гаслами українських полі-тичних і економічних домагань засобами революційними”.

Це сталося 5 лютого 1900 року на організаційних зборах основоположників “Української Революційної Партії”. Основоположниками партії були: Дмитро Анто-нович, Боніфатій Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Оле-ксандр Коваленко та Дмитро Познанський. Ала душу в цю партію вдихнув Микола Іванович Міхновський. На різних сходинах приватного чи громадського характеру він висловлював свої погляди про “необхідність революційної акції та збройної боротьби за права українського народу”.

В протилежність всім теоріям соціалістичних гуртків, які казали, що треба спочатку соціально піднести український народ, тоді тільки можна буде говорити про питання національні. Міхновський казав, що спочатку треба досягти національ-ного визволення засобом революційним, а вже потім тільки можна буде у всій пов-ноті перевести соціальні реформи, потрібні для досягнення добробуту народу, бо “без національного визволення українського народу неможливе і його соціаль-не визволення з темряви, визиску і рабства”.

У листі до російського міністра внутрішніх справ Сіпягіна в 1900 році, що був видрукуваний іменем “РУП” у львівській “Молодій Україні”, з приводу заборо-ни умістити на проектованому тоді пам’ятнику Котляревському напис по-українські, М.Міхновський сказав: ”Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би за-хищалась ціла Росія. Мусить добути своє визволення з рабства національного і політичного, хоч би полилися ріки крові”!

М.Міхновський, хоч сам офіційно до партії “РУП” і не належав, також при утворенні самої партії, так і в її дальшій діяльності ближчої участі не брав, але всі найактивніші члени партії в перших початках утворення її, так і в її дальшій діяль-ності, були під його особистим впливом. Першою публікацією партії була книжечка, написана М.Міхновським під заголовком “Самостійна Україна”. Вона вийшла дру-ком у Львові, заходом В.Старосольського та Е.Косевича. В цій брошурці гасло само-стійної України було поставлено ясно - “Україна для українців”. При чому Україна розумілася, як цілісність усіх етнографічних українських земель. Цією публікацією іменем “РУП” М.Міхновський проголосив “Єдину, нероздільну, вільну, самостій-ну Україну від гір Карпатських аж по Кавказькі”, себто був проголошений прин-цип “Самостійності і Соборності України”, і це стало заповітом для тодішніх укра-їнців і їх нащадків, а сам Микола Міхновський став пророком нашого національного визволення.

Коли РУП-іці цій ідеї зрадили, то зусиллями М.Міхновського була утворена друга партія, а саме: “Українська Народна Партія”, що гасло Самостійності і Собор-ності доповнила соціальними вимогами. Гаслами цієї партії стали: “Самостійна Українська Республіка працюючого ладу, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від капіталу”, а в самій Україні “вся влада належить народові українському”. Своє політичне “кредо” партія “УНП” висловила у відо-мих 10 заповідях, написаних М.Міхновським. Восени 1905 року партія “УНП” ви-дала часопис “Самостійна Україна”, в якому був видрукуваний проект Української Конституції, де був висунутий постулат ”націоналізації землі”, себто – соціалізація в межах українського народного господарства. Так далеко пішов М.Міхновський у со-ціально-економічних питаннях для українського народу.

Сумніви, втрата сил, терпіння повертають деяких назад, але є ті, хто йде до вершини, а коли сили вичерпуються, чекають на зміну, у руки якої можна передати естафету. Такою верхівкою була для нашого народу самостійність. Слова “Само-стійна Україна” стали молитвою, схожою на “Отче наш”, яка дала сили вже на останніх етапах шляху нашим національним провісникам.

Саме тоді, коли з-під ніг вибивають каміння, знаходиться той, хто сильні-ший за попередників, хто встигає перестрибнути на нову платформу.

На рубежі століть, у важкий переломний момент Україна мала такого сміли-вця, який на всю країну вигукнув гасло: “Одна, єдина, нероздільна, вільна, само-стійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі”, немов передчував, бачив наперед, що це станеться, і це сталося саме у цьому столітті. Ним був Микола Міх-новський.

Його ідея змусила народ повірити у те, що ми нація, яка має право на само-стійне існування. Ми завжди мали це право, але вітер історії розгубив сторінки Пе-реяславських статей, залишивши порожнє місце, яким і скористалася країна-протектор.

Міхновський бачив, що його ідея має опонентів, як, прихильників М.Драгоманова чи так званих “українофілів”, але він довів, що його ідея – це не про-сто одна з “пишних, святих ілюзій “, а дороговказ для нашого народу.

Доказ цього дало життя, адже через РУП, УНП, УВО знайшла українська націоналістична ідея свій вияв в ОУН у 1929році, яка діє і сьогодні.

Основна заслуга М.Міхновського полягає не лише в тому, що він висунув ідею самостійності, адже, автономна чи самостійна держава у демократичному сус-пільстві завжди мала б право на національний саморозвиток особистості, а в тому, що це гасло було сказане вголос і переконливо.

Його ідея мала підґрунтя, вона була пояснена. Був вказаний новий шлях роз-витку, з якого наш народ звернув і прийшов до сусідів у рабство: “Україна для укра-їнців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти зброю… Вперед і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореть-ся за народ, то мусить дбати про весь народ, щоб цілий народ не згинув через його необачність”.

М.Міхновський був деякою мірою спасителем для вже зневіреної праці. Ідея самостійності не знайшла відразу практичного втілення, проте зерно було вкинуте, і через 18 років, немов людина, яка досягла повноліття, визріла і пролунала ще раз у 4-ому Універсалі Центральної Ради.

Володимир Винниченко

Коротка біографічна справка

Володимир Винниченко народився у 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП.
З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії
Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.
У своїх спогадах Розалія Винниченко писала, що Володимир народився у робітничо-селянській родині. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокією Павленко.
Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком народився лише Володимир.

Поиск по сайту: