Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Принцип співробітництва і право зовнішніх зносин



Тема 2. Дипломатичні зносини як засіб визнання міжнародної правосуб’єктності, основа міжнародного співробітництва

План

1. Принцип співробітництва і право зовнішніх зносин

2. Визнання міжнародної правосуб’єктність як юридична основа міжнародних відносин

3. Встановлення дипломатичних зносин як визнання de jure

 

Принцип співробітництва і право зовнішніх зносин

Співробітництво держав є однією з цілей Об’єднаних Націй, а обов’язок держав співробітничати, є одним з основних принципів міжнародного права. це випливає зі Статуту ООН

Стаття 1

ООН переслідує Цілі:

1. Підтримувати міжнародний мир и безпеку і для цього приймати ефективні колективні заходи для попередження и усунення загрози миру и придушення актів агресії чи інших порушень миру и проводити мирними засобами, у відповідності до принципів справедливості і міжнародного права, врегулювання чи розв’язання міжнародних спорів чи ситуацій, які можуть призвести до порушення миру;

2. Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправ’я і самовизначення народів, а також приймати інші відповідні заходи для зміцнення загального миру;

3. Здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру і в заохоченні й розвитку поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без різниці в расі, статі, мові, релігії, і

4. Бути центром для узгодження діяльності націй в досягненні цих спільних цілей

 

При цьому, якщо реалізація першої і третьої з зазначених цілей (забезпечення миру і безпеки та розвиток міжнародного співробітництва) покладається, перш за все, на держави, як на суверенні суб’єкти міжнародного права, то досягнення інших двох цілей (розвиток дружніх відносин і діяльність в якості універсального координаційного центру) покладається на суб’єктів міжнародного права, які, на відміну від держав, не є суверенними і ще не мають таких напрацьованих масивів загальновизнаних і кодифікованих міжнародно-правових норм, які б давали можливість говорити про зрілу систему регулювання: це нації (або народи) і ООН.

Так розвиток дружніх відносин між народами, орієнтуючись на міжнародні стандарти захисту прав людини та норми міжнародного приватного права, зачіпає, крім того, безліч не уніфікованих, не кодифікованих і належним чином не інституціалізованих норм і принципів регулювання «горизонтальних» невладних міжнародних відносин – з широким залученням громадських ініціатив, неурядових міжнародних організацій і рухів, зрештою це завдання глобального інформаційного громадянського суспільства.

Так само і створення «Права системи ООН» як окремого блоку правового регулювання, може, вірогідно, стати предметом недалекого майбутнього. Об’єднання й універсалізація всіх міжнародних інституцій в єдину систему з координуючим центром в ООН вже поступово здійснюється: по-перше, завдяки несуперечності діяльності будь-якої міжнародної установи цілям і принципам Статуту ООН, по-друге – шляхом більш тісного співробітництва найважливіших «профільних» міжнародних організацій[1] в «Системі спеціалізованих установ ООН» – на основі їх домовленостей (через ЕКОСОР) з ООН.

Отже можна зробити припущення, що досить скоро може стати актуальним і виділення в окремі змістовні блоки норм і принципів, пов’язаних з другою й четвертою цілями Об’єднаних Націй, які полягають у розвитку дружніх відносин між народами (п.2. ст. 1 Статуту) і у діяльності ООН в якості центру з узгодження дій націй в досягненні їх спільних зусиль (п.4. ст. 1 Статуту).

 

В сучасному ж МП зріле оформлення набули лише дві з зазначених цілей: «право міжнародного співробітництва» і «право міжнародної безпеки». Право міжнародного співробітництва охоплює найбільш широкий спектр галузевої міжнародної діяльності – всі нормальні або «ординарні» її напрямки: саме тут головними методами міжнародно-правового регулювання є «узгодження воль» і «координація дій» і не передбачається ніякого примусу чи «погрози силою».

Право ж міжнародної безпеки виступає як екстраординарне право, що діє при передумовах чи наявності загрози миру і безпеці, цей напрям міжнародного регулювання передбачає відхилення у таких випадках від класичного розуміння міжнародного публічного права, оскільки спирається на застосування примусових заходів, передбачених Розділом VІІ Статуту ООН до держави-порушниці, а це не відповідає сучасному розумінню міжнародної відповідальності держав: Статті про відповідальність (Додаток до Рез 56/83 від 12.12. 2001) передбачають що міжнародна відповідальність може бути лише у вигляді реституції (у вузькому, буквальному сенсі), компенсації і сатисфакції. Примусові заходи в статтях передбачені, але лише як контрзаходи для того, щоб змусити державу припинити порушення і виявити згоду на понесення зазначених видів відповідальності.

Слід звернути увагу, що виділені два напрями регулювання в міжнародному праві: «ординарне» право міжнародного співробітництва і «екстраординарне» право міжнародної безпеки – відповідають двом головним видам відповідальності, які існують всю історію права: «реститутивній» і «репресивній». Реститутивна відповідальність стосується інтерсуб’єктивних відносин, при яких один суб’єкт іншому лише завдав (переважно ненавмисне, або незначних) збитків: публічний мир не порушено, і відповідач не втрачає правосуб’єктності й не зазнає жодної «поразки в правах»: він як надійний партнер і шанований громадянин лише відшкодовує контрагенту збитки, завдані невиконанням (чи неналежним виконанням) своєї частини яких-небудь домовленостей. Репресивну ж відповідальність, як бажання завдати винному страждань і іншим чином покарати його фізично, аж до страти, застосовували до суб’єктів які вчинили діяння, небезпечні для всього суспільства (у варварських правдах це називалося «порушення миру», у кодексі династії Тан «ниспровержение основ» і т. п.).

Право міжнародного співробітництва має «профільний» відповідальний головний орган (ЕКОСОР), через який здійснюється вся координаційна діяльність ООН з організації і регулюванням міжнародного співробітництва.

Право міжнародної безпеки має, в якості такого головного органу, Раду безпеки, яка наділена екстраординарними повноваженнями виносити рішення «не процедурного характеру», що в свою чергу служить підставою застосування до держави-порушниці примусових («позаюридичних» з точки зору класичного міжнародного права) заходів, передбачених розділом VІІ Статуту ООН. Подібні рішення держави-члени ООН мають неухильно виконувати, відповідно до статті 25 Статуту.

Можна звернути увагу на обумовленість засобів, що застосовують до держави порушниці тим, чи розірвані чи не розірвані з нею дипломатичні зносини. Як відомо, такі примусові заходи включають заходи без застосування збройних сил (стаття 41 Статуту) і з застосуванням збройних сил (стаття 42 Статуту). Доки дипломатичні зносини не розірвані, тобто доки за державою-порушницею ще визнають її міжнародну правосуб’єктність, збройні сили до неї не застосовуються. І лише після розриву дипломатичних зносин (які й означають призупинення визнання за державою її міжнародної правосуб’єктності) починається застосування збройних сил, відповідно до ст. 42.

Стаття 2. В реалізації цілей об’єднані нації керуються наступними принципами: викладається шість принципів, з яких принцип співробітництва (в п.5) сформульовано (каузально) як обов’язок надавати допомогу ООН і утримуватися від допомоги державам, проти яких ООН застосовує примусові заходи.

Але розвиток принципів Статут пройшов тривалий шлях трансформації їх в Основні принципи МП, що вперше зафіксовано в «Декларації про міжнародно-правові принципи дружби і співробітництва між державами, відповідно до Статуту ООН» від 24 жовтня 1970 року.

Принцип співробітництва, тобто «зобов’язання держав співробітничати одна з одною у відповідності до Статуту» (п. 4) Декларації) розкривається в наступних тезах:

«Держави зобов’язані, незалежно від розбіжностей в їхніх політичних, економічних і соціальних системах, співробітничати одна з одною в різноманітних галузях міжнародних відносин з метою підтримки міжнародного миру й безпеки і сприяння міжнародній економічній стабільності й прогресу, загальному добробуту народів і міжнародній співпраці, вільній від дискримінації, побудованій на таких розбіжностях.

Для цього держави співпрацюють у напрямках:

а) підтримки міжнародного миру і безпеки;

б) ствердження загальної поваги і дотримання прав людини і основних свобод для всіх і в ліквідації всіх форм расової дискримінації в всіх форм релігійної нетерпимості;

в) здійснення економічних, соціальних, культурних, технічних і торгових міжнародних відносин у відповідності до принципів суверенної рівності й невтручання;

г) у співробітництві з ООН держави члени ООН зобов’язані вдаватися до спільних чи індивідуальних заходів, передбачених відповідними положеннями Статуту.

Держави співпрацюють в економічній, соціальній і культурній сферах, а також в галузях науки й техніки, сприяючи світовому прогресу культури й освіти. Держави зобов’язані співробітничати у сприянні світовому економічному зростанню, особливо в країнах, що розвиваються».

Слід додати, що розкритий в «Декларації про принципи» 1970 р. зміст наступних трьох принципів виявляє тісний їх зв’язок з принципом співробітництва. Так розкриття змісту «Принципу рівноправ’я та самовизначення народів» (п.5) Декларації) включає такі положення:

«… Кожна держава зобов’язана поважати право народів вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток…

Кожна держава повинна сприяти … здійсненню принципу рівноправ’я й самовизначення народів, відповідно до положень Статуту, і надавати допомогу ООН у виконанні зобов’язань, покладених на неї Статутом зі здійснення цього принципу для того, щоб:

а) сприяти дружнім відносинам і співробітництву між державами

б) швидше покласти край колоніалізму, … пам’ятаючи, що підпорядкованість народів іноземному гніту, пануванню й експлуатації є порушенням цього принципу й запереченням основних прав людини та суперечить Статуту ООН.

Кожна держава зобов’язана сприяти спільними й самостійними діями загальній повазі й дотриманню прав людини і основних свобод, відповідно до Статуту.

Розкриття принципу суверенної рівності держав (п.6) Декларації) містить такі пов’язані з принципом співробітництва положення: «Всі держави користуються суверенної рівністю. Вони мають однакові права й обов’язки і є рівноправними членами міжнародного співтоваристванезалежно від економічних, соціальних, політичних чи будь-яких інших відмінностей. Поняття суверенна рівність включає наступні елементи: а) держави юридично рівні; б) кожна держава має права, властиві повному суверенітету; в) кожна держава зобов’язана поважати правосуб’єктність інших держав; г) територіальна цілісність і політична незалежність держав недоторканні; д) кожна держава має право вільно обирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи; е) кожна держава зобов’язана виконувати повністю і добросовісно свої міжнародні зобов’язання і жити в мирі з іншими державами.

Особливе значення для принципу міжнародного співробітництва має принцип добросовісного виконання державами зобов’язань, взятих ними відповідно до Статуту (п.7 Декларації), який розкривається у наступних тезах: «Кожна держава зобов’язана добросовісно виконувати зобов’язання, взяті нею: відповідно до Статуту ООН; … відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права; … відповідно до міжнародних угод, укладених в згідно з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. У випадку, коли зобов’язання з міжнародних угод, суперечать зобов’язанням членів ООН за Статутом ООН, перевагу мають зобов’язання за Статутом».

Системно важливими для подальшого розвитку поглядів на значення принципів Статуту ООН є «Загальні положення» Декларації – друга коротка її частина, яка містить наступні положення: «..При тлумаченні й застосуванні викладених вище принципів останні залишаються взаємопов’язаними і кожен принцип має розглядатися в світлі інших принципів…» (п.2 Декларації);

«…принципи Статуту, втілені у цій Декларації, є основними принципами міжнародного права… і тому ООН …закликає всі держави керуватися цими принципами в своїй міжнародній діяльності і розвивати свої відносини на основі суворого дотримання цих принципів» (п.3. Декларації).

До речі, ці положення послідовно продовжують намір ООН забезпечити дотримання принципів Статуту всім міжнародним співтовариством. Про такий намір свідчить п. 6. ст. 2 Статуту ООН, де сформульовано загалом проігнорований доктриною принцип, за яким Організація наділяється правом і обов’язком у випадках, коли це необхідно для міжнародного миру й безпеки забезпечувати, щоб принципами Статуту керувалися всі члени міжнародного співтовариства.

В продовження цих положень, викладені у пункті 3 Декларації заклики ГА ООН до всіх держав «керуватися принципами Статуту» можна розглядати як волю Об’єднаних Націй надати цим принципам статусу норм erga omnes; заклик розвивати міжнародні відносини на основі суворого дотримання цих принципів – як волю надати цим принципам статусу норм jus cogens.

В Декларації принципів Заключного Гельсінського акту НБСЄ 1975 року принцип співробітництва набуває остаточного оформлення і розкривається у наступних положеннях (Принцип ІХ. Співробітництво між державами):

«Держави-учасниці будуть розвивати своє співробітництво одна з одною, як і з усіма іншими державами, в усіх напрямках, відповідно до цілей і принципів Статуту ООН. Розвиваючи своє співробітництво, держави-учасниці приділятимуть особливе значення питанням, визначеним в межах НБСЄ, здійснюючи свій внесок в умовах повної рівності

Вони намагатимуться розвивати своє співробітництво як рівні, сприяти взаємопорозумінню й довірі, дружнім і добросусідським відносинам між ними, міжнародному миру, безпеці й справедливості. Вони також намагатимуться, розвиваючи своє співробітництво, підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їхніх сподівань, використовуючи, зокрема, вигоди, що випливають з розширення взаємного ознайомлення стосовно досягнень в економічній, науковій, технічній, соціальній, культурній і гуманітарній сферах, вони сприятимуть тому, щоб ці вигоди стали доступними для всіх.

Вони враховуватимуть загальний інтерес щодо скорочення різниці в рівнях економічного розвитку і, особливо, інтереси країн, що розвиваються.

Вони підтверджують, що уряди, установи, організації й люди можуть відгравати належну позитивну роль у сприянні досягненню цілей їх співробітництва. Вони намагатимуться, розширюючи своє співробітництво, як це визначено вище, розвивати міжнародну солідарність на все більш сприятливій і міцнішій основі на благо всіх своїх народів».

Всі принципи, викладені вище, мають першорядну важливість і вони будуть однаково неухильно застосовуватися при інтерпретації кожного з них з урахуванням інших.

 

Отже принципи Статуту і похідні від них основні принципи міжнародного права є основним інструментом реалізації цілей Об’єднаних Націй. А обов’язок держав співробітничати, є одним з основних принципів міжнародного права.

 

Як зазначалося, співробітництво між державами організаційно здійснюється на чотирьох основних рівнях: дипломатичні зносини в широкому обсязі; кодифікація міжнародного права; інституціалізації міжнародних відносин і мирне врегулювання спорів.

Дипломатичні, тобто зовнішні зносини є фундаментальним рівнем діяльності, як в самостійному виявленні, так і при здійсненні кодифікації; інституціалізації; і мирному врегулюванні спорів.

Дійсно процес кодифікації, тобто укладанні міжнародних договорів, починається з визначення «по дипломатичним каналам» тих питань, які потребують першочергової кодифікації. Далі відбувається скликання міжнародної конференції, на якій відбувається обговорення обраної проблеми і укладання відповідного договору. Держави обирають делегації на відповідну конференцію і наділяють главу делегації відповідними повноваженнями, які ретельно перевіряються секретаріатом конференції. Ця перевірка необхідна для того, щоб не було сумнівів, що договір приймається від імені держави.

Так само і заснування міжнародної організації потребує як попередньої роботи на рівні дипломатичних зносин, так і подальшої дипломатичної діяльності держав через їх представництва у міжнародних організаціях

В розв’язанні спорів між державами в переважній більшості випадків віддається перевага неюридичним тобто дипломатичним засобам врегулювання, зокрема стаття 33 Статуту ООН передбачає такі з них як переговори, обстеження, посередництво і примирення. Цей перелік не є вичерпним і при необхідності держави сторони спору можуть використовувати такі дипломатичні засоби як консультації і добрі послуги, створення експертних чи примирювальних комісій та інші засоби. Лише коли ці дипломатичні засоби не дають наслідків, Рада безпеки рекомендує державам звернутися до юридичних процедур, тобто процедур, які передбачають за спільною згодою сторін спору передати його третій стороні, яка уповноважена виносити обов’язкові рішення – арбітражу чи міжнародному суду.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.