Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ФРАНЦІЇ І США



1. Особливості джерел кримінально-процесуального права.

1.1. Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції.

1.2. Особливості джерел кримінально-процесуального права США.

2. Особливості доказування.

2.1. Особливості доказування в кримінальному процесі Франції.

2.2. Особливості доказування в кримінальному процесі США.

3. Альтернативи кримінального переслідування.

3.1. Інститут медіації у Франції.

3.2. "Угоди про визнання вини" в США.

1. ОСОБЛИВОСТІ ДЖЕРЕЛ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції

У Франції всі основні галузі права, в тому числі і кримінально-процесуальне, є кодифікованими. Основним джерелом є КПК, ухвалений в 1958 р. (до цього у Франції діяв Кодекс кримінального слшства — один із п'яти знаменитих кодексів епохи Наполеона Бона­парта). Цей нормативно-правовий акт набрав чинності з 2 березг 1959 р. КПК починається статтею-преамбулою, що містить ключое кримінально-процесуальні принципи, а завершується загальними положеннями.

Кодекс поділено на п'ять основних автономних частин:

1. Законодавча — основна частина, її може ухвалювати, змінювати і доповнювати виший законодавчий орган Франції — Національні збори. Складається ця частина із п'яти книг:

1) "Про провадження за публічним позовом і про слідство";

2) "Про юрисдикції, що вирішують справу по суті";

3) "Про надзвичайні способи оскарження";

4) "Про деякі особливі види провадження";

5) "Про виконавче провадження".

2. Частина, що містить постанови уряду і декрети, які затверджує Державна Рада і які мають стосунок до регламентації провадження у кримінальних справах.

3. Нормативні акти — декрети, більшу частину яких присвячено пенітенціарному режиму.

4. Сукупність актів міністерств І відомств (в основному МВС і Мінюсту), шо стосуються конкретних питань і мають кримінально-процесуальне значення.

5. П'ята частина — це Інструкція із застосування КПК, ухвалена Мінюстом в момент введення кодексу в дію.

У КПК не регламентовано порядок провадження у справах не­повнолітніх І в певних випадках у справах військовослужбовців.

У першій категорії справ провадження регламентується окремим законодавчим актом — Ордонансом від 2 лютого 1945 р.

У другій — особливим законодавчим актом — Кодексом вій­ськової юстиції, затвердженим законом від 21 липня 1982 р., книга лруга якого має назву "Військово-кримінальний процес".

Окрім КПК, норми кримінальне-процесуального права містять­ся в Конституції Французької республіки від 4 жовтня 1958 р. Най­більше їх у розділі 8 "Про судову владу", де закріплено принципи незалежності та незмінюваності суддів, а також правило про те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений свободи.

Норми кримінальне-процесуального права часто стають пред­метом розгляду щодо відповідності їх Конституції. Такий розгляд здійснює Конституційна Рада до набрання нормами чинності. У Французькій доктрині зазначають, шо активна діяльність Кон­ституційної Ради сприяла розвитку нового феномена: так званої ''конституціоналізації кримінального і кримінальне-процесуаль­ного права".

Все більшу роль у кримінальне-процесуальному праві відіграють принципи і норми міжнародного права, що містяться в міжнародних Угодах. Основне місце серед них посідає Конвенція про захист прав людини і основних свобод, підписана в Римі 4 листопада 1950 p., яка стала своєрідною "Конституцією Європи". Франція ратифіку­вала цю Конвенцію законом від 31 грудня 1973 p., і, згідно зі ст. 55

434

435

Конституції республіки, вона набула надзаконного (але не надконс-титуїіійного) характеру'.

На розвиток кримінально-проиесуального права Франції істот­но впливає практика суду у Страсбурзі. Як приклад можна навести рішення суду від 24 квітня 1990 p., яким Францію було засуджено за відсутність детальної регламентації прослуховування телефон­них переговорів як слідчої дії. Це спонукало французьких законо­давців протягом нетривалого строку прийняти закон від 10 липня 1991 p. "Про перехоплення повідомлень, що передаються за до­помогою засобів телекомунікації", одним із завдань якого стало внесення відповідних доповнень до КПК.

1.2. Особливості джерел кріїмінальїю-процесуального права СПІД

Правова система США є доволі складною і своєрідною. В ній співіснують практично "на паритетних началах" федеральна правова система і правова система штатів (так званий "правовий дуалізм").

Федеральне кримінальне-процесу а льне, як і все американське право, становить сукупність норм як писаного, так і неписаного права.

До перших належать, насамперед, норми, шо містяться у таких нормативно-правових актах.

1, Конституція США. В первинному тексті кримінально-процесу­альних норм небагато:

• щодо особливих умов притягнення до кримінальної відпові­дальності конгресменів;

• про правила обмеження дії інституту "хабеас корпус", сутність якого полягає у встановленні судового контролю за законністю та обгрунтованістю арештів;

• про заборону видавати закони, що мають зворотну силу;

• про умови доказування зради США;

• про порядок видачі осіб, які вчинили злочини на території одного штату, на вимогу органів влади іншого штату;

• про обов'язок суддів штатів підкорятися федеральним законам.-

' В Україні існує подібний підхід до застосування міжнародних договорів, пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 Мв 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з ць го приводу зазначено: ''Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про ' що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховно» Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не моя застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше І міжнародний договір У *с!і же час міжнародні договори застосовуються, яки вони не суперечать Конституції України"

436

Більшість норм, що мають кримінальне-процесуальний харак­тер, міститься в 1-Х поправках до Конституції ("Біллі про права"), В них закріплено:

- гарантії законності та обгрунтованості обшуків і арештів;

- право на розгляд справи за певних умов з участю присяжних засідателів;

— заборону двічі притягувати до відповідальності за один і той самий злочин;

- неприпустимість примусу свідчити проти самого себе;

— право користуватися допомогою адвоката для захисту;

право знати зміст обвинувачення;

— право вимагати примусового виклику свідків захисту;

— право мати очну ставку зі свідками обвинувачення;

— заборону вимагати в обвинуваченого занадто велику заставу (як запобіжний захід);

— заборону позбавляти його життя, свободи або майна без за­конного судового розгляду.

2. Федеральні закони Конгресу США — вперше було ухвалено в 1917 р. На сьогодні їх прийнято багато, але вести мову про ґрунтов­ну регламентацію питань кримінального судочинства не можна. До найважливіших федеральних законів, що мають кримінально-процесуальне значення, належать такі:

— про забезпечення безпеки потерпілих, свідків та інших осіб, які сприяють розкриттю злочинів і викриттю винних;

- про гарантії вчасного розгляду кримінальних справ;

- про відшкодування завданої злочином шкоди;

про антитероризм;

- про ефективне застосування смертної кари;

- про насильницькі злочини проти жінок;

— про посилення боротьби з тероризмом.

Окремого закону (КПК), спеціально присвяченого регламента­ції кримінал ьн о-процесуальної діяльності, в США немає.

Федеральні органи влади надають перевагу підзаконним актам і нормам неписаного права.

До підзаконних актів, що містять кримінально-процесуальні норми, належать:

1. Акти Верховного Суду США. Цьому органу чинним законодав­ством делеговано істотні повноваження щодо регламентації правил кримінального судочинства. Акти Верховного Суду США за юри­дичною силою прирівнюються до законів, а іноді навіть мають і більшу силу.

2. Виконавчі накази Президента США, якими він як головно­командувач встановлює, змінює чи доповнює правила судочинства у справах, підвідомчих правоохоронним органам, що діють у

437

структурах, які підзвітні Міністерству оборони або Начальнику служби берегової охорони (прикордонних військ). Зокрема, Прези­дент США видає настанову для військових судів, що, власне, виконує функцію кримінальне-процесуального кодексу для органів військо­вої ЮСТИЦІЇ.

3. Накази та інструкції Генерального атторнея США, зокрема, з питань діяльності федеральних прокурорів, а також ФБР та інших підрозділів департаменту юстиції США, що розслідують кримі­нальні справи.

Неписане право, яке створюють і застосовують федеральні суди, є широко поширеним і має високий авторитет. Із питань тлумачен­ня Конституції США і встановлених нею гарантій прав особи, в тому числі і в кримінальному судочинстві, федеральні прецеденти мають пріоритетне значення. Найвідомішими є прецеденти з таких питань:

— про надання судами штатів матеріально не забезпеченим засудженим, які мають намір оскаржити вирок, копій необхідних матеріалів безоплатно (справа Гріффіна, 1956 p.);

— про вилучення з числа доказів визнань вини обвинуваченими, які вони зробили після того, як їм було відмоаіено у побаченні з захисником (справа Ескобедо. 1964 p.);

— про недопустимість використання у суді заяв обвинуваченого, якщо йому, коли він перебував під вартою, не було роз'яснено право не відповідати на запитання, право на присутність захисника і право мати безоплатного захисника, якщо він не в змозі оплатити витрати з його запрошення; при цьому тягар доказування того, що обвинувачений відмовився від права не відповідати на запитання, покладено на сторону обвинувачення (справа Міранди, 1966 p.);

- про недопустимість доказів, отриманих із порушенням встановлених Конституцією США гарантій законності проваджен­ня обшуків і виїмок (справа Меппа, 1961 p.).

Крим і нально- процесуальне право в штатах багато в чому є схожим на федеральне.

У кожному штаті є своя конституція, в якій містяться прин­ципові для кримінального судочинства положення (наприклад, щодо підсудності кримінальних справ; про умови, за яких має здійснюва­тися попередній розгляд справи суддею; про порядок інструктування присяжних тошо).

Кримтально-працесуальне законодавство складається із законодав­чих актів, прийнятих у різний час для регламентації суто проце­суальних питань (закони і КПК), та законів, ухвалених з інших питань, що містять норми, які регламентують окремі питання провадження у кримінальних справах. Всі ці закони, як правило, об'єднано у відповідних розділах зводу законів, що t практично у всіх штатах.

438

Серед підзакоаних актів штатів особливе значення мають судові правила, що є дуже схожими на відповідні федеральні правила.

Норми неписаного права с важливим джерелом кримінально-процесуального права, їх формулюють суди штатів шляхом поста­новления рішень із питань, що не регламентовано чинним законо­давством, з наступним поширенням цих рішень на аналогічні ситуації (судові прецеденти). Оскільки ситуацій у житті виникає безліч, то норми неписаного права народжуються доволі часто і становлять великий масив. Причому в різних штатах одні й ті самі ситуації у кримінальних справах іноді вирішують по-різному. Ця обставина стала підставою до запровадження механізмів, які б сприяли усуненню розбіжностей у правовій регламентації, парале-лелізму і дублювання. На сьогодні таких механізмів є три:

1) визнання Верховним Судом США недійсними тих джерел права штатів, шо суперечать приписам Конституції США;

2) розробка Національною конференцією уповноважених з уніфікованих правових актів штатів (до її числа від кожного штату входять університетські професори, судді, адвокати, прокурори, інші юристи — всього 200-300 чоловік) проектів уніфікованих законів і наступне ухвалення їх законодавчими зборами штатів. В наш час у сфері кримінального судочинства велику практичну значущість мають такі проекти уніфікованих актів (правил):

— Уніфікований акт про правила доказування 1974 p.;

- Уніфіковані правила кримінального процесу 1987 p.;

- Уніфікований акт про компенсацію шкоди потерпілим від починів 1973 р,;

— Уніфікований акт про досудове затримання 1990 p.; - Уніфікований акт про видачу злочинців 1992 p.;

3) підготовлення Інститутом американського права так званих модельних кодексів.

Норми і приниипи міжнародного права. До цих джерел права в США ставляться доволі консервативно. Якщо в інших державах норми міжнародного права повинні застосовуватися (після рати­фікації відповідних угод), безпосередньо без інкорпорування їх у національне законодавство, то в США традиційно продовжують орієнтуватися на підходи, згідно з якими норми міжнародного права повинні застосовуватися всередині країни тільки після впровадження їх в національне законодавство. До того ж ратифіковані США міжна­родні договори не зумовлюють автоматичного скасування положень як федерального, так і права, що діє в окремих штатах.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

І. Кримінально-процесуальне право Франції Є кодифікованим, а в США діють окремі закони, в яких вирішуються питання про­вадження у кримінальних спрарах.

439

2. Норми міжнародного права для кримінально-процесуального права Франції є визначальними ("надзаконними") і починають діяти після їх ратифікації, незважаючи на те, чи інкорпоровані вони в національне законодавство. Б США норми міжнародного права можуть застосовуватися всередині країни тільки після впровадження їх у національне законодавство.

2. ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ

2.1. Особливості доказування в кримінальному процесі Франції

Особливості доказування в кримінальному процесі Франції по­лягають у трьох основних моментах.

1. Тягар доказування. Цю проблему аналізують у літературі через співвідношення з принципом презумпції невинуватості (запро­ваджений до КПК Франції законом від 15 червня 2000 p.). Згідно з цим принципом встановити винуватість особи повинна сторона обвинувачення. Отже, тягар доказування покладено на прокура­туру, яка пред'являє обвинуваченому порушений нею публічний позов, і на цивільного позивача, який пред'являє йому ж цивільний позов. Однак на обвинувачення не покладено тягар доказування всіх обставин справи — наявність деяких зобов'язаний доказати захист (див. нижче).

Обвинувачення повинно доказати три групи обставин (це основ­ні обставини справи):

1) відсутність деяких формальних обставин, що виключають про­вадження в справі, таких, як акт амністії, скасування відповідного кримінального закону, сплив строків давності притягнення до кри­мінальної відповідальності тошо;

2) так званий "матеріальний елемент злочину", тобто те, шо мало місце злочинне діяння, що його вчинила конкретна особа, що діяння вчинено за обставин, що обтяжують відповідальність, тощо;

3) винність особи у вчиненні злочину, тобто наявність у її діях умислу або необережності.

Захист вправі спростовувати ці обставини, але не зобов'язаний цього робити, шо випливає з принципу презумпції невинуватості.

Принцип презумпції невинуватості "не є догмою", тому в деяких випадках тягар доказування переходить на захист:

1) у певних категоріях справ, пов'язаних з окремими видами злочинів (спеціальні правила про тягар доказування);

440

2) у всіх категоріях справ, коли йдеться про доказування деяких обставин справи (загальні правила про покладання тягаря доказу­вання на захист).

На виконання загального правила саме захист повинен доказати наявність обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад необхідної оборони). Іноді суди вимагають, щоб захист доказав суб'єктивні обставини, які роблять кримінальну відповідальність неможливою, наприклад неосудність у момент вчинення діяння. Захист доказує також: наявність імунітету від кримінальної відпо­відальності, факт засудження за той самий злочин у закордонній державі та ін.

Спеціальні випадки є досить чисельними. Наприклад, згідно з п. З ст. 225-6 КК Франції особа визнається винною у звідництві, якшо вона "за неможливості обгрунтувати джерела доходів, які відпо­відають її способу (характеру) життя, проживає з особою, котра систематично займається проституцією...". Інший приклад — ст. 418 Митного кодексу, де вказано, що товари, вилучені в митній зоні у зв'язку з відсутністю належних документів, презюмуються контра­бандою.

Отже, проблему тягаря доказування вирішено в законодавстві Франції неоднозначно, шо ставить під сумнів реальне існування у цій країні принципу презумпції невинуватості.

Тягар доказування покладено і на слідчого суддю (в ході попе­реднього слідства), і на суд (під час судового розгляду справи). Вони зобов'язані встановити істину в справі незалежно від ініціативи сторін і відповідно вправі самостійно здійснювати доказування.

2. Засоби доказування. Загальним принципом французького до­казового права є принцип свободи доказів', "за винятком випадків, коли закон передбачає інший порядок, наявність злочинних діянь може бути встановлена за допомогою будь-якого виду доказів, а суддя ухвалює рішення на підставі свого внутрішнього переко­нання" (ч. І ст. 427 КПК). Це означає, що будь-який доказ є допус­тимим, незалежно від того, зазначений він у законі, чи ні.

Однак існують і винятки з цього принципу. Одні з них стосу­ються всіх кримінальних справ, а інші — тільки певних їх кате­горій:

1) гарантують адвокатську таємницю: "письмовий доказ не може бути отриманий із листування між підсудним і його адвокатом" (ст. 432 КПК);

2) згідно зі ст. 537 КПК правопорушення (найменш тяжкі по­рушення кримінального закону) доказуються протоколами і ра­портами, складеними співробітниками судової поліції. Це істотно формалізує процес доказування і є відмовою від принципу свободи доказів.

441

Французьке доказове право, допускаючи свободу у визначенні видів доказів, які використовуються в процесі доказування в кримі­нальній справі, досить суворо регламентує процедуру їх збирання (принцип "законного режиму збирання доказів"). Іншими словами, обставини справи можуть доказуватися за допомогою будь-якого виду доказів, але це не означає, що докази можна збирати будь-яким способом. У той же час, у законі немає прямої заборони або інших чітких вказівок, які обмежують процесуальну ініціативу поса­дової особи, яка веде процес. Це розуміють на практиці і в теорії як дозвіл здійснювати будь-які процесуальні дії на власний розсуд, незважаючи на те, що про них не згадано в КПК. Отже, відсутність вичерпного переліку видів доказів доповнюється відсутністю вичерп­ного переліку процесуальних дій, дозволених у процесі доказування.

Докладно регламентовано тільки ті засоби доказування, в про­цесі провадження яких істотно зачіпають права особи. До них, на­самперед, належать: показання обвинуваченого, показання свідків, висновок експерта, протоколи полішйних і слідчих дій.

3. Доказова сила. Проблема доказової сили пов'язана з оцінкою доказів, тобто з питанням про те, яку силу має той чи інший доказ, як їх слід оцінювати і яким чином суддя повинен ухвалювати рішен­ня, якщо він має певну сукупність доказів, які часто суперечать один одному.

Вільна оцінка доказів — загальне правило, яке, однак, не є аб­солютним. Винятком з нього є особлива доказова сила, яка нада­ється в деяких випадках поліційним протоколам і рапортам. Поряд з протоколами (рапортами), які визнають "рядовими" доказами, е дві інші їх категорії:

1) протоколи, шо мають силу наперед встановленого доказу, доки не буде доведено зворотне (використовуються е справах про право­порушення (ст. 537 КПК) і проступки (ст. 431 КПК). Фактично тут існує спростовна презумпція істинності протоколу (рапорту) дізнан­ня (може бути спростовано за допомогою письмових документів або показань свідків);

2) протоколи, що мають силу наперед встановленого доказу, до­ки не буде ухвалено рішення про їх підроблення. Тут передбачено необхідність їх спростування не просто шляхом надання інших доказів, а подання заяви про підроблення протоколу, яку розглядає Касаційний суд. Доки останній не визнав такий протокол підроб­леним, його доказова сила є абсолютною для судді. Такі протоколи можуть бути доказами тільки за вузьким колом проступків.

2.2. Особливості доказування в кримінальному процесі США

Особливості доказування в кримінальному процесі США зумов­лено розумінням кримінального процесу як суперечки між обви-

нувачем і обвинуваченим, шо відбувається у суді з приводу пред'яв­леного обвинувачення. ЦІ особливості виявляються в кількох аспектах.

1. Положення пред'явленого обвинувачення і відповідне визначення його змісту є істотним чинником, що визначає одне з центральних питань доказового нрава — питання про мету доказування, іншими словами — про необхідність і можливість встановлення Істини при розгляді конкретної кримінальної справи. В американській кри­мінально-процесуальній доктрині панує погляд, що кримінальний процес — це не та суперечка, в ході якої має народжуватися істина. Кожний з його учасників приходить в суд захищати свої інтереси; обвинувач, зокрема державний, — домагатися засудження і пока­рання особи, яку притягають до кримінальної відповідальності, а обвинувачений (підсудний) або його захисник - "відбиватися" у будь-який спосіб від обвинувачення. Цілком зрозуміло, що їх цілі в такому судовому протиборстві несумісні з метою встановлення істини. Вони прагнуть до захисту свого інтересу, "виграшу" своєї справи. Щодо суду, то він відповідно до такого доктринального трактування покликаний фіксувати, кому вдалося "виграти", "пе­реможця судової дуелі", "боротьби", а не істину. Отже, суддя не є активним шукачем істини у справі, яку він розглядає.

2. Доказування в США здійснюється за стандартами двох рівнів. Суди можуть зажадати високого стандарту (рівня) доказування (до­кази мають виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпотези про винуватість), а в інших — явно зниженого ("переваги доказів"). Коли і в якій конкретній ситуації (наприклад, при вирішенні питан­ня про винуватість підсудного, встановлення обставин, що виключа­ють допустимість доказів, оцінці добровільності визнання підсудним своєї вини, законності утримання під вартою) допустимо використо­вувати якийсь з цих стандартів — практично залишено на розсуд суддів. Однак у будь-якому випадку порівняно високий стандарт, що вимагає, щоб рішення ухвалювалося на основі "гіпотези про винність", є далекий від орієнтування на досягнення Істини. Будь-яка гіпотеза — лише припущення, а не достовірне знання чогось.

3. Трактування кримінального процесу як суперечки обумовлює також вирішення питання про доказове значення визнання обвинува­ченим своєї вини. Цьому різновиду доказів заздалегідь дано явно за-вишену оцінку. В її основу покладено той факт, що до цього часу і доктрина, і практика (судова і законодавча) виходять із такого по­силання: якщо кримінальний процес — це суперечка, і якщо один Із її учасників (обвинувачений) визнає себе винним ("таким, що зазнав поразки"), то тим самим втрачає сенс продовження такої суперечки, Go те, що вважається у будь-якій справі суперечливим (факт вчинення злочину конкретною особою), після заяви обви-

442

443

нуваченого про те, що він визнає себе винним, припиняє бути таким. Від позииії обвинуваченого значною мірою залежать дії поліції у ході досудового провадження. Якщо така особа погоджується з тим, що ставиться їй у провину (в чому підозрюють або обвинувачу­ють), то не треба шукати даних, які б могли її викрити, бо вони не знадобляться у суді. Визнання обвинуваченим своєї вини відкриває можливість для спрошеного закінчення кримінальної справи з до­помогою переговорів з приводу так званої "угоди на випадок визнання вини". Визнання вини може також бути підставою для того, щоб журі присяжних не комплектувалось І судова перевірка доказів, в тому числі обвинувальних, не здійснювалась. Отже, визнання обвинуваченим вини веде до його автоматичного засуджен­ня. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту "оголошення себе винним", який настільки широко поширений на практиці, що переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення, а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений дав стверджувальну відповідь на питання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення ?"*.

4. Норми доказового права США орієнтовано переважно на вирі­шення конкретних (приватних) питань, а саме: про коло осіб, яких можна викликати як свідків; про умови, за яких особа може бути свідком (вік, психічний стан, присяга тошо); про доказове значення впізнання і умови його правомірності; про правила усунення від давання показань свідка, який змінив свої показання не на користь сторони, яка його викликала; про порядок встановлення факту за­судження свідка у минулому; про допустимість у справах про статеві злочини надання доказів, що стосуються манери потерпілої носити одяг; про деякі особливості дослідження доказів у справах про незаконний обіг наркотиків тощо. Таку докладну регламентацію зумовлено тим, що присяжні, які розглядають справу, не мають юридичної освіти.

5. Класифікація доказів дешо відрізняється від вітчизняної. Наприклад, існує поділ доказів на судові та позасудові; задовільні (заслуговують на довіру) і незадовільні (не заслуговують на довіру).

' У континентальній "кримінальне-процесуальній американістиці" до цього часу часто цитують фразу міністра юстиції США, висловлену вже досить давно і опубліковану "N'ew York Times" 11 серпня 1970 р. (с. 24), про те, що якби число випадків '"оголошення себе винним" становило не 90% від загальної кількості розглядуваних сулами справ, а, припустимо, 80% (на перший погляд, розбіжність не така вже й велика), то відразу знадобилося 6 двократне, як мінімум, збільшення корпусу суддів і судового персоналу (Ceiiras J. La celeritc de la procedure penale dans le droit des Etats-Unis // Revue intemalionale de droit penal. Vol. 66. 1995. № 3-4 P 511 — щіт. за: Галоеко Л. В. Альтернативы уголов­ному преследованию в современном праве. — СПб., 2002. — С. 180).

444

Для кожного виду доказів встановлено специфічні правила визна­чення належності та допустимості,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. У кримінальному процесі Франції:

— тягар доказування покладено на сторону обвинувачення і тільки в деяких випадках — на сторону захисту;

принцип свободи доказів врівноважується принципом закон­ного режиму збирання доказів;

існує спростовна презумпція істинності протоколів і рапортів, складених поліцією (дізнанням).

2. У кримінальному процесі США:

— не існує вимоги щодо обов'язкового встановлення істини у кримінальній справі (кримінальний процес це не та суперечка, в ході якої народжується істина);

— доказування здійснюється за стандартами двох рівнів: 1) висо­кого (докази повинні виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпо­тези про винність); 2) зниженого ("переваги доказів");

— визнанню обвинуваченим своєї вини заздалегідь дається явно завищена оцінка.

3. АЛЬТЕРНАТИВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ"

У світі існує дві кримінальне-політичні концепції реакції на злочини:

1) класична концепція — переслідування державою в публічному порядку (в загальносуспільних інтересах) всіх осіб, які вчинили злочини, і призначення їм за рішенням суду кримінального пока­рання (переважає а Україні);

2) "альтернативна " концепція — відмова держави иід пересліду­вання із застосуванням певних альтернатив (доволі широко вико­ристовується в державах розвиненої демократії).

Альтернативи кримінальному переслідуванню — це такі форми ре­акції на злочин, які пов'язані:

• по-перше, з відмовою від класичного кримінального переслі­дування (в процесуальному сенсі) і покарання (в матеріально-пра­вовому сенсі);

• по-друге, з виконанням особою, яка підлягає кримінальному переслідуванню, певних умов, що є підставою для її звільнення від такого переслідування.

' Піл час викладення цього питання використано положення монографії Л. В. Головка (Головко Л. В. Альтернативы уголовному преследованию в совре­менном праве. - СПб., 2002. - С. 92-121, 178-185).

445

Деякі з них вже було розглянуто раніше (в лекції "Особливості провадження у кримінальних справах про неповнолітніх" — вирі­шення кримінальне-правових конфліктів на сімейних конферен­ціях s Новій Зеландії).

8. І. Інститут медіани у Франції

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада при ООН ухвалила резолюцію "Про основні принципи програм відновлюючого право­суддя у кримінальних справах", яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновлюючого правосуддя у національне судочинство, [снує декілька моделей подібного право­суддя, і найпоширенішою його формою є програми примирення жерта і правопорушників (медіація).

Відповідно до Рамкового рішення ради Європейського Союзу "Про положення жертв у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р. медіація у кримінальних справах — це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи — медіатора.

На підставі цього рішення всі країни Європейського Союзу зо­бов'язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між жертвою та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва. Причому до 22 березня 2006 р. всі країни ЄС в обов'язковому порядку повин­ні ухвалити закони, які б забезпечували проведення посередництва в кримінальних справах1.

У Франції прокурор, який вирішує питання про порушення публічного позову (за вітчизняною термінологією -- "порушення кримінальної справи"), вправі на власний розсуд оцінювати доціль­ність кримінального переслідування в кожному окремому випадку.

Вважають, що медіація зародилася у місті Баланс. Місцевий про­курор, аналізуючи дрібну злочинність, дійшов висновку, що тради­ційна кримінальна юстиція "не здатна усунути незначні конфлікти; навпаки — вона їх тільки загострює". Прокурор, звичайно, може на підставі принципу доцільності кримінального переслідування прийняти рішення про відмову в порушенні публічного позову. Однак у такому разі він "залишає незадоволеним потерпілого і куль­тивує у злочинця почуття безвідповідальності". З цієї причини Голова трибуналу інстанції І Прокурор Республіки Баланса спробували віднайти третій, "нестандартний" спосіб вирішення кримінально-правового конфлікту. Ним і стала медіація, яка існувала спершу як

лравозастосовна процедура без правової регламентації. Сутність медіації полягає у такому.

1. Особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння, відшкодовує шкоду відповідно до мирової угоди, що 'її укладають сторони, а прокурор відмовляється від порушення публічного по­зову.

2. Для вирішення питання про примирення сторін залучають арбітра. У Балансі вирішили запрошувати для цього авторитетних нейтральних осіб, які знають місцеве населення і не наділені влад­ними повноваженнями щодо сторін (свого роду "третейських суд­дів"). У різних кварталах міста за допомогою Комунальної ради запобігання злочинності було обрано від 4 до 6 осіб як штатних громадських "примирювачїв".

Прокурор, вирішивши, що доцільно замість традиційного кри­мінального переслідування застосувати примирювальну процедуру, відбирає двох із цих осіб і передає їм справу. В разі досягнення примирення самі ж громадські арбітри і контролюють виконання умов угоди.

Якщо ж сторони не примирилися або не виконують умов угоди, справу повертають прокуророві, який вирішує питання про її по­дальшу долю відповідно до вимог КПК.

Пізніше, спочатку 2 жовтня 1992 р. згідно із Циркуляром міністра юстиції Франції, а потім і Законом від 4 січня 1993 р. про внесення змін і доповнень до К.ПК медіація дістала правову регламентацію.

Протягом останніх років активізувався рух за впровадження програм примирення у Східній Європі, і на особливу увагу заслуго­вує досвід Польщі. Серед країн колишнього СРСР лідером є Росія, де програми медіації діють протягом кількох років у 10 містах, зокрема у Москві, Пермі, Тюмені, Іркутську'.

3.2. "Угоди про ші.інішня вини'' в США

Цей американський (англосаксонський) кримінально-процесу­альний інститут є найвідомішим і найбільш вивченим серед віт­чизняних спеціалістів. Причина такої уваги наших учених до цього інституту полягає в тому, що він найбільш "контрастує" порівня­но з вітчизняним принципом встановлення істини у кожній кримі­нальній справі.

"Угоди про визнання" отримали процесуальне оформлення в США в XIX ст., де спочатку вони існували як правазастосовний за­хід (так само, як і медіація у Франції). Поступово їх було офіційно визнано і законодавцем, і суддями. Зокрема, в 1968—1970 роках

Юридичний вісник України. — 2005. — 22—28 січня. — С. 12.

Юридичний вісник України — 2005. — 22—28 січня. — С. 12.

446

447

Верховний Суд США у низці своїх рішень у конкретних справах визнав конституційність практики "угод про визнання", фактично остаточно їх легалізувавши.

Сутність інституту "угоди про визнання вини" можна розкрити через такі положення:

1. В американському кримінальному процесі, як відомо, перед судом ніколи не ставилося завдання щодо встановлення об'єктив­ної (матеріальної) істини, тобто;

• з'ясування всіх фактичних обставин справи;

• їх юридичної кваліфікації;

• прийняття належного рішення в інтересах абстрактного пуб­лічного правопорядку (безвідносно до того, на чому наполягають сторони).

У цьому сенсі функцією американського суду є не неупередже-не самостійне дослідження у кримінальній справі, а неупереджене вирішення суперечки між двома сторонами, шо змагаються.

Звісно, це не означає, шо суд є байдужим до істини. Він прагне встановити істину, але лише тією мірою, наскільки це є необхід­ним для того, щоб правильно вирішити суперечку. Тобто амери­канський суддя є не "дослідник", а "арбітр".

2. Змагальність визнається в американському процесі більшою цінністю, ніж абстрактне прагнення до об'єктивної істини.

Між принципами об'єктивної істини і змагальності є зворотна пропорція: чим меншою мірою суд зобов'язаний шукати істину офіційно, тим більшою мірою рух кримінального процесу і доля кримінальної справи визначаються процесуальною позицією сторін (ступенем їх активності).

Суд є пасивним у збиранні доказів. Останні подають сторони, які переконують суд у правильності своєї позиції.

3. За такого підходу відмова однієї із сторін від "змагання" зі своїм процесуальним опонентом має зв'язувати суд під час прий­няття ним рішення по суті справи (йдеться про певну подібність цинільних процесуальних відмови від позову і визнання позову).

Якщо від кримінального переслідування відмовляється сторона обвинувачення, то суд не вправі постановити обвинувальний вирок навіть у тому разі, якщо він переконаний у його повній обгрунто­ваності.

І навпаки, якщо обвинувачений визнає себе винним, то суд, пере­конавшись у добровільності визнання, зобов'язаний винести обви­нувальний вирок і призначити покарання без проведення судового слідства (навіть у скороченому обсязі).

4. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксон­ського інституту "оголошення себе винним", про шо вже йшлося. Переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення,

448

а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений відпо­вів "так" на запитання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення?"

5. Таке трактування змагальності в цілому та інститут "ого­лошення себе винним" і породили специфічний феномен судочин­ства — "угоди про визнання".

Оскільки визнання особою вини повністю позбавляє обвинува­чення від тягаря доказування і абсолютно зв'язує суд, то за відсут­ності суворо формалізованого попереднього провадження (де справу веде слідчий суддя, слідчий тошо) ніхто не заважає обвинуваченню і захисту "домовитися" таким чином, щоб обвинувачений визнав себе винним і був підданий кримінальному покаранню в обмін на певні "пільги", наприклад:

• виключення із обвинувального акта окремих епізодів обвину­вачення;

• більш м'яку (пільгову) кваліфікацію злочину тощо. Оскільки суд зв'язаний не тільки визнанням вини, а й межами

пред'явленого обвинувачення, то сторони за наявності "угоди" га­рантують для себе певні процесуальні та матеріально-правові блага, хоча і в "компромісному" варіанті.

6. Часто до перемовин між сторонами залучаються і судді. Суд до укладання угоди не повинен називати обвинуваченому міру по­карання. Інакше визнання ним вини розцінюватиметься як таке, що здійснено під тиском, а отже, і як юридичне нікчемне.

В юридичній літературі (Л. В. Головко) вважають, шо "угоди про визнання" є лише частковим звільненням від кримінального переслідування, бо особа легально звільняється від переслідування за вчинення інших злочинів (за винятком тих, за які вона переслі­дується в класичному порядку).

Окрім того, обвинувачений не усуває шкідливих наслідків вчи­нених діянь. Особа лише полегшує обвинуваченню притягнення "себе" до відповідальності за вчинення певних злочинів, за що от­римує від нього щось на зразок "індульгенції" за інші злочини.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. У західних державах альтернативні способи вирішення кримі­нально-правових конфліктів застосовуються доволі широко.

2. Медіація застосовується у Франції тільки на стаді: вирішення прокурором питання про порушення публічного кримінального по­зову, в разі примирення сторін особа, яка вчинила злочин, повністю звільняється від кримінального переслідування.

3. "Угоди про визнання" у США є частковим звільненням від кримінального переслідування, їх укладають у стадії судового роз­гляду.

449

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Кримінальне-процесуальне право Франції є кодифікованим. У США не існує єдиного кодифікованого законодавчого акта, який би визначав порядок провадження у кримінальних справах.

2. Конституції Франції і США (так само, як і Конституція України) містять багато кримінально -процесуальних норм. У фран­цузькій доктрині досліджується новий феномен — " конституціє на лізація кри мін альн о -процесуального права".

3. Тягар доказування у Франції покладено на сторону обвинува­чення, а у США — як на сторону обвинувачення, так і на cтopo^ захисту.

4. У Франції, так само як і в США, ставляться підвищені вимопі щодо законності процедури збирання доказів.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та навчально-методичні джерела

1. Боботов С. В. Правосудие во Франіши. — М-, 1994.

2. Головко Л. В. Дознание и предварительное следствие в уголовном процессе Франции. — М., 1995.

3. Гуценко К. Ф. Основы уголовного процесса США. — М., 1993.

4. Гуценко К. Ф., Головко Л. В., Филимонов Б. А. Уголовный процесс западных государств. — М., 2002.

5. Калиноеский К. Б. Уголовный процесс современных зарубежных го­сударств. — М., 2000.

6. Махов В. Н., Пешков М- А. Уголовный процесс США (досудебные стадии). — М., 1998.

7. Михеенко М. М., Шибико В. П. Уголовно-процессуальное право Ве­ликобритании, США и Франции. — К., 1988.

8. Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльне кримінальне-процесу­альне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США. — К., 1999.

9. Петрухан И. Л. Уголовный процесс зарубежных государств. — М., 1996.

10. Стойко Н. Г., Семухина О. Б. Уголовный процесс в США. — Крас­ноярск, 2000.

11. Филимонов Б. А. Основы теории доказательств в германском уго­ловном процессе. — М., 1994.

12. Cedras J. La justice penale aux Etats-Unis. — Paris, 1990.

13. Larguier J. La procedure penale. — Paris, 1994.

14. Pradel J. Droit penal. T. 2. Procedure penale. — Paris, Cujas, 1997.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ВСІХ ТЕМ

Норматнвно-правові акти

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. № ЗО. - Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради Укра­їни. - 2001. - № 25-26. - Ст. 31.

3. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1961. - № 2.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадя­нина" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред- В. Т. Мшіяренка. — К., 2004.

Наукові та навчальне-методичні джерела

1. Горбачев А. В. Уголовный процесе Украины (Структур но-л о гиче с кие схемы): Учебн.-метод, пособ. — Харьков, 2002.

2. Гумін О. М., Сибірна Р. І., Сергієнко Л. О., Устюгова О. Є. Криміналь­ний процес України (у питаннях та відповідях): Навч.-метод, посіб. -Львів, 2002.

3. Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Навч. посіб. — К., 2003.

4. Кримінальний процес України: Підручник / За ред. Ю. М. Грошевого, В. М. Хотенця. — Харків, 2000.

5. Лооойко Л. М. Кримінальне-процесуальне право: Навч. посібник для підготовки до держ. Іспиту. — Дніпропетровськ, 2004.

6. Маляренко В. Т., Коваленко Є. Г. Кримінальний процес України: Підручник. — К., 2004.

7. Михеенко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Кримінальний промес України: Підручник. К, 1999.

8. Мураеин А. Б. Уголовный пронесе: Учебн. пособ. — Харьков, 2000.

9. Тертишник В. М. Кримінально-проиесуальне право України: Під­ручник. — 4-е вид., доп. і перероб. — К., 2003.

10. Янович Ю. П. Уголовный пронесе Украины: Пособ. по подготовке к гос. (выпускному) экзамену. — Харьков, 1997.

450

451

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.