Форми захисту прав і законних інтересів громадян і організацій

При порушенні прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також при будь-якій загрозі порушення права в майбутньому й при відсутності добровільного відновлення порушеного права в потерпілого завжди виникає об'єктивна потреба застосування певних засобів або способів захисту стосовно зобов'язаної сторони.

Способи захисту права звичайно встановлюються нормами ма­теріального (регулятивного) права. Так, основні способи захисту цивільних прав перелічені в Цивільному кодексі України. Стаття 16 ЦК України говорить, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав і інтересів можуть бути:1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішень, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Крім «способу захисту права» існує також і «форма захисту права», що є категорією процесуального характеру.

Під формою захисту права в цивільному судочинстві варто розуміти обумовлену законом діяльність компетентних органів щодо захисту права, що полягає у встановленні фактичних обставин цивільної справи, застосуванні відповідних норм права, визначенні способів захисту права й винесенні рішення.

Чинне законодавство передбачає громадську, адміністративну і судову форми захисту права, установлюючи пріоритет судового захисту права.

При встановленні форм захисту права враховується характер прав і інтересів, їхня спірність або безспірність, необхідність опера­тивного захисту й інші фактори. Велике значення при цьому мають правові традиції, а також прагнення до дотримання загальноприйнятих демократичних стандартів у забезпеченні права на захист.

До громадської форми захисту прав належить самозахист і врегулювання спору про право. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19 ЦК). Це найдавніша форма правового захисту. Вона найбільш проста, але результативна. Разом з тим при самозахисті велика небезпека вчинення неправомірних дій, прояву незаконності з боку суб'єкта, що захищається. Тому ЦК спеціально підкреслює, що «способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушено, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням».

Самозахист правомірний у деяких передбачених законом випадках: необхідна оборона; крайня необхідність; безакцентне списання кредитором з банківського рахунку боржника суми заборгованості.

Для самозахисту характерна та обставина, що правозахисні дії вчинює сама зацікавлена особа без і поза будь-якою нормативно-правовою регламентацією.

Урегулювання спору про право — це спільні дії сторін, що спе­речаються, щодо ліквідації існуючого конфлікту. Суть урегулювання спору зводиться до того, що особа, чиї права дійсно чи уявно порушені чи оспорюються, у нормативно встановлений строк у писемній формі доводить свої вимоги з долученням відповідних документів до відома другої сторони. Остання, розглянувши заяву, повинна в певний строк або задовольнити претензію, або надіслати вмотивовану відмову.

Переваги врегулювання спору полягають у простоті й швидкості, його доцільності й ефективності.

Адміністративний порядок захисту права полягає в тому, що у випадках, передбачених законом, органи державного управління або місцевого самоврядування можуть без виклику зацікавлених осіб і поза діючою процедурою ухвалити рішення щодо відновлення порушеного права або про усунення юридичних невизначеностей.

Кожна з названих форм захисту ефективна в певній сфері і має свої переваги, а також деякі недоліки. Так, перевага адміністративної форми

— швидкість захисту, а в числі недоліків називають непристосованість до вирішення складних спорів і схильність відомчому впливу.

Перевага громадської форми (наприклад третейського судочинства)

— здатність оперативно, з урахуванням згоди сторін і при мінімальному сприянні державних органів захистити приватноправові інтереси. Основним недоліком її застосування на сьогоднішній день є відсутність традиції її використання громадянами і юридичними особами для захисту своїх цивільних прав, за винятком захисту прав у сфері зовнішньої торгівлі, де така практика вкоренилася.

Отже, несудові форми захисту права мають потребу в значному вдосконаленні. Адміністративна і громадська форми захисту су­б'єктивних прав можуть бути досить ефективні лише за умови судового контролю за діями адміністративних і громадських органів як гарантії законності їхньої діяльності.

Загальновизнано, що найбільш досконалою формою захисту права є судова форма.

Характер судового захисту дозволяє вважати його універсальним, а тому найбільш ефективним способом захисту порушених прав і свобод особи. Основною рисою судового захисту є його необмеженість, або загальність.

Судова форма захисту характеризується наступними перевагами:

1) судовий захист поширюється на необмежене коло осіб;

2) судовому захисту підлягають усі без винятку права і свободи, що належать індивідові, як в силу прямої вказівки Конституції України й інших законів, так і тих, що не мають нормативного закріплення, але не суперечать закону;

3) захист здійснює спеціальний орган — суд, створений тільки для розгляду спорів про право;

4) суд вирішує заявлені вимоги на основі застосування норм ци­вільного, сімейного, трудового та іншого права в порядку цивільної юрисдикції;

5) обставини справи досліджуються в режимі цивільної процесуальної форми, що гарантує законність і обґрунтованість вирішення спору;

6) захист здійснюють неупереджені судді;

7) у розгляді справи беруть активну участь сторони спору й інші заінтересовані особи. Це підвищує ефективність судової процедури і, як результат, сприяє правовому вихованню громадян.

Таким чином, судова форма захисту найбільш пристосована до вирішення спірних і складних правових питань через наявність детального регулювання порядку розгляду справ за участю заін­тересованих осіб, закріплення всебічних гарантій ухвалення законного та обґрунтованого рішення. Слід зазначити, що в силу цього вона не може забезпечити оперативність захисту. Це є однією із причин існування інших форм захисту права й удосконалення судової форми, введення форм спрощеного судового захисту, наприклад наказного провадження.

8. Міжгалузеві принципи цивільного процесуального права.

Міжгалузеві принципи - це принципи, закріплені в нормах кількох галузей права. Основними міжгалузевими принципами є:

1)здійснення правосуддя виключно судами;

2) рівність громадян перед законом та судом;

3) незалежність і самостійність суддів та їх підпорядко­ваність тільки закону;

4) колегіальність і одноособовість розгляду й вирішення ци­вільної справи у суді;

5) мова судочинства;

6) гласність та відкритість судового розгляду;

7) всебічність, повнота та об'єктивність дослідження обста­вин справи.

Здійснення правосудця виключно судами полягає у розгляді і вирішенні цивільних справ у встановленому законом поряд­ку. Здійснення правосуддя виключно судами випливає з чин­них засад поділу державної влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову.

В ст. 124 Конституції України зазначено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поши­рюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом Украї­ни та судами загальної юрисдикції - загальними і спеціальни­ми. Створення надзвичайних та особливих судів не допускаєть­ся (ст. 125 Конституції).

Цей принцип також означає недопущення втручання в здійснення правосуддя органів законодавчої і виконавчої вла­ди як у формі вирішення і перегляду судових справ, так і у формі впливу на суддів.

Принцип рівності усіх учасників процесу перед законом і судом (п. 2 ст. 129 Конституції) полягає в тому, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переко­нань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ст. 24 Конституції). Зміст даного принципу реалізується на всіх етапах цивільного судочинства.

Принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки за­конові полягає в тому, що при здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні (ст. 129 Конституції України, ст. 3 ЗУ „Про судоустрій і статус суддів"). Вони вирішують цивільні справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них. Отже, зміст цього принципу розкривається в поєднанні двох правил — не­залежності суддів, підкоренні їх тільки законові. Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації і посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити кон­кретну справу. Вони незалежні від осіб, які беруть участь у справі, від посадових осіб суду і прокуратури, які оскаржили чи опротестували судове рішення.

Принцип колегіальності і одноособовості розгляду цивіль­них справ відтворений в ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. 18 ЦПК, за якою судочинство провадиться суддею одноосо­бове чи колегією суддів.

Суддя одноособово розглядає всі цивільні справи, підвідомчі судові. При одноособовому розгляді справи суддя діє від імені суду.

У суді першої інстанції справи суддями колегіально не роз­глядаються. Окремі категорії справ, визначені законом, розгля­даються у судах першої інстанції колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя ко­ристуються всіма правами судді. До них належать справи про:

♦ обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнан­ня фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;

♦ визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголо­шення її померлою;

♦ усиновлення;

♦ надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку;

♦ обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного зак­ладу.

Колегіальний розгляд визначений для перегляду цивільної справи. Зокрема, цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, у суді касаційної — не менше трьох суддів. Цивільні справи у зв'язку з виняткови­ми обставинами переглядаються колегією суддів судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності (у разі проведення спільного засідання палат — за рівного представництва за наявності не менше як двох третин чисельності кожної палати). Під час пере­гляду рішення, ухвали суду чи судового наказу у зв'язку з нововиявленими обставинами суд діє в такому самому складі, в яко­му вони були ухвалені (одноособово або колегіально).

Державною мовою судочинства в Україні є українська мова (ст. 10 Конституції України). Судочинство провадиться виключно українською. Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечуєть­ся право повного ознайомлення з матеріалами справи, участь у судових діях через перекладача і право виступати в суді рідною мовою (ст. 15 ЗУ „Про судоустрій і статус суддів"). На розвиток цього положення ст.7 ЦПК встановлює, що особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судо­чинство, забезпечується право робити заяви, давати пояснен­ня, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою, а також користуватися послугами перекладача. В будь-якому випадку усі судові документи складаються державною мовою.

Принцип гласності та відкритості судового процесу закрі­плене у п. 7 ст. 129 Конституції України, ст. 6 ЦПК. Він характе­ризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає можливість громадянам безпосередньо знайомитися з роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правиль­не вирішення цивільних справ. Зміст принципу гласності ци­вільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інте­ресам охорони державної або іншої таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторо­ни життя осіб, які беруть участь у справі, або принижують їх честь чи гідність, а також забезпечення таємниці усиновлення.

При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Гласність означає також усність процесу. Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові записи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої (диктофони). Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, звукозапису із засто­суванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. ст. 303, 306, 306 ЦК ознайомлення з осо­бистими паперами, листами, телеграмами та іншими видами кореспонденції, їх використання у цивільному процесі допуска­ються лише за згодою фізичної особи, якій вони належать, при­чому листи, телеграми тощо є власністю адресата. Якщо особисті папери фізичної особи стосуються особистого життя іншої осо­би, для їх використання у цивільному процесі потрібна згода цієї особи. Відтворення звуко- і відеозапису можливе лише за згодою особи, щодо якої проведено запис.

Кореспонденція, яка стосується фізичної особи, може бути долучена до судової справи лише у разі, якщо в ній містяться докази, що мають значення для вирішення справи. Інформація, яка міститься в такій кореспонденції, не підлягає розголошенню.

Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Осо­би, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмо­вої інформації про результати розгляду відповідної справи.

Хід судового засідання фіксується за допомогою технічно­го засобу „Оберіг". Офіційним записом судового засідання є лише технічний запис, зроблений судом.

Принципом всебічності, повноти та об'єктивності дослі­дження обставин справи є відповідність висновків суду, викла­дених у рішенні, дійсним обставинам справи. Порушення цього принципу є безумовною, підставою для скасування рішення.

Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд пови­нен з'ясувати всі питання по справі — як на користь, так і про­ти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи ви­магає залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності та допустимість доказів — не тільки тих, що подані сторонами, а й одержаних іншим шляхом. Якщо сторони мають труднощі із поданням доказів, суд для встановлення дійсних обставин справи за відповідним клопо­танням зобов'язаний витребувати їх (ст. 137 ЦПК).

Об'єктивне з'ясування обставин справи — це обґрунто­ваність висновків суду, відповідність їх дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного ставлення суду та учасників матеріального спору. Відповідно до ст. 62 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконан­ням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному роз­гляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності. Жодні докази не мають для суду наперед визначеної сили.

9. Галузеві принципи цивільного процесуального права.

Галузевими принципами цивільного процесуального права можна назвати:

1) принцип диспозитивності

2) принцип процесуальної рівності сторін.

Принцип диспозитивності цивільного судочинства розкрива­ється у ст. 11 ЦПК України: суд розглядає цивільні справи не інак­ше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відпо­відно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми права­ми щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають та­кож особи (за винятком тих, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він пред­ставляє.

Отже, принцип диспозитивності (від лат. dispono - влаштуван­ня, розподілення, упорядкування) - це можливість суб'єктів цивіль­них процесуальних правовідносин самостійно регулювати свої від­носини, діяти на власний розсуд, наприклад, вирішувати вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватися від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо.

Так, у цивільному процесі за захистом прав, свобод і законних інтересів особи може звертатися лише вона сама та, у встановле­них законом випадках, відповідні органи й особи. Крім того, з цим пов'язані певні права таких осіб, наприклад, тільки їм належить право назвати відповідача, визначити предмет позову, його підстави.

Принцип процесуальної рівності сторін зводиться до надання їм рівних можливостей при використанні своїх процесуальних прав, встановленні відповідних процесуальних обов'язків, а не до тотожності цих прав та обов'язків.

Права й обов'язки учасників цивільного процесу різні, для по­зивачів і відповідачів додатково визначені спеціальні права. Проте законодавець надає рівні можливості для використання ними суб'єктивних прав, створює належні умови для виконання особис­тих обов'язків, щоб особи змогли захистити свої інтереси, відно­вити порушені права.

10. Джерела цивільного процесуального права.

Джерела цивільного процесуального права — правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.

Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно- правовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми¹. Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.

Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.

До першого виду джерел цивільного процесуального права належать:

1. Конституція України, що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нормотворчості й правозастосуванні.

2. Цивільний процесуальний кодекс України, що є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнуті процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду й інших учасників судочинства.

3. Інші закони України, що містять процесуальні норми («Про судоустрій і статус суддів», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру», «Про адвокатуру» «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про виконавче провадження», ).

Неможливо вирішувати цивільні справи без посилання на норми матеріальних галузей права, зокрема, ЦК, СК, ЗК та інших, оскільки саме у цих нормативних актах встановлю­ються права та обов'язки суб'єктів спірних правовідносин.

Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерно наступне: а) перевага серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні й захисті конституційних прав приводить до того, що його діяльність регулюється в основно­му нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів; б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, що регулюють матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб.

До другого виду джерел цивільного процесуального права належать:

4. Укази Президента України й постанови уряду України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 р.)

5. Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі ст. 150 Конституції України «Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені»².

6. Міжнародні угоди і договори, що визначають взаємну правову допомогу держав по цивільних справах, згода на обов'язковість

² Котов О.Ю. вважає, що умовно можна говорити про три основні напрями впливу рішень Конституційного Суду на цивільне судочинство. Першим є діяльність, що направлена на розширення сфери судового за хисту цивільних прав. В діючій Конституції не передбачена можливість відмови зацікавленій особі в судовому захисті її прав і свобод. Отже, галузеве законодавство не має права довільно регулювати даний процес, встановлюючи локальні заборони або доповнення. Всі обмеження права на судовий захист, тобто права на звернення до компетентного суду за захистом прав і інтересів, неконституційні. Другим напрямом є діяльність щодо усунення процесуальних положень, які не можуть належним чином гарантувати належну реалізацію права на судовий захист. Тому положен ня ЦПК, що вступають в суперечність з Конституцією і міжнародними до говорами, не можуть гарантувати реалізацію права на судовий захист. Третім напрямом впливу є діяльність по усуненню колізії процесуальних норм. Дуалізм, утворюваний колізією процесуальних норм, є неприпу стимим. При виникненні колізії процесуальних норм застосуванню підлягає та з них, яка виходить з пріоритету прав людини і громадянина, сприяє належній реалізації права на судовий захист (Котов О.Ю. Влияние решений Конституционного Суда России на гражданское судопроизвод- ство. — М.: Городец, 2002. — С. 173-174).

Думка про те, що рішення Конституційного Суду слід розглядати як джерело цивільного процесуального права, підтримують не всі правознавці. Так, Коршунов Н.М. вважає, що «рішення Конституційного Суду не замінюють собою джерел права, оскільки, припиняючи дію законів у частині, що суперечить Конституції, вони не підміняють собою законодавчої влади і не усувають необхідності внесення змін у відповідні закони або навіть прийняття нових законів» (Коршунов Н.М., Малеев Ю.Л. Гражданский процесе. — М.: Норма, 2004. — С.40).

яких надана Верховною Радою України (наприклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954 року).

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір (ч.5 ст.8 ЦПК).

Крім того, суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ч.6 ст.8 ЦПК).

Слід також звернути увагу на Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р., який закріплює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17).

Не є джерелом цивільного процесуального права роз'яснення Пленуму Верховного Суду України.

Зазначені роз'яснення містять узагальнені положення, призначені для багаторазового застосування з тієї або іншої категорії цивільних справ або при виникненні однорідних випадків. За змістом вони являють собою результат аналізу судових помилок і неправильних тенденцій у застосуванні судами процесуальних норм з певної категорії справ у зв'язку з відсутністю норми, що регулює те або інше процесуальне питання, й на цій основі роз'яснення того, як слід правильно застосовувати відповідні норми права.

Постанова Пленуму Верховного Суду України, як і будь-який судовий акт, є підзаконним актом. Однак іменувати його нормативним актом і джерелом права ми не можемо, тому що на відміну від підзаконних нормативних актів, виданих у порядку правотворчості компетентними органами, що є самостійними регуляторами суспільних відносин, необхідно мати на увазі, що правила, установлені Пленумом, перебувають в іншій площині, ніж підзаконні норми. Ці нормативні приписи складаються в рамках практики й для практики². Ті нормативні формулювання, які іноді включаються в керівні роз'яснення Пленуму, у юридичній літературі прийнято іменувати не нормою права, а правоположеннями, що являє проміжне явище, яке наближається до правових норм, але не співпадає з ними повністю.

Постанови Пленуму Верховного Суду України відрізняються від законодавчих актів тим, що вони: 1) приймаються вищим судовим органом; 2) офіційно є актами роз'яснення з питань судової практики, тобто застосовуваних судами нормативних актів; 3) засновані на обов'язковості закону, зміст якого відображають; 4) не можуть змінити, скасувати закон або інший нормативний акт, застосовуваний судом.

Таким чином, постанови Пленуму Верховного Суду України не входять ні в систему права в цілому, ні в систему джерел цивільного процесуального права. Однак вони є складовою частиною правової системи України й відіграють значну роль у розвитку цивільного процесуального законодавства.

11. Цивільний процесуальний кодекс України як джерело цивільного процесуального права.

18 березня 2004 р. Верховною Радою України прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс України, який повинен був набрати чинності з 1 січня 2005 p., але не раніше набрання чинності Адміністративним процесуальним кодексом України.

Новий цивільно-процесуальний кодекс України склада­ється з одинадцяти розділів:

I. Загальні положення.

II. Наказне провадження.
ПІ. Позовне провадження.

IV. Окреме провадження.

V. Перегляд судових рішень.

VI. Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (поса­дових осіб).

VII. Судовий контроль за виконанням судових рішень.

VIII. Про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.

IX. Відновлення втраченого судового провадження.

X. Провадження у справах за участю іноземних осіб.

XI. Прикінцеві та перехідні положення.

Цивільний процесуальний кодекс є стрижневим законо­давчим актом серед джерел цивільного процесуального права і виступає об'єктом вивчення з усіх тем навчального курсу. У ньому, зокрема, детально регламентуються принципи цивіль­ного процесу, визначаються правила цивільної юрисдикції і підсудності, склад учасників у цивільних справах, доказування, порядок судового розгляду, ухвалення рішення тощо.

Згідно зі ст. 2 нового ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України та ЦПК. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачені інші правила, ніж ті, що встановлені ЦПК, застосовуються правила між­народного договору.

12. Співвідношення цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим, державним, адміністративним, кримінальним процесуальним правом.

Зв'язок цивільного процесуального права з цивільним, сімейним, трудовим й іншими галузями матеріального права визначається необхідністю примусової реалізації норм матеріального права органами правосуддя. Цивільне процесуальне право виступає формою, що забезпечує життя норм матеріального права, захист і примусову їх реалізацію. На зв'язок цивільного процесуального права з іншими галузями вказує ст. 1 ЦПК, де встановлено, що законодавство про цивільне судочинство визначає порядок розгляду справ у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин і окремого провадження, а, отже, — захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу (статті 2, 4, 25 ЦПК, ст. 6 Цивільного кодексу).
В умовах розвитку товарного виробництва здійснення майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів забезпечується не тільки в добровільному порядку. Наявність спірності в існуючих між сторонами цивільних правовідносинах зумовлює необхідність їх врегулювання примусовим шляхом. Але право є ніщо без апарату, здатного примушувати дотримуватися норм права. Таким апаратом примусу є суд, порядок діяльності якого по розгляду і вирішенню цивільних справ врегульований нормами процесуального права. Взаємозв'язок між цивільним матеріальним і процесуальним правом проявляється також в окремих нормах та інститутах цивільного права. Його норми визначають обставини, сукупність юридичних фактів, які становлять підставу позову, предмет доказування і підлягають з'ясуванню в цивільному судочинстві при розгляді конкретних справ. Врегульовані Цивільним кодексом форми угод визначають і допустимість засобів доказування в цивільному судочинстві (статті 42-47 Цивільного кодексу, ст. 29 ЦПК).

Інший зв'язок існує між цивільним процесуальним і кримінальним процесуальним правом. Як одне, так і друге право регулює суспільні відносини, які виникають у сфері здійснення правосуддя, побудоване на одних і тих же принципах, має одну конституційну основу. Цивільні І кримінальні справи розглядає один і той же суд вибраними чи призначеними суддями колегіальне, незалежно, гласно, національною мовою судочинства із забезпеченням права на захист тощо. Цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право мають рівнозначні інститути в доказовій діяльності і стадії судочинства. Поряд з цим цивільне процесуальне право і кримінальне процесуальне право відрізняються між собою предметом правового регулюванню і методами державного примусу, що їх застосовує суд до порушників норм цивільного і кримінального права.
В цивільному процесі відсутня стадія попереднього розслідування справи і підготовчого засідання, а також інститут обов'язкового захисту обвинуваченого. В кримінальному процесі відсутня стадія підготовки справи до розгляду, але в суб'єктах права порушення кримінальної справи повністю реалізується принцип публічності, що тільки частково притаманне цивільному процесу, в якому домінуючим є принцип диспозитивності.

13. Сутність, основні риси і значення цивільної процесуальної форми.

Цивільна процесуальна форма - це встановлений ци­вільним процесуальним правом порядок розгляду і вирішення цивільних справ судами загальної юрисдикції. Визначальною рисою цивільної процесуальної форми як моделі будь-якої цивільної справи є система вимог, закріплених нормами цивільного процесуального права. Це послідовний порядок розгляду і вирішення цивільної справи, діяльності всіх без виключення осіб, які беруть участь у процесі, який включає визначену систему гарантій і спрямований на досягнення кінцевої мети - відновлення права чи захисту охоронюваного законом інтересу. Цивільно-процесуальна форма викладена в ЦПК, у зв'язку з цим вона повинна сприйматися як система правових вимог, які пред'являються до кожного здійснюваного в цивільному судочинстві процесуального акта.

Як вказує В.І. Тертишніков, цивільна процесуальна форма характеризується наявністю трьох ознак: провадження, стадій і процесуального режиму. Ці три ознаки свідчать, у свою чергу, про наявність цивільної процесуальної форми в тій чи іншій діяльності.

Провадження - це система цивільних процесуальних дій, об'єднаних кінцевою процесуальною метою (розгляд і вирі­шення цивільної справи).

Стадія - це система цивільних процесуальних дій, об'єднаних найближчою процесуальною метою. Наприклад, відповідно до ст.143 ЦПК метою підготовки цивільних справ до судового розгляду є забезпечення своєчасного і правиль­ного розгляду і вирішення справи.

Процесуальний режим - це ступінь урегульованості, напруженості судової процедури. Залежно від процесуаль­ного режиму і розрізняють цивільну процесуальну, господарсько-процесуальну, громадсько-процесуальну та інші процесуальні форми. Не може бути загальної процесуальної форми для всіх юрисдикційних органів.

Цивільна процесуальна форма має два різновиди: усний та письмовий. Усна процесуальна форма визначає порядок усного викладення в суді відповідних вимог, які згодом відображаються у протоколі судового засідання. Письмова процесуальна форма встановлює склад процесуальних документів, які подаються до суду учасниками процесу, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи залишаються без руху чи повертаються заявнику.

Цивільна процесуальна форма структурно складається з приватних процесуальних форм (сукупності форм окремих процесуальних правовідносин), що у системі складають цивільні процесуальні форми окремих стадій, а останні, у свою чергу, входять до системних утворень - цивільних проце­суальних форм окремих видів провадження.

Для того, щоб у суді виникла цивільна справа, зацікавлена особа звертається до суду із заявою (позовом, скаргою, заявою у справах окремого провадження), у якій викладає свої вимоги й обґрунтовує їх. Суддя перевіряє, чи відноситься до ведення суду розгляд і вирішення спірних правовідносин.

Якщо на зазначені в заяві вимоги поширюється судова форма захисту, суддя виносить ухвалу про прийняття позовної заяви до свого провадження, і з цього моменту виникають цивільна справа і судочинство по цій справі.

Суд, зацікавлені особи, інші учасники (свідки, експерти, перекладачі, представники) у процесі розгляду і вирішення справи здійснюють ряд дій (беруть участь у засіданні суду, дають пояснення, показання, заявляють клопотання і т.д.). Всі дії суду, осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу, пов'язані з розглядом справи, ухваленням рішення, його оскарженням, виконанням, можуть відбуватися тільки в рамках норм чинного процесуального закону, і тому є процесуальними діями, сукупність яких утворює цивільний процес (цивільне судочинство).

Цивільний процес охоплює процесуальні дії суду, сторін, інших учасників процесу, їх процесуальні права й обов'язки. Суду, всім іншим учасникам для досягнення цілей участі в процесі законом надаються визначені процесуальні права з покладанням на них відповідних процесуальних обов'язків. Процесуальні права й обов'язки реалізуються в ході процесу. Наприклад, право на звернення до суду реалізується шляхом подачі позовної заяви, право на захист проти позову - шляхом подачі заперечень на нього чи пред'явлення зустрічного позову. Праву позивача і відповідача брати участь у судовому засіданні відповідає обов'язок суду належним чином спо­вістити сторони про час і місце засідання. Учасники процесу вступають із судом як владним органом у суспільні відносини, які регулюються нормами цивільного процесуального права і тому є цивільними процесуальними відносинами.

Таким чином, цивільний процес є єдністю процесуальних дій, процесуальних прав і обов'язків суду, інших учасників процесу. Головний, але не єдиний суб'єкт цивільно-процесуальної діяльності - суд (першої інстанції, апеляційний тощо). Процес включає діяльність інших осіб, зацікавлених у результаті справи: позивачів, відповідачів; третіх осіб; заявників по справах окремого провадження. Зацікавленим у результаті справи громадянам і організаціям, їх представникам процесуальний закон забезпечує можливість активної участі на всіх стадіях процесу. Суд як головний його учасник повинен не лише дотримуватися всіх процесуальних норм права, а й домагатися виконання їх всіма учасниками цивільного процесу.

Своєрідність відносин, що виникають у процесі судової діяльності, полягає в тому, що вони можуть здійснюватися тільки в порядку і формах, встановлених нормами цивільного процесуального права, а всі учасники процесу наділяються законом визначеними процесуальними правами й обов'язками.

У процесі зазначеної діяльності відбуваються лише ті дії, які заздалегідь передбачені процесуальними нормами, і тому цивільні процесуальні відносини завжди виступають у формі процесуальних правовідносин, а сам цивільний процес

Цивільний процес

(цивільне судочинство) являє собою нерозривний зв'язок (систему) дій і правовідносин.

Таким чином, діяльність суду, а також осіб, які беруть участь у процесі, протікає в особливій формі, яка називається процесуальною.

Характерні риси цивільної процесуальної форми по­лягають у наступному:

а) порядок розгляду і вирішення судових справ заздалегідь визначений нормами процесуального права;

б) зацікавлені в результаті справи особи користуються правом брати участь у судовому засіданні при розгляді справи і відстоювати свої права та інтереси;

в) судове рішення в справі повинне базуватися на фактах, встановлених у судовому засіданні за допомогою доказів, і відповідати закону.

Значення цивільної процесуальної форми захисту права полягає в тому, що вона:

1) забезпечує зацікавленим у результатах справи особам визначені правові гарантії правильності вирішення спору, рівність процесуальних прав і процесуальних обов'язків;

2) зобов'язує розглядати і вирішувати спори щодо суб'єктивного права і при цьому суворо дотримуватися норм матеріального і процесуального права, виносити в судовому засіданні законні та обґрунтовані рішення з дотриманням встановлених законом чи іншими нормативними актами процесуальних гарантій для осіб, які беруть участь у справі.

14. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин і їх класифікація.

15. Елементи цивільних процесуальних правовідносин /суб'єкти, об'єкти, зміст/.

Цивільні процесуальні правовідносини, як і будь-які правовід­носини, мають свою внутрішню структуру та складаються з трьох елементів: суб'єкта, об'єкта і змісту.

Суб'єктний склад цивільних процесуальних правовідносин є рі­зноманітним.

Суб'єкти - це учасники цивільних процесуальних правовідносин, носії цивільних процесуальних прав та обов'язків. Вони наділені різними процесуальним правами та обов'язками, мають не однакову заінтересованість у справі, тому їх поділяють на декілька груп:

1) суд;

2) особи, які беруть участь у справі;

3) інші учасники цивільного процесу.

За загальним правилом, у процесуальних правовідносинах од­ним із суб'єктів завжди є суд. Так, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособове суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У деяких встановлених законом випадках такі справи розглядаються колегією у складі одного судді і двох на­родних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді. У судах апеляційної інстанції цивільні справи розглядаються колегією у складі трьох суддів, а у суді касаційної інстанції - п'яти суддів тощо.

Другу групу суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин складають особи, які беруть участь у справі,- суб'єкти, які мають юридичну заінтересованість, що визначає їх правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною.

У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи, представники сторін та третіх осіб; у справах наказного та окремого провадження - заявники, інші заінтересовані особи, їх представники. У цивільних справах також можуть брати участь органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (ст. 26 ЦПК України).

Особи, які беруть участь у справі, повинні бути наділені цивіль­ною процесуальною правоздатністю та цивільною процесуальною дієздатністю.

Окреме місце серед суб'єктів цивільних процесуальних право­відносин займають інші учасники цивільного процесу. Залежно від характеру участі у справі їх поділяють на дві підгрупи: особи, які сприяють встановленню обставин справи (свідок, експерт, пере­кладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу) та особи, які сприяють проведенню судового розгляду справи (секретар су­дового засідання, судовий розпорядник).

Другим елементом цивільних процесуальних правовідносин є об'єкт - це те, з приводу чого вони виникають. Це можуть бути різноманітні матеріальні і нематеріальні блага, що задовольняють потреби суб'єктів.

В юридичній літературі існують різні погляди щодо об'єкта ци­вільних процесуальних правовідносин. Так, одні автори розуміють під ним дії суб'єктів правовідносин або лише процесуальну діяль­ність суду; інші - матеріально-правові відносини, які захищаються судом; треті виділяють загальний (передбачені законом наслідки процесуальних дій) і спеціальний (захист матеріальних прав і за­конних інтересів сторін і третіх осіб) об'єкти тощо¹. Найбільш сприйнятливою, на наш погляд, є позиція, відповідно до якої виді­ляється загальний об'єкт для усіх цивільних процесуальних право­відносин і спеціальний об'єкт для окремих цивільних процесуаль­них правовідносин. При цьому потрібно мати на увазі, що у цивіль­ному процесуальному праві об'єкти правовідносин невіддільні від процесуальної діяльності і не можуть розглядатися ізольовано від їх матеріального змісту.

Третім елементом цивільних процесуальних правовідносин є їх зміст. Його складають цивільні процесуальні права та обов'язки учасників таких правовідносин, що можуть реалізуватися у сфері процесуальних дій.

16. Дія норм цивільного процесуального права у часі, просторі, за колом осіб.

Відповідно до ч.7 ст.8 ЦПК якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Необхідність у застосуванні аналогії (закону або права) обумовлена неповнотою в чинному законодавстві, вираженою у відсутності конкретного нормативного припису відносно фактичних обставин, що перебувають у сфері правового регулювання.

Слід зазначити, що прогалини в праві завжди були, є й будуть навіть у найбільш стабільних законодавчих системах, оскільки об'єктивно неможливо передбачити все, що вимагає правового регулювання.

Крім того, матеріальне право, що передбачає судовий порядок захисту прав, розвивається значно швидше процесуального права. Законодавець не встигає вчасно внести виправлення і доповнення в цивільний процесуальний закон.

Прогалини в цивільному процесуальному законі повинні запов­нюватися шляхом правотворчості компетентними державними за­конодавчими органами. Однак варто також мати на увазі, що суд не може відмовити в правосудді, пославшись на відсутність процесуальної норми, що регулює провадження по даній категорії справ (ч.8 ст.8 ЦПК), і тоді він зіштовхується із проблемою розгляду й вирішення справи при відсутності відповідних норм права. У цьому випадку він приймає рішення на основі аналогії закону або за аналогією права. При аналогії закону складається наступна ситуація: а) є відносини, що вимагають правового регулювання; б) відсутні процесуальні норми, що регламентують ці відносини; в) є процесуальні норми, що передбачають регламентацію подібних відносин.

У той же час аналогію закону і права не можна віднести до джерел цивільного процесуального права, тому що вони офіційно не визнані державою як такі.

Джерела цивільного процесу як явища об'єктивного світу існують і функціонують у відомих межах: протягом відповідного часу, на певній території (у просторі) і поширюються на певне коло осіб.

Дія процесуальних норм у часі визначається правилом, відповідно до якого незалежно від часу порушення цивільної справи в суді при здійсненні процесуальних дій застосовується процесуальний закон, що діє на цей момент. Згідно з ч.3 ст.2 ЦПК провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Закон, який встановлює нові обов'язки, що скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч.4 ст.2 ЦПК).

Дія цивільних процесуальних норм у просторі визначає правило, відповідно до якого при розгляді цивільної справи, здійсненні окремих процесуальних дій і виконанні рішень суду діє процесуальний закон за місцем здійснення відповідної процесуальної дії.

Дія цивільного процесуального права за колом осіб. Цивільні процесуальні норми мають обов'язкову силу для всіх громадян, державних підприємств, установ, організацій, громадських організацій і їхніх об'єднань. Цивільний процесуальний закон поширюється також на іноземців, іноземні підприємства й організації, що перебувають на території України.

17. Поняття і підстави виникнення цивільних процесуальних правовідносин.

Передумовами виникнення цивільних процесуальних правовід­носин слід визнати наявність відповідної норми цивільного процесуального права та цивільну процесуальну правосуб'єктність, а підставою є певний юридичний факт (конкретна дія або подія, з якою цивільний процесуальний закон пов'язує ви­никнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин).

Норми цивільного процесуального права визначають норма­тивну передумову виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносин, оскільки у разі відсутності відповідної правової норми про можливість участі даної особи як суб'єкта цивіль­них процесуальних правовідносин або ж прямої заборони уча­сті, ці процесуальні правовідносини виникнути не можуть. На­приклад, не можуть бути свідками священнослужителі з при­воду відомостей, які одержані ними на сповіді віруючих (ст. 51 ЦПК).

Цивільна процесуальна правосуб'єктність особи означає її здатність бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідно­син і визначається законом по-різному для кожного із суб'єктів. Наприклад, правосуб'єктність суду визначена Конституцією України, Законом "Про судоустрій і статус суддів", ЦПК та іншими нормативно-правовими актами. У цивільному процесуальному законодавстві найбільше уваги приділяється основним учасни­кам цивільного процесу — сторонам та третім особам, оскіль­ки спір між ними і є безпосереднім предметом судового роз­гляду та вирішення.

Юридичними фактами, внаслідок яких виникають, змінюю­ться або припиняються цивільні процесуальні правовідносини, є, як правило, процесуальні дії його учасників (подання заяви, заявления клопотання, призначення експертизи та ін.).

18. Цивільна процесуальна правоздатність і цивільна процесуальна дієздатність.

Цивільна процесуальна правоздатність - установлена законом здатність мати цивільні процесуальні права й обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (ст. 28 ЦПК). Цивільна процесуальна правоздатність фізичних осіб виникає з моменту народження й припиняється у момент смерті (ст. 25 ЦК). Юридичні особи володіють процесуальною правоздатністю з моменту-реєстрації у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК). Припинення юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності (ст. 91 ЦК). Юридичні особи одночасно володіють і процесуальною дієздатністю.

Цивільну процесуальну правоздатність також мають держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ч. 2 ст. 2 ЦК). Вони одночасно володіють і цивільною процесуальною дієздатністю.

Правоздатність у матеріальному праві не тотожна цивільній процесуальній правоздатності. Якщо правоздатність у матеріальному праві — здатність мати відповідні матеріальні права й обов'язки, то цивільна процесуальна правоздатність - здатність мати цивільні процесуальні права й обов'язки.

Цивільна процесуальна дієздатність — здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді. Цивільна процесуальна дієздатність фізичних осіб настає в повному обсязі по досягненні повноліття, тобто з 18 років. Юридичні особи наділяються процесуальною дієздатністю з моменту реєстрації. Процесуальні права і обов'язки юридичної особи здійснюються її органами безпосередньо або через представників (ч. 3 ст. 38 ЦПК).

Зміст процесуальної правоздатності та дієздатності різний для різних учасників цивільного процесу. Повної цивільної дієздатності набувають також фізичні особи, які зареєстрували шлюб до досягнення повноліття, з моменту реєстрації шлюбу (ст. 34 ЦК).

Цивільна дієздатність набувається за рішенням суду за відсутності згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників неповнолітньою особою, яка досягла 16-річного віку і працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану (ст. ст. 242-245 ЦПК). Цивільної процесуальної дієздатності набувають фізичні особи, які досягли 16 років і зареєстровані як підприємці за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника чи органу опіки і піклування (ч. 3 ст. 35 ЦК).

Неповнолітні особи у віці від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена (ст.ст. 32, 36 ЦК), можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права й виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають із відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ч. 2 ст. 29 ЦПК).

19. Роль суду в цивільному процесі. Склад суду. Правове положення суду.

Суд— орган влади, наділений компетенцією (повноваженнями) по здійсненню правосуддя шляхом вирішення цивільних і кримінальних справ. Тому суд — не тільки обов'язковий, але й вирішальний суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин.

Особливе становище суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин визначається конституційними принципами правосуддя й статусом суддів.

З огляду на особливу роль суду в цивільному процесі закон пред'являє до нього цілий ряд вимог як якісного, так і кількісного характеру. Так, згідно зі ст.20 ЦПК суддя не може брати участь у розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо:

1) під час попереднього вирішення цієї справи він брав участь у процесі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, секретар судового засідання;

2) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи;

3) він є членом родини або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач або усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших осіб, які беруть участь у справі;

4) якщо є інші обставини, які викликають сумніви в об'єктивності та неупередженості судді.

До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї або близькими родичами між собою.

Кількісні вимоги визначають число суддів, що входять до складу суду. Згідно зі ст. 18 ЦПК цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. У випадках, передбачених ЦПК, цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді¹.

¹ Інститут народних засідателів у здійсненні судочинства потребує про­цесуального оформлення. Для правильного і максимально справедливого вирішення певних справ важливими є не тільки юридичні знання суддів, але й життєвий досвід та моральність народних засідателів (п.3 розділу IV Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, що схвалена Указом Президента України від 10 травня 2006 року №361/2006).

Суди апеляційної і касаційної інстанції, а також суди, що розглядають справи у зв'язку з виключними обставинами, перевіряють законність і обґрунтованість рішень тільки колегіально.

Отже, кожне окремо взяте цивільне процесуальне відношення, на якій би стадії судової діяльності воно не виникло, є відношенням між судом як органом державної влади, що здійснює правосуддя по цивільних справах, і особою, яка бере участь у процесі судової діяльності.

Суд — обов'язковий суб'єкт будь-яких процесуальних правовідносин, починаючи із пред'явлення позову й закінчуючи виконанням судових постанов.

Норми цивільного процесуального права регулюють відносини між кожною з осіб, які беруть участь у процесі, і судом. Правові відносини осіб, які беруть участь у процесі, між собою, минаючи суд, регулюються нормами матеріального права.

Риси суду як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин:

— необхідний учасник цивільних процесуальних правовідносин, без якого неможливий розгляд справи;

— взаємозв'язок прав і обов'язків суду;

— суд не має матеріально-правової зацікавленості, тому що не є суб'єктом спільних правовідносин;

— суд має процесуальну зацікавленість у результатах справу, тобто процесуальний інтерес суду не лежить на чиємусь боці.

20. Поняття сторін в цивільному процесі і їх процесуальні права. Поняття позивача і відповідача.

Серед осіб, які беруть участь у справі, найважливішими слід визнати сторін, без яких не існувало б цивільного процесу у позовному провадженні. Правовим статусом сторін наділяються також особи, які беруть участь у справах наказного та окремого провадження, за винятками, встановленими нормами щодо цих видів проваджень у цивільному процесі (ст. 31 ЦПК).

Сторонами слід визнати осіб, матеріально-правовий спір між якими є предметом судового розгляду у порядку цивільно­го судочинства. Ними відповідно до ст. 30 ЦПК можуть бути фізичні та юридичні особи, а також держава. Знову ж таки поза увагою закону залишився ряд учасників, які можуть виступати сторонами у цивільному процесі (наприклад, територіаль­ні громади, АРК, окремі учасники, які не наділені статусом юридичної особи).

Поняття сторони, безперечно, має прямий зв'язок із мате­ріальними правовідносинами, хоча спір про право може ви­никнути не лише між особами, які дійсно перебувають у мате­ріальних правовідносинах. Він можливий і за відсутності та­ких відносин (так званий "дефектний спір"), у тому випадку, коли позивач не має права вимоги або відповідач у даній справі не має відповідного обов'язку перед позивачем. Цей спір буде розглядатись судом, адже чинне цивільне процесу­альне законодавство не вимагає з'ясування наявності матері­альних правовідносин між сторонами при пред'явленні позову. Спором визнаються будь-які непорозуміння між суб'єктами права, і достатньою підставою для вступу у процес й набуття правового статусу позивача є суб'єктивна впевненість, що пра­ва особи порушені, оспорені або невизнані (ст. З ЦПК). Наяв­ність чи відсутність правовідносин між сторонами ніякою мірою не відбивається на їх правовому становищі. Навіть за очевидної відсутності матеріальних правовідносин між такими суб'єктами їх слід визнавати позивачем та відповідачем із на­діленням їх усіма процесуальними правами та обов'язками.

Ознаками сторін, які відрізняють їх від інших суб'єктів ци­вільних процесуальних правовідносин взагалі та осіб, які бе­руть участь у справі, зокрема, є такі:

• сторони — це обов'язкові суб'єкти цивільного процесу у справах позовного та наказного провадження;

• сторони — це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом;

• юридична заінтересованість сторін має особистий характер, тобто вони наділені і матеріально-правовою, і процесуальною заінтересованістю;

• справа (процес) ведеться від імені сторін;

• сторони несуть судові витрати у справі;

• на сторони поширюються всі наслідки та властивості рішення суду;

• правосуб'єктність сторін допускає правонаступництво. Сторонами у цивільному процесі є позивач та відповідач.

Позивач — це особа, на захист суб'єктивних прав якої порушено цивільну справу.

Ця особа може звернутися до суду безпосередньо або через представника, процес може бути іні­ційований також іншими уповноваженими законом органами

та особами. Причому у будь-якому випадку на участь у справі повинно бути волевиявлення позивача. Зокрема, при поданні заяви в інтересах особи органом чи особою, яким законом на­дає право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, обо­в'язково повідомляється особа, в інтересах якої відкрито про­вадження у справі. Вона може брати участь у справі, може відмовитися від участі та порушеного цивільного процесу. В останньому випадку, якщо захищаються інтереси дієздатної фізичної особи, заява уповноваженого відповідно до ст. 46 ЦПК органу чи особи залишається без розгляду.

Відповідач — це особа, яка за заявою позивача або іншого ініціатора процесу залучається судом до участі у справі для визначення підстав покладення на неї обов'язку щодо понов­лення суб'єктивного права позивача, яке зазнало посягання. Причому, якщо для залучення до участі у справі позивача нео­бхідна його згода, то згода відповідача не вимагається. Кон­кретна вказівка на відповідача є обов'язком позивача чи іншого ініціатора процесу. Відповідач легітимізується у позовній заяві до суду, і якщо такої вказівки немає, то суддя, приймаючи заяву, повинен постановити ухвалу про залишення її без руху і надати строк для усунення недоліків. Якщо заявник не має відомостей про особу порушника свого права, справа не може бути порушена.

Відповідно до ст. 78 ЦПК, якщо місцеперебування відпо­відача у справах за позовами про стягнення аліментів або від­шкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, невідоме, суд своєю ух­валою оголошує його розшук, який проводиться держаним коштом органами внутрішніх справ, а витрати на нього покла­даються на відповідача рішенням суду.

Процесуальні права сторін — це встановлені та гарантова­ні законом можливості вибору поведінки щодо участі у суді при розгляді та вирішенні цивільної справи, які забезпечують отримання захисту своїх суб'єктивних прав, що зазнали пося­гання, або існує ймовірність такого. Як уже було зазначено, права сторін, як і всіх осіб, що беруть участь у справі, слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні права, які визнача­ють фактичну та юридичну спроможність виступати повноцін­ним учасником судового розгляду цивільної справи, викладені у ст. 27 ЦПК. Спеціальні права визначаються суттю правового статусу сторони. Наприклад, відповідно до ст. 31 ЦПК пози­

вач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має пра­во визнати позов повністю або частково, пред'явити зустріч­ний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь - якій стадії цивільного процесу. Кожна із сторін має право ви­магати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Окрім спеціальних прав, які визначають можли­вість розпорядження своїми матеріальними правами, сторони наділені й іншими правами, наприклад, заявляти клопотання про допит їх як свідків (ст. 62 ЦПК), позивач може заперечу­вати заочний розгляд справи (ст. 224 ЦПК) та ін.

На сторони покладаються також процесуальні обов'язки, які також слід поділити на загальні та спеціальні. Загальні поляга­ють у тому, що сторони зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки (ст. 27 ЦПК), повідомляти про зміну свого місцезнаходження (ст. 77 ЦПК) та ін., спеціальні — у виконанні певних процесу­альних дій: доведенні сторонами тих обставин, на які вони по­силаються як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 10 ЦПК), подання позивачем копій позовної заяви та документів (ст. 120 ЦПК та ін.), повідомлення про третю особу без самос­тійних вимог у процесі (ст. 36 ЦПК), участь відповідача у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про встановлення батьківства, материнства (ч. 2 ст. 146 ЦПК) та ін.

21. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, їх процесуальні права і обов'язки.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору — це особи, які вступають у вже розпочатий процес, якщо рішення по справі може вплинути на їх права або обов'язки по відношенню до однієї із сторін.

Характерні риси третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору:

1) така особа не є суб'єктом спірного матеріального правовідношення, існуючого між позивачем і відповідачем;

2) підстава участі в справі третьої особи — матеріально-правова заінтересованість (можливість регресу, інший інтерес);

3) третя особа може вступити у справу за власною ініціативою або бути залученою до неї згідно з ухвалою суду;

4) треті особи діють у процесі самостійно, вони незалежні від сторін, не повинні погоджувати з ними свої дії;

5) рішення суду не зачіпає суб'єктивних прав третіх осіб, тому має преюдиціальне значення;

6) вступ до справи третьої особи не тягне за собою розгляду справи спочатку (ст.35 ЦПК);

7) третя особа не може пред'явити зустрічний позов. Такий позов не може бути пред'явлений і до неї.

Оскільки третя особа не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, то метою її участі в чужій справі (процесі) є захист не суб'єктивного права, а свого юридичного інтересу. Іншими словами, об'єктом судового захисту для третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виступає охоронюваний законом інтерес, який, як правило, носить цивільно-правовий характер.

Юридичний інтерес третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, до участі в чужій для неї справі (процесі) може виявлятися в різних формах. Найпоширенішою формою юридичної заінтересованості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, виступають регресні правовідносини. Через регресне правовідношення третя особа без самостійних вимог вступає або притягується в чужий для неї процес для того, щоб своєю участю в чужій справі, по-перше, запобігти можливості настання в майбутньому несприятливих наслідків у вигляді загрози пред'явлення проти неї регресного позову або,

Поиск по сайту: