Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Національні культурні організації і рухи



Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.

Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 році у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали «Руською трійцею» (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 році альманаху «Русалка Дністровая». У нього увійшли «Передмова» Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою «гражданкою», простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ «Руської трійці» не знайшов продовження. Головний його ініціатор — М. Шашкевич — зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим.

У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 році виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство — не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, Т. Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою — слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації — рівність людей, необхідність знищення кріпацтва — пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 році важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст.

Всю другу половину XIX століття активність національної інтелігенції розгортається майже виключно в сфері «культурництва». У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтелігенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В. Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати «хлопоманами», тобто «любителями народу». Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація «Громада». Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській «Громаді» брав участь М. Драгоманов — історик, політичний діяч, П. Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна». Подібні громади виникли в багатьох містах.

Ідейний центр «громадівського» руху виявився у Петербурзі. Сюди в кінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В. Білозерський домагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати перший регулярний український літературний і суспільний журнал «Основа». У ньому співробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка. У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю. Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручають перекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державний рахунок видаються українські підручники.

Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійського повстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстоко придушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади були повністю розгромлені, журнал «Основа» закрився. Особливою непримиренністю відрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Він підписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовою навчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Після нетривалого «перепочинку» на початку 70-х років, відміченого активізацією історичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політика була продовжена. У 1876 р. в місті Емсі царем Олександром II був підписаний указ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українською мовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською. Однозначної заборони української художньої літератури на «малоросійській» мові не було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творів викреслювалися українські слова.

Імперська великоросійська політика привела до того, що український центр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщині після революції 1848 формально нерівність української мови було усунено, у Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. На практиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввести латинський алфавіт в «русинську» писемність. У таких умовах значна частина місцевої інтелігенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не з демократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдність мови. Описана течія отримала назву «москвофільства».

«Москвофілам» у національному культурному русі протистояли «народовці» — однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал «Правда» з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство «Просвіта», що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М. Грушевський. Часто буває тут П. Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М. Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І. Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище «Літературне товариство імені Шевченка», перетворене в 1892 році в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання — «Літературно-науковий вісник», що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України.

  • * *

Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяє прослідкувати, як складалися долі українського відродження в XIX століття. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновок німецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейські національні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницький етап став етапом відродження української мови, виникнення національної літератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, що висувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави.

ТЕМА 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ 1. ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XX СТ.

ТЕМА 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XX СТОЛІТТЯ 1. ОСНОВНІ ЕТАПИ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ XX СТ.
Національно-державне відродження започатковане, демократичними перетвореннями 1917 року, ділиться на наступні етапи:
а) національного відродження (1917-1933);
б) тоталітарного панування «соціалістичного реалізму» (1933-1956);
в) стихійного піднесення духу національного опору (1956-1987);
г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).
Перший етап пов’язаний з утворечням національної державності. «Віднині самі творитимемо наше життя» (Перший універсал – 23.07.1917 р.). Під час національного відродження утворився той особливий клімат який благотворно позначився на розвитку усієї нації і в багато в чому визначив подальшу історію України.
З 1923 року бере початок нова хвиля українського відродження відома від назвою «українізації». Ідеологи – українські націонал-комуністи – О.Шумський та М.Скрипник – розглядали українізацію як прилучення широких мас до національної освіти та культури, як «дерусифікацію пролетаріату». Закінчився цей період трагічно. Уже у 1920 році Сталін та його підручні (Л.Каганович, В.Балицький) почали наступ на національну культуру переслідуваннями і фізичним знищенням кращих сил творчої інтелігенції («Розстріляне відродження»).
Другий етап (поч 30-х-сер. 50-х рр.) в історії української культури був позначений монопольною диктатурою соціалістичної бюрократії, що привело до морального занепаду духовної культури в її різних формах – від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії.
Культура офіційного «соціалістичного реалізму» ділила єдину національну культуру (штучно) на культуру соціалістичну демократичну, народну» та культуру «буржуазно-націоналістичну, реакційну». Це сприяло формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів, крім того це призвело до поширення конюнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках тощо і результаті – фізичне і духовне знищення найяскравіших представників національної інтелігенції тальки в 1934-1938 рр. було репресовано більше половини членів та кандидатів в члени Спілки письменників України.
Тендечція до денаціоналізації та дегуманізації культури в постсталінську добу знайшла своє продовження в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина та пристосуванця, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Вони співіснували довгий час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соц. Реалізм – на офіційному. Але в 70-80-х рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською модою. Пошук власних національних творчих резервів відходить на другий план.
Проте і за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури збереглася тенденція до відродження української духовної культури.
В період політичної відлиги (1956-1961) – відбувається відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Відбулося деяке поліпшення мовної ситуації. Був перевиданий «Словник української мови» Грінченка, здійснені деякі кроки в напрямку українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти. Формується генерація молодих українських письменників, поетів, публічних митців – «шестидесятників» які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи (І.Світличний, Е.Сверстюк, В.Стус, В.Марченко, Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський, М.Руденко, Е.Гуцал, В.Мороз, В.Чорновіл, М.Осадчий, П.Заливаха та інші). Їх діяльність була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності. Це одна з героїчних сторінок української культури. «Відлига» скінчилась трагічно для покоління «шестидесятників». Більшість з них були репресовані, а В.Стус, В.Марченко, О.Тихий, Ю.Литвин загинули в ув’язнені.
У II пол. 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, як заперечення штучних догм соц. реалізму, а також космополітичних ідей комерційної поп-культури. Цей IV етап в історії української культури XX ст. органічно пов’язаний з відродженням національної державності.

 

 

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.