Тема 1. Предмет та основні поняття

Юридична деонтологія

1. Поняття та предмет юридичної деонтології.

2. Завдання та принципи юридичної деонтології.

3. Історичні джерела юридичної деонтології.

4. Документи про стандарти юридичної професії.

1. Поняття та предмет юридичної деонтології

Деонтологія з грецької - наука про належне. Як належить вести себе юристам в тій чи іншій ситуації, в тому чи іншому випадку. Мудрі люди говорять, що юристам краще відпустити на волю 100, а деякі навіть 1000 винних ніж засудити одного не винного.

Френсіс Бекон (англ. філософ і юрист XVII ст.) писав «Один несправедливий вирок приносить більше горя ніж численні злочини вчинені приватними особами: останні псують лише струмки, тоді як не справедливий суддя псує все джерело».

Юридична деонтологія – це наука про обов’язки юриста, про кодекс його професійної поведінки, правила поведінки. Вживається у широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні – наука про застосування загальних норм моралі у діяльності юриста.

У широкому – наука, що аналізує психологічні, політичні, естетичні та етичні і звичайно моральні вимоги, які регламентують ставлення юриста до – клієнта, своїх і чужих колег, до всіх оточуючих.

Особливістю юридичної деонтології є те, що вона характеризує правознавство крізь призму юридичної професії і діяльності юриста, якому постійно необхідно вирішувати складні проблеми – життя, свободи, честі людей. А це потребує – напруги моральних сил, розуміння міри відповідальності перед клієнтом і врешті решт перед суспільством. А для цього потрібно знати психологію, політику, етику, естетику і багато всього іншого.

Предмет юридичної деонтології – це звід правил, якими має користуватись юрист. Це система правових, політичних, психологічних, етичних норм, що визначають режим спілкування юриста з людьми, взаємовідносини з клієнтами і його поведінкою.

Є загальна юридична деонтологія, нормативна юридична деонтологія та спеціальна юридична деонтологія.

Загальна юридична деонтологія – включає основні аспекти характеристики належного, обов’язкового в повсякденній поведінці юриста при виконанні ним своїх службових функцій (функції це напрямки його діяльності).

Нормативна юридична деонтологія - обґрунтовує практичні, моральні рекомендації, нормативні приписи (рос. предписание) до юриста будь-якої спеціалізації.

Спеціальна юридична деонтологія – висвітлює специфічні, деонтологічні особливості конкретних спеціальностей правників (адвоката, прокурора, слідчого, суддю, нотаріуса, юрисконсульта) їх професіограми. Наприклад:

· Кодекс деонтології національної поліції Франції

· Етика поліцейського ФРН

· Кодекс честі працівників ОВС України

· Морально-етичний кодекс поліцейського США

· Кодекс правил здійснення діяльності адвокатів Європейського співтовариства та інше.

2. Завдання та принципи юридичної деонтології

Завданням юридичної деонтології є:

а) розкрити значення професійного обов’язку, відповідальності юриста у правничій діяльності;

б) визначити систему правил і вимог до юристів в їх взаєминах з клієнтом;

в) виявити, за яких умов конкретні взаємини можуть бути здійснені.

Принципи юридичної деонтології – «основні положення які закріплені в нормативних актах і виражають суть юридичної деонтології. Це – принцип пріоритету людини її прав, гуманності, законності, істинності, плюралізму, професійно-правової активності.

Принцип гуманності – означає поважне ставлення до конкретної людини з урахуванням її прав, індивідуальних особливостей, законних інтересів, уміння поставити себе на місце клієнта і подивитись на ситуацію з його позиції.

Принцип законності – містить вимогу до юриста при формуванні власних норм поведінки, керуватись засадами, нормами чинного законодавства. Здійснюючи нагляд за дотриманням законів юридичними та фізичними особами самим дотримуватися законів. Поєднаний із справедливістю та сумлінністю він виключає корисливість.

Принцип істинності – передбачає встановлення у кожній справі цілковитої достовірності. У пошуках істини юрист має бути – чесним перед усім перед собою, продумано і зважено здійснювати службово-професійні дії, добирати юридичні факти, виключати недомовки двозначності.

Принцип плюралізму – виявляється у толерантності до – ідеологічних уподобань клієнта, політичної чи релігійної переконливості, партійної належності, соціального стану.

Принцип професійно-правової активності означає цілеспрямовану діяльність юриста – у реалізації своєї компетенції у межах правових норм, - уміння виявити ініціативу, самостійність,- взяти відповідальність на себе, - здатність швидко і обґрунтовано прийняти ефективне рішення.

Юридична деонтологія входить до системи юридичних наук об’єднаних під назвою правознавство (їх більше 50). У класифікації юридичних наук їх відносять до теоретико-історичних, оскільки:

1. Основою її вивчення є правова культура юриста.

2. Вона містить відомості необхідні для всебічного пізнання закономірності юридичної діяльності слідчого, прокурора, судді….

3. Створює теоретичні основи для прикладних наук (судової психології, судової етики, юридичної конфліктології…).

4. Збагачує теоретичні основи юриспруденції, розвиває нові підходи в юридичній науці і практиці.

Мета юридичної деонтології – дати майбутньому юристу сучасні уявлення про обрану професію та основні установки на вивчення юридичних наук.

3. Історичні джерела юридичної деонтології

«Деонтологія» як науковий термін вперше вжито англ.. філософом і юристом Ієремією Бентамом (1748-1832 рр.). Він написав працю «Деонтологія або наука про мораль» Мораль, вважав Бентам, можна математично обрахувати, а задоволення індивідуального інтересу слід розглядати як засіб забезпечення найбільшого щастя для найбільшої кількості людей». Законність, правопорядок – це найголовніше.

Бентам застосував термін «деонтологія» для позначення вчення про мораль у цілому. Пізніше деонтологію почали відокремленого як частину моралі. Як знання про належне, щодо окремої групи людей. Ще й досі деонтологією називають професійну етику медиків. Там дуже потрібні висока мораль,доброта, гуманізм. Ще Гіппократ писав про ідеал лікаря «Все що шукається в мудрості, все це є у медицини, а саме: зневага до грошей, сумління, скромність, простота в одязі, повага, рішучість…».

У середні віки писались такі твори як – Солярмський кодекс здоров’я, «Етика», «Канон лікарської науки» Ібн Сіни. В епоху відродження відомий німецький філософ, лікар, хімік, професор Базельського університету Парацельс (справжнє ім’я Пилип Ауреол Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм (1493-1541) писав: «Сила лікаря в його серці, а найважливіша основа ліків – любов».

У 1949 році у Женеві прийнято Міжнародний кодекс медичної деонтології. З 60-х років ХХ століття у вищих навчальних закладах України вже читається курс «Деонтологія». У 70-ті роки у юридичних ВНЗ бувшого СРСР починають викладати спецкурс «Вступ у юридичну спеціальність» перший навчальний посібник з’явився у Москві в 1976 році проф. Сергій Сергійович Алексєєв відмічав, що «право і законність – це інститути соціального життя, вони тісно пов’язані з мораллю, втілюють її ідеали та принципи. Специфіка юридичної роботи містить потенційну небезпеку професійної деградації особи, що виявляється в актах бюрократизму, формалізму, грубості, нелюдяності. Робота юриста впливає на долі людей, життя, здоров я, що споріднює професію юриста з професією лікаря. Особливо слід звертати увагу на етикет, правила ввічливості, такту, культури поведінки (Алексеев С.С. Введение в юридическую специальность, - М.: 1976. 161 с.).

У 1982 році Міністерство освіти СРСР затвердило «Кваліфікаційну характеристику юриста» де визначалася система вимог до знань та вмінь юриста.

Свою лепту вніс і професор Харківської юридичної академії Віктор Михайлович Горшеньов. У 1988 р. опублікував разом із Бенедиком І.В. навчальний посібник «Юридическая деонтология» де вони розглянули професію юриста у кількох аспектах: юрист як особа; юрист як політичний діяч; юрист як спеціаліст; юрист як носій високих моральних якостей; естетична культура юриста.

Про співвідношення права й моралі писали: В. Бородін, Л. Суворов, С. Сливка, О. Шмоткін, В. Молдован. Зокрема уже в 1983 році Валеріан Молдован читав курс «Професійна етика юриста» у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Опублікував наукові статті «Моральні засади у діяльності прокурора» у збірнику «Сучасні проблеми держави і права» (Київ, 1990 рік); «Етика взаємовідносин державного обвинувача з іншими учасниками процесу» (Донецьк, 2001 рік).

4. Документи про стандарти юридичної професії

1. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Прийнятий Ген.Асамблеєю ООН у 1966 р. Ратифікований Україною у 1973 р.

2. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримання правопорядку» (документ ООН 1979 р.).

3. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Документ ООН 1984 року.

4. Основні засади незалежності судових органів. Док. ООН 1985 р.

5. Декларація основних засад правосуддя для жертв злочину і зловживання владою. Док ООН 1985 р.

6. Основні засади, що стосуються ролі юристів. Док ООН 1990 р.

7. Декларація і програма виховання громадян у дусі демократії основаної на усвідомлення ними своїх прав та обов язків. Прийнята Кабінетом Міністрів Ради Європи 1999 р.

8. Міжнародний договір, Резолюція про комісара Ради Європи з прав людини. Будапешт 1999 р.

9. Деонтологічний кодекс. Страсбург 1988 р.

10. Основні засади етики поліцейської служби. Затверджені Парламентською Асамблеєю Ради Європи 1979 р.

11. Загальний кодекс правил для адвокатів країн європейського співтовариства.

12. Стандарти незалежності юридичної професії міжнародної асоціації юристів. Нью-Йорк 1999 р. та інші.

Більше детально див. у книзі С. Гусарєва і О. Тихомирова «Юридична деонтологія» У цій книзі ви можете знайти: список літератури за темою курсу; інтернет ресурси для юристів; бази законодавства; державні органи; міжнародні правові акти; каталоги юридичної інформації; юридичні організації; бібліотеки світу; юридичні видання; газети та журнали тощо.

Тема 2. Норми професійної поведінки правників*

1. Типові норми професійної підготовки юристів США (загальна характеристика).

2. Обов’язки правника.

3. Сфера дії норм.

4. Взаємини «клієнт-правник».

5. Правник-консультант.

6. Обов’язок служіння pro bono publico.

7. Інформація щодо правничих послуг.

У темі 2висвітлюються питання поведінки правників. Зокрема, подаються Типові норми професійної поведінки, складені Американською Правничою Асоціацією та затверджені Палатою представників Американської Правничої Асоціації. Дані матеріали не можуть розглядатися як надання правничої консультації з конкретних випадків. Етичні норми правничої практики демонструють відданість американських правників своїй професії і досягнення найвищих норм професійної компетенції.

1. Типові норми професійної підготовки юристів США (загальна характеристика)

Типові норми професійної підготовки правників США складені Американською правничою асоціацією у 1983 році з послідуючими доповненнями. Структура: ч. 1. Преамбула (висвітлюються обов’язки правника); ч. 2. Сфера дій норм; ч. 3. Термінологія.

У ч. 2 висвітлюються питання: «Взаємини «клієнт-правник»: компетентність; сфера представництва; дбайливість; надання і отримання інформації; гонорар; конфіденційність інформації; зіткнення інтересів;

* Більш детально див. Типові норми професійної підготовки правників. – К.: 1995., 77 с.

недопустимість надання правничих послуг; клієнт з обмеженою правоздатністю (дієздатністю); відмова від представництва; продаж правничої практики.

Правник:консультант; посередник; оцінка справи для використання її третіми особами.

Адвокат: зустрічні позови та спори; прискорення судового розгляду; щирість у ставленні до суду; чесність у ставленні до протилежної сторони та її адвоката; неупередженість і декорум суду; гласність судового розгляду; правник як свідок; спеціальні функції обвинувача; адвокат у процесуальних діях несудового характеру.

Угоди з особами, які не є клієнтами: правдивість у заявах на адресу інших осіб; обмін інформацією з особою, яку представляє інший адвокат; стосунки з особою, яка не представлена адвокатом; дотримання прав третіх осіб.

Правничі фірми та асоціації: відповідальність партнера або правника, який наглядає безпосередньо за діяльністю інших правників фірми; відповідальність правника, підлеглого іншому правнику; відповідальність помічників правників, які самі не є правниками; професійна незалежність правника; недозволена правнича практика; обмеження права вести правничу практику; надання додаткових послуг.

Обов’язок: служіння pro bono publico; прийняття правником призначень суду; членство правника в організації, що надає правничі послуги; діяльність з реформування законодавства, що впливає на інтереси клієнта.

Інформація щодо правничих послуг:повідомлення щодо послуг, які надаються правником; рекламування правничих послуг; безпосередній контакт з перспективними клієнтами; інформаційні повідомлення щодо сфер правничої практики та її легалізації; назва та бланк фірми.

Підтримання цілісності професії: прийняття до адвокатури та питання дисциплінарного характеру; посадові особи судової влади та судові службовці; інформування органів дисциплінарного нагляду щодо неналежної професійної поведінки правників; неналежна професійна підготовка правника; юрисдикція.

У ч. 3 «Термінологія» висвітлено терміни:

- «Думка» або «гадає» - означає, що особа, залучена до цього випадку, справді вважала, що факт, про який іде мова є дійсним. Висновок про думку особи може бути зроблено на підставі конкретних обставин.

- «Консультувати»або «консультація» - означає надання або отримання інформації, достатньої, щоб дати можливість клієнту зрозуміти усю важливість справи, про яку йдеться.

- «Фірма»або «правнича фірма» - означають правника або правників з приватної фірми, правників, які працюють в юридичному відділі корпорації або іншої організації, яка надає юридичні послуги.

- «Шахрайство»або «шахрайський»-означає поведінку, що має на меті ошукати когось через неуважність чи неспроможність надати іншій особі інформацію, що має відношення до справи.

- «Свідомо» або «знає» - означають дійсне знання факту, про який йдеться. Висновок про знання, якими володіє особа, може бути зроблено на підставі конкретних обставин.

- «Партнер» -означає члена товариства або акціонера правничої фірми, організованої як професійна корпорація.

- «Розсудливий, розважливий»- вживається щодо поведінки правника і означає поміркованість, передбачливість і компетентність правника.

- «Розважлива думка»або«розважливо гадає»- коли вони вживаються до правника, означають, що правник гадає, що думка про коректну справу і її обставини є розважливою.

- «Розсудливо мусить знати» -вживається щодо правника і означає, що розсудливо-передбачливий і компетентний правник з’ясував би справу, про яку йдеться.

- «Суттєвий, суттєва» -вживається щодо ступеню або міри, означають суттєву справу без сумніву вагомого значення тощо.

2. Обов’язки правника

Правник є представником клієнтів, посадовою особою правної системи і офіційною особою, яка несе особливу відповідальність за якість правосуддя.

Як представник клієнтів, правник виконує різноманітні функції. Як радник, правник, інформуючи клієнта, допомагає йому зрозуміти, які він має юридичні права і обов'язки за законом, і пояснює, як вони практично втілюються в дійсності. Як адвокат, правник ревно відстоює позицію клієнта згідно з Нормами змагальної системи. Як особа, яка веде переговори, правник прагне досягти сприятливого для клієнта результату, але методами, що відповідають вимогам чесного ведення справи і ставлення до інших. Як посередник поміж клієнтами, правник прагне погодити їхні інтереси, що розходяться, як радник, і меншою мірою діє як особа, котра має право говорити від імені кожного клієнта як її представник.

Правник виконує функції особи, яка оцінює юридичні справи клієнта і доповідає про них клієнту або іншим особам.

У виконанні всіх своїх професійних функцій правник мусить бути компетентним, діяти швидко і старанно. Правник мусить з'ясовувати з клієнтом усі питання стосовно представництва його інтересів. Правник мусить тримати у таємниці всю інформацію, що стосується представництва клієнта, за винятком тих випадків, коли розголошення інформації вимагається або дозволяється Нормами професійної поведінки або іншими законами.

Правник мусить поводитися згідно з вимогами закону як під час надання професійних послуг клієнту та виконання, взагалі, своїх обов'язків правника, так і в особистому житті. Правник має вдаватися до встановлених законом процедур лише з законною метою, а не для того, щоб стурбувати або налякати когось. Правник повинен виявляти повагу до правної системи та посадових осіб, які її обслуговують, зокрема до суддів, інших правників і державних службовців. Хоч обов'язком правника і є, коли це необхідно, заперечувати правильність дій офіційних осіб, обов'язок правника полягає і в тому, щоб відстоювати букву закону.

Як офіційна особа, правник мусить домагатися вдосконалення законів, покращення здійснення правосуддя і якості послуг, які надаються представниками професії правника. Як представник професії, якій навчаються, правник мусить постійно розвивати свої знання з законодавчої сфери, не обмежуючи себе лише тими, що будуть використані для обслуговування клієнтів, застосовувати ці знання для вдосконалення законів і домагатися поліпшення освіти правників. Правник мусить пам'ятати про недоліки у чиненні правосуддя і про те, що люди з невеликим достатком, а інколи й не тільки вони, не можуть оплатити потрібні їм юридичні послуги, й тому він мусить також витрачати свій професійний час і звертати свій громадянський вплив на те, щоб допомагати їм. Правник мусить допомагати своїм колегам досягати цих цілей і спонукати правничі кола поліпшувати організацію своєї діяльності в суспільних інтересах.

Багато з професійних обов'язків правника знайшли своє місце як у "Нормах професійної поведінки", так і в матеріальному та процесуальному праві. Проте у своїй професійній діяльності правник також керується своєю совістю та схваленням своєї поведінки колегами за професією. Правник мусить прагнути досягти найвищого рівня професійного вміння, щоб покращувати закони і показувати приклад втілення професійних ідеалів праці на користь суспільства.

Обов'язки правника як представника клієнтів, посадової особи правної системи і офіційної особи, як правило, гармонійно поєднуються. Тому, коли представлення протилежної сторони здійснюється добре, правник може бути ревним адвокатом свого клієнта і вважати при цьому, що правосуддя відбувається належним чином. Так само правник може бути впевненим у тому, що дотримання таємниці щодо конфіденційної інформації клієнта звичайно йде на користь суспільним інтересам, оскільки люди шукатимуть юридичної консультації й дотримуватимуться правових норм тим частіше, чим більше вони будуть впевнені в тому, що їхнє спілкування з правником буде конфіденційним.

Проте у правничій практиці мають місце й обов'язки, що суперечать один одному. По суті, всі складні етичні проблеми виникають з конфлікту між обов'язками правника перед клієнтами, правною системою і його особистим бажанням залишатися чесною людиною, заробляючи собі достатньо на життя. "Норми професійної поведінки" містять у собі умови вирішення таких конфліктів. У межах цих Норм може виникнути багато важких питань щодо професійної поведінки правника, які мають бути вирішені правником на його власний розсуд відповідно до професійних і моральних засад, встановлених основними принципами, на яких ґрунтуються ці Норми.

Професія правника великою мірою є самоврядною професією. Хоч іншим професіям також були надані повноваження самоврядування, правнича професія є унікальною у цьому відношенні через її тісний зв'язок з процесами державного керування і наглядом за дотриманням закону. Цей зв'язок ясно видно з того факту, що найвищі повноваження відносно правничої професії надані великою мірою судам.

Поки правники у своїй діяльності відповідають вимогам свого професійного призначення, нагоди для її регулювання з боку держави немає. Самоврядування також допомагає підтримувати незалежність правничої професії від домінування держави. Незалежна правнича професія є важливою силою для утримання дій держави в межах закону, тому що зложивання правними повноваженнями скоріше кинуть виклик ті представники правничої професії, які не залежать від держави в отриманні права на ведення практики.

Відносна автономія правничої професії несе з собою особливі види відповідальності самоврядування. Представники цієї професії мусять гарантувати, що статут їхньої професійної діяльності складено на користь інтересів суспільства, а не з метою підтримки вузьких або егоїстичних інтересів правничих кіл. Кожен правник несе відповідальність за дотримання "Норм професійної поведінки". Правник мусить також допомагати іншим правникам в їхньому прагненні дотримуватися цих Норм. Нехтування цими обов'язками ставить під загрозу незалежність професії і суспільний інтерес, якому вона слугує.

Правники відіграють життєво важливу роль у збереженні суспільства. Виконання цієї ролі вимагає від правників розуміння їхнього зв'язку з нашою правною системою. "Норми професійної поведінки", якщо їх належним чином дотримуватися, слугують для визначення цього зв'язку.

3. Сфера дій норм

“Норми професійної поведінки” – це норми мотивації. Їх слід інтерпретувати стосовно мети правничого представництва і самого закону. Деякі з Норм імперативні, сформульовані за допомогою термінів "повинен" або "не повинен". Ці Норми визначають належну поведінку правника для підтримування професійної дисципліни. Інші Норми, сформульовані за допомогою терміну "може", носять характер дозволу і визначають ті сфери правничої діяльності, в яких правник має діяти за цими Нормами на власний професійний розсуд. Ніякі дисциплінарні заходи не можуть бути вжиті проти правника, коли він приймає рішення, діяти йому чи не діяти в межах наданої свободи дій. Норми також визначають характер взаємин між правником та іншими особами. Таким чином, Норми частково є зобов'язуючими і дисциплінарними, а частково такими, що формують і описують професійну роль правника, наводячи її визначення. В багатьох коментарях вживається термін "повинен". Коментарі не додають обов'язків до кола повноважень правника, визначених Нормами, а лише пояснюють, як вести правничу практику відповідно до цих Норм.

Норми містять у собі значно ширший правний контекст, що описує роль правника. Цей контекст охоплює судові процедури і статути щодо питань надання ліцензій, закони, які визначають особливі обов'язки правників, матеріальне та процесуальне право взагалі. Дотримання цих Норм, як і всього законодавства у відкритому суспільстві, залежить, по-перше, від розуміння і добровільної згоди, по-друге, від зміцнюючого впливу з боку рівних собі осіб та суспільної думки і, нарешті, коли це необхідно, посилюється шляхом дисциплінарних розглядів. Проте Норми не вичерпують тих моральних і етичних міркувань, якими мусить керуватися правник, оскільки ніяка поважна діяльність людини не може бути повністю визначена правовими нормами. Норми лише забезпечують систему для етичного здійснення правничої практики.

Більш того, з метою встановлення повноважень і відповідальності правника, принципи матеріального права, зовнішні щодо цих Норм, визначають, чи існують взаємини "клієнт – правник", чи ні. Більшість обов'язків, що випливають із взаємин “клієнт – правник”, стають дійсними лише після того, як клієнт звернувся до правника з проханням про надання правничих послуг, а правник погодився це зробити. Але існують деякі обов'язки, такі, як конфіденційність, коли правник погоджується розглянути необхідність встановлення взаємин “клієнт-правник”. Чи взаємини “клієнт – правник” існують з будь-якою конкретною метою, чи ні, може залежати від обставин і може бути питанням, що вимагатиме рішення суду.

За різноманітними правними положеннями, включно з конституційним, статутним і загальним правом, до кола обов'язків державних правників можуть бути віднесені повноваження щодо юридичних консультацій, які звичайно надаються клієнтам у приватних взаєминах “клієнт – правник”. Наприклад, правник державної установи може мати повноваження від імені держави приймати рішення про перегляд справи або ж невдалого рішення. Такі різноманітні повноваження можуть надаватися державним службовцям, що займаються питаннями права. Так само правники, які перебувають під наглядом цих державних службовців, можуть бути уповноважені представляти кілька державних установ у міждержавних правних суперечках за обставин, коли приватний правник не зміг би представляти кількох приватних клієнтів. Вони також можуть мати повноваження представляти "суспільний інтерес" за обставин, коли приватний правник не був би уповноважений зробити це. Ці Норми не відміняють жодного з таких повноважень.

Заборони, що накладаються цими нормами, або неспроможність дотримуватися зобов'язання є причиною того, щоб удатися до дисциплінарного процесу. Норми передбачають, що дисциплінарне оцінювання поведінки правника буде робитися на підставі фактів і обставин, що мали місце на час оцінюваних дій правника, і в визнанні того факту, що правник часто мусить діяти за непевного або неповного знання ситуації. Більш того, Норми передбачають, що те, буде чи не буде вжито дисциплінарних заходів за скоєне порушення, та суворість покарання залежать від усіх обставин, таких, як усвідомлення і серйозність порушення, фактори, що пом'якшують провину, та чи мали місце порушення раніше.

Порушення Норм не повинно бути причиною судового процесу і не повинно давати місця припущенню, що було порушено правничий обов'язок. Ці Норми складені для того, щоб надати можливість правникам керуватися ними у своїх діях і щоб забезпечити систему регулювання поведінки правників через дисциплінарні установи. Вони не створені для того, щоб бути підставою для громадянської відповідальності. Більш того, мета цих Норм може бути знівельована, якщо протилежні сторони будуть користуватися ними як процедурною зброєю. Той факт, що Норма є лише підставою для самостійної оцінки правником самого себе або для санкціонування дисциплінарною установою застосування міри покарання до правника, не означає, що суперник під час другорядного розгляду або врегулювання суперечки шляхом досягнення згоди або компромісу має право домагатися виконання цієї Норми. Відповідним чином, ніщо з цих Норм не повинно тлумачитися як таке, що додає ще щось до будь-якого реально існуючого правничого обов'язку правників або призводить до позадисциплінарних наслідків порушення такого обов'язку.

Більш того, ці Норми не призначені регулювати або торкатися застосування судами привілеїв взаємин “атторней – клієнт” або результатів праці правника. Ці привілеї були розроблені для сприяння виконанню законів і забезпечення справедливості судового процесу. Покладаючись на привілей відносин "аторней - клієнт", клієнти мають право чекати на те, що вся інформація, яку вони надають правнику або отримують від нього в межах дії цього привілею, буде захищена від примусового розголошення. Привілей взаємин “аторней - клієнт” є привілеєм клієнта, а не привілеєм правника. Той факт, що у виняткових ситуаціях правник за цими нормами має обмежене право розголошувати конфіденційну інформацію, не робить не чинним твердження про те, що, як правило, клієнт має достатні підстави чекати, що інформацію, яка стосується його, не буде добровільно розголошено і що розголошення такої інформації може вимагатися судом тільки відповідно до визнаних винятків стосовно привілею взаємин “аторней - клієнт” і привілею результатів праці правника.

Коментар, що супроводжує кожну Норму, пояснює й ілюструє значення та мету цієї Норми. "Коментарі" призначені для того, щоб спрямовувати тлумачення Норм, але текст кожної Норми є авторитетним джерелом. Ці матеріали не затверджувалися не призначені якимось чином впливати на застосування чи тлумачення Норм і Коментарів до них.

4. Взаємини «клієнт-правник»

Компетентність. Правник мусить надавати клієнту компетентне представництво його інтересів. Компетентне представництво вимагає правничих знань, навичок, належної ретельності й підготовки, доцільно необхідних для здійснення представництва.

Правничі знання і навички. При визначенні того, чи застосовує правник у конкретній справі необхідні знання і навички, суттєвими факторами є порівняльна складність і спеціалізований характер справи, загальний досвід правника, підготовка і досвід правника з питань, про які йдеться, спроможність правника підготуватися до цієї справи і вивчити її, чи передати на розгляд правнику зі сталим авторитетом з питань, про які йдеться, чи приєднатися до нього як партнер, чи звернутися до нього за консультацію. В багатьох випадках необхідні знання та навички — це знання та навички правника, який займається практикою загального характеру. За деяких обставин можуть вимагатися спеціальні знання з якоїсь конкретної галузі права.

Правнику необов'язково мати спеціальну підготовку або досвід попередньої роботи, щоб вирішувати правничі проблеми, з якими він ще не знайомий. Правник, який щойно отримав право на те, щоб займатися практикою, може бути так само компетентним, як і правник з багаторічним досвідом. Такі важливі правничі навички, як аналіз прецедентів, оцінка доказів і складання проектів правничих документів, вимагаються при вирішення усіх правних проблем. Напевно, найфундаментальнішою з правничих навичок є вміння визначати, який саме тип правничих проблем треба буде розв'язувати у конкретній ситуації, навичка, що безумовно переважить будь-які спеціальні знання. Правник може надати адекватне представництво з цілком нових для нього питань шляхом необхідного їх вивчення. Компетентне представництво також може бути надано шляхом залучення до вирішення питання правника з визнаним авторитетом у галузі, про яку йдеться.

У надзвичайних випадках правник може дати пораду або надати допомогу у справі, для ведення якої він не має тієї кваліфікації, що вимагається в звичайних обставинах, якщо неможливо звернутися до іншого правника, отримати у нього консультацію або залучити його до вирішення цієї справи. Однак, навіть у разі крайньої потреби, надання допомоги правником повинно обмежуватися наданням доцільно необхідної допомоги, оскільки погано розглянута справа за надзвичайних обставин може поставити під загрозу інтереси клієнта.

Правник може прийняти пропозицію представляти клієнта, коли необхідний рівень компетентності може бути ним досягнутий за допомогою доцільної підготовки. Це стосується також і правника, призначеного радником особи, інтереси якої ніхто не представляє.

Надання і отримання інформації.

(а) Правник мусить тримати клієнта доцільно поінформованим щодо стану справи і швидко відповідати на доцільні запити щодо інформації.

(б) Правник мусить пояснити справу до міри, доцільно необхідної, щоб дати можливість клієнту приймати зважені рішення щодо того, як представляти його інтереси.

Клієнт повинен мати достатню інформацію для того, щоб розсудливо брати участь у прийнятті рішень щодо мети його представництва і засобів, якими вона мусить досягатися, до міри, до якої він бажає і спроможний діяти. Наприклад, правник, який веде переговори від імені клієнта, повинен надавати клієнтові фактичну інформацію щодо справи, інформувати клієнта про контакти з протилежною стороною і робити інші доцільні кроки, що дозволять клієнту прийняти рішення щодо якоїсь важливої пропозиції від протилежної сторони. Правник, який отримає від правника протилежної сторони пропозицію урегулювати цивільний спір або домовитися про подання до суду заяви з кримінальної справи, повинен негайно повідомити клієнта про зміст цієї пропозиції, якщо тільки попереднє обговорення з клієнтом цих питань не прояснило неприйнятність цієї пропозиції. Навіть коли клієнт делегує повноваження правнику, клієнт повинен залишатися поінформованим щодо стану справи.

Наскільки обмін інформацією достатній, частково залежить від того, яка порада або допомога надається клієнту, Наприклад, у переговорах, коли є час пояснити пропозицію, правник повинен переглянути разом із клієнтом усі важливі положення цієї пропозиції раніше, ніж погодитися на неї. У судовому процесі правник повинен пояснити загальну стратегію та перспективи досягнення успіху і, звичайно, застерегти клієнта щодо тактики, яка може завдати шкоди або вплинути на інших осіб. З іншого боку, в звичайних умовах від правника не можна чекати, що він буде описувати з подробицями стратегію судового процесу або стратегію ведення переговорів. Головним принципом, яким мусить керуватися правник, є необхідність розумно обмежити чекання клієнта на інформацію — згідно з обов'язком правника виходити з інтересів клієнта і дотримуватися всіх його вимог щодо того, як його представляти.

Звичайно інформація, що мусить надаватися правником, розрахована на клієнта як на дорослу людину, здатну її зрозуміти і спроможну відповідати за свої вчинки. Однак, надання клієнту всієї інформації згідно з вищезазначеними вимогами може бути недоцільним, наприклад, коли клієнтом є дитина або клієнт страждає на розумову неправоздатність. Коли клієнтом є організація або група осіб, часто неможливо або непотрібно інформувати кожного з її членів про стан справ; звичайно правник надає інформацію відповідним посадовим особам цих організацій. Коли йдеться про велику кількість звичайних питань, то з клієнтом можна погодити надання йому обмеженої інформації або надавати її йому час від часу. Обставини можуть також вимагати від правника діяти від імені клієнта без попередньої консультації з ним.

Приховування інформації.

У деяких випадках, коли ймовірно, що клієнт відреагує нерозсудливо на негайне надання йому правником інформації, правник може бути виправданий за затримку в інформуванні клієнта. Так, правник міг би утаїти інформацію про психіатричний діагноз клієнта, якщо психіатр, який робив огляд, вважає, що розголошення цієї інформації завдасть шкоди клієнту. Правник не може приховувати інформацію, маючи на меті свої власні інтереси або зручності. Правила або накази суду, що регулюють судовий процес, можуть передбачати, що інформація, яку отримує правник, не може бути розголошена клієнту.

Конфіденційність інформації.

(а) Правник не мусить розкривати інформацію, що стосується представництва клієнта, якщо тільки клієнт не погоджується на це після консультації з правником, за винятком розголошень, що припускаються дозволеними для здійснення представництва клієнта, і за винятком випадків, викладених в пункті (б).

(б) Правник може розкривати таку інформацію до тієї міри, яку правник вважає доцільно необхідною, щоб:

(1) перешкодити клієнтові скоїти злочинні дії, які, як вважає правник, можуть призвести до неминучої смерті або тяжкого тілесного ушкодження; або (2) обґрунтувати претензію чи захист від імені правника в суперечці між правником і клієнтом, обґрунтувати захист з кримінального обвинувачення або цивільного позову проти правника, що ґрунтуються на діях, в яких брав участь клієнт, або ж щоб відповісти на заяви у будь-якому судовому процесі щодо представництва клієнта правником.

Правник є частиною судової системи, він зобов'язаний захищати закон. Однією з функцій правника є надання правничих консультацій клієнтам з тим, щоб вони уникали будь-якого порушення закону при належному використанні своїх прав.

Виконання етичного обов'язку правника тримати непорушною конфіденційність інформації не тільки сприяє повному виявленню фактів, суттєвих для представництва правником клієнта, але також спонукає людей звертатися як можна раніше за правничою допомогою.

За незначним винятком клієнти звертаються до правника для того, щоб визначити свої права і з'ясувати, що саме мусить вважатися законним і правильним у лабіринті існуючих законів і правил. Загальне право визнає, що конфіденційна інформація клієнта мусить бути захищена від розголошення. Спираючись на свій досвід, правники знають, що майже всі клієнти дотримуються одержаних порад, і закон, таким чином, не порушується.

Фундаментальним принципом взаємин "клієнт-правник" є дотримання правником конфіденційності інформації стосовно представництва свого клієнта, що спонукає клієнта бути повністю відвертим зі своїм правником, обговорювати з ним навіть делікатні справи або справи, що можуть нашкодити його репутації.

Принцип конфіденційності здійснюється у двох пов'язаних між собою зведеннях норм права: привілей взаємин "правник — клієнт" (який спирається на теорію продукту праці) у доказовому праві та норма конфіденційності, визначена у професійній етиці. Принцип привілею взаємин "клієнт-адвокат" застосовується у судових та інших процесах, на які правник може бути викликаний як свідок або в зв'язку з якими може бути вимушений якимось іншим чином давати свідчення щодо клієнта. Норма конфіденційності взаємин “клієнт – правник” застосовується у ситуаціях інших, ніж ті, в яких правника примушують давати свідчення, спираючись на закон. Норма конфіденційності застосовується не тільки щодо інформаці, конфіденційно повідомленої клієнтом, а щодо усієї інформації, що стосується представництва, незалежно від її джерела. Правник не може розкривати таку інформацію, за винятком випадків, що дозволені або встановлені “Нормами професійної поведінки” чи іншими законами.

Вимога дотримуватися конфіденційності інформації щодо представництва клієнта застосовується до правників державних установ, які можуть не погоджуватися з політичними цілями, які мусить висувати їхнє представництво.

Дозволене розголошення інформації

Передбачається, що правнику надаються повноваження розголошувати інформацію, що стосується клієнта, коли це доцільно з метою представництва інтересів клієнта, однак лише в межах вказівок клієнта чи за особливих обставин. Наприклад, у судовому процесі правник може розголосити інформацію визнанням якогось факту, якого не можна належним чином заперечити, або у переговорах — розголошенням інформації, що сприятиме досягненню задовільного висновку.

Правники фірми можуть розголошувати один одному інформацію щодо клієнта фірми, якщо тільки клієнт не дав якихось вказівок про те, що поширення певної інформації буде обмежено колом певних правників.

Розголошення інформації, що суперечить інтересам клієнта.

Норма конфіденційності обумовлюється обмеженим числом винятків. Стаючи причетним до таємниць клієнта, правник може побачити, що клієнт має намір завдати великої шкоди іншій людині. Однак до тієї міри, до якої від правника вимагається або йому дозволяється розголошувати наміри клієнта, клієнту буде заборонено розголошувати факти, які могли б дозволити правнику відмовити його від неправильної чи хибної лінії поведінки. Суспільні інтереси краще захищаються тоді, коли схвалюється відверта і повна передача інформації з боку клієнта, а не тоді, коли вона забороняється.

Тут можна звернути увагу на кілька ситуацій.

По-перше, правнику забороняється давати поради або допомагати клієнту в діях, що є злочинними або шахрайськими.

По-друге, правник може ненароком бути втягнутий у колишні дії клієнта, які були злочинними або шахрайськими. В такій ситуації правник не порушив Норми, оскільки "давати поради або допомагати" у злочинних або шахрайських діях можна лише тоді, коли відомо, що ці дії носять якраз такий характер.

По-третє, правник може дізнатися, що клієнт має намір скоїти дії, які за своїм характером є злочинним. Правник може розголошувати інформацію, щоб запобігти вбивству або заподіянню тяжкого тілесного ушкодження, які, як він обґрунтовано вважає, плануються клієнтом. Правнику дуже важко дізнатися, коли насправді буде здійснюватися цей ганебний намір, оскільки клієнт може змінювати своє рішення.

Дії правника на свій власний розсуд вимагають розгляду таких факторів, як характер взаємин правника з клієнтом і тими особами, яким клієнт може завдати шкоди, особиста причетність правника до дій,про які йдеться, а також обставини, що пом'якшують провину. Там, де це доцільно, правник мусить прагнути переконати клієнта вжити прийнятних заходів. У будь-якому випадку інформація, що суперечить інтересам клієнта, не повинна розголошуватися більше, ніж, як правник обґрунтовано вважає, це необхідно за конкретних обставин.

Конфлікти через поведінку правника.

Коли судовий позов або дисциплінарне звинувачення містять необґрунтоване твердження щодо співучасті правника у діях клієнта або щодо будь-якої іншої неналежної поведінки правника, пов'язаної з представництвом клієнта, правник може реагувати у такий спосіб, який він вважає доцільно необхідним, щоб обґрунтувати захист самого себе. Право на захист застосовується, безумовно, тоді, коли почався судовий розгляд. Якщо це можливо і не заважає правнику організовувати свій захист, він повинен повідомити клієнта про заяву, зроблену третьою стороною, і звернутися до клієнта з проханням відповісти належним чином. У будь-якому випадку інформація не повинна розголошуватися більше, ніж, за розсудливою думкою правника, це необхідно для доказу його невинності, і вона повинна розголошуватися таким чином, щоб обмежити коло осіб, які мають доступ до неї, судом або іншими особами, яким є потреба її знати; одночасно правник повинен домагатися прийняття усіх відповідних захисних розпоряджень або вжиття інших заходів.

Якщо правнику пред'явлено обвинувачення у правопорушенні, до якого своїми діями причетний клієнт, то норма конфіденційності не повинна заважати правнику захищатися від обвинувачення. Таке обвинувачення може бути пред'явлено у цивільному, кримінальному або дисциплінарному розгляді і може ґрунтуватися на правопорушенні, якого начебто припустився правник щодо клієнта, або на правопорушенні, про яке безпідставно заявила третя сторона; наприклад, заява третьої сторони про те, що правник і клієнт її обдурили, діючи разом. Правник всі свої дії повинен робити практично такими, щоб уникнути непотрібного розголошення інформації щодо представництва клієнта, обмежити коло тих осіб, кому конче потрібно знати цю інформацію, і отримати захисні розпорядження або вжити інших заходів, щоб звести до мінімуму ризик розголошення інформації.

Розголошення інформації, яке вимагається або дозволяється.

Привілей взаємин "правник-клієнт" визначається по-різному в різних юрисдикціях. Якщо правника викликають як свідка для надання показань щодо клієнта у випадку відсутності відведення з боку клієнта, то конкретний пункт вимагає від правника скористатися цим привілеєм, коли виникає у цьому потреба. Правник мусить підкоритися остаточному рішенню суду або іншого трибуналу належної юрисдикції, що вимагатиме від правника надати інформацію щодо клієнта.

"Норми професійної поведінки" в різних обставинах дозволяють правнику або вимагають від нього розголошувати інформацію щодо представництва. Правник може бути зобов'язаний або йому може бути дозволено іншими положеннями закону надавати інформацію щодо клієнта.

Колишній клієнт.

Обов'язок правника зберігати конфіденційність інформації клієнта продовжує бути чинним і після того, як взаємини "клієнт-правник" припинилися.

Зіткнення інтересів: загальна норма.

(а) Правник не мусить представляти клієнта, якщо представництво цього клієнта буде прямо порушувати інтереси іншого клієнта, за винятком тих випадків, коли:

(1) правник обґрунтовано вважає, що представництво інтересів клієнта не вплине несприятливим чином на його взаємини з іншим клієнтом, і (2) кожний клієнт дає на це свою згоду після консультації з правником.

(б) Правник не мусить представляти клієнта, якщо представництво цього клієнта може бути суттєво обмежено зобов'язаннями правника перед іншим клієнтом чи третьою особою або ж особистими інтересами правника, за винятком тих випадків, коли:

(1) правник обґрунтовано вважає, що представництво інтересів клієнта не буде порушено несприятливим чином; і (2) клієнт дає на це свою згоду після консультації з правником. Якщо мова йде про представництво кількох клієнтів з однієї справи, то до консультації правника мусить входити пояснення того, що мається на увазі під спільним представництвом, і з яким ризиком і перевагами воно пов'язано.

Відданість інтересам клієнта.

Лояльність до клієнта, відданість його інтересам — це обов'язковий елемент у ставленні правника до клієнта. Неприпустиме зіткнення інтересів може існувати ще до початку представництва клієнта правником, у цьому випадку правник повинен відсторонитися від справи. Правник повинен застосовувати належні процедури, доцільні для правничої фірми такого розміру і типу і такого характеру правничої практики, щоб визначати як в судових, так і несудових справах ті сторони, що беруть у них участь, і питання, що мусять бути вирішені, і визначити, має тут місце дійсне чи потенційне зіткнення інтересів.

Дотримання інтересів клієнта, як загальне твердження, означає заборону давати згоду на представництво, що суперечить інтересам клієнта, без згоди на це клієнта. Пункт (а) проголошує цю загальну норму. Так, правнику звичайно не дозволяється бути захисником проти особи, яку правник представляє з якоїсь іншої справи, навіть якщо ці справи цілком не пов'язані. З іншого боку, одночасне представництво з не пов'язаних між собою справ клієнтів, чиї інтереси є суперечливими лише в загальних рисах, наприклад, конкуруючих господарчих підприємств, не вимагає згоди відповідних клієнтів.

Відданості правника інтересам клієнта завдається шкода і тоді, коли правник не може розглянути, дати пораду або вжити необхідних для клієнта заходів через інші свої зобов'язання або інтереси. Зіткнення інтересів, по суті, виключає альтернативи, якими б зміг скористатися клієнт. Можливий конфлікт інтересів сам по собі не забороняє представництва. Вирішальними моментами ймовірність виникнення такого конфлікту і те, чи буде цей конфлікт у випадку його виникнення суттєво впливати на незалежне професійне рішення правника у виборі альтернатив і чи виключить він дії, яких треба було б вжити в інтересах клієнта. Необхідно враховувати й бажання клієнта миритися з інтересами інших осіб.

Інтереси правника.

Особисті інтереси правника не повинні несприятливо впливати на представництво клієнта. Наприклад, потреба правника в грошах не повинна примушувати його брати на себе такі справи, які він не зможе вести належним чином і за належний гонорар. Якщо чесність правника викликає серйозні сумніви, то йому буде дуже важко й навіть неможливо давати клієнту безсторонню консультацію. Правник не може дозволяти своїм діловим інтересам впливати на представництво ним клієнта, наприклад, залучати його до участі у якомусь підприємстві, до якого у правника є таємний інтерес.

5. Правник-консультант

Представляючи клієнта, правник мусить приймати незалежне професійне рішення і надавати безсторонню консультацію. Надаючи консультацію, правник може посилатися не тільки на закон, але й на інші моральні, економічні, соціальні й політичні фактори, що можуть бути важливими для становища клієнта.

Сфера консультації.

Клієнт має право на відверту консультацію, де б викладалася чесна оцінка правником ситуації, в якій перебуває клієнт. Правнича консультація часто торкається неприємних фактів та альтернатив, на які клієнт може не бути схильним дивитися прямо. Надаючи консультацію, правник прагне підтримати моральний стан клієнта і може викласти пораду у настільки прийнятній формі, наскільки дозволяє його чесність. Однак правнику не слід утримуватися від надання безсторонньої консультації, гадаючи, що така консультація буде неприємною для клієнта.

Консультація, що надається в вузьких правних термінах, може мати невелику цінність для клієнта, особливо коли переважають такі практичні міркування, як вартість або вплив на інших людей. Чисто формальна правнича консультація тому може бути іноді недостатньою. Надаючи консультацію, правнику доцільно посилатися на важливі моральні й етичні міркування. Хоч правник і не є консультантом з моральних проблем як таких, моральні та етичні міркування стикаються з багатьма юридичними питаннями і можуть вирішально вплинути на те, як буде застосовуватися закон.

Клієнт може безпосередньо або непрямим способом звернутися до правника з проханням надати йому чисто технічну консультацію. Коли такий запит робиться клієнтом, досвідченим у юридичних питаннях, правник може прийняти його за номінальною вартістю. Коли з таким проханням до правника звертається недосвідчений клієнт, то відповідальність правника як консультанта полягає в тому, щоб консультація по можливості охоплювала більш ніж чисто правничі міркування.

Справи, які виходять за межі чисто юридичних питань, можуть перебувати в полі зору іншої професії. Родинні справи можуть включати в себе проблеми, що лежать у межах професійної компетентності психіатрії, клінічної психології або соціальної діяльності; бізнесові справи можуть торкатися проблем, що знаходяться в межах компетентності професії бухгалтерського обліку або в межах компетентності фахівців з фінансів. Коли бажана консультація з фахівцем з іншої професійної галузі, правник повинен дати таку рекомендацію своєму клієнту. В той же час консультація правника, в кращому випадку, часто складається з рекомендації курсу дій, які йдуть урозріз із суперечливими рекомендаціями експертів.

Пропонування консультації.

Як правило, очікується, що правник не буде надавати консультацію, поки про це його не попросить клієнт. Однак, коли правник знає, що клієнт пропонує лінію поведінки, яка, ймовірно, призведе до суттєвих несприятливих наслідків для клієнта, обов'язок перед клієнтом за Нормою може вимагати, щоб правник діяв, якщо лінія поведінки клієнта стосується представництва. Правник звичайно не зобов'язаний починати розглядати справу клієнта або надавати йому консультацію, що є, як клієнт вказав, небажаним, проте правник може розпочати консультувати клієнта, коли це буде в інтересах клієнта.

Відповідальність помічників правників, які самі не є правниками. Щодо неправника, який працює службовцем у правника, або найнятий правником за контрактом, або є його асоційованим помічником з неповними правами, то:

(а) партнер з правничої фірми мусить зробити доцільні зусилля, щоб забезпечити дійсне вживання фірмою заходів, які б надали гарантій, що поведінка цієї особи сумісна з професійними зобов'язаннями правника;

(б) правник, який має повноваження безпосередньо наглядати за роботою неправника, мусить зробити доцільні зусилля, щоб забезпечити, що поведінка цієї особи сумісна з професійними зобов'язаннями правника;

(в) правник мусить нести відповідальність за поведінку такої особи, яка була б порушенням "Норм професійної поведінки", якби ця особа це робила з відома правника, якщо:

(1) правник наказує це робити або, знаючи про такі конкретні дії, схвалює таку поведінку, що є наслідком їх; (2) правник є партнером у правничій фірмі, у якій ця особа працює службовцем, або правник має повноваження безпосередньо наглядати за діяльністю цієї особи, і, знаючи про дії цієї особи у той час, коли їх наслідків можна було б уникнути або їх пом'якшити, не вживає розсудливим чином належних дій, щоб відвернути дії цієї особи.

У своїй практичній діяльності правники звичайно наймають помічників, включаючи секретарів, детективів, студентів правничих шкіл як стажерів. Такі помічники, є вони службовцями чи незалежною стороною за контрактом, діють в інтересах правника в наданні ним професійних правничих послуг. Правник повинен давати таким помічникам належні вказівки і здійснювати нагляд за етичними аспектами їхньої діяльності, зокрема щодо обов'язку не розголошувати інформацію про представництво клієнта, і повинен нести відповідальність за результати їхньої праці. При заходи, які вживаються для здійснення контролю за діяльністю неправників, треба брати до уваги той факт, що неправники не мають правничої підготовки і не підпорядковуються професійній дисципліні.

Недозволена правнича практика.

Правник не мусить:

(а) вести правничу практику в юрисдикції, де здійснення цього таким чином порушує статут правничої професії в цій юрисдикції; або

(б) сприяти особі, яка не є членом адвокатури, у діяльності, що складає недозволену правничу практику.

Визначення правничої практики встановлюється законом і коливається від однієї юрисдикції до іншої. Яким би не було це визначення, обмеження правничої практики членами адвокатури захищає суспільство від надання правничих послуг особами, що не мають належної кваліфікації. Пункт (б) не забороняє правнику користуватися послугами непрофесіоналів і делегувати їм свої функції, доки правник контролює виконання делегованої роботи і утримує за собою відповідальність за цю роботу. Так само він не забороняє правникам надавати професійні поради і вказівки особам, які не є правниками і чия робота вимагає знання права; наприклад, оцінювачам розміру претензій, службовцям фінансових або комерційних установ, працівникам соціальної сфери, бухгалтерам і особам, що працюють за наймом в урядових установах. Окрім того, правник може консультувати неправників, які бажають брати участь у судовому процесі pro se (самостійно, без адвоката).

6. Обов’язок служіння pro bono publico

Правник повинен надавати свої послуги на користь суспільних інтересів. Правник може виконувати свій обов'язок, надаючи професійні послуги безкоштовно або за зниженою ставкою свого гонорару особам з обмеженими засобами до існування, або громадським організаціям, або благодійним угрупуванням чи організаціям, беручи участь у діяльності з поліпшення законодавства, правної системи або правничої професії, і фінансовою підтримкою організацій, які надають правничі послуги особам з обмеженими засобами до існування.

Палата делегатів Американської правничої асоціації офіційно визнала, що "головним обов'язком кожного правника, який займається правничою практикою, є безкоштовне надання правничих послуг на користь суспільних інтересів або за суттєво зменшений гонорар, з одного або більше таких питань: законодавство щодо бідних, законодавство щодо прав громадян, законодавство щодо свобод громадян, представництво інтересів благодійних організацій та здійснення правосуддя. Ця Норма викладає цю політику, проте не передбачається, що вона мусить втілюватися у життя за допомогою дисциплінарного процесу.

Права і відповідальність окремих осіб та організацій в Сполучених Штатах Америки все більшою мірою визначаються в юридичних термінах. Як наслідок, правнича допомога для того, щоб розібратися у цьому сплетінні законодавчих актів, норм і положень, є нагально необхідною як для осіб з помірним достатком або обмеженими засобами до існування, так і для відносно заможних громадян.

Основна відповідальність за надання правничих послуг тим, хто неспроможний сплатити правничі послуги, накладається зрештою на окремого правника, і особиста причетність до вирішення проблем незаможних осіб може стати однією з найбільш вдячних винагороджуючих сторінок професійного життя правника. Кожний правник, незалежно від того, наскільки професійно він відомий, і незалежно від обсягу професійної роботи, повинен знаходити час для участі в наданні правничих послуг або ще якимось іншим чином сприяти цьому. Надання безкоштовних правничих послуг тим, хто неспроможний сплачувати розсудливим чином встановлений гонорар, продовжує бути зобов'язанням кожного правника, як і правничої професії у цілому, проте зусиль окремих правників часто недостатньо, щоб задовольнити ці потреби. Тому були створені юридичні консультації, довідкові правничі служби і розроблені інші відповідні програми, крім того нові програми будуть ще розроблені правниками і урядом. Кожний правник повинен докладати всіх належних зусиль, щоб задовольнити цю потребу в правничих послугах.

Членство правника в організації, що надає правничі послуги. Окрім правничої фірми, в якій правник практикує, правник може працювати в організації, що надає правничі послуги, як її директор, посадова особа або член, незважаючи на те, що ця організація надає послуги особам, які мають інтереси, протилежні інтересам клієнта правника. Правник не мусить свідомо брати участь у прийнятті рішень або в діях організації:

(а) якщо ця участь у прийнятті рішення або в діях організації була б несумісною з зобов'язаннями правника перед клієнтом, або

(б) коли ці рішення або дії справили б суттєвий несприятливий вплив на представництво клієнта організації, чиї інтереси протилежні клієнтові правника.

Слід сприяти правникам підтримувати організації, що надають правничі послуги, щоб вони брали участь у їх діяльності. Правник, який є посадовою особою або членом такої організації, тим самим не має взаємин "клієнт - правник" з особами, яким ця організація надає правничі послуги. Однак, існує потенційне зіткнення інтересів між інтересами таких осіб та інтересами клієнтів правника. Якщо можливість такого зіткнення інтересів позбавляла б правника права бути у складі правління організації, яка надає правничі послуги, то кількість представників правничої професії в таких організаціях дуже б скоротилася.

У відповідних випадках може бути необхідно запевнити клієнта організації, що на здійснення його представництва не вплине зіткнення інтересів у дотриманні вірності клієнтам правника й інтересам клієнтів організації. У випадку запровадження, політика організації щодо цього, викладена на письмі, може підсилити правдивість таких запевнень.

7. Інформація щодо правничих послуг

Повідомлення щодо послуг, які надаються правником. Правник не мусить робити неправдивих або таких, що вводять в оману, повідомлень щодо себе або щодо послуг, які цей правник надає. Повідомлення є неправдивим або таким, що вводить в оману, якщо воно:

(а) містить суттєве викривлення факту чи закону або випускає факт, необхідний для того, щоб зробити заяву, яка розглядається у цілому несуттєвим чином такою, що не вводить в оману;

(б) напевне створює невиправдане очікування щодо результатів, яких правник може досягнути, або проголошує чи має на увазі, що правник може досягнути результатів засобами, що порушують «Норми професійної поведінки» або інший закон; або

(в) порівнює послуги, які надає правник, з послугами, що надаються іншими правниками, якщо це порівняння не може бути обгрунтовано фактами.

Ця Норма регулює всі повідомлення щодо послуг, які надаються правником, включаючи рекламу. Які б засоби не використовувалися для повідомлення про послуги правника, заяви щодо цього повинні бути правдивими. Заборона заяв, які можуть створювати "невиправдане очікування", звичайно перешкоджає здійсненню рекламних об'яв щодо результатів, отриманих на користь клієнта, таких як сума винагороди за відшкодування збитків або перелік отриманих правником сприятливих вердиктів, і рекламних об'яв, що містять схвальні відгуки клієнтів. Така інформація може створювати невиправдане очікування того, що подібні результати можуть бути отримані для інших клієнтів без врахування конкретних фактичних та правових обставин.

Рекламування правничих послуг.

(а) Правник може рекламувати свої послуги через засоби масової інформації, такі, як телефонні довідники, довідники зі сфери права, газети та інші періодичні видання, об'яви на вулицях, радіо чи телебаченні, або за допомогою письмових чи записаних на плівку інформаційних повідомлень.

(б) Копія або примірник звукозапису рекламної об'яви чи інформаційного повідомлення мусять зберігатися протягом двох років після їх останнього поширення одночасно з записом щодо того, коли
і де вони були використані.

(в) Правник не мусить давати нічого, що має якусь вартість, будь-якій особі, щоб та рекомендувала послуги цього правника, за винятком того, що правник може (1) сплатити розсудливим чином визначену вартість рекламних об'яв або інформаційних повідомлень; (2) сплатити звичайні витрати неприбуткової довідкової правничої служби або організації, що надає правничі послуги; та (3) сплатити за правничу практику.

(г) Будь-яке інформаційне повідомлення, зроблене відповідно до цієї Норми, має містити прізвище принаймні одного правника, відповідального за його зміст.

Щоб допомогти громадянам отримувати правничі послуги, правникам повинно бути дозволено повідомляти про свої послуги не тільки за допомогою своєї репутації, але також за допомогою організованих інформаційних кампаній у вигляді рекламування. Рекламування має своїм наслідком активний пошук клієнтів, що суперечить традиційному погляду на те, що правник не повинен шукати клієнтуру. Однак, потребу громадськості знати про правничі послуги може бути частково вирішено через рекламування. Ця потреба є, зокрема, дуже гострою у осіб з помірними засобами до існування, які не дуже широко користувалися правничими послугами. Інтерес до поширення громадської інформації щодо правничих послуг мусить превалювати над традиційними поглядами на це. Проте рекламування своїх послуг самими правниками призводить до ризику появи такої правничої практики, що буде вводити в оману або буде шахрайською.

Ця Норма дозволяє поширювати інформацію стосовно прізвища та імені правника, його адреси та номера телефону; типу послуг, що їх правник буде надавати; підстав, за якими визначається гонорар правника, включаючи ціни за конкретні послуги, питань порядку сплати та кредиту; знання правником іноземних мов; прізвищ осіб, які рекомендують цього правника, і прізвищ клієнтів, яких правник регулярно представляє, за їхньої згоди; та іншу інформацію, що могла б привернути увагу тих, хто шукає правничої допомоги.

Питання ефективності і смаку у рекламі є справою теорії та суб'єктивного підходу. Деякі юрисдикції забороняли значною мірою рекламування за допомогою телебачення, рекламування ширшої інформації щодо правника, ніж вказана вище, або рекламування "негідним чином". Телебачення зараз є одним з наймогутніших засобів масових комунікацій для надання інформації громадськості, зокрема особам з низьким або помірним достатком; тому заборона рекламування за допомогою телебачення перешкодила б інформуванню щодо правничих послуг багатьох верств населення. Обмеження інформації, яка може бути предметом реклами, має подібні наслідки і припускає, що правнича асоціація може спрогнозувати точний тип інформації, яку громадськість вважала б для себе доцільною.

Поиск по сайту: