Оцінка вартості ліцензії

Під ліцензією в світовій практиці розуміють право, яке надає власник науково-технічної розробки іншій особі на використання технічних досягнень, наукових знань, виробничого досвіду, а також правової охорони предмета розробки.

Як правило, передача такого права здійснюється в рамках лі­цензійного договору — угоди, за умовами якої власник розробки — ліцензіар на основі певних сплат надає покупцеві — ліцензіатові можливість на обговорених умовах використовувати право на об'-єкт(ти) права інтелектуальної власності для одержання економіч­них вигід.

У міжнародній практиці ліцензійної торгівлі під ціною ліцензії звичайно розуміють суму виплат покупця ліцензії (ліцензіата) на користь продавця її (ліцензіара).

До основних чинників, що впливають на розмір винагороди за ліцензію, належать такі:

- технічна цінність винаходу або комерційної таємниці (ноу-^хаУ). Щ° забезпечує ліцензіатові одержання додаткового прибу­тку від використання предмета ліцензії;

- розмір капіталовкладень, необхідних для організації виробниц­тва ліцензійної продукції;

- територія за угодою, тобто перелік тих країн, у яких ліцензіато­ві надане право використовувати технологію для організації виробництва та продажу ліцензійної продукції;

- обсяг права, що одержав ліцензіат (виняткове або невинятко-ве) на використання технології в рамках обговореної «те­риторії». Якщо ліцензіат дістав виключне право, то ліцензіар зобов'язується протягом терміну угоди не надавати такої ж лі­цензії іншим потенційним покупцям на «території»;

- витрати потенційного ліцензіата на власні НДР і ДКР з розроб­лення технологій, порівняно з ціною ліцензії;

- обсяг переданої технічної документації, що містить суть науко­вої розробки або ноу-хау (тобто чи передається в рамках ліцен­зійної угоди технічна документація в повному обсязі — конс­трукторська, технологічна, робоча — або ліцензіатові досить мати лише обмежений обсяг технічної документації);

- залежність ліцензіата від ліцензіара в сировині, матеріалах, де­талях і вузлах, необхідних для організації виробництва ліцен­зійної продукції;

_ умови взаємного обміну технічними вдосконаленнями як за­безпеченими, так і незабезпеченими патентною охороною;

_ обсяг технічної допомоги, що її надає ліцензіар ліцензіатові під час освоєння закупленої ним ліцензії;

_ наявність на ринку інших технологій з подібними економічни­ми показниками;

- державне регулювання ліцензійної торгівлі (оподатковування, лімітування розміру виплат тощо);

- вид платежу за ліцензію;

- умови про судові витрати за можливими позовами третіх осіб про порушення їхніх патентних прав;

- інші умови.

Визначення вартості (ціни) ліцензії — одне з найскладніших питань ліцензійної торгівлі, оскільки реальна комерційна цінність переданих за ліцензією прав на ОПІВ може бути встановлена лише в процесі експлуатації цих об'єктів у майбутньому.

Для розрахунків між ліцензіатом і ліцензіаром поширились три види ліцензійних платежів: роялті (рівномірні), паушальні (разові) і комбіновані (сполучення платежу роялті з рівномірним платежем).

При платежах на базі роялті у відповідних статтях ліцензійного' договору вказується, що ліцензіат періодично після закінчення зві­тного періоду (зазвичай по закінченні фінансового року) повинен здійснювати платіж ліцензіарові у вигляді визначених відсоткових відрахувань або фіксованих сум (роялті) від того показника (обсяг продажів, собівартість, прибуток тощо), до якого буде прив'язана ставка роялті, тобто від бази роялті.

Паушальні платежі — це визначена зафіксована в тексті ліцен­зійного договору сума, яку сплачує ліцензіат ліцензіарові у вигляді одноразового платежу або вроздріб, наприклад, перша — при на­бранні чинності ліцензійного договору, друга — в момент передання ліцензіатові технічної документації, третя — після випуску перших зразків продукції за ліцензією.

Суть ліцензійної торгівлі полягає в тім, що ліцензіат за рахунок застосування права на ОПІВ, переданих йому ліцензіаром, дістає Додатковий прибуток понад той, який би він одержав без них. За це ліцензіат виплачує ліцензіарові частину від отриманого прибутку. По суті, вся складність визначення розміру цієї виплати, тобто ціни ліцензії, полягає у визначенні частки прибутку, яку ліцензіат пови­нен виплатити ліцензіару.

У міжнародній ліцензійній торгівлі найширше використову­ються два варіанти розрахунку ціни ліцензії:

- на основі розміру прибутку ліцензіата;

- на базі роялті.

Якщо з загального прибутку, який одержує ліцензіат, є можли­вість вирахувати прибуток, що генерується предметом ліцензії (на­приклад, винаходом), ціну ліцензії можна розрахувати за формулою:

PV = ПД,

де П - прибуток, що генерується предметом ліцензії протягом дії лі­цензії; Д - частка ліцензіара в прибутку ліцензіата.

За очевидної логічності й простоті наведеної вище формули цей метод розрахунку ціни ліцензії має обмежене застосування через дві причини. По-перше, ліцензіат не зацікавлений показувати лі-цензіарові розмір одержуваного прибутку. По-друге, дуже важко визначити частку ліцензіара в прибутку ліцензіата, оскільки в зага­льному випадку цей прибуток формується як за рахунок викорис­товуваного ОПІВ, так і за рахунок матеріальних і нематеріальних активів ліцензіата, а також залежить від багатьох перерахованих вище умов щодо розміру ставки роялті.

Для розрахунку вартості ліцензії, залежно від предмета ліцензії (ОПІВ), а також мети оцінки — може бути використаний будь-який із розглянутих раніше методів оцінки. Часто для цього використо­вують метод роялті.

За методом роялті ціну ліцензії розраховують за формулою:

v-i ^R,

С -V 7

де: V_t - кількість виробленого товару в натуральних одиницях у пері­оді t; Z, - ціна одиниці виробленого товару або її собівартість у періоді і, грн.

Якщо за базу приймається дохід або прибуток від використан­ня предмета ліцензії у виробництві, то:

С -Y

де Y_t - дохід або прибуток, що генерується предметом ліцензії в t-му періоді, грн.

Якщо за базу береться вартість основної перероблюваної сиро­вини, то:

с,=м„

де: М,- вартість основної перероблюваної сировини у t-м періоді, грн.

Відзначимо, що величина ставки роялті залежатиме від прийн­ятої бази роялті. Зокрема, якщо як базу роялті прийняти прибуток, то ставка роялті дорівнюватиме частці ліцензіара в прибутку ліцен-зіата, тобто її величина, як було показано раніше, може сягати 50%.

Задля стимулювання ліцензіата до збільшення обсягів вироб­ництва в ліцензійні договори рекомендується вводити диференці­йовані ставки роялті, тобто зменшувати їх по досягненні вищих по­казників виробництва порівняно з розрахунковим варіантом. Став­ки роялті мають зменшуватись і по закінченні пільгового періоду, протягом якого прибуток або дохід ліцензіата від використання ви­находу не обкладався податком. Інакше використання винаходу може стати для нього невигідним. Роялті відповідають як інтересам обох партнерів, так і суспільства. Тому їх слід широко застосовува­ти при торгівлі ліцензіями в Україні.

Паушальні платежі рекомендується застосовувати, якщо до лі­цензіата переходять усі права на об'єкт ліцензії або коли ліцензія пе­редається підприємству іншої галузі або маловідомому незалежному ліцензіатові, контроль за діяльністю яких ускладнений. Ця форма Платежів особливо вигідна ліцензіарові. Вона значно знижує його ризик, звільняє від потреби контролювати діяльність ліцензіата.

Ціну ліцензії у вигляді паушального платежу розраховують за формулою:

/>к = Ус,-А-—!—_г,

І lOOj

де: PV- дійсна вартість ліцензії, до дорівнює паушальному платежу,

грн.; С, - прогнозовані грошові потоки від використання предмета

ліцензії в t-му періоді, грн.; t - розрахунковий термін дії ліцензії (періоди); Д - ставка роялті в t-му періоді, %■ i_t - ставка дисконту в t-му періоді, %.

Порівнюючи рівняння для визначення ціни ліцензії для розра­хунку платежу роялті та паушального платежу, бачимо, що ціна ліцензії у вигляді паушального платежу менша за суму платежів роялті, оскільки в рівнянні для паушального платежу грошові по­токи C_t зменшуються на коефіцієнт дисконту в періоді і:

І iooJ

Пояснити це можна так. У разі паушального платежу ліцензіат виступає в ролі кредитора, а ліцензіар — одержувача кредиту. Це й визначає їхню поведінку під час укладання ліцензійної угоди. Лі­цензіат повинен прагнути одержати таку суму, яка забезпечила б йому прибуток, з певним розміром у певний час, не менший, ніж платежі у вигляді роялті.

Своєю чергою, ліцензіатові вигідно знизити розрахункову ціну до такої величини, щоб різниця між роялті та паушальним плате­жем дорівнювала вартості кредиту.

Ставка дисконту і, в останній формулі може бути прийнята рів­ною відсоткові за кредитними операціями, що їх встановлюють провідні комерційні банки країни ліцензіара.

На практиці паушальний платіж здійснюється не одноразово, а в два-три етапи. Переказ першої його частини здійснюється зазви­чай водночас з моментом укладання договору, другої — при освоєн­ні предмета ліцензії ліцензіатом, третьої — при виході виробництва на проектну потужність. Перший платіж, як правило, повинен від­шкодовувати ліцензіарові його витрати на маркетинг, укладання угоди, передачу технічної документації, а за певних обставин — ви­трати на створення винаходу. Якщо паушальний платіж здійсню­ється одноразово, його рекомендується пов'язати з освоєнням вина­ходу ліцензіатом.

Переказ ліцензійних сум під час здійснення паушальних пла­тежів, як правило, здійснюється в такому співвідношенні:

- 10-30% переказуються після підписання або набрання чинно­сті ліцензійного договору;

- 40-60% переказуються після підписання акта приймання тех­нічної документації;

- 10-30% переказуються після підписання акта про початок ви­пуску ліцензійної продукції.

У деяких випадках уся сума виплачується в два етапи: на стадії підписання договору і на стадії передачі технічної документації в рівній пропорції.

Виплата ліцензійної винагороди у вигляді паушального плате­жу або роялті може виявитися неприйнятною для одного чи обох партнерів. У таких випадках використовуються комбіновані пла­тежі. Вони складаються з первісного платежу, виплачуваного на початку дії ліцензійного договору, і роялті, що перераховуються протягом періоду комерційного використання винаходу в кінці ко­жного звітного періоду.

Первинний платіж служить своєрідною гарантією серйозності намірів ліцензіата, що дуже важливо для вітчизняної практики тор­гівлі ліцензіями.

Розмір первинного платежу встановлюється зазвичай у межах 25% розрахункової ціни ліцензії. Перевести її в комбіновані плате­жі можна, встановивши на початку розмір первісного внеску та пропорційно цьому платежу зменшивши роялті.

Щоб стимулювати використання винаходу ліцензіатом при за­стосуванні комбінованих платежів, в угодах передбачають також мінімально гарантовані платежі. їх виплачують по закінченні звіт­ного періоду незалежно від результатів освоєння винаходу, обсягів виробництва та реалізації ліцензійної продукції. При цьому сума первісного та мінімальних гарантованих платежів, як правило, не повинна перевищувати 75% суми винагороди у вигляді роялті при одиночній і винятковій ліцензії, 50% — при невинятковій ліцензії. Розмір щорічних мінімальних гарантованих платежів фіксується в Договорі. їх скасування передбачається в тому разі, якщо ліцензіат перейшов до виробництва продукції з кращими споживчими влас­тивостями, на яку великий попит і що виготовляється з меншими виробничими витратами.

5.9.7. Оцінка вартості гудвілу

Підприємство, що успішно працює, отримує прибуток за раху­нок матеріальних і нематеріальних активів, що поставлені на ба­ланс підприємства, а також від усіх інших нематеріальних активів підприємства, які не стоять на його балансі. Зазвичай це права на результати творчої діяльності, які не можна відокремити від під­приємства та від його працівників. Зрештою, деякі з них, напри­клад, ноу-хау, можуть бути відокремлені від власників — фізичних осіб, але ці права ніколи не можуть бути продані окремо від підпри­ємства, з яким ця особа нерозривно зв'язана [100].

Отже, загальна «маса» прав інтелектуальної власності, яка не стоїть на балансі підприємства і не може біти відокремленою від нього, називається гудвілом. Загальний гудвіл складається з гудві­лу, що належить безпосередньо до підприємства, та персонального гудвілу, що належить до його персоналу. Додатковий прибуток ви­никає в результаті впливу цих двох складників гудвілу. Наявність надлишкового прибутку свідчить про наявність гудвілу. Якщо над­лишкового прибутку немає, то гудвілу, як правило, теж нема, неза­лежно від того, якою кількістю не поставлених на баланс об'єктів інтелектуальної власності володіє підприємство [100].

Власне кажучи, додатковий прибуток приносять не тільки ве­лика кількість не поставлених на баланс підприємства прав на ре­зультати творчої діяльності, але й інші складники, наприклад, вигі­дне місце розташування підприємства та інші реальні переваги, що їх використовує підприємство у процесі своєї діяльності. Однак у сучасних умовах основним складником гудвілу є права на результа­ти творчої діяльності, тобто інтелектуальна власність.

Відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [38] гудвіл — нематеріальний актив, вартість якого визначається як різниця між балансовою вартістю активів підпри­ємства та його звичайною вартістю, як цілісного майнового компле­ксу, що виникає внаслідок використання кращих управлінських якостей, домінуючої позиції на ринку товарів (робіт, послуг), нових технологій тощо».

Точне визначення вартості гудвілу може бути досить корисним, оскільки останній все частіше фігурує в судових спорах, договорах купівлі-продажу підприємств, податкових розглядах. Оцінка вартості гудвілу корисне для керівників підприємств, що хочуть довідатися про стан їхнього «здоров'я». Тому що велике позитивне значення гу-

двілу свідчить про значні ресурси для розвитку бізнесу, а негатив­не — може означати, що підприємство прямує до банкрутства.

Оцінити гудвіл необхідно в разі продажу підприємства (бізне­су), оскільки таке підприємство слід оцінювати як суму його акти­вів і гудвілу. Тобто підприємство, що має гудвіл, коштує дорожче, ніж те, що його не має.

Наведемо методику та приклад оцінки гудвілу, розроблене на основі формули податкового відомства США [101]. Відповідно до цієї методики дійсна вартість гудвілу визначається після сплати податків:

Ц_Р-Ц,л

к

де: PV - дійсна (тобто визначена на момент оцінки) вартість гуд­вілу;

П_пі - середньорічний приведений прибуток підприємства піс­ля оподатковування;

П_ш — середньорічний прибуток на ринкову вартість матеріальних активів, за винятком пасивів (на основі обраної стандарт­ної норми прибутку для галузі);

К - коефіцієнт капіталізації.

Розрахунок проводиться в такій послідовності:

1) визначається середньорічний прибуток підприємства за роз­рахунковий період (не менш як 5 років);

2) визначається середня вартість матеріальних активів за той же період;

3) Визначається прибуток, що генерують матеріальні активи:

де: С_ш - середня вартість матеріальних активів; Н_п - норма прибутку в середньому по галузі;

4) визначається вартість гудвілу за формулою:

к

Нижче наведено приклад розрахунку вартості гудвілу.

Таблиця 5.5 Розрахунок середньорічного прибутку П

Таблиця 5,6 Розрахунок середньої вартості матеріальних активів С_ш, грн.

*' Маються на увазі активи, що поставлені на бухгалтерський облік.

Розрахуємо прибуток на матеріальні активи (за норми 10%):

#

=374265-0,1=37426 грн. Розрахуємо вартість гудвілу (з коефіцієнтом капіталізації 0,2):

_{рг =} 60129-37426₌ 0,2

Зрозуміло, що цей метод має обмеження, тому що допускає ви­значення вартості через сукупний дохід, отриманий за рахунок усієї маси матеріальних і нематеріальних активів, що знаходяться на балансі підприємства. Однак якщо підприємство не має на своєму балан-

сі нематеріальних активів або їхня вартість невапика, то така оцінка може бути досить точною й дуже ощадливою.

Наведений вище метод визначення вартості гудвілу є цілком прийнятним для України, оскільки, за оцінками експертів, вартість нематеріальних активів на підприємствах України у середньому не перевищує 1%.

5.9.8. Оцінка вартості «людського капіталу»

Однією з найбільших цінностей підприємства є його персонал, що займається творчою працею. У широкому розумінні — це суку­пність знань, умінь, творчих здібностей людини. Економісти нази­вають цю сукупність «людським капіталом». Людський капітал не­віддільний від свого носія — людини, але його можна оцінити й пе­ретворити на прибуток.

Розгляньмо два варіанти оцінки. Перший, коли людина працює на підприємстві. Тоді його людський капітал буде складником гуд­вілу підприємства. Другий, коли цей капітал оцінюється персона­льно, наприклад, під час підписання контракту при найманні пра­цівника або переході його на інше підприємство, тобто під час його «купівлі» або «продажу», на зразок того, як здійснюється трансфер футболістів. По суті, йдеться про кількісну оцінку інтелекту індиві­дуума.

В умовах ринкової економіки людський капітал висувається на перше місце, тому що успіх будь-якого бізнесу насамперед зале­жить від інтелектуального рівня команди менеджерів, що здійсню­ють цей бізнес і які своєю творчою працею створюють об'єкти права інтелектуальної власності. Саме цим зумовлений інтерес фахівців До оцінки його вартості. Однак відомі спроби такої оцінки носять переважно якісний характер [38, 100].

Така оцінка корисна при:

- визначенні економічної ефективності працівника на підприєм­стві;

- врегулюванні фінансових відносин при звільненні працівника;

- переході працівника на інше підприємство (трансфері праців­ника).

Далі розглядаються методики кількісної оцінки інтелекту пра­цівника для кожного з перерахованих випадків.

Поиск по сайту: