Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Послідовність формування портфелю ОПІВ на підприємстві



З урахуванням викладених підходів загальні параметри портфе­лю ОПІВ підприємства формуються в такий спосіб [76].

Перший етап. Формується багато науково-технічних напрямів, що цілком перекривають усі напрями, використовувані тією чи ін­шою мірою в повному технологічному циклі створення великої кіль­кості наукомістких виробів з виходом їх на товарний ринок.

Другий, етап. Виявляються області перетинання науково-технічних напрямів, що дублюються при створенні різних зразків техніки.

Третій етап. Оптимізуються сформовані пакети патентів у ра­мках загального портфелю ОПІВ задля мінімізації кількості патен­тів у пересічних науково-технічних напрямах.

Четвертий етап. Розробляється загальна стратегія формування портфелю ОПІВ: її основне призначення — монополізувати низку конкурентних науково-технічних напрямів на інтелектуальному ринку. Монополізація науково-технічних напрямів на інтелектуа­льному ринку дозволить створити умови для монополізації відпові­дного сегмента товарного ринку.

П'ятий етап. Формується портфель ОПІВ у рамках розробле­ної науково-технічної стратегії.

Отже, для забезпечення виходу наукомісткого товарного про­дукту на ринок необхідно сформувати портфель ОПІВ у вигляді патентів (свідоцтв тощо) з урахуванням усього технологічного цик­лу створення наукомісткої продукції. Інакше ризики інвестицій різко зростають.

Істотного зниження інвестиційних ризиків у наукомісткі техно­логії можна досягти лише за умови, якщо виконується наступне правило. Пріоритети патентів, що захищають науково-технічні на­прями, повинні бути істотно ранніми або хоча б відповідати почат­кові кожної технологічної операції виходу наукомісткої продукції на товарний ринок.

Якщо портфель ОПІВ буде занадто великим, то виникнуть про­блеми дублювання окремих з них. Тому для упорядкування та спрощення управління ним цей портфель доцільно розділити на спеціалізовані: об'єкти авторського права та суміжних прав; патен­ти та комерційні таємниці; засоби індивідуалізації. Розподіл доці­льно робити в кількох випадках.

По-перше, коли кількість ОПІВ досягне кількох сотень і під­приємство починає активно працювати з ними як нематеріальними активами. Різні групи активів працюють з різними об'єктами права інтелектуальної власності, і саме ці групи розроблятимуть стратегію та політику виключних прав, спрямовану на захват відповідного сегмента ринку наукомісткої продукції.

По-друге, така необхідність виникає, коли велика фірма пере­дає частину своїх виключних прав іншій фірмі.

По-третє, коли кілька фірм, що спеціалізуються в розробленні наукомісткої продукції, формують спеціалізовані портфелі ОПІВ, узгоджено працюючи на один загальний сегмент товарного ринку.

Формування портфелю ОПІВ має здійснюватися не стихійно за принципом «чим більше — тим краще», а на основі виваженої полі­тики виключних прав. На жаль, в Україні існує погляд на ОПІВ як товар, якого треба якомога швидше оцінити й продати. Підтвер­дженням цього є дані річного звіту Державного департаменту інте­лектуальної власності за 2004 рік [73]. За цими даними, із 990 заре­єстрованих у Державному департаменті інтелектуальної власності договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуаль­ної власності 616 (тобто 62%) — це договори про уступку прав. Тоб­то правовласник відмовляється від будь-яких майнових прав на ці об'єкти і не може використовувати їх у подальшому.

Водночас західні фірми високу прибутковість забезпечують не за рахунок продажу виключних прав на об'єкти права інтелектуальної власності, а за рахунок отримання прибутку від використання ОПІВ у власному виробництві [77, 78]. Це зовсім інша політика. Ця полі­тика передбачає не стільки захист наукомісткої продукції як такої, а захоплення сегмента товарного ринку. Тобто підприємство має до­кладати зусилля для того, щоб через монополізацію сегмента ринку шляхом отримання виключних прав усунути з нього конкурентів.

Відзначимо, що високоефективний портфель ОПІВ може бути сформований тільки при реалізації на підприємстві агресивної па­тентної політики, що ґрунтується на ефективному науково-технічному прогнозуванні та маркетингових дослідженнях [79-84].

При формуванні ОПІВ слід також брати до уваги такі обстави­ни. По-перше, ринок України значною мірою монополізований за­хідними транснаціональними компаніями, зокрема й через політи­ку виключних прав. Скажімо, 2004 року в патентному відомстві України зареєстровано 5778 заявок на винаходи, зокрема й 1693 (29,3%) іноземних заявників. Від іноземних заявників у 2004 році

надійшло 2433 заявки на торговельні марки, і кількість їх постійно зростає. Зважаючи на те, що, крім поодиноких винятків, вітчизняні підприємства не провадять активної політики з формування порт­фелів ОПІВ, їхні можливості із завоювання та розширення сегмен­тів ринку наукомісткої продукції суттєво обмежені.

Підприємство повинно мати в своєму штаті експертів, здатних компетентно формувати портфель ОПІВ, який був би строго сполу­ченим з продукцією, що випускається або планується до випуску. Головну увагу при формуванні науково-технічних напрямків і від­повідних портфелів ОПІВ слід приділяти підвищенню конкурентноздатності продукту (енергоощадженню, зменшенню металоміст­кості, підвищенню якості, поліпшенню технічних характеристик, розширенню функціональних можливостей тощо. Портфелі ОПІВ мають захищати продукцію, що може надійти до товарних ринків у найкоротші строки та з мінімальними інвестиціями.

Зазначимо, що формування портфелів ОПІВ дозволить вітчиз­няним виробникам забезпечити регулювання великих сегментів товарних ринків наукомісткої продукції та досягнути зміни їх стру­ктури на користь Україні.

5.3. Запобігання втраті комерційної таємниці

Як було показано в третьому розділі, засекречування є базовою формою правової охорони створеної в компанії корисної інформа­ції, яка має статус інтелектуальної власності. Відповідно до чинного українського законодавства, оформлення такої інформації як коме­рційної таємниці не дає змоги надати їй статус об'єкта права інтеле­ктуальної власності та поставити її на облік як нематеріальний ак­тив. Між іншим, своєчасне засекречування створеної в компанії інформації на ранній стадії її використання дозволяє надалі за по­треби одержати об'єкт патентного чи авторського права й мати всі переваги, що дає управління інтелектуальною власністю. Тому за­побігання втрат комерційно значущих секретів є найважливішим напрямком політики компанії в галузі інтелектуальної власності.

У судових суперечках, пов'язаних з комерційно значущими се­кретами, суди в усіх країнах, проводячи розслідування, з'ясовують два основних питання:

1) чи існують службова та комерційна таємниці;

2) чи дійсно інша компанія вкрала цю таємницю або нечесно за­володіла нею.

Під час захисту своїх службових і комерційних таємниць кож­на компанія повинна мати це на увазі.

Процедури та політика в галузі інтелектуальної власності, що ретельно виписані для компанії, необхідні, аби. впевнитися, що тає­мниці оформлені відповідно до чинного законодавства, а також щоб перешкодити іншим компаніям законними засобами довідатися про них.

Службова та комерційна таємниці вважаються наявними, якщо об'єкт охорони є секретним, коштовним і відомості про нього є неві­домими поза межами компанії, а компанія застосовувала формаль­ні підтверджувальні кроки для збереження її в таємниці.

Суди традиційно користуються такими критеріями, щоб визна­чити, чи задовольняються ці юридичні вимоги:

1) ступінь популярності об'єкта охорони поза, межами компанії;

2) ступінь популярності об'єкта охорони що служить і іншим осо­бам, залученим до компанії;

 

3) обсяг превентивних заходів, прийнятих компанією для охорони таємності певного об'єкта;

4) цінність, що об'єкт становить для самої компанії та її конкурентів;

5) обсяг зусиль і коштів, витрачених компанією під час розроб­лення цього об'єкта;

6) ступінь легкості або складності, з якою об'єкт захисту можуть законно отримати або дублювати інші компанії.

Щоб зберегти об'єкт у таємниці, кожна компанія зобов'язана починати формальні підтверджувальні кроки- Що являють собою ці кроки? Відповідь на це питання не настільки очевидна. Простий «намір» компанії зберегти об'єкт як комерційну таємницю є недо­статнім. Більше того, недодержання процедур; визначених для охо­рони таємниць, іноді може бути розцінене ripUjre, ніж коли нема та­ких процедур узагалі. Тому формальні підтверджувальні кроки по­винні складатися принаймні у виконанні доДаткових заходів обе­режності, крім звичайних процедур використання. Формальні під­тверджувальні кроки можуть бути такими:

1) обмеження доступу до ключового устаткування;

2) інформування службовців на предмет існування секретів;

3) визначення для кожного зі службовців, Які фрагменти проек­тів, над якими він працює, є комерційною таємницею;

4) попередження службовців про неприпустимість розкриття сек­ретів;

5) закриття доступу до записів та іншої конфіденційної інформа­ції, що належить до таємниці;

6) вимога, щоб службовці підписували угоди про нерозголошення;

7) виконання вимоги, щоб інші компанії підписували угоди про нерозголошення, перш ніж відбувається розкриття таємниць. Виконання різноманітних процедур, призначених для запобігання втрати комерційної таємниці, є, можливо, найкращим формальним підтверджувальним кроком, що його компанія готова почати. Наприклад, в одному випадку було визнано, що компанія починала достатні формальні підтверджувальні кроки із захисту своєї комерційної таємниці шляхом підписання службовцями угод, дотримань суворого режиму таємності на підприємстві, обмеження доступу до комп'ютерів.

Якщо не вдатись до таких кроків, це може призвести до втрати комерційної таємниці. Відсутність формальних підтверджувальних кроків для збереження комерційних таємниць можна проілюстру­вати на прикладі справи корпорації «Motorola» проти корпорації «Fairchild» [8].

Приклад. Відома фірма «Motorola» подала позов проти «Fairchild» і своїх колишніх службовців, що працювали пізніше на «Fairchild», у зв'язку з нечесним заволодінням комерційними таєм­ницями. «Motorola» спочатку заявила про викрадення 140 комер­ційних таємниць, але пізніше знизила цю кількість до 10. Ці 10 ко­мерційних таємниць стосувалися виробництва двох дискретних транзисторних пристроїв — пластико-герметичних ТО-92 і ТО-3 з алюмінієвим корпусом.

Показання свідків виявили, що «Motorola» допускала проведен­ня заводських екскурсій по всій виробничій лінії ТО-92. На лінії не було жодних знаків, що попереджають про комерційні таємниці, не давали ніяких попереджень тим людям, що проводили екскурсії. «Motorola» ні від кого не вимагала підписувати заяви або надавати розписки про нерозголошення комерційних таємниць. Службовці «Motorola» іноді навіть пояснювали відвідувачам, як функціонує ця виробнича лінія. Інші свідчення виявили, що «Motorola» дозволяла репортерам з якогось технологічного журналу фотографувати вироб­ничу лінію ТО-92 для статті. Вона демонструвала фільми про цю ви­робничу лінію на комерційних показах. Багато комерційних таєм­ниць також було розкрито в патентах і публікаціях.

Можливо, найшкідливішим у випадку з «Motorola» було те, що компанія навіть не знала, що саме вона вважає своїми комерційними таємницями. Вона ніколи не мала записів, предметного покаж­чика або списку, що стосуються її комерційних таємниць.

Ґрунтуючись на цих свідченнях, суд відхилив позов «Motorola», тому що дійшов висновку, що корпорація не зробила жодних спроб, щоб визначити свої комерційні таємниці та захища­ти їх.

Політика та процедури в сфері охорони комерційної таємниці необхідні ще й для того, аби підтвердити, що компанія правильно визначає й документує свої комерційно значущі таємниці, починає формальні підтверджувальні кроки до їх збереження. Як ми бачи­ли, це може дуже знадобитися в судовому розгляді з цього приводу. З'ясувавши існування комерційної таємниці, суд проведе дослі­дження на предмет незаконності заволодіння комерційно значущим секретом іншою компанією. Вважається, що компанія нечесно заво­лоділа таємницею, якщо використовувала для цього протизаконні (нечесні) засоби.

Нечесне заволодіння комерційною таємницею припускає такі дії, як крадіжка, підкуп службовця заради розкриття комерційно значущого секрету, шахрайство, електронне шпигунство й інші дії, наприклад, порушення контракту.

Чесні засоби розкриття службової та комерційної таємниць є такими:

- розбирання (розкриття) виробу;

- незалежне відкриття;

- відкриття після публічного розсекречення (ненавмисного або будь-якого іншого), зробленого власником комерційної таємниці. У пошуку відповіді на питання, чи використовувала компанія

чесні або нечесні засоби, суд з'ясовує, як обвинувачувана компанія фактично довідалася про комерційно значущий секрет, а не як во­на могла б про нього довідатися.

Приклад. Винахідник на ім'я Чарльз Сайкс зробив значне вдо­сконалення електричного інструмента, що використовується для зрізання трави та бур'янів. Винахід полягав у заміні металевого ле­за нейлоновою ліскою, що складається з однієї нитки. Сайкс пого­дився продемонструвати свій винахід компанії «McGraw-Edison» — виробникові різальних інструментів. Перш ніж він це зробив, Сайкс змусив «Mcraw-Edison» підписати конфіденційну угоду про Нерозголошення, що забороняє публічне розкриття його таємниці Протягом двох років.

Компанія «McGraw-Edison» продемонструвала інтерес до ін­струмента, тому що її власна модель ще не планувалася для виходу на ринок протягом найближчих двох років. Однак через два тижні «McGraw-Edison» інформувала Сайкса про те, що її власний товар готується до виходу на ринок через кілька місяців. Компанія запро­понувала Сайксу невеликі роялті за його внесок, але він відхилив цю пропозицію. Через кілька місяців компанія «McGraw-Edison» випустила на ринок різальний інструмент, що використовує нейло­новий моношнур, такий самий, як у пристрої Сайкса. Він подав по­зов на компанію за використання його комерційної таємниці при створенні різального інструмента, що порушувало їхню конфіден­ційну угоду про нерозголошення. «McGraw-Edison» затверджувала, що вона не використовувала ідеї Сайкса і що його комерційний се­крет був уже привселюдно відомий у той час, коли Сайкс розкрив його компанії.

Суд не прийняв цієї позиції. Він дійшов висновку, що «McGraw-Edison» довідалася про нейлоновий шнур від Сайкса і використовувала його ідею в порушення їхньої угоди, навіть попри те, що «McGraw-Edison» могла б незалежно довідатися про це вдос­коналення, не докладаючи завеликих зусиль. Показання свідків продемонстрували, що ніхто в компанії «McGraw-Edison» до того, як Сайкс розкрив свою таємницю, не думав про заміну металевого леза нейлоновою ліскою. Той факт, що комерційний секрет Сайкса, будучи одного разу розкритим, стане відомий усьому світові й може бути на законних підставах втілений у практику, безпосередньо не стосувався справи. Сайксу призначили компенсацію за збиток у розмірі 900 000 дол.

«McGraw-Edison» наполягла на повторному слуханні справи. На повторному слуханні суд підкреслив той факт, що юридичне по­рушення компанією «McGraw-Edison» полягало у використанні нечесних засобів для одержання та експлуатації комерційної таєм­ниці Сайкса. Компанія підписала конфіденційну угоду про нероз­голошення, щоб заволодіти секретом, а потім порушила цю угоду. Суд дійшов висновку, що «кожен, хто конфіденційно домагається подібних знань, не може повернути їх на свою власну користь, по­рушуючи цю конфіденційність, навіть якщо подальші події зроб­лять їх доступними широкому загалові».

Компанія обов'язково повинна проводити процедури та полі­тику в сфері охорони інтелектуальної власності, комерційної таєм­ниці, щоб запобігти крадіжці їх. До того ж заходи щодо запобігання

втраті таємниць можуть сприяти зменшенню шансів для будь-кого довідатися про них чесними способами.

І все-таки, можливо, найбільшу загрозу втрати прав на комер­ційну таємницю становлять певні дії власника комерційно значу­щого секрету, а не дії його конкурентів. Компанія може втратити свої секрети, зробивши їх відомими конкурентові незалежно від його поведінки. Причиною може стати власна поведінка, напри­клад, коли один зі службовців випадково розкриває секрет, помі­щаючи його до публікації або поширюючи інформацію про нього на семінарах чи виставках. У кожному такому випадку необережність службовців, що втілюється в публічному розкритті комерційної та­ємниці, може призвести до негайної втрати компанією її охорони безвідносно до поводження конкурентів.

Ще один ключовий момент охорони комерційно значущих сек­ретів пов'язаний зі службовцями, що звільняються. У багатьох га­лузях службовці мігрують від одного конкурента до іншого, заби­раючи з собою «багаж», повний приватної інформації. Часто вони розкривають, випадково або цілеспрямовано, своїм новим робото­давцям секрети колишніх роботодавців. При цьому новий робото­давець іноді є просто безневинним одержувачем секрету. Тому, як­що будь-який службовець звільнюється, запобігання розкриттю таємниць стає важко здійсненним завданням. Ще менш здійсненне завдання — відстояти свої права на комерційно значущу таємницю перед новим роботодавцем. Загальне правило говорить: новий робо­тодавець, що одержує комерційно значущі таємниці колишнього роботодавця від своїх нових службовців, не підозрюючи про це, є невинним. У такому разі новий роботодавець не несе відповідаль­ності перед колишнім.

Це можна проілюструвати на прикладі справи «Conmar». Слу­жбовці компанії «Conmar Products» залишили її та перейшли на роботу до компанії-конкурента «Universal Slide Fasteners» (універ­сальні коливальні застібки). Обидві компанії конкурували в сфері виробництва застібок-блискавок. «Conmar» обвинуватила своїх ко­лишніх службовців у крадіжці комерційних секретів, що належать до способів виготовлення застібок-блискавок. Будучи найнятими в «Conmar», ці службовці підписали договори про конфіденційність, обіцяючи не розкривати комерційних таємниць компанії. Пішовши з «Conmar», вони використовували її комерційні таємниці на своїх нових робочих місцях у компанії «Universal Slide Fasteners», пору­шуючи підписані ними договори. Однак компанія «Universal Slide

Fasteners» не знала про те, що ці службовці підписували такі дого­вори при найманні, та про те, що її нові службовці використовували комерційні таємниці компанії «Conmar». Суд ухвалив, що компанія «Universal Slide Fasteners» не може нести відповідальності перед «Conmar» за оволодіння зазначеними комерційними секретами, тому що перша була невинною в крадіжці цих секретів.

Процедури та політика компанії в галузі інтелектуальної дія­льності повинні здійснюватися й для того, щоб застерегти колиш­нього службовця, а також його нового роботодавця про те, що цьому колишньому службовцеві відомі службові та комерційні таємниці компанії. Такі процедури й політика спрямовані на прорив лінії захисту невинного одержувача таємниці шляхом обґрунтування того, що обвинувачувана сторона знала про існування статусу слу­жбової та комерційної таємниці.

Будь-яке розкриття службових і комерційних таємниць парт­нерові або третій стороні в ділових відносинах має відбуватися під завісою конфіденційності. Як правило, це досягається за допомогою висування до іншої компанії вимоги підписати угоду про конфіден­ційність. Відсутність узагалі будь-якої вимоги таємності стосовно перспективного ділового партнера може призвести до втрати ком­панією права на службову та комерційну таємниці.

В одному з реальних випадків компанія встановила прототип блоку для тестування й надала інженерні креслення цього блоку одному зі своїх клієнтів. Компанія не попередила клієнта про те, що сам прототип і креслення були конфіденційними, а також не позна­чила креслення знаком конфіденційності. Крім того, іншим людям, що не були залучені до ділових відносини, було дозволено бачити цей прототип без будь-яких обмежень. На основі свідчень суд дій­шов висновку, що компанія не має жодних прав на службову та ко­мерційну таємниці, наявні в технології та втілені в прототипі й кре­сленнях, тому що вона ніколи не обходилася з ними як з комерцій­но значущими секретами і не здійснювала ніяких заходів щодо за­хисту їхньої конфіденційності.

Процедури та політика в сфері інтелектуальної власності необ­хідні, аби впевнитися в тому, що відповідна конфіденційна угода була досягнута, перш ніж відбулося розкриття матеріалів, які на­лежать до комерційної таємниці.

Для захисту комерційної таємниці необхідно щонайменше за­безпечити таке:

1) наявність угод з працівниками, що, зокрема, передбачають обов'язок працівників не розголошувати комерційної таємниці роботодавця;

2) наявність відповідних угод або спеціальних положень у конт­рактах, які передбачають захист комерційної таємниці в дого­ворах із замовниками, виконавцями, консультантами й іншими юридичними та фізичними особами, що складаються в договір­но-правових відносинах між власником комерційної таємниці особами, котрі не є його працівниками;

3) наявність у власника комерційної таємниці інструкцій, що ви­значають принципи віднесення інформації до розряду конфі­денційної, порядок роботи з конфіденційною інформацією та контролю за дотриманням установленого режиму роботи з кон­фіденційною інформацією.

У переважній більшості промислово розвинених країн подібні угоди є ефективним інструментом захисту комерційної таємниці. Такі угоди між працівником і роботодавцем складають або парале­льно із встановленням трудових відносин, або від моменту, коли працівник дістає доступ до комерційної таємниці роботодавця.

Варто мати на увазі, що угоди такого типу звичайно укладають­ся з працівниками, які в перебігу виконання своїх трудових (служ­бових) обов'язків на підприємстві (в організації, установі тощо) мають або одержують доступ до технічної, комерційної чи фінансо­вої інформації зі статусом конфіденційної або самі створюють таку інформацію.

Ключовим елементом процесу передачі та використання коме­рційної таємниці є договір про конфіденційність і нерозголошення, що дозволяє застосовувати різні підходи, і численні комбінації їх з урахуванням мети договору, позицій сторін, специфіки розголошу­ваної інформації і особливостей національного законодавства.

Визначальним критерієм необхідності висновку угоди про конфіденційність є той факт, що в процесі виконання трудових (службових) обов'язків або визначених у договорі робіт працівник дістає доступ до комерційної таємниці або синтезує інформацію, яку необхідно зберегти як конфіденційну.

Українське законодавство не встановлює жодних специфічних умов, що мають бути відбиті в угодах про конфіденційність. Робото­давці та працівники є вільними у визначенні будь-яких умов угоди, Що не суперечать законодавству.

Угода про конфіденційність може мати досить просту структу­ру й зміст. Проте, готуючи відповідні положення трудового догово­ру та угоди про конфіденційність, варто брати до уваги чинне зако­нодавство, зокрема загальні положення про угоди й договори.

Наведені в рекомендаціях умови мають містити основні поло­ження, спрямовані на врегулювання відносин між роботодавцем і працівником задля забезпечення необхідних заходів, щоб захистити комерційну таємницю. При наймі працівника на роботу він, крім трудового договору, підписує цілий пакет самостійних угод, зокрема угоду про конфіденційність.

Першим кроком у створенні системи захисту комерційної тає­мниці на підприємстві є складання документа (наказу або поло­ження), що встановлює межі комерційної таємниці в усіх сферах діяльності організації, відповідальних осіб, терміни актуальності секретної інформації та засоби покарання в разі її розголошення. Після складання такого документа з усіх працівників підприємства потрібно взяти підписку про те, що вони з ним ознайомлені й зобо­в'язуються не розголошувати секретні відомості протягом установ­леного терміну актуальності інформації.

Наступним кроком є вироблення та реалізація заходів для за­побігання витокові інформації. Вони можуть варіюватися залежно від роду діяльності підприємства та суворості охорони комерційної таємниці. Необхідно:

- підготувати наказ про збереження інформації на загальнодо­ступному диску, що регламентує правила збереження інформа­ції на електронних носіях і ступінь доступності інформації для менеджерів різних рівнів;

- закріпити за всіма менеджерами, зайнятими в продажах, конк­ретну сферу діяльності, де вони обслуговують старих і шукають нових клієнтів. Усі відомості про потенційних клієнтів (конта­ктні особи, телефони, дати й результати зустрічей і телефонних розмов, а також особисті примітки менеджерів) слід заносити в спеціальну базу даних, що зберігається в мережі. Щомісяця менеджери повинні готувати звіти про пошук нових клієнтів у надрукованому вигляді, ці звіти варто зберігати в кабінеті на­чальника відділу для забезпечення схоронності інформації (клієнтської бази даних) при звільненні персоналу;

- інтегровану програму з виписування рахунків, наявності про­дукції на складі тощо написати під інтерфейс, несумісний з «MS Windows», для того щоб забезпечити захист інформації від

копіювання даних до інших програм «MS Office», від будь-якого іншого копіювання інформації з бази даних тощо. Або забезпечити цей захист іншим програмним способом;

- простежити за тим, щоб на робочих станціях (терміналах) про­давців не були встановлені дисководи, аби запобігти копіюван­ню інформації з бази даних;

- при звільненні менеджера або начальника відділу проводити здавання-прийняття справ. Причому передавати не тільки клі­єнтську базу, але й інформацію про всі неформальні відносини, встановлені з клієнтом. Крім того, менеджер, що звільняється, повинен не тільки в присутності спадкоємця зателефонувати своїм клієнтам і представити їм нову людину, але в деяких ви­падках навіть особисто об'їхати VIP-клієнтів і познайомити їх з новим менеджером;

- при звільненні менеджера або начальника відділу конфіскува­ти в нього візитні картки інших організацій, отримані їм під час роботи на підприємстві, і телефонні записні книжки;

- для працівників, яким були надані ноутбуки, створити спеціа­льні механізми синхронізації даних. На всі ноутбуки підприєм­ства силами ІТ-відділу встановити системи захисту від злому та криптування інформації. У результаті навіть загублений або украдений ноутбук не стане джерелом витоку конфіденційних даних: розшифровка інформації, закритої з використанням су­часних криптотехнологій (наприклад, PGP), звичайно, можли­ва, але потребує дуже серйозних матеріальних і технічних ре­сурсів і наразі під силу лише державним відомствам і дуже ве­ликим корпораціям.

Технічна документація (креслення, технологічні регламенти), Що містить комерційну таємницю, виконана на паперових носіях, має дуже слабкий захист авторським правом. Тому необхідно по­дбати про те, щоб ці матеріали зберігалися в сейфі, доступ до якого Мав би тільки один працівник, а ознайомлюватись з матеріалами дозволялося б тільки визначеному колу осіб з обов'язковою фікса­цією в спеціальному журналі, хто саме, до яких матеріалів і в який Час мав доступ. Записи про це допоможуть при розгляді справ у су­ді, особливо якщо працівник перейде на роботу до конкурента.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.