Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Людина, політика, гуманізм

План:

1. Суспільство і потенціал особи. Громадянин і держава, права і обов'язки громадян.

2. Політична соціалізація, функції політичної соціалізації, політичні типи особистості, політична діяльність і політичне відчуження.

3. Природа, концепції та класифікації політичного лідерства.

4. Демократія і свобода особи, людина і гуманізм.

Суспільство і потенціал особи. Громадянин і держава, права і обов'язки громадян.

Проблема людини, реалізації її прав і свобод є однією з найактуальніших у політології. Людина, особистість – первісний суб'єкт політики, наділений можливостями участі вполітичному житті, впливу на владу.

Ставлення людини до політики може набувати різноманітних форм політичної поведінки від свідомого схвалення до стихійного заперечення. Проблема „політика – громадянин" є складовою стосунків „влада – суспільство – людина". Тому необхідно розглядати ці процеси крізь призму суспільних відносин, бо тільки їх аналіз дає можливість виявити місце людини у політичній системі суспільства.

Характер взаємовідносин людини і політики залежить від форми організації державної влади, яка може функціонувати по – різному.

Так держава:

Ø панує над суспільством і людиною (етатизм);

Ø обмежена в своїх можливостях впливати на життя суспільства і особистості (лібералізм);

Ø перебуває під контролем усього суспільства, її головне завдання – підтримання законності і захист прав людини (демократія);

Ø держава і усе суспільство підвладне одній політичній групі і її ідеології (тоталітаризм);

Ø держава і суспільство під владою особи, котра здійснює харизматичну владу (авторитаризм).

Отже, тип організації влади зумовлює як спрямованість політики, так і можливості політичної діяльності громадян, їхнє ставлення до політики. Тут особливо важливо як визначаються і забезпечуються права і свободи.

Суспільний розвиток у нашій країні довгий час не створював умов для того, щоб особистість була в центрі політичної системи, людина була „гвинтиком" в існуючій бюрократичній системі, яка відчужувала її від політичного життя суспільства, позбавляла можливості впливати на політику. Це в свою чергу призводило до формування безвідповідальності громадян перед державою.

Проблема взаємовідносин особи набула особливої актуальності в процесі демократизації нашого суспільства, формування правової держави.

Демократична й правова держава повинна керуватися законом, повинна регулювати стосунки владних структур та особистості, повинна забезпечити реалізацію прав і свобод громадян.

Права і свободи громадян визначаються законодавством, яке регулює їх взаємовідносини, а також передбачає обов'язки громадян перед державою. Також передбачається відповідальність держави за порушення прав громадян.

Політичні права - це права громадянина брати участь у громадському і державному житті (вибори, мітинги, референдуми) і колективно й індивідуально звертатись до посадових осіб. Таким чином, ми беремо участь у формуванні представницьких органів влади та місцевого самоврядування.

Для забезпечення політичних прав і свобод громадян необхідна демократична організація політичної влади.

В сучасній політології поняттям, яке найкраще розкриває зв'язки між людиною і політикою є поняття “політична соціалізація”(сформоване на межі 50-60-х рр.. ХХст.).

Політична соціалізація – це сукупність процесів встановлення політичної поведінки особистості, прийняття й виконання політичних ролей, вияви політичної активності.

Процес політичної соціалізації має вирішити три завдання:

Ø прищеплювання новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

Ø створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду (для того, щоб здійснювати політичну діяльність і творчість);

Ø якісне перетворення відповідних елементів політичної культури – необхідні умови суспільних змін.

Процес політичної соціалізації триває все життя індивіда. Він може набувати форми відвертої або прихованої передачі досвіду.

Відверта форма – якщо містить безпосереднє передавання інформації, цінностей (вивчення суспільних дисциплін).

Прихована форма — це передавання неполітичних настанов, які впливають на політичні стосунки, на винесення політичних рішень, на політичну поведінку.

Функції політичної соціалізації:

Інформаційна – передавання знань про владу, політику.

Ціннісно–орієнтована — вироблення ціннісних орієнтацій.

Установчо–нормативна – вироблення певних настанов, ставлення до політичних подій.

Діяльнісна – політичнадіяльність.

Головні суб'єкти політичної соціалізації особи::

Ø сім'я;

Ø школа;

Ø армія;

Ø громадські і політичні організації;

Ø державні структури.

У політології є багато визначень політичної поведінки людей. Виділяють два основних типи політичної поведінки:

v відкритий (політична дія);

v закритий (політична іммобільність – бездіяльність).

Польський вчений Єжи Вятр розрізняє 5 типів особистості:

Активісти – ставлення до політики і влади активне;

Компетентні спостерігачі – цікавляться і розуміються у політиці, але не прагнуть в ній брати участь;

Компетентні критики – їх ставлення до здійснення влади, до політики негативне;

Пасивні громадяни – ставляться негативно чи нейтрально до влади, хоча можуть бути добре інформовані;

Аполітичні й відчуженні – категорично відкидають особисту участь у політиці, мало про неї знають.

У демократичному суспільстві політика здійснюється для людей і через людей, тому активна участь особи в політичному житті має велике значення.

Політична діяльність–це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб'єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і їх цінностей.

Розрізняють теоретичну і практичну політичну діяльність.

Основні форми теоретичної:

· пізнавальна;

· прогностична;

· ціннісно – орієнтована.

Форми практичної:

· вироблення і реалізація внутрішньої та зовнішньої політики в державі;

· різні форми політичної участі (вибори, референдуми і т. п.).

Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини. Політична діяльність може здійснюватись як політична участь і як політичне функціонування.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без кого нема соціально – політичної діяльності та активності. Йдеться про політичну участь особи і політичне функціонування.

Політичне функціонування – забезпечення участі політичних інституцій (державних установ, політичних партій, громадських організацій). Це професійна політична діяльність, апаратна робота.

Політична участь – це здійснення або підтримка певних акцій з метою висловлення інтересів, позицій, вимог, що панують у масах, формування їх у конкретні вимоги і здійснення тиску на органи влади, виявлення протесту чи підтримка певного рішення та дії.

Типи політичної участі: Форми політичної участі:

індивідуальна чи колективна; вибори, референдуми, мітинги, демонстра-

добровільна чи примусова; ції, страйки, збір підписів та ін.

активна і пасивна;

традиційна і новаторська;

законна і нелегальна.

Зростає процес відчуження – соціальний процес, що характеризується перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, панівну над людиною, ворожу їй.

Причини відчуження: Прояви відчуження: - втрата соціальних ідеалів; - конформізм (пасивне погодження),

- зневіра у владні структури; - соціальна апатія;

- психологічна втома від політичної - абсентеїзм (неявка виборців на

демагогії; вибори);

- прагнення людини до самовідгородження - відсутність інтересів до політичних

від політики. знань;

- відмова від виконання громадсько-

го обов’язку.

3. Природа, концепції та класифікації політичного лідерства.

Проблема політичного лідерства має давню історію. Певний історичний період вимагав свого лідера і в кожний період з'являлися теорії, які відображали тип лідерства:

Ø Античні часи – лідером вважали особу, здатну творити історію.

Ø В епоху Відродження, коли почався небувалий злет мистецтва, науки, створив свою теорію Ніккола Макіавеллі:

· всі люди різні, а звички однакові;

· в масі своїй люди більше схиляються до поганого;

· в основі людської природи – інтерес або жадоба влади й наживи.

Він також описує такі якості лідера як: мужність, авторитет.

Ø Фрідріх Ніцше – зробив теорію лідера- надлюдини – це вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановленні мораль, культуру, політичні цінності.

Ø Спрощений підхід до концепції Ніцше застосували фашисти.

Ø Гюстав Тард – французький соціолог. Вважав, що лідер є рушієм суспільного прогресу, силою, що спонукає, скеровує розвиток людської історії.

Ø Карл Маркс – вважав, що лідер – це особа, що має певний набір таких особистих якостей: уміння, знання, авторитет, організаційний талант. Лідер – виразник інтересів, волі певного класу, зокрема пролетаріату.

У політології існує багато інших теорій концепцій лідерства:

Теорія рис лідерства– вона вимагає від лідера певних рис, що є необхідною нормою, яка дає змогу визначити певну особу, як лідера (масштабніше ніж у інших мислення, вміння уникати конфліктів, розв'язувати їх, високий рівень інтелекту, нестандартне мислення).

Ситуаційна концепція– функція лідера виконується особою в певній конкретній ситуації (лідер вирішує проблему, поставлену в той чи інший період).

Теорія послідовників– політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими.

Психологічні концепції' лідерства– дав своє пояснення Зігмунд Фрейд. В основі лідерства лежить політичне лібідо – здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси і табу, досягти більшого ніж ти маєш чи можеш мати.

У політологічному аспекті лідерство визначається по-різному:

· як вплив на інших людей;

· як управлінський статус;

· як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їх вимоги в державних структурах;

· як бізнес, підприємництво в рамках політичного ринку.

В загальному політологічному означенні політичне лідерство–це суспільно – політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб, беруть на себе роль глави, керівника певної соціальної групи, політичної партії, руху, держави або суспільства в цілому.

Політичного лідера слід відрізняти від вождя.

Вождю властиві наступні риси:

· вождь не піднімає масу до свого рівня, а сам опускається до рівня маси;

· вождь служить не державі чи масі, а певним групам, що висунули його;

· вождь звертається до людей з натовпу, свою діяльність базує на насиллі, маніпуляціях людьми, зневажанні особистості.

Класифікації лідерства:

Ø За мірою впливу на суспільство:

· реальні (лідер – герой),

· лідер – менеджер(не має яскраво вираженого впливу на події в суспільстві).

Ø 3 огляду на типи поведінки (за Є.Вятром)

· лідер – ідеолог, лідер – прагматик (щодо ставлення до власного впливу і можливостей);

· лідер – харизматик (формує волю виборців);

· лідер – угодовець (залагоджує конфлікти), лідер – фанатик (загострює конфлікт, знищує суперника).

За способом оцінки здібностей:

· відкритий та лідер – догматик.

Всі види політичного лідерства проявляються в різних комбінаціях.

Ø У марксизмі лідерів поділяють на:

· правлячі й опозиційні;

· буржуазні та пролетарські;

· кризові і рутинні.

Ø Залежно від стилю керівництва і політичної системи:

· диктатор (прагне досягти мети, спираючись на страх покарання);

· демократичний (спирається не тільки на свій авторитет, а й підтримує дух співробітництва);

· автократичний (має високі особисті і професійні якості, щоб перемогти опонента).

Ø Відокремлюють також ще наступні:

плутократичний вид лідерства (часто це лідери „тіньової економіки");

популісти – спираються на сьогоденні політичні бажання, пропонують прості і загальноприйняті способи виходу з негативних ситуацій, що склалися.

Функції політичного лідерства:

· об'єднання суспільства навколо загальних цілей;

· схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;

· зв'язок влади і підвладних, зменшення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;

· підтримка чи пропагування соціального оптимізму;

· легітимація наявного суспільно – політичного устрою.

Соціальна значимість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури і активності мас суспільства.

4. Демократія і свобода особи як загальнолюдські цінності

Проблема демократії, свободи особи та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Ще з античних часів політична думка розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія – форма державно-політичного устрою суспільства, що ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Поняття „демократія” зустрічається вперше у працях мислителів Стародавньої Греції. Так, наприклад, у класифікації держав, що була запропонована Аристотелем, це поняття означало „правління всіх”.

Характерною рисою демократії є її еволюція. Так, кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. Скажімо, в рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби автоматично виключалися з усієї системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном та ін. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватись у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні Штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна дума в Росії, Військова рада в Запорозькій Січі). Величезний прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції та ін. країнах.

Життя розвінчало міф про „соціалістичну демократію”, яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів „тоталітарного соціалізму” сталося не розширення й збагачення змісту демократії, а навпаки – різке його збіднення,

звуження і згортання (репресії. обмеження прав і свобод та ін.).

Розрізняють демократію пряму(безпосередню) і представницьку.

Пряма демократія– громадяни управляють державою безпосередньо. Формами такої демократії є проведення виборів на основі загального виборчого права, референдумів, які проводяться з метою ухвалення закону або інших рішень на основі виявлення волі народу, всенародних обговорень законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах.

.Представницька демократія– участь в управлінні державою через представників. Особливо велике значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади.

Суспільство не може бути демократичним, якщо громадяни позбавлені можливості брати реальну участь в управлінні. Головний критерій демократичного суспільства – наявність прав і свобод громадян. Нормою сучасної політичної культури стає розуміння пріоритетності прав людини над будь – якими іншими правами та інтересами (партій, класів,...)

Лише в демократичному суспільстві можлива гуманізація економічої, політичної, духовної діяльності людини.

Політичні принципи демократії:

Ø Це народний суверенітет (єдиним джерелом і носієм влади є народ);

Ø Представництво (народ делегує владу державним огранам);

Ø Виборність органів влади;

Ø Громадський консенсус (принципова згода основної маси громадян дотримуватись встановлених норм);

Ø Мажоритаризм (правління більшості);

Ø Дотримання та охорона прав меньшості;

Ø Принцип поділу державної влади;

Ø Принцип рівності і свободи.

Традиційне тлумачення свободи полягає в тому, що її звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свободи. Держава встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Таким чином, свобода не означає вседозволеність. Принцип свободи деталізується в конституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: свобода слова, друку, процесій, мітингів, зборів, совісті виборче право тощо.

Демократія передбачає принцип політичного плюралізму (багатопартійність, політичне суперництво, наявність різних ідеології).

Демократія є і ціллю, і умовою, і ефективним засобом радикальної трансформації політичної системи та всього суспільства, гарантією незворотності цього процесу.

Поиск по сайту: