 |
|
|
Архитектура Астрономия Аудит Биология Ботаника Бухгалтерский учёт Войное дело Генетика География Геология Дизайн Искусство История Кино Кулинария Культура Литература Математика Медицина Металлургия Мифология Музыка Психология Религия Спорт Строительство Техника Транспорт Туризм Усадьба Физика Фотография Химия Экология Электричество Электроника Энергетика |
С.Р. Ринок позичкового капіталу та рівновага між інвестиціями та заощадженнями
Тема 8. Приватні інвестиції. Питання лекції: 1. Інвестиції та їх роль в економіці. 2. Мультиплікатор інвестицій.
Література: 1. 2 с. 57-68 2. 4 с. 229-243 3. 5 с. 88-91 Питання 1. Інвестиції та їх роль в економіці.
Кожна країна намагається збільшити загальний обсяг продукції, щоб підвищити рівень життя своїх громадян. Досягти цієї мети можна лише через інвестиції, які є одним із найважливіших елементів господарського життя країни. Інвестиції — це, другий після споживання компонент сукупних витрат. Як свідчить аналіз сучасної економіки, на споживчі витрати припадає близько 60-65% сукупного попиту, а доля інвестиційних видатків складає близько 20% сукупних витрат, тому проведення аналізу факторів, які визначають інвестиційний попит в економіці, має велике значення. Інвестиції– це види грошових, майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в реальні та фінансові активи з метою отримання прибутку, витрати на створення, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння основного капіталу, а також на пов’язані з цим зміни оборотного капіталу. У короткостроковому періоді інвестиції впливають на рівень виробництва через зміни в сукупному попиті. У довгостроковому періоді вони впливають на виробництво через процес капіталоутворення, що змінює рівень потенційного ВВП. Інвестиції розподіляються на три основні групи: інвестиції в основний капітал, житлове будівництво та збільшення запасів. Інвестиції в основний капітал —це інвестиції в основні виробничі фонди: машини, устаткування, капітальне будівництво підприємств (приблизно 70% всіх інвестицій). Інвестиції в житлове будівництво — це витрати на підтримку житлового фонду і будівництво нового житла (25%). Запаси—це резерви сировини, напівфабрикатів на стадії виробництва або готових виробів, які належать фірмам (5%). Інвестиції в запаси означають їх зміну за певний період, причому зростання запасів свідчить про додатні інвестиції, а їхнє скорочення, про від’ємні інвестиції. Інвестиції в основний капітал та житлове будівництво називають капіталовкладеннями. Як відомо, розрізняють валові та чисті інвестиції. Валові інвестиції– це вартість усіх машин, будівель тощо, споруджених протягом року, в тому числі тих, які заміщують старі капітальні блага, що зносилися. Але цей показник не є точним вимірником збільшення капіталу в країні. Тому використовується інший показник – чисті інвестиції, які дорівнюють валовим інвестиціям мінус амортизація. Єдиним джерелом інвестицій є заощадження. Інвестиції завжди означають зменшення поточного споживання задля збільшення майбутнього споживання. Сукупність рішень та відповідних дій, скерованих на перетворення заощаджень у інвестиції, називають інвестиційним процесом, або інвестиційною діяльністю. Під інвестиційним попитом розуміють попит підприємців на блага для відтворення спрацьованого та приросту реального капіталу. Сукупний попит на інвестиції залежить від наступних факторів: · очікувана норма чистого прибутку, яку підприємці розраховують одержати від інвестицій. Чим вищій чистий прибуток, тим більший інвестиційний попит. · відсоткова ставка – це ціна (вартість) інвестицій. Досить поширеним джерелом фінансування інвестицій є банківський кредит, тому важливу роль в обсязі інвестування відіграє відсоткова ставка. При її зростанні зменшується прибутковість інвестицій за кожного рівня доходності. Це скорочує кількість прибуткових інвестиційних проектів, що зменшує попит на інвестиції. Чим вища відсоткова ставка, тим менша кількість інвестиційних проектів стає прибутковими і нижчий інвестиційний попит, і навпаки. Фактори, які впливають на інвестиції. Крім відсоткової ставки на інвестиційний попит впливають фактори, які змінюють рівень очікуваної норми чистого прибутку за даної відсоткової ставки. До них належать: · Технологічні зміни. Технічний прогрес зменшує середні витрати на виробництво продукції або підвищує її якість. Внаслідок цього зростає норма чистого прибутку від інвестування, що викликає зростання інвестиційного попиту за даної відсоткової ставки. · Рівень забезпеченості основним капіталом. Недостатність виробничих потужностей стимулює збільшення інвестицій з метою нарощування виробництва продукції відповідно до попиту. · Витрати на придбання, експлуатацію, та обслуговування устаткування. Якщо ці витрати скорочуються, то очікувана норма чистого прибутку збільшується, а інвестиційний попит зростає. · Податки на підприємця. Приймаючи інвестиційні рішення, підприємці розраховують на очікуваний прибуток після сплати податків. Тому збільшення податків знижує інвестиції. · Очікування. Якщо економічні умови в країни погіршуються, то фірми утримуються від інвестицій і навпаки. Інвестиції, які перебувають під впливом цих чинників (крім відсоткової ставки), є автономними інвестиціями, а чинники, що впливають на них, - чинниками автономних інвестицій. У моделі інвестиційного попиту чинники автономних інвестицій зміщують криву інвестиційного попиту у відповідний бік.
Структура заощаджень
Досі заощадження приватної закритої економіки нами розглядалися як єдине ціле. Насправді ж приватні заощадження — це структуризована система, яка складається з двох сегментів: заощадження домашніх господарств і заощадження підприємств. Заощадження домашніх господарств визначаються згідно із загальним правилом — це та частина їхнього наявного доходу, яка залишається після здійснення витрат на споживання:
Найпоширенішими формами заощаджень домогосподарств є депозитні вклади в комерційних банках, придбання акцій та облігацій. Заощадження підприємств структурно поділяються на чисті та валові. В їх основі лежить відмінність між прибутком, чистим прибутком і валовим прибутком підприємств. Прибуток відображує перевищення виручки від реалізації продукції над витратами, пов’язаними з її виробництвом. Прибуток мінус податок на прибуток — це чистий прибуток. За своєю суттю чистий прибуток є наявним доходом підприємств. Певна його частина у формі дивідендів спрямовується на приватне споживання. Звідси випливає формула чистих заощаджень підприємство у спрощеній економіці:
Валовий прибуток — це прибуток плюс амортизація, тобто споживання основного капіталу. Це дає підстави визначити валові заощадження підприємств за такою формулою:
або
Отже, заощаджують як домогосподарства, так і підприємства. Проте майже всі інвестиції здійснюють підприємства. При цьому їхні потреби в інвестиційних коштах, як правило, перевищують їхні заощадження. За цих умов виникає певний дисбаланс: з одного боку, заощадження домогосподарств перевищують їхні потреби в інвестиційних ресурсах; з іншого — заощадження підприємств є недостатніми для фінансового забезпечення інвестицій. Це зумовлює як можливість, так і доцільність переміщення тимчасово вільних коштів домогосподарств у тимчасове розпорядження підприємств. Таке переміщення здійснюється за допомогою фінансової системи (рис. 8.1).
Рис. 8.1. Переміщення заощаджень Як видно з рис. 8.1, фінансова система, за допомогою якої здійснюється переміщення заощаджених коштів від домогосподарств до підприємств складається з двох інститутів: фінансовихринків і фінансових посередників. Фінансові ринки — це ринки, здебільше облігацій та акцій. До фінансових посередників належать банки, страхові компанії та пенсійні фонди, а також інвестиційні посередники. Залучення підприємствами інвестиційних коштів через фінансові ринки — це пряме фінансування інвестицій, яке здійснюється за рахунок емісії цінних паперів. Головними інструментами прямого фінансування інвестицій є облігації та акції. Облігація — це борговий інструмент, який зобов’язує підприємство-позичальника оплачувати власникові цього боргового інструмента фіксовану суму грошей через регулярні проміжки часу (сплата процентів) до дати її погашення, коли відбувається остання сплата процента. Особливість облігації полягає в тому, що її власник має право на одержання свого фіксованого доходу незалежно від того, чи має підприємство-позичальник прибутки чи ні. Інший спосіб прямого фінансування інвестицій — емісія акцій. Основним видом акцій є звичайна акція — вимога акціонера на частку акціонерного капіталу підприємства і на відповідну частку в його прибутках у формі дивідендів. Наприклад, якщо акціонер володіє однією звичайною акцією підприємства, яке випустило один мільйон таких акцій, то він має право на одну мільйонну частку активів цього підприємства та одну мільйонну частку його прибутку. Тому у разі збільшення прибутковості підприємства, доходи акціонерів (дивіденди) збільшуються. Основна вада звичайної акції порівняно з облігаціями полягає в тому, що акціонери є останнім позивачем, тобто мають право на отримання дивідендів лише після власників облігацій та привілейованих акцій, емітованих даним підприємством. На величину інвестиційних коштів, які може залучити підприємство від емісії акцій, великий вплив справляє ціна (курс) акцій. Коли попит на ринку акцій високий, підприємство, продаючи порівняно небагато акцій, може мобілізувати на фінансовому ринку багато коштів. І навпаки, якщо ціни на акції підприємства низькі, воно змушено продати більше акцій для залучення такої ж суми. Мобілізація підприємствами інвестиційних коштів через фінансових посередників — це непряме фінансування інвестицій. Роль фінансових посередників полягає в тому, щоб акумулювати в себе заощадження домогосподарств і за рахунок їх надавати кошти підприємствам, які мають дефіцит фінансово-інвестиційних ресурсів. Банки акумулюють вільні кошти домогосподарств прийняттям їх на депозит, страхові компанії і пенсійні фонди — через отримання коштів на договірній основі, інвестиційні посередники — переважно шляхом продажу цінних паперів.
С.Р. Ринок позичкового капіталу та рівновага між інвестиціями та заощадженнями В основі кейнсіанського підходу до функції інвестицій в основний капітал лежать три передумови. По-перше, коли хтось інвестує, то він орієнтується не на валовий, а на чистий прибуток від інвестування. При цьому під чистим прибутком Кейнс розумів чисту виручку, яка залишається після відшкодування поточних витрат та амортизаційних відрахувань. По-друге, оскільки інвестиції приносять результати не в тому періоді, в якому вони здійснюються, а в майбутньому, то необхідно спиратися на прибуток, який очікується отримати протягом всього строку служби основного капіталу. Кейнс звертав на це особливу увагу, оскільки до нього дане питання не мало чіткого вирішення. Висновок про використання очікуваних прибутків враховує фактор часу і тому зумовлює необхідність дисконтування майбутніх прибутків, тобто визначення їхньої теперішньої вартості. Кейнс оцінював це як вплив майбутнього на теперішнє. По-третє, об’єкт інвестування Кейнс називає капітальним майном. Визнаючи вартість капітального майна він враховує не вартість його придбання, а його відновну вартість. Вона, як відомо, зумовлюється витратами на його заміщення, які в майбутньому можуть зростати у зв’язку зі зростанням цін. Оскільки метою інвестування є збільшення прибутку, то це передбачає зіставлення інвестиційних витрат і вигод від інвестування. Попит виникає лише на такі інвестиції, вигоди від яких у формі прибутку перевищують інвестиційні витрати. У Кейнса інвестиційними витратами є вартість капітального майна, а вигодами від інвестування — дисконтована вартість очікуваних прибутків. При їх співставленні Кейнс використовує категорію, яка має назву «гранична ефективність капіталу». За своїм визначенням гранична ефективність капіталу—це така ставка процента, що врівноважує дисконтовану (теперішню) вартість прибутків, які очікується отримати від використання капітального майна, з вартістю капітального майна. Для формалізації наведеного визначення запишемо рівняння:
де К — вартість капітального майна (інвестиційного проекту); PR — очікуваний прибуток (чистий); R . Кейнс розрізняв граничну ефективність індивідуального капіталу та граничну ефективність сукупного капіталу. При цьому роль граничної ефективності сукупного капіталу у Кейнса відіграє найвища гранична ефективність індивідуальних капіталів. У числовому прикладі, що розглядається гранична ефективність сукупного капіталу дорівнює 20 %. Гранична ефективність капіталу є аналогічним інструментом. Дійсно ефективність капіталу залежить від процентної ставки, яка формується на ринку позичкового капіталу. Це означає, що в процесі визначення доцільності вкладання коштів у певний інвестиційний проект кожний інвестор має зіставляти ринкову процентну ставку з граничною ефективністю капіталу. Якщо ринкова процентна ставка дорівнюватиме граничній ефективності капіталу, тобто і = R*, то має місце тотожність між дисконтованою вартістю очікуваних прибутків і вартістю капітального майна та забезпечується проста окупність інвестицій без будь-якої вигоди для інвестора. Щоб вкладання інвестицій у відповідний вид капітального майна було вигідним, ринкова процентна ставка має бути нижчою за граничну ефективність капіталу, тобто і < R*. Згідно з рівнянням (8.5) лише за цих умов дисконтована вартість очікуваних прибутків перевищить вартість капітального майна, а інвестор крім окупності своїх коштів отримає й додатковий прибуток. Отже, ми маємо, з одного боку, процентну ставку, яка відображує ринкову ціну інвестицій, з іншого — граничну ефективність капіталу, яка відіграє роль верхньої межі процентної ставки. Чим меншою за граничну ефективність капіталу є процентна ставка, тим більше дисконтована вартість очікуваних прибутків перевищує вартість капітального майна і тим більшим є попит на інвестиції. Зміна процентної ставки одночасно впливає як на заощадження (пропозицію), так і на інвестиції (попит), тільки в протилежних напрямках. Якщо ставка процента зростає, посилюється стимулювання заощаджень та розміщення їх на ринку, тому що на кожну заощаджену грошову одиницю власник одержить додатковий дохід. Одночасно послаблюється стимулювання інвестицій, бо зростуть витрати на кожну одиницю інвестицій. Розглянемо ці залежності на графіку кривих інвестицій та заощаджень (рис. 8.2).
Рис. 8.2.. Криві заощаджень та інвестицій Як видно з наведеного графіка, зростання ставки процента (з 6 до 8%) одночасно викликає зміщення точки А в позицію А2 по кривій заощаджень (ЗЗ), що відповідає зростанню суми заощаджень з 30,0 до 40,0 млрд грн, і в позицію А3 по кривій інвестицій, що відповідає скороченню обсягу інвестицій з 30,0 до 20,0 млрд грн. Внаслідок цього виникне надлишок пропозиції грошей у розмірі 20,0 млрд грн, який призведе до зростання втрат сімейних господарств та банків від бездохідного утримання зайвих заощаджень та депозитів. Тому всі суб’єкти ринку (фірми, сімейні господарства та банки) будуть заінтересовані в зниженні ставки процента до попереднього рівноважного рівня — позиція А, якій відповідає ставка 6%, а також обсяги заощаджень та інвестицій на суму 30,0 млрд грн. Отже, ринок самостійно відновлює попередню рівновагу попиту і пропозиції.
В основі кейнсіанської функції інвестицій в основний капітал лежить гранична ефективність капіталу. Вона визначається такою ставкою дисконту, яка врівноважує дисконтовану вартість очікуваних прибутків від інвестування з відновною вартістю капітального майна. Граничній ефективності капіталу протистоїть поточна ставка процента, яка визначається на ринку позичкового капіталу. Попит виникає лише на такі інвестиційні проекти, для яких поточна ставка процента нижча від граничної ефективності капіталу. Чим нижче ставка процента відносно граничної ефективності капіталу, тим більша кількість інвестиційних проектів буде ефективною і тим більшим є попит на інвестиції. Тому у Кейнса інвестиції є спадною функцією від ставки процента, верхньою межею якої є гранична ефективність капіталу. За таких умов крива попиту на інвестиції має від’ємний нахил. Густав Кассель (1866—1945) — один із відомих шведських економістів, Серед факторів, що визначають рух торговельно-промислового циклу, Кассель виокремлює норму процента. Якщо відомий очікуваний рівень річних доходів від капітальних благ, то чим нижча при цьому норма процента, тим вища вартість основного капіталу. Тому за тривалого збереження невисокої норми процента підприємці, що укладають будівельні контракти або контракти на інші види робіт, які потребують великого обсягу основного капіталу, можуть сподіватися значних прибутків. Висока норма процента зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається довго, то призводить до скорочення його виробництва. Цієї обставини досить, на думку Касселя, щоб перетворити бум на депресію.
В основі неокласичної функції інвестицій в основний капітал лежить розрив між бажаним і наявним обсягами капіталу. Бажаний обсяг капіталу знаходиться в оберненій залежності від граничних витрат на капітал і в прямій залежності від очікуваних обсягів виробництва. При цьому граничні витрати на капітал є сумою реальної ставки процента, норми амортизації і чистих граничних податків. Очікуваний обсяг виробництва — це середньорічний обсяг, який відповідає уявленням підприємців про майбутній попит на їхню продукцію. Прихильники неокласичної теорії спираються на модель гнучкого акселератора, згідно з якою попит на чисті інвестиції в поточному періоді залежить від капітального розриву та частки, на яку зменшується цей розрив у кожному поточному періоді. Попит на відновлювальні інвестиції залежить від середньої вартості капіталу в поточному періоді та норми амортизації. Звідси за неокласичною теорією попит на інвестиції є сумою попиту на відновлювальні та чисті інвестиції. Інвестиції є найбільш мінливим компонентом сукупних витрат. До факторів, які впливають на мінливість інвестицій, в першу чергу належать такі: · Поточні прибутки є дуже мінливими. · Тривалий термін використання інвестиційних товарів. Капітальні блага використовують упродовж досить невизначеного строку. Старе устаткування, споруди можна повністю ліквідувати й замінити або ж відремонтувати та використовувати ще кілька років. Оптимістичні прогнози можуть спонукати підприємців до заміни застарілого устаткування, тобто модернізації підприємств, що збільшить обсяг інвестицій. Менш оптимістичний прогноз може вести до дуже незначного обсягу інвестування. · Нерегулярність нововведень. Одним із основних чинників інвестицій є технічний прогрес. Нові продукти і нові технології стимулюють інвестування. Проте великі нововведення — залізниці, електрика, автомобілі, комп'ютери — здійснюються нерегулярно. І коли вони справді трапляються, то це веде до величезної хвилі інвестиційних видатків, які з часом знижуються. Так, поширення автомобілів викликало значне зростання інвестицій не тільки у саму автомобільну промисловість, а й у суміжні галузі, такі як сталеливарна, нафтопереробна, хімічна, не кажучи вже про державні інвестиції на будівництво доріг. · Мінливість сподівань. Більшість фірм схильна прогнозувати майбутні умови підприємництва виходячи з поточних реалій. Проте ці реалії дуже часто змінюються, особливо коли інвестують у політично нестабільні країни чи країни з перехідною економікою. Суттєво вплинути на оптимізм чи песимізм підприємців можуть зміни податкового законодавства, корумпованість державних чиновників, зміни валютних курсів та багато інших чинників. Перші роки ринкових реформ у перехідних економіках позначені серйозним спадом інвестиційної активності. Найважливішою його причиною було скорочення бюджетних асигнувань на інвестиційні цілі. Істотний вплив на інвестиційну діяльність у цей період чинить спосіб приватизації підприємств. Сертифікатна приватизація не дозволила істотно пожвавити процеси інвестування. Чинниками, що гальмують інвестування в перехідній економіці, є також низький рівень внутрішніх заощаджень та нерозвиненість фінансових ринків. Можливості залучення іноземних інвестицій в перехідні економіки виявились обмеженими через високий рівень конкуренції за кредитні ресурси з боку розвинутих країн. У вітчизняній економіці у 90-х роках відбувся обвал інвестиційних видатків. Чисті інвестиції як відсоток ВВП знизилися із 16,3 % у 1993 р. до менш ніж 3 % у 1998 р. Інвестиційний занепад є результатом дії двох груп чинників. До першої групи передовсім належить залежність української економіки від інших країн. Ця група зумовила глибину спаду інвестиційних видатків у перші роки незалежності. Поглиблення спаду у наступні роки є наслідком численних прорахунків уряду в регулюванні інвестиційного процесу. Упродовж 90-х років уряд у прихованих формах субсидував державні підприємства, що послабило зв'язок між ефективністю їхньої роботи та її фінансовими результатами. Проявами такого субсидування стали: виникнення заборгованості з податків і обов'язкових платежів, її списання і реструктуризація, фінансова допомога за рахунок коштів Резервного фонду уряду, Інноваційного фонду тощо. Така політика підривала стимули до пошуку підприємствами шляхів нагромадження власних фінансових ресурсів для інвестування. Водночас створювалися нерівні умови для інвестиційної діяльності приватного сектора економіки України, що разом зі скороченням державного інвестування сприяло поглибленню інвестиційного спаду. У нашій економіці амортизаційні відрахування практично припинили виконувати функцію джерела інвестиційних видатків, що викликано головно їх нецільовим використанням. Навіть та частина таких відрахувань, що використовувалася за призначенням, скеровувалася найчастіше на ремонт наявних капітальних благ. Ще одним чинником, що негативно позначився на обсягах інвестиційних ресурсів, була інфляція. Намагання уряду пом'якшити її згубні впливи на фінансові ресурси підприємств через запізнілу індексацію вартості основних фондів успіху не мали. Податкове законодавство пов'язане з інвестиційним процесом у кількох аспектах. Економісти твердять, що податки є одним з найсильніших депресантів інвестицій. Податковий режим — рівень податкових ставок на прибуток підприємств, спеціальні знижки ставок та інші податкові пільги — помітно впливає на інвестиційну поведінку ділових підприємств. В Україні фіскальна політика досі стримувала інвестиційну діяльність. Намагаючись забезпечити відповідний рівень фінансової підтримки певних підприємств, уряд нарощує податковий тиск на решту ділових одиниць вітчизняної економіки. Активізацію інвестиційної діяльності в Україні гальмує зростання масштабів тіньової економіки, викликане надмірним податковим тягарем. Залучення в інвестиційний процес тіньових доходів домогосподарств виключно за допомогою розвитку інструментів фондового ринку, на думку більшості фахівців, практично неможливе. Фінансування інвестицій за допомогою фондового ринку стримується низькою схильністю населення до заощаджень у формі цінних паперів. Річ у тім, що нерівномірність надходження грошових доходів та їх знецінення внаслідок інфляції перетворюють тверду іноземну валюту у вигіднішу форму заощаджень. У вітчизняній економіці складається проміжний між корпоративно-орієнтованим та директивно-керованим тип інвестиційного процесу, про що свідчать державний патерналізм щодо вузького кола підприємств, низька активність банківського сектора на ринку цінних паперів, інтеграція банківських установ у галузеві структури — аналоги корпорацій тощо. Такий тип інвестиційного процесу не є оптимальним. Для відчутного прогресу в інвестиційній сфері потрібно передовсім змінити фіскальну політику — знизити податковий тягар та відмовитись від субсидування неефективних підприємств. Уряд повинен стимулювати внутрішню інвестиційну діяльність.
Питання 2. Мультиплікатор інвестицій
Рівноважним може бути той рівень ВВП, який дорівнює сукупним витратам, але у дійсності фактичний ВВП рідко буває стабільним піддаючись циклічним коливанням. Одним із найбільш мінливих елементів сукупних витрат є інвестиції. Мультиплікатор — це число, на яке потрібно помножити зміни в запланованих інвестиціях, щоб визначити зміни в сукупному обсязі виробництва.
Економічна суть мультиплікатора Кейнса полягає в тому, що він показує залежність зміни доходу від початкової зміни запланованих інвестицій:
Де Мі— мультиплікатор інвестицій; DВВП — зміна ВВП; DВІп — початкова зміна запланованих інвестицій, яка викликає приріст ВВП. Ефект мультиплікатора спирається на три принципові положення: 1) витрати та одержання доходів — це дві сторони кожної ділової угоди, тому будь-які витрати створюють доходи адекватної величини, які розподіляються на споживання та заощадження. 2) будь-яка зміна доходу обумовлює відповідні зміни в споживанні та заощадженні, але співвідношення між споживанням і заощадженням .зберігається незмінним. 3) споживання, яке випливає із доходів, одержаних на кожному попередньому етапі здійснення ділових угод, перетворюється на витрати для наступного етапу. Дія мультиплікатору закінчується тоді, коли сума всіх заощаджень , які були спричинені початковим збільшенням інвестицій, компенсує цей початковий приріст запланованих інвестицій. Таким чином, початкові інвестиції спричинили ланцюгову реакцію вторинних споживчих витрат і призвели до зростання ВВП.
Також слід відмітити, що існує зв’язок між мультиплікатором і граничними схильностями до споживання та заощадження. Цей мультиплікатор називають простим мультиплікатором витрат , тому що він враховує лише один канал вилучень – заощадження. Розглянутий простий мультиплікатор має однакову дію не лише до інвестицій, а й до інших елементів сукупних витрат, якщо вилучення відбуваються лише в формі заощаджень. Тому в загальному контексті це є мультиплікатором витрат.
При визначенні впливу автономних видатків слід враховувати інфляцію. Якщо ціни стабільні, то зміна реального ВВП в певному періоді визначається за формулою:
До цього слід також додати, що автономні видатки змінюють реальний ВВП на умовах рівноваги між ВВП і сукупними видатками, тобто
Інфляція не впливає на мультиплікатор, оскільки він залежить від рівня вилучень з доходу. Відмінність полягає в тому, що в умовах інфляції мультиплікативний ефект реалізується в режимі номінальних величин. Останнє стосується автономних видатків. Вони змінюються в поточних цінах певного періоду (t), які відносно цін попереднього періоду зростають з індексом P. Отже автономні видатки змінюються номінально, що з урахуванням мультиплікатора визначає зміну номінального ВВП в періоді (t):
Виходячи з цього визначається номінальний ВВП у певному періоді:
Після його дефлювання і зіставлення з ВВП попереднього періоду в цінах попереднього періоду можна визначити приріст реального ВВП: Вплив цінового фактора на мультиплікативний приріст реального ВВП є лише свідченням того, що ефект мультиплікатора витрат залежить від рівня зайнятості в економіці, тобто від того, на якій ділянці кривої сукупної пропозиції перебуває економіка. В міру наближення економіки до стану повної зайнятості, тобто коли вона знаходиться на висхідній ділянці кривої сукупної пропозиції, яка здіймається вгору, еластичність цін стосовно сукупного попиту зростає, а мультиплікатор витрат дедалі більше втрачає свою силу і дедалі більша частка приросту сукупного попиту поглинається.
Где банки брали финансирование, ведь депозиты физлиц в банковскую систему хлынули лишь с 2004 года? У юрлиц. Хотя было нелегко убедить предприятие разместить в банке депозит. Однако если к началу 2000 года в банковской системе Украины депозиты физлиц составляли 2,5 млрд. грн., то депозиты юридических лиц — 5,5 млрд. На начало 2004 года — соответственно, 29 млрд. и 28 млрд. Банки перешли на деньги населения. До 2004 года банки работали как универсальное финансовое учреждение по обслуживанию юрлиц, и работники в них были высокопрофессиональные, отлично знающие бухучет предприятия и разбирающиеся в дебрях налогового законодательства. Так было. Потом экономика окончательно встала на рельсы развития. В банках начали быстро расти депозиты граждан. К началу 2006 года они составляли уже 66 млрд., а депозиты предприятий — 63 млрд. В дальнейшем разрыв расширялся: на начало 2007 года депозиты физлиц в банках составляли 97,5 млрд. грн., а депозиты юрлиц — всего 86,5 млрд. Население дало банкам на 11 млрд. грн. больше депозитов, чем предприятия! И этот разрыв не уменьшался вплоть до начала кризиса. А ведь депозиты юрлиц банкам обходятся дешевле, чем депозиты граждан, — разница достигает 4—5%. Куда же направляли банки эти дорогие и короткие, на срок до одного года, деньги? А направляли в кредитование! И если до 2004 года банки кредитовали в основном предприятия, то с 2004-го перешли к кредитованию граждан. На начало 2004 года кредитный портфель юридических лиц составил 47,5 млрд. грн., а кредитный портфель физических лиц — 8,7 млрд. А к началу 2008 года кредитный портфель юрлиц вырос впятеро, до 236 млрд. грн., а кредитный портфель физических лиц — в 17 раз, достигнув 149 млрд. грн.! На кредитование населения Украины в начале 2008 года уже направлялось 63% ресурсов банков. Вдумайтесь в эту цифру! У нас что, все предприятия работают на новом оборудовании по мировым технологиям? Или это не в нашей стране, основная выручка которой поступала от экспорта металлопродукции, до сих пор работает доменный переплав, потребляющий устрашающее количество газа, в то время как весь мир давно перешел на конверторный переплав, используя электроэнергию? Вместо кредитования реального сектора экономики наши банки кинулись кредитовать население, да еще в валюте, на большие сроки. Сегодня ситуация в банковской системе парадоксальная. Вкладчики, которые не могут получить свои кровные сбережения из банков, САМИ договариваются с заемщиками, которые из-за роста курса доллара и сложностей на работе не могут погасить свои кредиты. И пытаются поменять депозиты на залоговое имущество. Самое смешное, что к этому уже стали подключаться частные предприниматели, так как движение приобрело массовый размах, выплеснулось в Интернет, где создана первая Биржа депозитных вкладов, а ГОСУДАРСТВО в лице правительства, НБУ, президента заняло позицию стороннего наблюдателя со словами Пилата: «Я умываю руки. Решайте сами!» Банки — назад, в будущее!
Поиск по сайту: |
(8.1)
(8.2)
(8.3)
(8.4)
,(8.5)
— гранична ефективність капіталу; t — роки, протягом яких має використовуватися капітальне майно (реалізується інвестиційний проект).
(8.6)
