Медіація як несудова форма вирішення цивільних спорі

Що стосується України, інститут медіації не отримав нормативно-правового закріплення, хоча існують випадки її застосування на практиці у вигляді пілотних проектів. З огляду на це актуальності набувають питання щодо сутності медіації, її суб'єктного складу, принципів, можливостей впровадження на законодавчому рівні, гармонізації медіаційної процедури з процесуальним законодавством.

Під медіацією (від лат. тейіаге — бути посередником) прийнято розуміти один з альтернативних способів розв'язання спору його сторонами за участю третьої особи — медіатора, який, здійснюючи загальне керівництво процедурою, допомагає сторонам досягти максимально ефективного рішення самостійно.

Медіація, процедури медіації залежно від національних підходів та практик можуть існувати паралельно із судовими процедурами або, ним процесом основним є розподіл медіації на присудову та досудову (зовнішню). Тут головним є той факт, що присудова медіація є інтегрованою у судові процедури, а зовнішня медіація існує паралельно з ними.

Залежно від того, на постійній основі медіатор виконує свої функції чи тільки в межах окремої медіаційної процедури, виокремлюють професійних медіаторів та медіаторів асі Ьос.

З урахуванням методів медіації можна виділити медіацію методом об'єктивної оцінки та медіацію зі спрощеним методом знаходження компромісу. Перша форма ґрунтується на припущенні, що учасники процедури потребують певного супроводу, тому медіатор надає обом сторонам необхідну інформацію, оцінює шанси і ризики позицій обох сторін і навіть приймає рішення зі спірних питань. Спрощений метод знаходження компромісу має на меті вдосконалити стратегії переговорі учасників. Він виходить із того, що учасники конфлікту спроможні розуміти власну ситуацію і також готові відчути, що переживає інша сторона. Учасники медіації самі можуть знайти найкраще для себе рішення.

Залежно від наслідків також можна виділити сприяючу медіацію, яка спрямована на швидке прийняття рішення, що опосередковано впливає на покращення стосунків між сторонами, та трансформативну медіацію, завдяки якій дійсно вдається досягти відновлення, покращення та продовження стосунків між сторонами

Медіація має певні переваги порівняно з розглядом справи в суді. Щодо цього слід звернути увагу на кілька аспектів.

По-перше, медіація забезпечує швидкість розгляду спору порівняно з розглядом справ судами, які в сучасних умовах є перевантаженими.

По-друге, відсутність чітких процесуальних рамок сприяє більш вільній атмосфері та готовності до співпраці сторін конфлікту. По-третє, прийняття рішення самими сторонами конфлікту сприяє усвідомленню того факту, що це їх спільне рішення, якого вони досягли шляхом консенсусу, та стимулює їх у подальшому до добровільного виконання медіаційної угоди.

По-четверте, якщо під час винесення судового рішення задоволеною залишається зазвичай лише одна сторона, на користь якої воно ухвалене, то під час підписання медіаційної угоди задоволеними залишаються обидві сторони, які приймають спільне рішення щодо свого спору на добровільних засадах.

По-п'яте, якщо судовий розгляд має ретроспективний характер і спрямований на те, щоб дати правову оцінку та ухвалити певне рішення щодо правовідносин, які мали місце в минулому, то процес медіації спрямований на перспективу, тобто під час нього відбувається налагодження комунікації між сторонами, що сприяє їх плідній співпраці в майбутньому.

Провадження у ЄСПЧ.

Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод сформувала міжнародну процесуальну систему, тісно пов'язану з національними правовими та процесуальними системами. Будучи міжнародним регіональним актом, який закріплює основоположні права та свободи, що мають громадянський та політичний характер, вона створила найрозвинутіший та ефективний регіональний механізм захисту прав людини. Це відбулося завдяки послідовній діяльності такого органу, як Європейський суд з прав людини, який, так би мовити, зробив Конвенцію «живою», постійно розвиваючи та фундаментулізуючи її своїми прецедентами та надаючи їй прогресивного тлумачення.

Механізм захисту конвенційних прав покладає на ЄСПЛ двояку функцію — здійснення індивідуального контролю у разі винесення рішень про порушення державою — учасницею Конвенції того чи іншого права, а також загальну функцію, яка полягає у виробленні принципів та стандартів захисту прав людини. У цьому і виявляється унікальність Конвенції та діяльності Суду. Вони здійснюють вплив не лише на міжнародні стандарти захисту прав людини, а й на формування цих стандартів на національному рівні. Особливо слід відмітити вплив ЄКПЛ та практики Суду на країни Східної Європи, конституції яких приймалися на підставі європейської практики1. Дуже цікавим є те, що вплив ЄКПЛ та Суду вже вийшов за межі суто Європи, оскіль- ки вищі суди Австралії, Канади, Нової Зеландії, Намібії, Гонконгу та Південної Африки посилалися на рішення ЄСПЛ, даючи тлумачення власним національним актам щодо прав людини.

Відповідно до ст. 10 Статуту Ради Європи її органами є Комітет міністрів, Парламентська асамблея, Конгрес місцевої та регіональної влади, поряд із якими діють контрольні органи ЄКПЛ. Спочатку Конвенція закріплювала існування двох головних контрольних органів: Європейської Комісії з прав людини та ЄСПЛ. Цей двоступеневий механізм передбачав, що скарги від приватних осіб надходили та розглядалися Комісією, яка приймала рішення про відхилення скарги чи прийняття її до провадження, а також про можливість та доцільність держави-члена чи самої Комісії звернутися до Суду. Таким чином, спочатку фізичні особи не мали безпосереднього доступу до ЄСПЛ.

Лише з набранням чинності Протоколом № 9 до Конвенції у жовтні 1994 р. фізичні особи, групи осіб та неурядові організації набули право звертатися до Суду після того, як Комісія з прав людини прийме справу до провадження. Утім, незважаючи на ці зміни, Суду відводилася другорядна роль, тому для підвищення ефективності механізму захисту прав людини в межах Ради Європи була ініційована реформа, що втілилася в Протоколі №11, який набув чинності в листопаді 1998 р. (Протокол № 9 втратив свою чинність). Згідно з реформою створювався єдиний Європейський суд з прав людини, який замінив раніше існуючі Комісію та Суд, а Конвенція доповнилася новими статтями.

Реформа дозволила чітко провести розмежування компетенції органів Ради Європи по вирішенню спорів щодо порушення прав людини, оскільки Комітет міністрів втратив можливість вирішувати подібні спори, а відповідна юрисдикція перейшла до новоствореного Європейського суду з прав людини.

Приймаючи скаргу до розгляду, ЄСПЛ керується положеннями як самої ЄКПЛ, так і свого Регламенту. 1 червня 2010 р. із набуттям чинності Протоколом № 14 були внесені останні поправки до Регламенту ЄСПЛ, які затверджені на його пленарному засіданні. Регламент містить вимоги до організації роботи Суду та порядку його судочинства. Регламентом встановлені вичерпні вимоги до порядку порушення справ і прийнятності скарг, щодо слухання по справі, форми та змісту рішень, оплати юридичної допомоги тощо.

Відповідно до ст. 35 ЄКПЛ скарга вважається прийнятною, якщо будуть виконані такі критерії: по-перше, це вичерпання всіх національних засобів правового захисту і, по-друге — дотримання шестимісячного терміну звернення зі скаргою. Ці критерії прийнятності можна назвати сутнісними критеріями, які існують поряд із формальними критеріями — такими, як неможливість прийняти скаргу, якщо вона є анонімною, уже була розглянута Судом чи іншим міжнародним ор- ганом розслідування чи регулювання тощо. Вимога вичерпання всіх національних засобів правового захисту пов'язана з тим, що первинний захист прав і свобод особи покладається на національні органи, а також діє презумпція того, що держава — учасниця Конвенції виконує своє зобов'язання з реалізації права особи на ефективний засіб правового захисту (ст. 13 ЄКПЛ). І це стосується не лише звернень до ЄСПЛ, а й усіх міжнародних судових установ, пов'язаних із захистом прав людини.

Принциповим є те, що сам Суд підкреслює, що розуміння того, що становить увесь перелік національних засобів правового захисту, залежить від конкретної держави, оскільки це її суверенне право будувати систему правового захисту та визначати її інстанційність.

Стаття 35 ЄКПЛ не окреслює коло органів, до яких має звернутися позивач на національному рівні, але практика ЄСПЛ визначила, що це мають бути саме судові органи і тому звернення до органів місцевого самоврядування, прокуратури, омбудсмана, які є несудовими засобами захисту, або до органів, які виносять суто консультативні рішення або юридично не спроможні припинити порушення, не вважаються необхідними для вичерпання національних засобів правового захисту. Суд дотримується того підходу, що судові системи держав — учасниць Конвенції є досить різноманітними, тож для одної країни достатнім буде проходження двох існуючих інстанцій, а для іншої потрібно пройти чотири існуючі ланки.

Якщо говорити про можливість звернення українських громадян до ЄСПЛ, то за загальним правилом система національних судових засобів захисту в Україні вважається вичерпаною з моменту винесення рішення касаційною інстанцією.

Слід зазначити, що при вирішенні ЄСПЛ питання про вичерпання всіх національних засобів правового захисту існують обставини, які звільняють позивача від їх проходження. Це те, що національні засоби правового захисту виявляються недоступними та неефективними. Так, у рішенні по справі ЗасіікАтеї апсі Оікегз V. Сгеесе Суд визначив, що вимоги ст. 35 ЄКПЛ слід застосовувати з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму1, а це означає, що в разі, коли в державі існує судова або адміністративна практика, яка не залишає шансів на успіх та завідомо відомо, що звернення до судових установ дасть негативний результат, то критерій вичерпання національних засобів правового захисту стає неабсолютним і не починає автоматично застосовуватися для прийнятності скарги. Суд неодноразово підкреслював, що існування «особливих обставин» може звільняти позивача від виконання цього критерію прийнятності

Те, що від приватної особи не вимагається звертатися до неефективних засобів правового захисту, є загальновизнаною нормою міжнародного права. Наприклад, якщо національне законодавство не відповідає повною мірою ЄКПЛ, то презюмується, що національна судова інстанція повинна буде застосувати саме національне законодавство, а отже, з точки зору Конвенції особі в жодному разі не буде надано належного правового захисту, тож вичерпувати всі національні засоби такого захисту немає сенсу. Або якщо місцева влада залишається абсолютно пасивною, знаючи про серйозні порушення з боку своїх представників, наприклад, коли представники влади не проводять розслідування або не надають допомогу2. Разом з тим у позивача має бути впевненість, підкріплена практикою чи іншими доказами, що його позов не має шансів на успіх.

Суд дотримується тієї позиції, що в разі існування хоч якоїсь імовірності на успіх позивач має звертатися до національних судових установ, інакше його бездіяльність буде вважатися невиконанням критерію вичерпання національних засобів правового захисту. Критерій вичерпання засобів захисту може також не застосовуватися, коли існують роз'яснення вищих судів з аналогічних справ або якщо до судів уже надходили аналогічні справи від інших осіб, які грають не на користь позивачеві. Це й виняток стосується і ситуації, коли розгляд справи затягується на досить довгий час3.

У цьому контексті слід згадати Рекомендацію Кес 2004/6 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту» від 12 травня 2004 р., в якій дається приблизне визначення того, які органи слід вважати національними засобами правового захисту та які з цих засобів є ефективними.

Одним із критеріїв належності скарги є дотримання шестимісячного терміну звернення зі скаргою. Цей критерій означає, що скарга до ЄСПЛ має бути подана не пізніше шести місяців із дня публічного винесення остаточного рішення по справі компетентним національним органом, оскаржити котре в рамках національного законодавства неможливо або здійснення вручення такого рішення. Якщо внутрішні засоби правового захисту виявилися неефективними, то перебіг стро- ку починається з дня, коли позивачу стало відомо або повинно було стати відомо про таку неефективність'.

Практичне значення має також дотримання порядку оформлення самої скарги до ЄСПЛ. Скарга за формою має відповідати вимогам, які висуваються до неї Конвенцією та Регламентом ЄСПЛ. Вона подається до Суду або самостійно позивачем, або його офіційним представником у письмовій формі поштою (для громадян Данії та Швеції вводиться можливість подання скарг Інтернетом, а в майбутньому така можливість буде з'являтися і у громадян інших держав — учасниць Конвенції). Для спрощення звернення до ЄСПЛ був вироблений спеціальний формуляр2, при заповненні якого позивач має вказати свої особисті дані, викласти факти справи, у чому полягає порушення Конвенції, вказати, яким чином були виконані критерії прийнятності справи і предмет скарги. До скарги додаються копії усіх документів, на які посилається позивач у скарзі. Крім того, від позивача може вимагатися подання ще додаткових документів. Якщо позивач не відповідає на прохання Суду або робить це із суттєвими затримками, то вважається, що він втратив інтерес до підтримання скарги. А отже, може привести до визнання скарги неприйнятною та видалення справи із списку справ, що підлягають розгляду Судом. Також можливе подання скарги факсом, але це вимагає направлення оригіналу скарги протягом п'яти днів після цього. Скарга скріплюється підписом позивача або його офіційного представника.

Скарга може бути складеною національною мовою позивача, але в подальшому процес буде вестися однією із двох офіційних мов ЄСПЛ — французькою або англійською. Подача скарги є безкоштовною.

Якщо скарга подана в неналежній формі, Суд може просити подати скаргу повторно вже у належній формі, передбаченій Регламентом. Це має статися не пізніше, ніж за вісім тижнів після отримання листа з такою вимогою. Якщо протягом цього строку скаргу не буде виправлено, то скарга вважається неподаною. Якщо ЄСПЛ визнає скаргу прийнятною, то розпочинається її розгляд за участю представників зацікавлених осіб. Справи розглядаються

Судом у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, Палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк. За клопотанням пленарного засідання Суду Комітет міністрів може одностайним рішенням і на встановлений строк зменшити кількість суддів у складі Палат до п'яти. Коли суддя засідає одноособово, він не розглядає жодної заяви проти держави — учасниці Конвенції, від якої цього суддю було обрано. Суддя, обраний від держави — учасниці Конвенції, яка є стороною у справі, є ех о^сіо членом Палати або, Великої палати. У разі відсутності такого судді або якщо він не може брати участі у засіданнях, Голова Суду вибирає зі списку, поданого заздалегідь цією Стороною, особу, яка засідає як суддя.

При розгляді справи Палата чи Голова ЄСПЛ можуть вимагати додаткових доказів для вивчення обставин справи.

Перед тим як розглядати справу, ЄСПЛ намагається використати механізм дружнього врегулювання спорів. Відповідно до ст. 38 Конвенції, якщо Суд визнав скаргу прийнятною, він надає себе у розпорядження заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основні поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї.

Усі виплати, присуджені Судом, підлягають виплаті протягом трвох місяців після набрання рішенням чинності. Якщо в державі-учасниць, куди робиться переказ компенсації, передбачений податок на даний вид надходження, то Суд виплачує компенсацію разом із цим податком, і

Винесенню рішення передує підготовка проекту рішення суддею-доповідачем.

Поиск по сайту: