Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

Академік Національної Академії Наук України 12 страница



У напівтемряві вітальні самотня вдова – колись повірниця його потаємного кохання, та, чия наполегливість врятувала йому життя, – здалася полковникові примарою з минулого. Затягнена в чорне аж до зап'ястків, із серцем, що давно обернулося на попіл, ця жінка навряд чи знала щось про війну. Йому здалося, ніби фосфоресціювання її кісток проникає крізь шкіру і Ребека рухається в повітрі, повному мандрівних вогнів; у повітрі, застояному, як болотна вода, де все ще витав легкий запах пороху. Полковник почав з того, що порадив їй зробити свою жалобу не такою суворою, порозчиняти в будинку вікна й простити світові смерть Хосе Аркадіо. Але Ребека вже перебувала поза досягом суєтних утіх. Після того як вона їх марно шукала в смакові землі, в напахчених листах П'єтро Креспі, на бурхливому ліжку свого чоловіка, вона зрештою знайшла спокій у цьому будинку, де зроджені невблаганною уявою образи минулого набирали плоті й блукали, ніби людські істоти, по замурованих кімнатах. Напівлежачи в плетеній гойдалці й розглядаючи полковника Ауреліано Буендіа, наче це він був подібний до примари з минулого, Ребека не виявила ніякого хвилювання, зачувши, що загарбані Хосе Аркадіо землі буде повернуто їхнім законним власникам.

Роби як знаєш, Ауреліано, – зітхнула вона. – Я завжди вважала й переконалась іще раз, що в тебе зовсім немає родинних почуттів.

Перегляд прав на землю провадився одночасно з військово‑польовими судами під головуванням полковника Герінельдо Маркеса, які завершилися розстрілом усіх взятих повстанцями в полон офіцерів. Останній суд був над генералом Хосе Ракелем Монкадою. Урсула заступилася за нього.

Це найкращий з усіх правителів, які були у нас в Макондо, – сказала вона полковникові Ауреліано Буендіа. – Зайве говорити тобі про його доброту, про любов до нашої родини: ти вже це знаєш краще від будь‑кого.

Полковник Ауреліано Буендіа втупився в неї осудливим поглядом.

Я не можу брати на себе повноваження вершити правосуддя, – відповів він. – Якщо маєте щось сказати, скажіть перед військовим судом.

Урсула не тільки так зробила, але й привела з собою свідками всіх матерів повстанських офіцерів, уродженців

Макондо. Одна за одною ці найстаріші мешканки й засновниці міста – декотрі з них брали участь у сміливому переході через гірський хребет – вихваляли чесноти генерала Монкади. Останньою в цій вервечці була Урсула. Її сумний, сповнений гідності вигляд, пошана до її імені, палка переконаність, що бриніла в її словах, на якусь хвилю похитнули вниз шальку терезів правосудця. «Ви дуже серйозно поставились до цієї страшної гри і добре вчинили, бо виконали свій обов'язок, – сказала вона членам трибуналу. – Але не забувайте: поки ми, з Господньої ласки, живемо на світі, ми залишаємося вашими матерями і, хай хоч які ви там революціонери, маємо право спустити вам штани й відлупцювати ременем при першому ж вияві неповаги до нас». Суд пішов на нараду, а в повітрі класної кімнати, перетвореної на казарму, все ще бриніли ці слова. Опівночі генерала Хосе Ракеля Монкаду було засуджено до смертної кари. Незважаючи на шалені докори Урсули, полковник Ауреліано Буендіа відмовився пом'якшити кару. Незадовго до світанку він навідав засудженого в кімнаті з колодками.

Запам'ятай, куме, – сказав він йому, – тебе розстрілюю не я. Тебе розстрілює революція.

Генерал Монкада навіть не підвівся з розкладачки при його появі.

Забирайся під три чорти, куме, – відповів він.

Від свого повернення й аж до цієї миті полковник Ауреліано Буендіа не дозволяв собі поглянути на генерала Монкаду зі співчуттям. Тепер він із подивом зауважив його постарілий вигляд, тремтливі руки та якусь буденну покірність, з якою засуджений дожидав смерті, й відчув глибоке презирство до себе, однак відразу подумав, що то в ньому починає пробуджуватися жалість.

Адже ти знаєш не гірше від мене, – сказав він, – що всякий військовий трибунал – це фарс, а насправді тобі доводиться квитатися за злочини інших; цього разу ми вирішили виграти війну будь‑що. Хіба ти, на моєму місці, не вчинив би так само?

Генерал Монкада встав, щоб протерти полою сорочки свої товсті окуляри в черепаховій оправі.

Мабуть, – відповів він. – Але мені болить не те, що ти збираєшся мене розстріляти, бо ж, зрештою, для таких

людей, як ми, це природна смерть. – Він поклав окуляри на ліжко і зняв годинника з ланцюжка. – Мені болить те, що саме ти, котрий так зневажав, так ненавидів солдафонів, так боровся проти них, врешті‑решт сам став таким, як вони. І жодна ідея в світі не може служити виправданням цієї ницості. – Він зняв обручку, потім образок Діви Зцілительки і поклав їх поряд з окулярами та годинником. – Коли так поведеться й далі, – заявив генерал, – то ти не тільки станеш найдеспотичнішим і найкривавішим диктатором в історії нашої країни, а й розстріляєш мою куму Урсулу, щоб заспокоїти своє сумління.

Полковник Ауреліано Буендіа був незворушний. Тоді генерал Монкада подав йому окуляри, образок, годинник та обручку й мовив уже іншим тоном:

Але я покликав тебе не для того, щоб лаяти. Я хотів попросити тебе переслати ці речі моїй дружині.

Полковник Ауреліано Буендіа запхнув їх собі в кишеню.

Вона все ще проживає в Манауре?

Так, у Манауре, – підтвердив генерал Монкада, – у тому самому будинку за церквою, куди ти посилав мого останнього листа.

Я зроблю це з великим задоволенням, Хосе Ракель, – сказав полковник Ауреліано Буендіа.

Коли він вийшов на вулицю – в блакитний туман, обличчя його відразу стало вологим, як того іншого, минулого світанку, і тільки тоді він зрозумів, чому наказав виконати вирок на подвір'ї казарми, а не біля цвинтарного муру. Вишикуваний проти дверей загін привітав його, як і належить вітати главу держави.

Можете виводити, – звелів він.

Полковник Герінельдо Маркес перший відчув порожнечу війни. Як цивільний і військовий правитель Макондо, він двічі на тиждень зв'язувався по телеграфу з полковником Ауреліано Буендіа. На початку ці переговори й справді визначали перебіг війни, що її зримі обриси дозволяли встановити, на якому етапі вона перебуває, й завбачити, в якому напрямі розвиватиметься далі. Хоча полковник Ауреліано Буендіа ніколи не був відвертий навіть з найближчими друзями, у той час він ще зберігав з ними простий тон, за яким його можна було відразу впізнати на другому кінці дроту. Часто він затягував переговори, дозволяючи їм вилитися в обмін домашніми новинами. Але в міру того, як війна ставала чимдалі запеклішою й перекидалася на нові території, його образ потроху тьмянів, відходячи в світ нереального. Крапки й тире голосу робилися щоразу все більш далекими й непевними; з'єднуючись і комбінуючись, вони тепер часто складали слова, майже позбавлені глузду. Коли це траплялося, полковник Герінельдо Маркес обмежувався тільки слуханням, зазнаючи при цьому такого відчуття, немовби він спілкується через телеграф із якимсь незнайомцем із того світу.

– Все зрозуміло, Ауреліано, – вистукував він телеграфним ключем, завершуючи розмову. – Хай живе партія лібералів!

Скінчилося тим, що полковник Герінельдо Маркес геть відірвався від війни. Те, що колись було для нього реальною діяльністю, непоборною пристрастю його молодості, обернулося тепер у щось далеке й невідчутне – в порожнечу. Єдиним його притулком стала Амарантина робоча кімната. Він навідувався туди щовечора. Йому подобалося дивитись, як Амарантині руки збирають у складки білосніжне голландське полотно, поки Ремедіос Прекрасна крутить ручку швацької машинки. Довгі години минали в мовчанці, обоє вдовольнялися взаємним товариством; Амаранта в душі раділа, що полум'я його кохання не згасає, але він так і лишався в невіданні щодо потаємних намірів її нерозгаданого серця. Дізнавшися, що полковник Герінельдо Маркес повернувся в Макондо, Амаранта мало не вмерла від хвилювання. Проте, коли він зайшов – один із багатьох у галасливому почті полковника Ауреліано Буендіа, і Амаранта побачила, як його пошарпало суворе життя у вигнанні, як він постарів від літ і занедбаності, який він брудний, спітнілий, запилюжений, пропахлий стайнею, негарний, та ще й тримає ліву руку в черезплічнику, – вона відчула, що от‑от знепритомніє від розчарування. «Боже мій, – подумала Амаранта, – це не той, кого я чекала». Однак назавтра він з'явився виголений, чистий, без закривавлених бинтів, а від його вусів пахло квітковою водою. Він підніс Амаранті оздоблений перламутром молитовник.

Дивні ви, чоловіки, – зауважила вона, бо не знайшла більше що сказати. – Усе своє життя боретеся проти священиків, а даруєте молитовники.

Відтоді, навіть у найкритичніші дні війни, він приходив до неї щовечора. І часом, коли Ремедіос Прекрасної не було, крутив ручку швацької машинки. Амаранту зворушували його постійність, його вірність, їй лестило, що перед нею схиляється наділений такою владою чоловік, що він залишає шаблю та пістолет у вітальні й беззбройний заходить до її кімнати. Та щоразу, коли він протягом цих чотирьох років знову й знову освідчувався їй у коханні, вона незмінно відмовляла йому, але так, щоб не уразити, бо, хоча їй ще не вдалося покохати полковника, обходитися без нього вона вже не могла. Схвильована незвичною відданістю Герінельдо Маркеса, на його захист несподівано стала Ремедіос Прекрасна, що досі була ніби байдужою до всього, – дехто вважав її навіть трохи несповна розуму. І раптом Амаранта виявила, що випестувана нею дівчинка, чия юність тільки починала розквітати, вже зробилася такою красунею, якої в Макондо ще не бачили. Амаранта відчула, що в її серці зароджується та сама злість, яку вона колись мала на Ребеку, і, благаючи Бога, щоб ця злість не штовхнула її на крайнощі і їй не довелося бажати смерті Ремедіос Прекрасної, прогнала дівчину із робочої кімнати. Саме в той час полковник Герінельдо Маркес почав перейматися відразою до війни. Готовий задля Амаранти відмовитися від слави, здобутої ціною кращих років свого життя, він вдався до останніх запасів переконливого красномовства, до всієї своєї незмірної, довго стримуваної ніжності. Але йому не вдалось умовити Амаранту. Одного серпневого вечора, роздушена нестерпним тягарем власної затятості, Амаранта замкнулася в спальні, щоб аж до смерті оплакувати свою самотність, бо ж вона зрештою дала настирливому залицяльникові остаточну відповідь.

Забудьмо одне одного навік, – мовила вона, – ми вже надто старі для всього цього.

Того самого вечора полковника Герінельдо викликав на телеграф полковник Ауреліано Буендіа. Відбулася звичайна розмова, яка не внесла нічого нового в застояну війну. Коли все було сказано, полковник Герінельдо Маркес обвів поглядом безлюдну вулицю, завислі на гілках мигдалевих дерев краплі води й відчув, що гине від самотності.

Ауреліано, – сумно вистукав він телеграфним ключем, – в Макондо йде дощ.

На лінії запала довга мовчанка. Потім апарат жваво заходився відбивати суворі крапки та тире полковника Ауреліано Буендіа.

Не дурій, Герінельдо, – передали крапки й тире. – На те й серпень, щоб ішов дощ.

Обидва не бачилися вже стільки часу, що полковника Герінельдо Маркеса занепокоїла така гостра відповідь. Але два місяці по тому, коли полковник Ауреліано Буендіа повернувся до Макондо, цю неясну тривогу заступив подив, ба майже переляк. Навіть Урсула була вражена тим, як змінився її син. Він прибув без шуму, без почту, закутаний, незважаючи на спеку, в плащ, у супроводі трьох коханок, яких поселив усіх разом в одному будинку, де й став проводити більшу частину доби, валяючись у гамаку. Він майже не читав телеграфних депеш і донесень про перебіг війни. Якось полковник Герінельдо Маркес звернувся до нього за розпорядженням щодо евакуації одного прикордонного містечка: подальше перебування в ньому повстанських частин загрожувало міжнародними ускладненнями.

Не турбуй мене через усілякі дрібниці, – наказав полковник Ауреліано Буендіа. – Спитай поради у Божого провидіння.

То був, мабуть, найкритичніший момент війни: землевласники‑ліберали, які спочатку підтримували революцію, уклали потаємну угоду з землевласниками‑консерваторами, щоб зашкодити переглядові прав на землю. Політики, що наживали в еміграції капітал на війні, публічно засудили жорстокі заходи, вжиті полковником Ауреліано Буендіа, але навіть це не вивело його з апатії. Він більше не перечитував своїх віршів, які займали майже п'ять томів і лежали тепер, забуті, на дні скрині. Вночі або під час сієсти він кликав до себе в гамак одну зі своїх трьох коханок, діставав від неї сяке‑такс задоволення й засинав кам'яним сном, який, здавалось, не порушувала й тінь тривоги. І тільки він сам знав тоді, що його нерозважне серце засуджене на вічні муки непевності. Напочатку, сп'янілий від тріумфального повернення на батьківщину та від своїх надзвичайних перемог, він схилився над запаморочливою безоднею величі. Йому подобалося сидіти по праву руч від герцога Марлборо[15], – свого великого вчителя військового мистецтва, – чий убір із тигрових шкур викликав захоплення дорослих і подив дітей. Саме тоді полковник прийняв рішення не підпускати до себе ближче трьох метрів жодної людини, навіть Урсули. Всюди, хоч би де він з'являвся, його ад'ютанти окреслювали крейдою коло на підлозі, і, стоячи в центрі цього кола, куди ступати дозволялося тільки йому самому, полковник Ауреліано Буендіа короткими, категоричними наказами вирішував долю світу. Щойно опинившися в Манауре після розстрілу генерала Монкади, він поквапився виконати останню волю своєї жертви; вдова забрала окуляри, годинник, обручку, образок, але не дозволила переступити поріг свого будинку.

– Не заходьте, полковнику, – сказала вона. – Командуйте собі на вашій війні, а в своєму будинку командую я.

Полковник Ауреліано Буендіа нічим не показав, що розгнівався, але віднайшов душевний супокій тільки тоді, коли його особиста охорона пограбувала й спалила вдовин будинок. «Бережи своє серце, Ауреліано, – застеріг його тоді полковник Герінельдо Маркес. – Ти гниєш живцем». Десь майже в той самий час полковник Ауреліано Буендіа скликав другу нараду командуючих повстанськими військами. З'явився найрізноманітніший люд: ідеалісти, честолюбці, авантюристи, всілякі відкинуті суспільством люди, навіть звичайні злочинці. Був між ними й один чиновник‑консерватор, котрий перейшов на бік революції, аби уникнути покари за розтрату державних грошей. Багато хто навіть не знав, за що саме вони воюють. Серед цього різношерстого тлуму, де незгода в переконаннях могла от‑от спричинитися до внутрішнього вибуху, вирізнялася похмура й владна постать – генерал Теофіло Варґас. Це був чистокровний індіанець, чоловік брутальний, неписьменний, обдарований мовчазною підступністю й месіанським запалом, що допомагало йому обертати людей на скажених фанатиків. Полковник Ауреліано Буендіа провів нараду, щоб об'єднати повстанське командування для боротьби проти махінацій політиків. Та генерал Теофіло Варґас розладнав його задуми: за кілька годин він устиг внести безладдя в коаліцію найдосвідченіших командирів і захопив головне командування в свої руки.

З цією бестією треба бути насторожі, – сказав полковник Ауреліано Буендіа своїм офіцерам. – Для нас такий чоловік небезпечніший за військового міністра.

Тоді один молоденький капітан, що сміливістю, як правило, не вирізнявся, обережно підніс догори вказівного пальця.

А це дуже просто, полковнику, – мовив він. – Треба його вбити.

Полковника Ауреліано Буендіа стривожила не жорстока пропозиція, що на якусь частку секунди випередила його власну думку, а та форма, в якій її було зроблено.

І не ждіть, щоб я віддав такий наказ, – відповів він.

Наказу він справді не дав.

Однак п'ятнадцять днів по тому генерал Теофіло Варґас натрапив на засідку й був порубаний на шматки ударами мачете, а полковник Ауреліано Буендіа перебрав на себе головне командування. Тієї самої ночі, коли його влада була визнана всіма командирами повстанців, він зненацька прокинувся, охоплений наглим жахом, і почав кричати, щоб йому принесли ковдру.

Внутрішній холод, що проймав його аж до кісток і мучив навіть під палючим сонячним промінням, не давав йому спати багато місяців, аж поки зрештою перейшов у звичку. Сп'яніння від влади почало змінюватися спалахами глибокого невдоволення собою. Намагаючись вилікуватися від постійного холоду, він наказав розстріляти молодого офіцера, який порадив убити генерала Теофіло Варґаса. Його накази виконували, перш ніж він устигав віддавати їх, ба навіть перш ніж устигав їх намислити, і завжди переступали ті межі, до яких він сам насмілився б дійти. Заблукавши в пустелі своєї неосяжної влади, він відчув, що втрачає орієнтацію. Його дратували вітальні вигуки натовпу в захоплених ним містах, і йому здавалося, що так само ці ж люди вітали його ворогів. Хоч би де він був, усюди зустрічав юнаків, котрі дивилися на нього такими самими, як у нього, очима, говорили з ним таким самим, як у нього, голосом, вітали його з тією самою недовірою, з якою він вітав їх, і називали себе його сйнами. Він почував себе ніби подвоєним, розмноженим – і від цього ставав самотнішим, аніж будь‑коли. У нього зміцніла певність, що офіцери дурять його. Він збайдужів до герцога Марлборо. «Найкращий друг той, який уже помер», – часто казав він у ті дні. Він стомився від безнастанної підозріливості, від зачарованого кола вічної війни, у якому кружляв, залишаючись, по суті, на тому самому місці, тільки дедалі більше старіючи, дедалі більше виснажуючись і дедалі менше розуміючи: чому, як, доки? І завжди хтось стояв за межами окресленого крейдою простору, в центрі якого він перебував. Хтось, кому бракувало грошей, у кого захворів на коклюш син, хто мріяв заснути навіки, бо був ситий по саму зав'язку цією клятою війною, і хто, однак, збирав рештки своїх сил, виструнчувався й доповідав: «Усе спокійно, полковнику». А спокій якраз і був найстрашнішою річчю в цій нескінченній війні: він означав, що нічого не відбувається. Приречений на самотність, покинутий своїми передчуттями, рятуючись від холоду, який супроводитиме його аж до скону, полковник Ауреліано Буендіа намагався знайти в Макондо останній притулок, погрітися біля вогню своїх найдавніших спогадів. Його апатія була така глибока, що коли йому доповіли про прибуття делегації ліберальної партії для обговорення з ним найважливіших політичних питань, він тільки перевернувся на другий бік і навіть не розплющив очей.

– Відпровадьте їх до шльондр, – сказав він.

Члени делегації – шестеро адвокатів у сурдутах і циліндрах – з рідкісним стоїцизмом зносили пекуче листопадове сонце. Урсула поселила їх у себе в будинку. Більшу частину дня вони потайки радилися, замкнувшися в спальні, а ввечері просили дати їм охорону та ансамбль акордеоністів і наймали для себе весь заклад Катаріно. «Не заважайте їм, – наказав полковник Ауреліано Буендіа. – Я дуже добре знаю, що їм потрібно». Довгождані переговори, які відбувалися на початку грудня, забрали менше години, хоча багато хто завбачав, що вони перейдуть у нескінченну дискусію.

Цього разу полковник Ауреліано Буендіа не ввійшов у крейдяне коло, що його окреслили ад'ютанти в задушливій вітальні біля схожої на примару піаноли, вкритої, мовби саваном, білим простирадлом. Він сів на стілець поряд зі своїми політичними радниками й, угорнувшися в плащ, мовчки слухав короткі пропозиції делегатів. Його просили, по‑перше, відмовитися від перегляду прав на землю, щоб вернути партії підтримку землевласників‑лібералів; по‑друге, відмовитися від боротьби із церквою, щоб дістати опертя серед віруючих; і, нарешті, відмовитися від вимоги рівних прав для законних і незаконних дітей, щоб зберегти святість родинного вогнища.

Отже, – усміхнувся полковник Ауреліано Буендіа, коли було зачитано всі пункти, – ми боремося тільки за владу.

Ці поправки обумовлені тактичними міркуваннями, – відказав один з делегатів. – Нині це найголовніше – розширити наше опертя в народі. А там побачимо.

Тут поквапився втрутитись один із політичних радників полковника Ауреліано Буендіа.

Це суперечить здоровому глуздові, – заявив він. – Якщо ваші поправки добрі, то, виходить, і режим консерваторів добрий. Якщо з допомогою ваших поправок нам удасться розширити опертя в народі, як ви кажете, то, виходить, і режим консерваторів має в народі широке опертя. Отже, в підсумку, ми будемо змушені визнати, що протягом двадцяти років боролися проти інтересів нації.

Він збирався говорити далі, але полковник Ауреліано Буендіа спинив його.

Не гайте даремно часу, докторе, – мовив він. – Найголовніше те, що віднині ми боремося тільки за владу.

Все ще всміхаючись, він узяв вручені йому делегацією папери й наготувався підписати їх.

Коли так, – сказав він на закінчення, – то у нас заперечень немає.

Його офіцери ошелешено перезирнулися між собою.

Даруйте мені, полковнику, – тихо мовив полковник Герінельдо Маркес, – але це зрада.

Полковник Ауреліано Буендіа затримав у повітрі вже вмочене в чорнило перо і обрушився на сміливця всім тягарем своєї влади.

Здайте мені вашу зброю, – наказав він.

Полковник Герінельдо Маркес встав і поклав зброю на

стіл.

Ідіть до казарми, – наказав йому полковник Ауреліано Буендіа. – Відтепер ви в розпорядженні революційного трибуналу.

Потім підписав декларацію і повернув делегатам, мовивши при цьому:

Ось ваші папери, сеньйори. Нехай від них буде якась користь.

Через два дні полковника Герінельдо Маркеса, звинуваченого в державній зраді, було засуджено до смертної кари. Знов залігши в своєму гамаку, полковник Ауреліано Буендіа залишався глухий до благань про помилування. Напередодні страти Урсула, порушивши наказ сина не турбувати його, зайшла до нього в спальню. Одягнена в чорне, надзвичайно велична, вона простояла всі три хвилини, які тривало побачення. «Я знаю – ти розстріляєш Герінельдо, – спокійно сказала вона, – і я нічого не можу зробити, щоб зашкодити цьому. Але попереджую тебе про одне: тільки я побачу його труп, присягаюся тобі прахом моїх батька‑матері, присягаюся пам'яттю Хосе Аркадіо Буендіа, присягаюся перед Богом, що витягну тебе будь‑звідки і вб'ю своїми руками. – І перш ніж залишити кімнату, не чекаючи його відповіді, докинула на закінчення: – Ти чиниш, мов виродок із свинячим хвостом».

Тієї нескінченної ночі, поки полковник Герінельдо Маркес згадував щезлі вечори, проведені в Амарантиній майстерні, полковник Ауреліано Буендіа годину за годиною довбав тверду шкаралупу самотності, намагаючись пробити її. Єдині щасливі хвилини після того далекого вечора, коли батько взяв його з собою подивитися на лід, минули в ювелірній майстерні, де він виготовляв золотих рибок. Йому довелося почати тридцять дві війни, порушити всі свої угоди зі смертю, вивалятись, як свиня, в гною слави, щоб відкрити – з запізненням майже на сорок років – переваги простого життя.

На світанку, за годину до страти, він, змучений безсонною ніччю, зайшов до кімнати бранця.

Фарс скінчився, друже, – сказав він полковникові Герінельдо Маркесу. – Ходімо звідси, поки наші п'янички тебе не розстріляли.

Полковник Герінельдо Маркес не міг приховати презирства.

Ні, Ауреліано, – відказав він. – Краще померти, ніж бачити тебе в зрадниках.

А ти й не побачиш, – мовив полковник Ауреліано Буендіа. – Взувай чоботи й допоможи мені покінчити з цією смердючою війною.

Кажучи це, він іще й гадки не мав, що війну набагато легше почати, ніж закінчити. Необхідний був майже рік кривавої жорстокості, щоб домогтися від уряду вигідних для повстанців умов миру, і ще один рік, щоб переконати своїх прибічників у необхідності погодитися на ці умови. Він дійшов до немислимих меж нелюдськості, придушуючи повстання своїх власних офіцерів, що відмовлялися торгувати перемогою, і, щоб остаточно зламати їхній опір, не погребував навіть підтримкою військ противника.

Ще ніколи не воював він краще, ніж тоді. Впевненість у тому, що нарешті він воює за своє звільнення, а не за абстрактні ідеї та гасла, які політикани можуть вивертати навиворіт залежно від обставин, повнила його палким завзяттям. Полковник Герінельдо Маркес, який боровся за поразку так само переконано й віддано, як доти боровся за перемогу, докоряв йому за даремну відвагу. «Не турбуйся, – всміхнувся полковник Ауреліано Буендіа. – Вмерти набагато важче, ніж дехто думає». Щодо нього – це була правда. Тверда переконаність у тому, що день його смерті визначено наперед, вкривала його чудесним панцером, наділяла безсмертям аж до вказаного строку, робила невразливим для небезпек війни й дозволила йому зрештою здобути поразку, яка дісталася йому значно важче, набагато кривавішою і дорожчою ціною, ніж перемога.

За двадцять років війни полковник Ауреліано Буендіа нерідко заїжджав додому, але повсякчасний поспіх, обов'язковий військовий почет, ореол майже легендарної слави, до якого не залишалася байдужою навіть Урсула, зробили його врешті‑решт чужою людиною для близьких. Під час своєї останньої появи в Макондо, коли він найняв окремий будинок для трьох коханок, він лише двічі або тричі спромігся прийняти запрошення на обід і побачитися зі своєю родиною. Ремедіос Прекрасна і близнюки, що народилися саме в розпалі війни, майже не знали його. Та й Амаранта ніяк не могла поєднати образ брата, який провів юність, виготовляючи золотих рибок, з образом міфічного воїна, котрий встановив між собою й рештою людства відстань у три метри. Але коли пройшла чутка про перемир'я і всі стали думати про те, що полковник Ауреліано Буендіа скоро повернеться додому й знову перетвориться на звичайну людину, доступну для любові близьких, родинні почуття, які так довго пробували в летаргійному сні, ожили з небувалою силою.

Нарешті, – мовила Урсула, – в нас у господі знов буде чоловік.

Амаранта перша запідозрила, що вони втратили його назавжди. За тиждень до перемир'я він зайшов у будинок без почту, з двома босими ординарцями попереду, які склали в ґалереї сідло й збрую мула та скриньку з віршами – єдине, що зосталося від колишньої імператорської екіпіровки полковника Ауреліано Буендіа. Амаранта побачила, що він проходить повз двері її майстерні й покликала його. Здавалось, полковникові важко було згадати, хто це стоїть перед ним.

Я Амаранта, – привітно мовила вона, зрадівши його поверненню, і показала руку з чорною пов'язкою. – Бачиш?

Полковник Ауреліано Буендіа усміхнувся так само, як і того далекого ранку, коли вперше побачив її з цією пов'язкою, ідучи по Макондо, засуджений на смерть.

Просто жах, – зауважив він. – Як збігає час!

Урядові війська змушені були поставити охорону біля

будинку. Полковник Ауреліано Буендіа повернувся осміяний, обпльований, звинувачений у тому, буцімто він, намагаючись продатися якнайдорожче, навмисне затягував війну. Його трусило від лихоманки та холоду, під пахвами знову поздувалися нариви. За шість місяців до цього дня, зачувши про перемир'я, Урсула відчинила й прибрала спальню сина, обкурила миром усі кутки, гадаючи, що він вернеться й спокійно дожидатиме старості серед ветхих ляльок Ремедіос. Та насправді за два минулі роки він звів останні рахунки з життям, ба навіть зі старістю. Проходячи повз ювелірну майстерню, яку Урсула прибрала з особливою дбайливістю, він і не зауважив того, що в замку стримить ключ, не помітив дрібного, але болючого руйнування, вчиненого в будинку часом – руйнування, яке після такої довгої відсутності тяжко вразило б будь‑кого, хто зберіг живими свої спогади. Ніщо не озвалося болем у його серці: ні пооблуплюваний тиньк на стінах, ні занедбані беґонії, ні посточувані термітами балки, ні оброслі одвірки – він не потрапив у жодну з усіх цих підступних пасток, понаставлюваних на нього тугою. Сів у ґалереї, не скинувши чобіт, закутавшись у плащ, ніби зайшов у дім, щоб перечекати негоду, і цілий вечір дивився, як ллє на беґонії дощ. І тоді Урсула зрозуміла: він недовго проживе з нею. «Якщо не нова війна, – подумала вона, – то тільки смерть». Це припущення було таке чітке й переконливе, що Урсула сприйняла його як пророцтво.

За вечерею Ауреліано Другий узяв хліб правою рукою, а ложку – лівою. Його брат‑близнюк, Хосе Аркадіо Другий, взяв хліб лівою рукою, а ложку – правою. Узгодженість їхніх рухів була така точна, що вони здавалися не двома братами, які сиділи один проти одного, а химерним пристроєм із дзеркал. Цю виставу, придуману близнюками того дня, коли вони усвідомили свою повну схожість, було показано на честь новоприбулого. Але полковник Ауреліано Буендіа нічого не помітив. Він був такий далекий від усього, що навіть не звернув уваги на Ремедіос Прекрасну, яка пройшла до спальні повз двері їдальні зовсім гола. І лише Урсула насмілилася вивести його із задуми.

– Якщо ти збираєшся знову від'їхати, – сказала вона посеред вечері, – то хоч спробуй запам'ятати, які ми були на вигляд сьогодні ввечері.

І тоді полковник Ауреліано Буендіа зрозумів, що Урсула була єдиною з усіх людей, якій вдалося розгледіти убозтво його душі, і вперше за багато років наважився подивитися їй просто в обличчя. І побачив поорану зморшками шкіру, стерті зуби, сухе, безбарвне волосся й здивований погляд. Він порівняв її з найдавнішим із своїх спогадів про неї: якою вона була того дня, коли він передрік, що горщик із киплячим супом упаде на підлогу, і горщик справді впав і розбився. В одну мить він помітив подряпини, мозолі, рани і шрами, які залишили на ній понад піввіку буденних турбот і праці, а потім зауважив, що ці сумні сліди не викликають у нього навіть звичайного співчуття. Тоді він зробив останнє зусилля, щоб знайти в своєму серці те місце, де він згноїв усі свої добрі почуття, і не зміг знайти його. В давнішу пору він принаймні відчував щось схоже на сором, коли запах власної шкіри нагадував йому Урсулин запах, і його думки нерідко зверталися до матері. Але війна знищила все. Навіть Ремедіос, його дружина, поставала нині, мов якийсь неясний образ тієї, що годилася йому в дочки. Від численних жінок, зустрінутих у пустелі кохання, які порозкидали його сім'я по всьому узбережжі, в його почуттях не лишилося й сліду. Здебільшого вони приходили до нього в темряві й ішли геть перед світанням, а вранці про них нагадувало тільки відчуття пересиченості в усьому тілі. Єдине, що встояло проти часу й війни, була прихильність, яку він відчував у дитинстві до свого брата Хосе Аркадіо, але вона ґрунтувалася не на любові, а на спільництві.

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.