ЗОЛОТОВАЛЮТНІ РЕЗЕРВИ ІНОЗЕМНИХ КРАЇН станом на 1 липня 1997 р., млрд дол. США

Як видно з наведених даних, у середині 1997 р. найбільші за­паси золотовалютних резервів мала Японія. Вони в 1,6 разу пере­вищували золотовалютні запаси США і в 2,0 рази — запаси Ні­меччини. Таке співвідношення не відповідає співвідношенню економічних потенціалів цих країн: обсяг ВВП у Японії за 1996 р. був майже в 1,7 разу меншим, ніж у США, та в 1,9 разу більшим, ніж у Німеччини. Ще разючіше відхилення золотовалютних ре­зервів від співвідношення обсягів зовнішньої торгівлі вказаних країн. Подібна невідповідність має місце і в групі країн, що роз­виваються. Так, обсяг золотовалютних резервів Китаю в 3,7 разу перевищував резерви Південної Кореї. У той же час обсяг ВВП Китаю за 1996 р. перевищив обсяг ВВП Південної Кореї лише в 1,4 разу, а обсяг експорту — в 1,2 разу.

Проте такий різнобій у фактичних обсягах золотовалютних резервів окремих країн не означає відсутності взагалі об'єктив­них підстав для достовірного визначення їх розміру, адекватного потребам окремої країни. Такі підстави є, і визначаються вони економічним призначенням цих резервів.

Потреби в резервах, у їх трансакційному призначенні визна­чаються обсягами платежів за зовнішніми зобов'язаннями, пов'я­заними з імпортом товарів та послуг, обслуговуванням зовнішньо­го боргу держави, експортом капіталу тощо. В умовах високороз-винутих ринкових відносин економічні агенти для виконання своїх зовнішніх зобов*язань можуть самостійно формувати резерви з власних валютних надходжень. При цьому трансакцІйний мотив накопичення централізованих резервів визначається насамперед розміром від'ємного сальдо платіжного балансу: чим він більший, тим меншу частину своїх зовнішніх зобов'язань можуть погасити економічні агенти за рахунок власних валютних надходжень І бу­дуть змушені звертатися до зовнішніх джерел фінансування. Од­ним із таких джерел є запозичення на міжнародних валютних рин­ках. У країнах з економіками, що глибоко інтегровані у світову, економічні суб'єкти мають вільний доступ до світового валютного ринку І можуть там запозичити частину потрібних ліквідних кош­тів. За рештою звертаються на внутрішній ринок, а через нього — до централізованих резервів. У країнах же з перехідною економі­кою, як і в тих, що розвиваються, доступ до міжнародних валют­них ринків Істотно ускладнений. Тому попит тут на ліквідні ресур­си концентрується переважно на внутрішніх ринках І потреба в централізованих резервах відносно більша. Не випадково запаси Іноземної валюти в країнах, що розвиваються, у 1997р.булив 1,1 разу більші, ніж у розвинутих країнах.

Отже, розміри централізованих резервів як запасу світової лі­квідності визначаються:

— обсягами платежів за зовнішніми зобов'язаннями держави
та недержавних економічних суб'єктів;

— рівнем збалансованості платіжного балансу країни;

— рівнем інтегрованості національної економіки у світову та
розвиненістю доступу резидентів до міжнародних валютних ринків.

Потреби в резервах, у їх інтервенційному призначенні за­лежать насамперед від обсягів грошової маси, яка функціонує у внутрішньому обороті країни. Це пояснюється тим, що форму­вання резервів базується на надходженнях валютної виручки економічних агентів від реалізації їх продукції на зовнішніх ринках, на припливі іноземних капіталів та доходах від інозем­них Інвестицій тощо. Використання цих надходжень валюти усередині країни можливе лише через обмін на національну ва­люту. Якщо для такого обміну наявної пропозиції (маси) націо­нальних грошей недостатньо, центральний банк повинен вику­пити надлишок валюти в централізований резерв за рахунок емісії, яка призведе до відповідного збільшення маси націо­нальних грошей. Якщо він своєчасно цього не зробить, розпоч­неться зростання курсу національної валюти (ревальвація), яке може негативно вплинути на економічний стан експортерів, призвести до скорочення експорту та експортного виробництва, дестабілізації всієї економіки.

Якщо пропозиція валюти буде меншою від попиту на неї за національні гроші, виникне загроза знецінення останніх, і цент­ральний банк повинен буде скупити надлишок національної ва­люти за рахунок золотовалютного резерву. Одночасно відбудеть­ся зменшення обсягів цього резерву і грошової маси в обороті. Якщо центральний банк своєчасно цього не зробить, розпочнеть­ся падіння курсу національної валюти (девальвація), що може призвести до подорожчання імпорту, зростання цін на внутріш­ньому ринку, загрози інфляції.

Такий взаємозв'язаний, однонапрямлений рух обсягів цент­ралізованих золотовалютних резервів та грошової маси в обо­роті зумовлює певний внутрішній зв'язок між цими двома ма-кроекономічними явищами. Централізовані резерви є своєрід­ним забезпеченням для національних грошей, за допомогою якого можна збільшити чи зменшити масу останніх в обороті, впливаючи у такий спосіб на їх стабільність. Наявність указа­ного внутрішнього зв'язку дає підстави говорити про опти­мальний рівень золотовалютних резервів відносно наявної ма-

си грошей в обороті, хоча у світовій практиці подібний показ­ник не визначається¹.

Разом з тим у світовій практиці широко застосовується кілька показників оптимальності рівня централізованих золотовалютних резервів. Зокрема широкого застосування набув показник відно­шення обсягу централізованого резерву до річного обсягу імпор­ту, що називається «коефіцієнтом достатності». Загалом для сві­тового ринку цей показник вважається оптимальним, якщо резерви центральних банків усіх країн наближаються до 50% за­гальної вартості світового річного імпорту. Для окремих же країн цей показник вважається оптимальним на рівні, адекватному вар­тості 3—4-місячного обсягу імпорту товарів та послуг. Такі рівні вказаного показника визнані достатніми також МВФ.

Проте показник співвідношення ЗВР/ імпорт не є універсаль­ним І достатнім для оцінки оптимальності обсягу міжнародної лі­квідності. Тому використовуються й інші показники: обсяг ре­зервів/обсяг усіх зовнішніх платежів; обсяг резервів / обсяг сальдо платіжного балансу; обсяг платежів з обслуговування зо­внішнього боргу держави / сума надходжень експортної виручки; обсяг резервів/обсяг платежів з обслуговування зовнішнього державного боргу та ін. Тільки з урахуванням фактичного стану всіх перелічених показників можна зробити висновок про відпо­відність наявного обсягу золотовалютних резервів реальним по­требам країни в міжнародних ліквідних активах.

З наведених показників для України найбільш актуальними є коефіцієнт достатності та відношення обсягу платежів з обслуго­вування зовнішнього боргу до суми надходжень експортної ви­ручки (коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу). У світовій практиці визнано, що коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу не повинен перевищувати 20%, інакше країні загрожує втрата платоспроможності².

Інтервенційне використання золотовалютних резервівпов'я­зане з проведенням політики валютної інтервенції. Якщо в країні

Останньою в 1999 р. відмовилася від установлення нормативу золотова­лютного забезпечення грошової маси Швейцарія. Проте слід зазначити, що країни, які побудували свої валютно-монетарні системи на засадах «валютного бюро», по суті, визнали оптимальним 100-проценти є золотовалютне забезпе­чення своєї грошової маси.

² За даними НБУ, «коефіцієнт достатності» по Україні на вересень 1999 р. становив 1,25 місяця, що значно нижче від рекомендованого МВФ, а коефіці­єнт обслуговування зовнішнього боргу — 12%, що не перевищує допустимого рівня. Проте і цей коефіцієнт швидко підвищується (з 7% — на кінець 1997 р. до 12%— на вересень 1999 p.).

відбувається економічне зростання та досягнута макроекономічна стабілізація, політика валютної інтервенції стає вирішальним інст­рументом валютного регулювання. За наявності в країні економіч­ної кризи, фінансової розбалансованості тощо цього інструменту виявляється недостатньо. Широке його застосування в таких умо­вах може призвести до повної втрати золотовалютних резервів держави І не дати бажаних наслідків. Перед такою загрозою опи­нилася Україна восени 1998 р. після тривалих спроб утримати гривню в межах «валютного коридору» методом валютної Інтер­венції, унаслідок чого золотовалютний резерв скоротився з 2,5 млрддол. США на кінець 1997 р. до приблизно 800,0 млн дол. у жовтні 1998 р. Тому в умовах кризового стану економіки політи­ка валютної Інтервенції повинна застосовуватися надто виважено і в комплексі з іншими заходами регулювання попиту І пропозиції на валютному ринку (фінансово-бюджетна політика, квотування та ліцензування, кредитно-емісійна політика, нормування викори­стання валютної виручки, регулювання цін тощо).

Проте і в умовах економічної кризи, коли роль інтервенційної політики перестає бути ключовою, значення її зовсім не втрачає­ться. Жодний з інших регулятивних інструментів не може забез­печити достатньої рівноваги на грошовому ринку, якщо не буде доповнений і підтриманий дійовими інтервенційними заходами. Тому навіть в умовах жорсткої економічної та фінансової кризи в Україні в 1991—2000 pp. валютна інтервенція залишалася одним Із найдІйовІших інструментів в арсеналі НБУ при проведенні стабілізаційної монетарної політики.

Ефективність політики валютної інтервенції залежить не тіль­ки від виваженості технології ЇЇ проведення, а й від багатьох Ін­ших обставин, у тому числі від обсягу та структури золотовалю­тних резервів. Якщо держава має у своєму розпорядженні значні обсяги валютних резервів, вона зможе інтервенційними заходами локалізувати будь-які чинники, що спричинюють порушення рів­новаги на валютному ринку, І втримати курс валюти на потрібно­му рівні. Тому всі країни світу ведуть наполегливу боротьбу за на­копичення золотовалютних резервів — навіть в умовах, коли стан економіки не сприяє цьому. Характерно, що МВФ у своїй політиці надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, у тому числі новоствореним державам, вимагає від них накопичення зо­лотовалютних резервів і навіть надає для цього на досить лібе­ральних умовах валютні кредити. Такі кредити надаються й Украї­ні, вони відіграли важливу роль у формуванні її резервних активів У найскладніший період її економічного розвитку.

си грошей в обороті, хоча у світовій практиці подібний показ­ник не визначається¹.

Разом з тим у світовій практиці широко застосовується кілька показників оптимальності рівня централізованих золотовалютних резервів. Зокрема широкого застосування набув показник відно­шення обсягу централізованого резерву до річного обсягу імпор­ту, що називається «коефіцієнтом достатності». Загалом для сві­тового ринку цей показник вважається оптимальним, якщо резерви центральних банків усіх країн наближаються до 50% за­гальної вартості світового річного імпорту. Для окремих же країн цей показник вважається оптимальним на рівні, адекватному вар­тості 3—4-місячного обсягу Імпорту товарів та послуг. Такі рівні вказаного показника визнані достатніми також МВФ.

Проте показник співвідношення ЗВР/ імпорт не є універсаль­ним І достатнім для оцінки оптимальності обсягу міжнародної лі­квідності. Тому використовуються й інші показники: обсяг ре­зервів/обсяг усіх зовнішніх платежів; обсяг резервів / обсяг сальдо платіжного балансу; обсяг платежів з обслуговування зо­внішнього боргу держави / сума надходжень експортної виручки; обсяг резервів/обсяг платежів з обслуговування зовнішнього державного боргу та ін. Тільки з урахуванням фактичного стану всіх перелічених показників можна зробити висновок про відпо­відність наявного обсягу золотовалютних резервів реальним по­требам країни в міжнародних ліквідних активах.

З наведених показників для України найбільш актуальними є коефіцієнт достатності та відношення обсягу платежів з обслуго­вування зовнішнього боргу до суми надходжень експортної ви­ручки (коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу). У світовій практиці визнано, що коефіцієнт обслуговування зовнішнього боргу не повинен перевищувати 20%, інакше країні загрожує втрата платоспроможності².

Інтервенційне використання золотовалютних резервівпов'я­зане з проведенням політики валютної інтервенції. Якщо в країні

Останньою в 1999 р. відмовилася від установлення нормативу золотова­лютного забезпечення грошової маси Швейцарія. Проте слід зазначити, що країни, які побудували свої валютно-монетарні системи на засадах «валютного бюро», по суті, визнали оптимальним 100-процентне золотовалютне забезпе­чення своєї грошової маси.

² За даними НБУ, «коефіцієнт достатності» по Україні на вересень 1999 р. становив 1,25 місяця, що значно нижче від рекомендованого МВФ, а коефіці­єнт обслуговування зовнішнього боргу — 12%, що не перевищує допустимого рівня. Проте і цей коефіцієнт швидко підвищується (з 7% — на кінець 1997 р. до 12%— на вересень 1999 p.).

відбувається економічне зростання та досягнута макроекономІчна стабілізація, політика валютної Інтервенції стає вирішальним інст­рументом валютного регулювання. За наявності в країні економіч­ної кризи, фінансової розбалансованостІ тощо цього інструменту виявляється недостатньо. Широке його застосування в таких умо­вах може призвести до повної втрати золотовалютних резервів держави І не дати бажаних наслідків. Перед такою загрозою опи­нилася Україна восени 1998 р. після тривалих спроб утримати гривню в межах «валютного коридору» методом валютної інтер­венції, унаслідок чого золотовалютний резерв скоротився з 2,5 млрд дол. США на кінець 1997 р. до приблизно 800,0 млн дол. у жовтні 1998 р. Тому в умовах кризового стану економіки політи­ка валютної інтервенції повинна застосовуватися надто виважено і в комплексі з Іншими заходами регулювання попиту І пропозиції на валютному ринку (фінансово-бюджетна політика, квотування та ліцензування, кредитно-емісійна політика, нормування викори­стання валютної виручки, регулювання цін тощо).

Проте і в умовах економічної кризи, коли роль Інтервенційної політики перестає бути ключовою, значення її зовсім не втрачає­ться. Жодний з інших регулятивних інструментів не може забез­печити достатньої рівноваги на грошовому ринку, якщо не буде доповнений і підтриманий дійовими інтервенційними заходами. Тому навіть в умовах жорсткої економічної та фінансової кризи в Україні в 1991—2000 рр. валютна інтервенція залишалася одним із найдійовіших Інструментів в арсеналі НБУ при проведенні стабілізаційної монетарної політики.

Ефективність політики валютної Інтервенції залежить не тіль­ки від виваженості технології її проведення, а й від багатьох ін­ших обставин, у тому числі від обсягу та структури золотовалю­тних резервів. Якщо держава має у своєму розпорядженні значні обсяги валютних резервів, вона зможе інтервенційними заходами локалізувати будь-які чинники, що спричинюють порушення рів­новаги на валютному ринку, І втримати курс валюти на потрібно­му рівні. Тому всі країни світу ведуть наполегливу боротьбу за на­копичення золотовалютних резервів — навіть в умовах, коли стан економіки не сприяє цьому. Характерно, що МВФ у своїй політиці надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, у тому числі новоствореним державам, вимагає від них накопичення зо­лотовалютних резервів І навіть надає для цього на досить лібе­ральних умовах валютні кредити. Такі кредити надаються й Украї­ні, вони відіграли важливу роль у формуванні її резервних активів У найскладніший період її економічного розвитку.

Розміщення золотовалютних резервівмає важливе значення для страхування їх від знецінення та для одержання додаткових доходів і збільшення обсягів. Тому золотовалютні резерви звичай­но тримають у кількох найбільш сталих валютах, що найширше використовуються як міжнародні платіжні засоби (долар США, марка ФРН, фунт стерлінгів тощо), І періодично конвертують за­паси однієї валюти в іншу, якщо очікується падіння курсу однієї чи підвищення курсу іншої. Валютні резерви зберігаються на високодохідних депозитних рахунках у найнадійніших банках-нерезидентах. Певна частина їх розміщується також у високодохі­дні цінні папери надійних емітентів, зокрема в коротко- та довго­строкові зобов'язання урядів США та Інших країн. Незначна час­тина резерву може зберігатися центральними банками в готівковій формі для забезпечення поточних потреб у готівці на внутрішньо­му ринку. Ці активи не дають доходу, І тому розміри їх мінімізую­ться. Країни—члени МВФ частину своїх резервів зберігають у ви­гляді резервного внеску у Фонді та у вигляді запасу СДР.

Золота складова¹ централізованих резервів теж не приносить центральним банкам доходів. Більше того, вона не захищає ре­зервні активи від знецінення, тому що вже тривалий час ціни на міжнародних ринках золота знижуються, що спричинює відпові­дні втрати. Цим можна пояснити тенденцію до скорочення золо­тих запасів державами — найбільшими його власниками. Проте ситуація на ринках золота може в будь-який час змінитися і ціни почнуть зростати, що зумовлює збереження багатьма країнами частини своїх резервних активів у золоті, підтримання його тра­диційного видобування в одних країнах та організації нового ви­добування в Інших, наприклад в Україні.

6.6. СВІТОВА ТА МІЖНАРОДНА ВАЛЮТНІ СИСТЕМИ

Як результат еволюції світового господарства та інтернаціоналі­зації господарських зв'язків на базі національних валютних систем формуються механізми міждержавного регулювання валютних від­носин — світова та міжнародні (регіональні) валютні системи.

Світова валютна система— це спільно розроблена держа­вами та закріплена міжнародними угодами форма реалізації ва­лютних відносин.

Ідеться про монетарне золото — високочисте золото (не нижче 995 проби) у формі монет, зливків чи брусків, що перебуває у власності або під контролем центрального банку або інших органів державного управління.

Складовими світової валютної системи є:

• форми міжнародних засобів платежу (золото, національні*
валюти, міжнародні валютні одиниці — СДР, ЕКЮ, євро );

• уніфікований режим валютних паритетів та курсів;

• умови взаємної конвертованостІ валют;

• уніфікація правил міжнародних розрахунків;
' • режим валютних ринків та ринків золота;

• міжнародні валютно-фінансові організації;

• міжнародне регулювання валютних обмежень.

Світова валютна система у своєму розвитку пройшла етапи, які обумовлені ступенем розвитку світового ринку, міжнародни­ми зв'язками, типами національних грошових систем.

Першою в історії світовою валютною системою була систе­ма, заснована на золотому стандарті, Вона сформувалася стихійно наприкінці XIX—на початку XX ст. як сукупність національних валютних систем. Не існувало ніяких міжнародних норм, що регу­лювали валютні відносини, бо в цьому не було потреби. Платіж­ний оборот обслуговувався переважно золотом. Основу валютних курсів у цей період становив валютний золотий паритет. Обмін національної валюти на іноземну не обмежувався, існував вільний вивіз та ввіз золота з країни в країну, що сприяло стабільності ва­лютних курсів. Відхилення валютних курсів від валютних парите­тів обмежувалося вартістю витрат на пересилання золота. Ця сис­тема відповідала умовам швидкого розвитку продуктивних сил та встановленню панування капіталістичних виробничих відносин в епоху вільної конкуренції.

Перехід капіталізму до монополістичної стадії призвів до то­го, що золотомонетний стандарт вступив у суперечність з новими економічними умовами. Він став протидіяти концентрації та цен­тралізації капіталу, інтересам монополій та держави, бо гальму­вав регулювання економіки за їх інтересами.

На зміну золотомонетному стандарту після Першої світової війни прийшов механізм золотодевізного стандарту, що було юридично оформлено рішенням Генуезької конференції (1922 p.). Це була друга світова валютна система.

У період світової економічної кризи 1929—1933 pp. з крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система пере­стала існувати. Вона розпалася на валютні блоки, які використо­вувалися як знаряддя валютної війни. Першим у 1931 р. з'явився

¹ СДР — скорочено від Special Drawing Rights, ЕКЮ — Eurr>j>t\m Commu­nity Unit.

стерлінговий блок після скасування золотого стандарту у Вели­кобританії. До його складу увійшли країни Британської імперії та Інші держави.

У 1933 р. після скасування у США золотого стандарту було створено доларовий блок, до складу якого увійшли США, Кана­да, а також країни Латинської Америки. Франція, Бельгія, Нідер­ланди, Швейцарія, а потім Італія та Польща створили у 1933 р. золотий блок. Ці країни^ зберегли у роки світової економічної кризи золотий стандарт. Його було скасовано лише у 1936 р.

Належність країни до того чи Іншого валютного блоку визнача­лася підтриманням твердого курсу національної валюти до основ­ної валюти, необхідністю зберігання золотовалютних резервів у банках країни, що очолює блок, здійсненням через ці банки всіх міжнародних розрахунків. За час та після Другої світової війни на базі валютних блоків було створено валютні зони. На відміну від валютних блоків країни, що входили до валютних зон, були пов'язані з країною-гегемоном єдиним валютно-фінансовим ре­жимом та однаковою системою валютних обмежень.

Створення валютних блоків, а пізніше — валютних зон супере­чило тенденції до інтернаціоналізації господарських зв'язків, що швидко посилювалася. Разом з тим у міжвоєнні роки валютна сфе­ра була ареною гострого міждержавного суперництва. Все це зу­мовило високу динамічність розвитку світової валютної системи.

Наприкінці Другої світової війни поряд із загальним комплек­сом проблем післявоєнного устрою виникла необхідність ство­рення нової світової валютної системи. За це насамперед висту­пали США, які були заінтересовані у розширенні свого впливу на світовому ринку.

Ще у розпалі війни казначейства Великобританії та США за­пропонували для обговорення два плани — англійський план Кейнса та американський план Уайта. Дж. М. Кейнс висунув Ідею формування замість золота нових платіжних засобів — «ре­гульованої валюти», створення на її основі так званого «міжна­родного клірингового союзу». Навпаки, план Уайта надавав ве­ликого значення золоту в міжнародному валютному устрої.

У ході тривалих переговорів США, що нагромадили за роки війни великі золоті запаси, відмовилися прийняти план Кейнса і з допомогою політичного та економічного тиску затвердили всі найважливіші положення плану Уайта.

На міжнародній валютно-фінансовій конференції країн анти­гітлерівської коаліції, що відбулася у липні 1944 р. у м. Бреттон-Вудсі (США), 5ули узгоджені основні принципи валютно-фінан-

сового устрою, відомого як третя світова, або Бреттон-вудсь-ка, валютна система. Ця угода почала діяти з грудня 1945 р. пі­сля підписання її 35 країнами. Радянський Союз разом з Іншими країнами антигітлерівської коаліції брав участь у конференції, але, керуючись політичними мотивами, відмовився ратифікувати умови угоди.

Передумови Бреттон-вудської системи були сформовані в 30-х роках унаслідок розпаду механізму міжнародних розрахунків, за­снованого на золотодевізному стандарті. Основою Бреттон-вудсь­кої системи стала система золотовалютного стандарту, яка зго­дом трансформувалася у систему золотодоларового стандарту.

Основні характерні риси Бреттон-вудської валютної системи:

• поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти
використовуються дві національні валюти — долар США та (у
значно меншому обсязі) англійський фунт стерлінгів;

• підтримання США розміну паперового долара на золото за
офіційною ціною: 35 дол. США за одну тройську унцію (31,103 г)
золота, але тільки для центральних банків та урядових установ
інших країн;

• створення Міжнародного валютного фонду (МВФ), що на­
дає його членам кредитну допомогу для здійснення валютної ін­
тервенції, І Банку реконструкції та розвитку (МБРР, або Світово­
го банку);

• офіційні курси валют установлювалися через визначення їх­
нього золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо
фіксувалися відносно долара США. Вони могли відхилятися не
більш як на 1% в обидві сторони без погодження з МВФ. Деваль­
вації понад 10% відбувалися лише за згодою МВФ. Щоб забезпе­
чити відповідність меж коливанням курсів валют, центральні бан­
ки були зобов'язані здійснювати валютну інтервенцію в доларах;

• міждержавне регулювання валютних відносин здійснювало­
ся головним чином через посередництво МВФ. Він забезпечував
підтримання країнами-учасницями офіційних валютних парите­
тів та курсів. Для зміни паритету або введення валютних обме­
жень була потрібна згода МВФ;

• через обмін по централізованих каналах золота на валюту (у
разі надмірного зменшення запасів останньої') або, навпаки, ва­
люти на золото державні органи мали можливість здійснювати
розрахунки з Іншими країнами за платіжними балансами;

• у разі необхідності країни через механізм МВФ та Іншими
шляхами могли надавати одна одній кредити в іноземній валюті
Для фінансування дефіциту платіжного балансу.

У результаті Бреттон-вудської угоди США дістали можливість фінансувати свої величезні закордонні витрати за рахунок нагромад­ження короткострокової доларової заборгованості відносно інших країн, тобто здійснювати їх валютно-фінансову експлуатацію.

Бреттон-вудська система протягом 50—60-х років сприяла розвиткові міжнародних економічних зв'язків. Водночас вона мі­стила глибокі внутрішні суперечності. Розмін паперового долара на золото за офіційною ціною можливий лише в умовах стабіль­ності його купівельної спроможності. Зазначена умова є також необхідною для підтримання сталості курсових співвідношень. Проте забезпечити це в умовах паперово-грошового обігу вияви­лося неможливим.

З кінця 60-х років вибухнула криза Бреттон-вудської валютної системи, що привела до її розпаду. У нових умовах «доларовий стандарт» перестав відповідати Існуючому співвідношенню сил, яке характеризувалося значним зростанням питомої ваги у світо­вій економіці країн «спільного ринку» та Японії. Крім того, вели­кий дефіцит платіжного балансу США, нагромаджені доларові запаси в іноземних центральних банках, зменшення золотого за­пасу — все це свідчило про те, що Бреттон-вудська система ста­вала дедалі обтяжливішою і для США.

До 1970 р. короткостроковий зовнішній борг США у 6 разів перевищив золотий запас. Коли б власники доларових зобов'я­зань пред'явили їх одночасно для обміну, США були б змушені оголосити себе банкрутом. Почалася масова гонитва за золотом як стійкішим грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.

Однією з підпор Бреттон-вудської системи, що руйнувалася, стала ідея Дж. Кейнса про створення «регульованої валюти». США були заінтересовані саме у такій валюті, щоб обмежити роль золота у міжнародній валютній системі, зберігаючи за доларом роль головної резервної валюти. Саме такою валютою стала СДР.

СДР — спеціальні права запозичення у Міжнародному валют­ному фонді (Special Drawing Rights) — штучно створені міжна­родні резервні засоби для регулювання сальдо платіжних балан­сів, поповнення офіційних резервів та розрахунків з МВФ.

Випуск СДР розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці вира­жаються курси національних валют, оцінюються валютні резер­ви. Технічно випуск СДР забезпечувався у вигляді спеціального запису на рахунках країн—членів МВФ. Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що становив 0,888671 г, і прирівнювалася до

долара США. Після девальвації долара в 1971 і 1973 pp. курс одиниці СДР підвищився до 1,2 дол. З переходом до «плаваю­чих» курсів вартість СДР визначається на основі середньозваже­ної величини — «валютного кошика» — через ринкові курси ва­лют, які мають найбільшу питому вагу у міжнародній торгівлі.

З 1 січня 1999 р. до складу стандартного «кошика» входять чотири валюти з питомою вагою: долар США — 39%, євро — 32% (замість німецької марки — з 21% та французького франка Із 11%), єна— 18% та фунт стерлінгів— 11%.

Протягом 1971—1973 pp. розвалювалася Бреттон-вудська сис­тема. Початок цьому поклала заява тодішнього президента США P. Ніксона 15 серпня 1971 р. про припинення розміну долара на золото та вжиття «надзвичайних заходів» щодо врятування валю­ти. Це означало фактичний крах Бреттон-вудської системи.

Угода, що була досягнута на нараді країн—учасниць МВФ у м. Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 p., стала основою створення че­твертої світової, або Ямайської, валютної системи. Ця система набула чинності І квітня 1978 р. З її ратифікацією було внесено змі­ни у статут МВФ. Формування Ямайської валютної системи, яка юридично закріплювала демонетизацію золота, розпочалося з кри­зою Бреттон-вудської валютної системи. Сучасна світова валютна система має характер паперово-валютної (девізної) системи.

її визначальними рисами є:

— визнання міжнародними резервними та розрахунковими
валютами поряд із доларом США валют інших країн та СДР. Пі­
сля краху Бреттон-вудської системи виявилася тенденція перехо­
ду до полівалютної резервної та розрахункової систем. Як резер­
вні валюти використовуються німецька марка, швейцарський
франк, а з 1975 р. уперше в цій ролі почала використовуватися
японська єна, після чого питома вага американського долара у
валютних резервах центральних банків значно скоротилася. Ба­
зою Ямайської валютної системи було проголошено СДР — спе­
ціальні права запозичення у МВФ. Ця міжнародна розрахункова
одиниця мала стати основою валютних паритетів та курсів, про­
відним міжнародним платіжно-розрахунковим засобом. СДР
отримала статус альтернативи не лише золота, а й долара як між­
народних грошей. Проте фактично зберігається доларовий стан­
дарт, бо ця валюта продовжує займати важливе місце у міжнаро­
дних розрахунках (2/3 усіх розрахунків), офіційних валютних
резервах, у валютному «кошику» СДР (39%);

— витіснення золота з міжнародних розрахунків скасуванням
золотих паритетів валют та офіційної ціни на золото. МВФ було

доручено повернути країнам-членам 1/6 частину золотого запасу, яку було внесено раніше у вигляді оплати квот, та реалізувати через аукціони частину золотих запасів. МВФ припинив прийма­ти золото як оплату квот та як проценти за кредит. Це означало повну демонетизацію золота у сфеф міжнародних валютних від­носин. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота. Водночас золото залишається у складі офіційних золотовалютних резервів країн як високолІквідний товар;

— офіційне визнання «плаваючих» валютних курсів, тобто тих,
які встановлюються на валютному ринку залежно від попиту та
пропозиції. Це не означає відсутності будь-якого втручання дер­
жав у валютний ринок. Центральні банки через валютну Інтервен­
цію обмежують коливання курсів своїх валют, але не навколо ра­
ніше фіксованих паритетів, а навколо ринкових курсів, що стихій­
но складаються. Водночас посилюється міждержавне валютне
регулювання та контроль за функціонуванням світової валютної
системи через МВФ. Фонд має повноваження щодо нагляду за ва­
лютною політикою країн-учасниць. З метою валютної стабілізації
розширені масштаби взаємних кредитів через МВФ для покриття
дефіцитів платіжних балансів, посилена координація діяльності
міжнародних валютно-кредитних та фінансових організацій.

— Ямайська угода фактично зафіксувала відносини, що вже
склалися у світі, для яких давно було характерним домінуюче
становище долара США. Разом з тим Ямайська угода узаконюва­
ла тенденціюдо валютного поліцентризму.

Міжнародна (регіональна) валютна система — договірно-правова форма організації валютних відносин окремих країн.

Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній систе­мі, в березні 1979 р. було створено міжнародну (регіональну) ва­лютну систему — Європейську валютну систему (ЄВС) — фор­му міждержавного регулювання валютних відносин країн захід­ноєвропейського інтеграційного комплексу. Вона має риси регіо­нальної валютної системи і є одним із полюсів полі центричної валютної системи.

Метою ЄВС було досягнення валютної стабільності та ство­рення єдиної валюти, вирівнювання основних економічних пока­зників та уніфікація економічної політики, розроблення та впро­вадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища крані—членів ЄВС. У зов­нішньому плані — це створення західноєвропейського валютного полюсу у поліцентричній валютній системі.

Створення цієї регіональної валютної системи викликане, по-перше, взаємною зростаючого залежністю економік цих країн, а по-друге, кризою Бреттон-вудської валютної системи. ЄВС в ос­новному використовувала елементи валютного регулювання, що були раніше напрацьовані практикою співробітництва між цент­ральними банками країн Західної Європи. За задумкою ініціато­рів її створення (Франція та Німеччина), ЄВС повинна була стати зоною європейської валютної стабільності на противагу Ямайсь­кій валютній системі та захистити «Спільний ринок» від експан­сії долара США, витіснивши його з міжнародних розрахунків у Західній Європі.

Механізм ЄВС містив три елементи: європейська валютна одиниця — ЕКЮ (European Currency Unit — ECU); режим суміс­ного коливання валютних курсів — «суперзмія»; Європейський фонд валютного співробітництва.

Центром цієї системи була європейська валютна одиниця — ЕКЮ, яка замінила європейську розрахункову одиницю — ЕРЕ. Від ЕРЕ ЕКЮ успадкувала побудову за принципом «стандартно­го кошика». Частка кожної національної валюти у цьому «коши­ку» залежала від питомої ваги валового внутрішнього продукту країни у сукупному ВВП ЄЕС. Виходячи з цього визначалися ва­лютні компоненти ЕКЮ та питома вага національних валют у «кошику» ЕКЮ. Вона стала базою встановлення курсових спів­відношень між валютами країн—членів ЄВС, засобом розрахун­ків між їх центральними банками, а також розрахунковою одини­цею у спеціалізованих установах та фондах ЄЕС.

У рішенні про створення ЄВС передбачалось, що ЕКЮ стане:

1) основою для розрахунків у межах механізму, що визначає
валютні курси;

2) основою для визначення показника коливань курсу будь-
якої з грошових одиниць, що входять у цю систему, від середньо­
го показника;

3) засобом здійснення валютних Інтервенцій, укладання угод
та надання кредитів;

4) засобом розрахунків між центральними банками країн-
членів, а також між валютними органами ЄЕС;

5) реальним резервним активом.

На відміну від СДР, які не мають реального забезпечення, емі­сія ЕКЮ забезпечувалася наполовину золотом та доларами та національними валютами країн—членів ЄВС. Технічно випуск ЕКЮ було здійснено у вигляді записів на рахунках центральних банків країн—членів ЄВС у Європейському фонді валютного

співробітництва. З 1 січня 1999 р. замість ЕКЮ в безготівковий обіг 11 країнами було запроваджено евро.

Другим елементом ЄВС була система сумісного коливання валютних курсів. Для кожної грошової одиниці країн-членів до початку дії ЄВС було встановлено центральний курс відносно ЕКЮ, на основі якого були визначені двосторонні паритети всіх валют, що брали участь у системі. Припустимими межами коли­вань курсів від центрального були ± 2,25%, для Італії ± 6% з ура­хуванням нестабільності її валютно-фінансового становища. Під­тримка узгоджених курсів здійснювалася шляхом валютної інтервенції з боку центральних банків країн—членів ЄВС. Пра­вила цих операцій передбачають використання валют країн-членІв поряд із доларами США.

На противагу політиці США, спрямованій на прискорення де­монетизації золота, та на відміну від Ямайської валютної системи ЄВС використовувала золото як часткове забезпечення ЕКЮ. Країни—учасниці ЄВС орієнтувалися на ринкову ціну золота для регулювання емісії ЕКЮ та обсягу резервів у Європейському фонді валютного співробітництва (20% золотодоларових резервів країн-членів)¹. Уведення механізму підтримки валютних курсів та використання системи валютних Інтервенцій обумовили необ­хідність створення системи коротко- та середньострокового кре­дитування, яка включає:

— систему кредитування типу «своп», що існувала у межах
двосторонніх відносин між центральними банками. Операції
«своп» здійснюються банками тих країн, курси валют яких дося-
гли межі взаємних коливань. Кредит має бути погашеним протя­
гом 45 днів після закінчення місяця, в якому його було надано;

— фонд короткострокового кредитування. Для кожної країни
визначені величина внеску у цей фонд та обсяг припустимого
кредиту. Кредити надаються на строк від трьох до шести місяців
з правом пролонгації до дев'яти;

— фонд надання середньострокових кредитів (від двох до
п'яти років).

Новий етап європейської валютної інтеграції пов'язаний із трансформацією ЄВС у Європейський валютний союз, який пе­редбачає утворення спільного для країн—членів ЄС Європейсь­кого центрального банку та заміну національних валют спільною єдиною валютою — євро.

' Цей фонд було створено для надання центральним банкам кредитів на по­криття тимчасових дефіцитів платіжного балансу.

Маастрихтська угода 1992 p. визначила три етапи станок дання ЄВС.

Перший етап (липень 1990 р. — грудень 1993 p.):

— повна лібералізація руху капіталів усередині ЄС;

— завершення процесу формування єдиного внутрішнього
ринку ЄС;

— розроблення заходів щодо зближення (конвергенції¹) ряду
економічних параметрів для країн-членІв.

Другий етап (січень 1999 p.):

— створення незалежної Європейської системи центральних
банків на чолі з Європейським центральним банком;

— установлення фіксованого курсу для валют країн—членів
ЄВС між собою, а також відносно ЕКЮ;

— емісія єдиної грошової одиниці;

— проведення єдиної валютної політики країнами—члена­
ми ЄВС.

У травні 1998 р. на самміті Євросоюзу було визначено 11 країн, які відповідають критеріям участі в Економічному і валютному союзі. Це — Німеччина, Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Іспанія, Португалія, Італія, Фінляндія, Ірландія. Саме ці країни з 1 січня 1999 перейшли до використання в безготівко­вому обігу спільної валюти — євро. З різних причин добровільно утрималися від приєднання до євро Великобританія, Швеція І Да­нія, а економіка Греції не відповідала жорстким економічним кри­теріям. Для повноправної участі в цьому економічному та валют­ному союзі було визначено такі фіксовані показники:

—дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3% ВВП;

— державний борг не повинен становити більш як 60% ВВП;

— річна інфляція не може бути вищою, ніж плюс 1,5-про-
центних пункти до середнього рівня Інфляції у трьох країнах ЄС
з найбільшою стабільністю цін;

— середнє номінальне значення довгострокової процентної
ставки не повинно перевищувати плюс 2-процентні пункти до
середнього рівня цих ставок у трьох країнах ЄС з найбільшою
стабільністю цін.

Нині країни ЄС вступили у третій етап утворення ЄВС. Ста­ном на 1 січня 1999 р. було зафіксовано валютні курси націо­нальних валют. Фінансові безготівкові операції з цього періоду можуть здійснюватися як у євро, так І в національній валюті. З 1 січня 2002 р., про що вже йшлося, євро увійде до готівкового обі­гу та матиме місце паралельний обіг євро та національних валют.

Передбачається, що з 1 липня 2002 р. в обігу залишиться єдина європейська валюта — евро. За стабільність єдиної грошово-кредитної політики ЄВС відповідає Європейська система цент­ральних банків, до якої входять ЄЦБ І центральні банки країн-учасниць. Фактично грошово-кредитна політика країн—учасниць ЄВС утратила самостійність відтоді, коли центральні банки цих країн взяли зобов'язання, використовуючи відповідні ринкові ін­струменти, забезпечити фіксовані двосторонні обмінні курси за станом на 31 грудня 1998 р., тобто національні валюти стали де-номінаціями євро.

Основними перевагами введення єдиної валюти є:

— зменшення операційних витрат;

— розширення фінансових ринків;

— зростання їх ліквідності;

— зменшення валютних ризиків;

— спрощення міжнародних фінансових операцій;

— зростання конкуренції.

Усі ці переваги сприятимуть подальшому розвиткові міжрегі­онального співробітництва, а спільна валюта євро має підстави отримати статус резервної та стати конкурентоспроможною щодо долара США.

Поиск по сайту: