Основи розвитку потенціалу культури

Людина є соціальною істотою, поза людським середовищем повноцінно розвиватися не здатна. Культура та суспільство - взаємопов'язані елементи, що не можуть існувати окремо один від одного. Пращури homo sapiens змогли вижити завдяки примітивній соціальній організації, поєднанню зусиль й передачі інформації не-генетичним чином (останнє й відрізняє людину від інших тварин). При цьому існує точка зору, прихильники якої вважають суспільство ширшим поняттям, ніж культура, оскільки культура виникла як вдоволення соціальних потреб людини. Також історія суспільства включає в себе всі події й досягнення людства, тоді як культура не має включати негативних, деструктивних явищ (наприклад: війна).

Широко поширене визначення культури як другої природи (середовище, яке утворене людьми з метою самозбереження). Відповідно природу визначають як все, що не є результатом людської діяльності.

Російський філософ, культуролог М.С.Каган писав, що «культура предстає перед нами...як особлива подоба природи, невідома їй самій, проте та, що реалізує закладені в ній можливості»^[ Тобто людина перетворює, трансформує природні об'єкти, наприклад, виведення нових видів злаків, приручення тварин.

Природа стала першим предметом сакралізації (про це свідчать всі древні вірування: анімалізм - віра в те, що всі навколишні об'єкти населені душами; фетишизм - наділення предметів надприродними якостями; тотемізм - віра в спорідненість людей із тотемом - твариною або рослиною).

У прадавні часи культура не відокремлювалася від природи, людина існувала з навколишнім середовищем у гармонії. У трактаті «Дао де дзін» давньокитайського філософа Лао-цзи (VI - V ст. до н.е.) утверджується правило, згідно з яким людина має слідувати своєму природному шляху й не порушувати споконвічних законів природи.

Проте співвідношення культури й природи сполучено з глибокими конфліктами, які почалися ще за існування древніх цивілізацій. Наприклад: існує версія, що найбільша пустеля Землі, Сахара, виникла як результат згубної людської діяльності - вирубки лісів та висушення озер (приблизно 3000 р. до н.е.).

В епоху Середньовіччя в Європі природа стає для людини джерелом гріховності, спокуси. Людина не поширює гармонію, а намагається подолати власну недосконалість.

Протиставлення природи й культури почало гостро сприйматися у XVIII ст. Жан Жак Руссо у праці «Роздум, що отримав премію Діжонської академії в 1750 р. на тему: Чи сприяв розвиток наук і мистецтв очищенню нравів», писав про негативний вплив цивілізації. Розвиток наук привів до деградації моралі.

Проте загалом в епоху Просвітництва і в Новий час панувала точка зору про підкорення людиною природи.

Російський біолог, селекціонер Іван Мічурін писав: «Ми не можемо чекати милості від природи; взяти їх у неї - наша головна мета»

Питирим Сорокін виявляв зв'язок між природними умовами й соціальним, державним устроєм: демократія утверджується швидше в країнах, де для того існують природні перепони (північні країни – Швейцарія, Нідерланди), ніж там, де таких перепон не існує й панує монархія, вважав культуролог.

Микола Бердяєв вважав, що окремі риси природи характерні й для народу, який проживає в цій місцевості (наприклад, широта руської душі у зв'язку з неозорими просторами держави, степами й полями).

У 1866 р. німецький біолог Е. Геккель ввів термін «екологія» - наука про відношення живих організмів і навколишнього середовища. Д.С.Ліхачов - автор терміну «екологія культури». На початку ХХ століття виникає рух «космізму», представники якого (К.Ціолковський, В. Вернадський) розглядають Всесвіт як взаємопов'язану систему, а людство - як її елемент.

На початку ХХ століття Зиґмунд Фрейд приходить до висновку, що культура - механізм репресій, в людині органічно не можуть співіснувати соціальне й природне.

У ХХ столітті людина максимально віддаляється від свого природного стану: росте урбанізація населення, з'являються генна інженерія та репродуктивні технології; відбувається НТР, стрімко росте поширення Інтернету, що заміняє людині живе спілкування. Активно продовжується вирубка лісів, забруднення прісної води й вод Світового океану. Актуальність проблеми в Україні зросла після Чорнобильської катастрофи.

Ці процеси викликають у суспільстві зворотну реакцію: контркультура бітників і субкультура хіппі були спрямовані антисцієнтистські й антираціоналістично, виступали проти масової споживчої культури. Зростає популярність екопоселень, виникає зелений туризм.

Людство може розвиватися тільки в гармонії з природою.

Людина — вищий рівень у розвитку живих організмів на Землі, суб'єкт суспільно-історичної діяльності і культури, тобто, з одного боку, це — біологічна істота, з іншого — творець специфічного світу, який є результатом творчої діяльності всього людства.

У процесі свого соціального розвитку людина проходить три стадії: індивідуальності, індивіда та особистості. Індивідуальність людини проявляється на її біологічному рівні (кожна дитина народжується індивідуальною, неповторною).

Особистість — це стійка система соціально-значущих рис, які характеризують індивіда, вона є продуктом суспільного розвитку і включення індивідів в систему соціальних відносин шляхом предметної діяльності. За визначенням С. Рубінштейна, особистість - це «конкретний, історичний, живий індивід, включений в реальні відносини до реального світу. Значущими, визначальними, головними для людини в цілому є не біологічні, а суспільні закономірності його розвитку» Особистість - активний соціальний елемент, що здатен конструктивно змінювати не тільки своє життя, але й життя оточуючих людей.

До культурно-історичних якостей особистості належить здатність судження як основа інтелектуальної культури, моральна рефлексія і совість як обов'язкові складові етичної культури особистості, смак як специфічна здатність, що лежить в основі естетичної культури особистості і суспільства, пам'ять і традиції як умова і потреба міжособистісного спілкування, моральність і право як регулятиви поведінки людей і гаранти забезпечення їх безпеки.

Моральна рефлексія — якісна характеристика особистості, здатної осмислити і оцінити власні вчинки. Моральна рефлексія є характерною рисою високорозвиненої особистості, оскільки вона є вираженням потреби людини у самооцінці (в тому числі, і у вигляді самопокарання). Другою складовою моральної рефлексії (крім здатності судження) є совість: здатність особистості здійснювати етичний самоконтроль. Совість стає вирішальною особистісною якістю, коли людина потрапляє в ситуацію вибору.

Чим більше суспільно-культурного досвіду набуває людина, тим більш вона значуща як особистість. Людина виступає одночасно і творцем, і творінням, і транслятором культури.

Людина як продукт культури є свідомим суспільним творінням. Людина проходить процеси інкультурації та соціалізації. Інкультурація - процес, у ході якого індивід засвоює традиційні способи мислення та дій, що характерні для культури, до якої він належить.

Соціалізація - прилучення людини до системи цінностей та норм, що прийняті в культурі. Проходить у кілька етапів (доморальний етап, первісний - відбувається в родині, характеризується домінуванням зовнішнього впливу; етап умовної моральної свідомості, другий - вхід людини до несімейного колективу - школа, професійна група; етап автономної моральної свідомості - людина приймає норми й цінності суспільства, в якому мешкає; етап повторної соціалізації, ресоціалізація - відбувається в разі важливої життєвої зміни, людина відступає від прийнятих норм або засвоює нові цінності).

Процес формування людини не закінчується з досягненням повноліття, він продовжується протягом всього життя. Синтез культурного ідеалу, соціальної «ролі», суб'єктивного та об'єктивного «я» складає сутність та зміст особистості.

Поиск по сайту: