Представництво за довіреністю

Представництво і довіреність

Представництво

Поняття представництва. Представництво в цивільному обороті має ши­року сферу застосування. Це пояснюється причинами як юридичного, так і фак­тичного порядку. Потреба у представництві виникає тоді, коли особа, яку пред­ставляють, не має за законом можливості вчиняти юридичні дії (наприклад, у разі відсутності дієздатності). Представництво може мати місце також тоді, коли у особи немає або фізичної можливості здійснити такі дії (наприклад, внаслідок хвороби, відсутності в місці постійного проживання), або бажання особисто реа­лізовувати належні їй права та обов'язки. Здійснення юридичними особами своєї статутної діяльності також неможливо уявити без всебічного використання інституту представництва (праця продавців, касирів, представництво в суді, гос­подарському та третейському суді).

Теорія представництва пройшла довгий шлях розвитку, який бере початок ще за часів рабовласництва. Представництво тією чи іншою мірою було визнано в Єгипті, Греції, Римі та деяких інших державах. Однак, незважаючи на високий рівень професіоналізму, вишуканість і витонченість, римські юристи не створили ґрунтовної теорії представництва. Це пояснюється патріархальною природою римської економіки, широким застосуванням праці рабів. Римське контрактне право до V ст. характеризувалося обтяжливим формалізмом і вузькоперсональною природою договірних зв'язків. Діяв принцип: Рег ехtraneam реrsonam nobis аdquiri nоn роtest: — Неможливе придбання на нашу користь через сторонню особу. Якщо до цього додати важливість, яку право надавало автономії особис­тості, стає зрозумілим, чому концепція представництва в римському праві не розвивалася. Лише за юстініанської епохи (527—565 рр.) можна знайти ознаки зародження відповідної теорії. Римське право визнає за прокуратором (ргосurаtоr) — повіреним у договорі доручення — загальні повноваження представницт­ва (особа, яку представляють, була завжди великою родиною), а за інститором (іnstitor) — управляючим маєтком — обмежені повноваження представництва з продажу майна свого господаря. Відносини будуються за принципом непрямого представництва: усі придбання прокуратор і інститор роблять на своє ім'я. Вико­навши доручення, вони повинні повернути довірителю все отримане: усі плоди та збільшення і навіть сплачене їм третіми особами неналежним чином. Пред­ставництво тут було найпримітивнішим: прокуратор за допомогою договору, який він укладав, не породжував ніяких прав для родини, яку він представляв, навпаки, остання виступала гарантом виконання прокуратором своїх обов'язків стосовно контрактанта. Представництво ніколи не розглядалося римським правом як виконання доручення, як його наслідок; отже, помилковою є думка, що представництво веде своє походження від доручення.

Поступово звільняючись від багатьох догм римського права, середньовічне канонічне право акцентує увагу на волі сторін, внаслідок чого воно стає менш суворим у сфері укладання договорів: відбувається ослаблення вимог персональ­ного характеру договорів. Але і в цей період економічна реальність гальмує роз­виток представництва: за часів середньовіччя цей інститут можна кваліфікувати як такий, що перебуває в зародковому стані.

Відомий голландський юрист і державний діяч Гуго Гроцій (1583—1645) був перший, кому вдалося узагальнено сформулювати теорію представництва, хоч і ціною перекручення його змісту. Так, з точки зору Г. Гроція, прокуратор дістає права безпосередньо на користь особи, яку преставляють, за допомогою догово­ру, який він укладає з третіми особами згідно з даним йому дорученням.

Не можна заперечити важливість теорії Г. Гроція, теорії, яка вперше в ци­вільному праві зафіксувала наслідки представництва, але варто констатувати, що представництво було розглянуто як результат доручення, яким воно не є за своєю природою.

Таке спрощене рішення вперше було використано в цивільному праві в 1792 р. в Німеччині, а також у 1804 р. в Кодексі Наполеона.

Правові системи Бельгії, Аргентини, Бразилії, Чилі, більшості французьких екс-колоній, канадської провінції Квебек, американського штату Луїзіана запози­чили норми Кодексу Наполеона і, відповідно, розглядають представництво як ре­зультат доручення.

У другій половині XIX ст. кілька німецьких вчених взялися за виправлення фундаментальної помилки Гроція, наділивши представництво повною автоно­мією. Йєрінг (1818—1892) і Лабан розробили систему, в якій представництво повністю відокремлене від доручення. Починаючи з поняття "ргосига", запрова­дженого в 1861 р., Лабан розвинув свою "теорію сепарації", яка базується на суворому поділі між договором доручення, тобто договором між довірителем і по­віреним, з одного боку, і повноваженнями представництва, тобто повноваження­ми, які має представник — повірний для укладання договору з третіми особами на користь особи, яку представляють — довірителя, з іншого боку.

Концепція Лабана була пом'якшена німецькою судовою практикою, відповід­ності до якої особа, яку представляють, не несе відповідальності перед третьою особою, яка знала або мала знати, що представник, хоч і діяв формально в рам­ках наданих йому повноважень, обманним шляхом перевищив їх.

Більшість держав закріпили у своїх правових системах автономію представ­ництва. Такими країнами є Швейцарія, Туреччина, Греція, Швеція, Данія, Нор­вегія, Фінляндія, Японія, Італія, держави колишнього СРСР (у тому числі Украї­на) та ін.

ЦК УРСР не передбачав визначення представництва. Проте зміст ст. 62 дає змогу визначити представництво як здійснення однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) через повноваження, що грунтується на довіреності, законі або адміністративному акті, угод та інших юридичних дій, в результаті чого у особи, яку представляють, безпосередньо створюються, змі­нюються і припиняються цивільні права та обов'язки.

Новий ЦК України (ст. 237) визначає представництво як правовідносини, в яких одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Суть представництва полягає в діяльності представника щодо реалізації пов­новажень в інтересах і від імені особи, яку представляють. Однак слід зазначити, що не всякі угоди можуть бути вчинені представником. Стаття 62 ЦК УРСР пе­редбачає, що не допускається укладення через представника угоди, яка за своїм характером може бути укладена лише особисто, а так само інших угод, зазначе­них у законі. Так, ст. 541 ЦК УРСР зазначає, що заповіт має бути підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Новий ЦК України містить окрему статтю, яка визначає коло правочинів, які не може вчиняти представник. Так, по-перше, представник може бути уповнова­жений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє, а, отже, він не має права вчиняти ті правочини, які не має пра­ва вчиняти особа, яку він представляє. По-друге, представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. По-треттє, представник не може вчиняти пра­вочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах ін­шої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного пред­ставництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Мета представництва — здійснення представником угод та інших юридичних дій в інтересах і за рахунок особи, яку він представляє. Угоди, які вчиняються представником, є його власними, самостійними вольовими діями, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов'язки у іншої особи — особи, яку представляють.

У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку пред­ставляють, представник і третя особа.

Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного пра­ва — громадянин, юридична особа незалежно від наявності у них дієздатності.

Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представ­никами можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто в основному 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначе­ним у законі, статуті або положенні (ч. 1 ст. 26, ч. 2 ст. 64 ЦК УРСР; ст. 2 За­кону України "Про товарну біржу"; ст. 20 Закону України "Про об'єднання гро­мадян").

Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, зміню­ються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'­єкт цивільного права. Разом з тим відповідно до ч. З ст. 62 ЦК УРСР представ­ник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є.

Представництво є складними правовідносинами за колом правових зв'язків, які утворюються між його суб'єктами. Отже, при представництві складається три кола відносин: між особою, яку представляють, і представником; між пред­ставником і третьою особою; між особою, яку представляють, і третьою особою. Представництво необхідно відрізняти від інших зовнішньо подібних до нього, але різних за правовою природою відносин, які складаються у цивільному оборо­ті. Так, представника слід відрізняти від посередника. Хоч посередник, як і пред­ставник, вчиняє від свого імені певні вольові дії, спрямовані на укладення дого­вору (наприклад, пошук контрагентів, проведення переговорів), але ці дії лише сприяють укладенню угоди. Вольові ж дії представника безпосередньо створю­ють, змінюють та припиняють цивільні права та обов'язки.

Рукоприкладач — це особа, яка лише допомагає в оформленні угоди, підпи­сує її за особу, яка не може це зробити власноручно внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших причин (наприклад, підписує заповіт). У цьому разі рукоприкладач не висловлює своєї волі, а лише підтверджує той факт, що громадянин висловив свою волю на укладення угоди. Саме за критерієм вияву волі він відрізняється від представника.

Діяльність представника дуже схожа на діяльність комісіонера, який укладає угоди в інтересах комітента. Однак комісіонер вчиняє угоди від свого імені за ра­хунок комітента (ст. 385 ЦК УРСР), представник же діє від імені особи, яку він представляє. Частина 2 ст. 237 нового ЦК України зазначає, що не є представ­ником особа, яка хоч і діє в чужих інтересах, але від власного імені, а також осо­ба, уповноважена на ведення переговорів щодо можливих у майбутньому право-чинів.

Повноваження представника. Як уже зазначалося, представник здійснює від імені особи, яку він представляє, певні юридичні дії внаслідок повноваження.

В юридичній літературі існують різні точки зору на правову природу повно­важень представника. Більшість учених розглядає повноваження представника як особливе суб'єктивне право, яке реалізується представником у відносинах з третіми особами¹. О. С. Іоффе вважає, що повноваження є юридичним фактом, який визначає межі приєднання до правоздатності особи, яку представляють, дієздатності представника².

За характером походження та змістом повноваження є суб'єктивним правом, яке делеговано представникові на підставі вказівки закону або волі особи, яку представляють. Цьому праву не протистоїть конкретний обов'язок якої-небудь особи — ні особи, яку представляють, ні третіх осіб. Здійснення повноважень представником є юридичним фактом, який породжує права та обов'язки особи, яку представляють. За ст. 62 ЦК УРСР повноваження можуть грунтуватися на довіреності, законі, адміністративному акті, а також випливати з обстановки, в якій діє представник (продавець, касир тощо).

Наявність у представника повноважень є обов'язковою умовою будь-якого представництва.

Угода, укладена від імені другої особи, особою, не уповноваженою на укла­дення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє ци­вільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі дальшого схвалення угоди цією особою (ч. 1 ст. 63 ЦК УРСР). Подібне правило передба­чене ст. 241 нового ЦК України.

Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення.

Схвалення може бути здійснено як у письмовій формі (наприклад, у вигляді листа), так і шляхом вчинення конклюдентних дій, які свідчать про виконання угоди (наприклад, прийняттям виконання). Таке схвалення має бути зроблено в межах нормального необхідного строку або встановленого строку при здійсненні угоди.

Як свідчить судова та арбітражна практика, непоодинокими є випадки, коли представники укладають угоди з перевищенням наданих їм повноважень або вза­галі не маючи повноважень. У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод не­дійсними" від 12 березня 1999 р. зазначається, що у разі коли угода укладена представником юридичної особи або керівником її відокремленого підрозділу без належних повноважень на її укладення або з перевищенням цих повноважень, вона має бути визнана недійсною, такою, що не відповідає вимогам закону. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повин­на була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відокремленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Іноді угоди укладаються представником, але в них не згадується ім'я особи, яку представляють (наприклад, коли угоду укладає керівник філії банку від свого імені). Розглядаючи спір, який виникає з приводу такої угоди, господарські суди відповідно до зазначеного роз'яснення виходять з такого: якщо керівник відок­ремленого підрозділу юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної осо­би, то сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди не­дійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи.

Передоручення. На відміну від ЦК УРСР, в якому передоручення регулю­ється у контексті довіреності, в новому ЦК України норма про передоручення на­була, так би мовити, загального для всього інституту представництва характеру. Згідно з новим ЦК представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником або якщо представник був вимуше­ний до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє.

Представник, який передав свої повноваження іншій особі, повинен повідо­мити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про осо­бу, якій передано відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Підстави виникнення та види представництва. Підставами виникнення представництва є юридичні факти, коло яких визначено в законі. Згідно зі ст. 62 ЦК УРСР повноваження представника можуть грунтуватися на довіреності, ад­міністративному акті та законі. Натомість ч. З ст. 237 нового ЦК передбачає, що представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Обсяг та характер повноважень представника залежать від тих юридичних фактів, з яких виникає представництво.

Розрізняють такі види представництва:

1) представництво, яке грунтується на договорі;

2) представництво, яке грунтується на законі;

3) представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку

представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Різновидом добровільного є комерційне представництво. Відповідно до ст. 243 нового ЦК України комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними до­говорів у сфері підприємницької діяльності. Таким чином, комерційне представ­ництво являє собою діяльність, яка здійснюється особою самостійно, на свій ри­зик і спрямована на систематичне одержання прибутку від надання послуг з представництва осіб при укладенні ними договорів у сфері підприємництва.

Комерційними представниками можуть бути як громадяни, так і юридичні особи з урахуванням норм про їх дієздатність та правоздатність. Комерційне представництво необхідно відрізняти від комерційного посередництва. Справа в тому, що комерційний посередник діє від власного імені, хоч і в інтересах особи, яку представляє, а комерційний представник діє від імені підприємця. Крім того, комерційний посередник може представляти інтереси будь-яких осіб та в бага­тьох сферах, а комерційний представник — лише підприємців і лише у сфері під­приємництва.

Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за зго­дою сторін та у випадках, передбачених законом, допускається одночасне комер­ційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю. По суті, ст. 243 нового ЦК дає змогу гово­рити про договір про комерційне представництво, за яким одна сторона — пред­ставник надає іншій стороні — підприємцю послуги з представництва від його імені при укладенні договорів у сфері підприємницької діяльності за обумовлену сторонами винагороду.

Представництво, яке виникає на підставі закону та адміністративного акта, є обов'язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку пред­ставляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, законними представниками непов­нолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни (статті 14 і 16 ЦК УРСР; ст. 144 КпШС України, ст. 154 Сімейного кодексу України). Законному представництву присвячена ст. 242 нового ЦК, відповідно до якої батьки (уси­новителі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною, законним представником у випадках, встановлених законом, може бути інша особа. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом.

Представництво, за якого повноваження представника виникають з адмініст­ративного розпорядження особи, яку представляють, або з акта органу юридич­ної особи, являє собою представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юри­дичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов'язану зі здій­сненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод. Згідно з ч. 2 ст. 244 нового ЦК України представництво за довіреністю може грунтуватися на акті орга­ну юридичної особи.

Представництво за довіреністю

Поняття довіреності. Довіреністю визнається письмове повноваження, яке видає одна особа іншій для представництва перед третіми особами (ст. 64 ЦК УРСР).

Новий ЦК України визначає довіреність як письмовий документ, що видаєть­ся однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представ­ляють (довірителем), безпосередньо третій особі (ч. З ст. 244).

За своєю юридичною природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає згоди пред­ставника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. До­віреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника пе­ред третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно ви­давати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

Довіреність юридичній особі може бути видана тільки на укладення угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про організа­ції даного виду.

Оскільки довіреність є односторонньою цивільно-правовою угодою, вона має відповідати загальним умовам дійсності, що їх повинні задовольняти цивільно-правові угоди. Разом з тим закон встановлює ряд особливих вимог щодо довіре­ності. Довіреність має бути укладена тільки в письмовій формі. За правилами ЦК УРСР довіреність є завжди строковою угодою. Натомість новий ЦК України до­зволяє видачу довіреності без зазначення строку і в цьому разі довіреність збе­рігає чинність до її припинення. У довіреності обов'язково має бути зазначена особа, якій вона видана.

За змістом та обсягом повноважень, що їх отримує представник, розрізняють три види довіреностей: генеральні (загальні), спеціальні та разові.

Генеральна довіреність видається на вчинення широкого кола угод та юри­дичних дій (наприклад, генеральною є довіреність, яка видається керівникові фі­лії юридичної особи).

Спеціальна довіреність видається представникові на здійснення багатьох однорідних юридичних дій (наприклад, довіреність на представництво у суді, до­віреність, яка видається експедиторові на отримання вантажів від залізниці).

Разова довіреність видається для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отримання зарплати, на підписан­ня певного договору).

Форма довіреності. Довіреність має бути складена у письмовій формі, про це свідчить саме визначення довіреності, яке міститься в ст. 64 ЦК УРСР. У дея­ких випадках ставиться вимога, щоб довіреність була не просто письмовою, а й посвідченою нотаріусом. Довіреність на укладення угод, що потребують нотарі­альної форми (наприклад, довіреність на купівлю-продаж будинку), а також на вчи­нення дій щодо державних, кооперативних та інших громадських організацій має бути нотаріально посвідчена, за винятком випадків, передбачених законодавством (ч. 1 ст. 65 ЦК УРСР). Довіреність, за якою повноваження передаються у порядку передоручення, також має бути нотаріально посвідчена (ч. 2 ст. 68 ЦК УРСР).

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦК УРСР до нотаріально посвідчених довіреностей прирівнюються: довіреності військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені начальниками, їх заступниками з медичної частини, старшими і чер­говими лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних за­кладів; довіреності військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових час­тин, з'єднань, установ і військово-навчальних закладів, де немає державних нотаріальних контор та інших органів, що вчиняють нотаріальні дії, також дові­реності робітників і службовців, членів їх сімей і членів сімей військовослужбов­ців, посвідчені командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ та за­кладів; довіреності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені начальниками місць позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати та інших платежів, пов'язаних з трудовими відносинами, на одержання винагороди авторів і винахідників, пенсій, допомог і стипендій, грошей з ощадних кас, а також на одержання кореспонден­ції, у тому числі грошової і посилкової, може бути посвідчена організацією, в якій довіритель працює або навчається, організацією за місцем його проживання, також адміністрацією стаціонарного лікувально-профілактичного закладу, в яко­му він перебуває на лікуванні (ч. З ст. 65 ЦК УРСР).

Довіреності організацій, крім тих, що видаються у порядку передоручення, нотаріального посвідчення не потребують (ст. 66 ЦК УРСР). Вони видаються за підписом її керівника (в кооперативних і в громадських організаціях — за підпи­сом осіб, уповноважених на це статутом) з прикладенням печатки цієї організа­ції, а довіреності на одержання чи видачу грошей та інших майнових цінностей підписуються також головним (старшим) бухгалтером цієї організації.

Новий ЦК України дещо по-іншому регулює форму довіреності. Порівняння положень ч. З ст. 244 ЦК України, в якій міститься визначення довіреності як письмового документа, та положень ч. 1 ст. 246 цього кодексу щодо форми дові­реності, дає підстави зробити висновок про те, що довіреність має бути обов'яз­ково вчинена в простій письмовій формі і нотаріально посвідчена, якщо закон ви­суває відповідні вимоги до форми правочину, на вчинення якого видається довіреність.

Довіреність, що видається у порядку передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі довіреністі на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (пошто­вих переказів, посилок тощо).

Довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншому військово-лікувальному закладі, може бути по­свідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, стар­шим або черговим лікарем.

Довіреність військовослужбовця в пунктах дислокації військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, де немає нотаріуса чи орга­ну, що вчиняє нотаріальні дії, а також довіреність робітника, службовця, члена їхніх сімей і члена сім'ї військовослужбовця може бути посвідчена командиром (начальником) цих частини, з'єднання, установи або закладу.

Довіреність особи, яка перебуває у місці позбавлення волі (слідчому ізолято­рі), може бути посвідчена начальником місця позбавлення волі.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, ін­ших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, нав­чається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Законодавство передбачає наявність у довіреності обов'язкових реквізитів. Таким обов'язковим реквізитом є дата її вчинення. Відсутність у довіреності дати вчинення робить її недійсною. Іншим обов'язковим реквізитом є підпис довірите­ля, а для довіреності, яка видається від імені юридичної особи, — прикладення печатки цієї юридичної особи.

Строк довіреності. Строк дії довіреності не може перевищувати трьох ро­ків. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що при­значається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чин­ності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Новий ЦК України відійшов від правила, відповідно до якого довіреність по­винна мати обов'язково строковий характер. Так, згідно зі ст. 247 цього кодексу строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не вста­новлений, вона зберігає чинність до її припинення.

Строк довіреності, виданої в порядку передоручення, не може перевищувати строку основної довіреності, на підставі якої її видано.

Особа, якій видано довіреність, повинна особисто вчиняти ті дії, на які вона уповноважена. Вона може передоручити їх вчинення іншій особі, якщо уповно­важена на це довіреністю або примушена до цього обставинами для охорони інтересів особи, яка видала довіреність. Передоручення оформляється нотаріаль­но посвідченою довіреністю. Строк дії такої довіреності не може перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої її видано. Особа, яка передала повноваження іншій особі, має сповістити про це того, хто видав довіреність, і подати йому необхідні відомості про особу, якій передано повноваження. Неви­конання цього обов'язку покладає на особу, що передала повноваження, відповідальність за дії особи, якій вона передала повноваження, як за свої власні (ст. 68 ЦК УРСР).

Припинення довіреності. Чинність довіреності припиняється внаслідок: 1) закінчення її строку; 2) скасування довіреності особою, яка її видала; 3) від­мови особи, якій видано довіреність; 4) припинення юридичної особи, від імені якої видано довіреність; 5) припинення юридичної особи, на ім'я якої видано до­віреність; 6) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім; 7) смерті громадяни­на, якому видано довіреність, визнання громадянина недієздатним, обмежено ді­єздатним або безвісно відсутнім. Такі самі підстави припинення представництва за довіреністю передбачено у новому ЦК України (ст. 248).

Особа, яка видала довіреність, за винятком безвідкличної довіреності, має право в будь-який час її скасувати, а особа, якій довіреність видано, може відмо­витися від неї, що теж призводить до припинення дії довіреності. Угода про від­мову від цього права недійсна. З припиненням довіреності втрачає силу передо­ручення (ст. 69 ЦК УРСР, ст. 248, ст. 249 ЦК України).

Особа, яка видала довіреність, зобов'язана сповістити про її скасування осо­бу, якій довіреність видано, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими видано довіреність. Такий самий обов'язок покладається на право­наступників особи, що видала довіреність, а у разі визнання особи, яка видала довіреність, недієздатною чи обмежено дієздатною, такий обов'язок покладаєть­ся на опікуна або піклувальника.

Права та обов'язки, що виникли внаслідок дій особи, якій видано довіреність до того, як ця особа дізналася або повинна була дізнатися про її припинення, зберігають силу для того, хто видав довіреність, і його правонаступників щодо третіх осіб. Це правило не застосовується, якщо третя особа знала або повинна була знати, що дія довіреності припинилася.

При припиненні довіреності особа, якій її видано, або її правонаступники по­винні негайно повернути довіреність (ст. 70 ЦК УРСР, ст. 248 ЦК України).

Зазначені правила скасування довіреності відображено у новому ЦК України. Разом з тим слід згадати певну новелу нового ЦК України, відповідно до якої за­коном може бути встановлено право особи видавати безвідкличні довіреності на певний час (ст. 249).

Відсутність у ЦК УРСР правил відмови представника від вчинення дій, які були визначені довіреністю, призводили до певних проблем у правозастосовній практиці. У новому ЦК (ст. 250) це питання дістало належне регулювання. Пред­ставник має право відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Представник зобов'язаний негайно повідомити особу, яку він представляє, про відмову від вчинення дій, які були визначені довіреністю. Представник не може відмовитися від вчинення дій, які були визначені довіреністю, якщо ці дії були невідкладними або такими, що спрямовані на запобігання заподіянню збитків особі, яку він представляє, чи іншим особам. Представник відповідає перед осо­бою, яка видала довіреність, за завдані їй збитки у разі недодержання ним вимог цивільного законодавства в разі відмови від вчинення дій.

Поиск по сайту: