Масові політичні репресії та українська інтелігенція. Х. Раковський

Мордуючи селянство голодомором, комуністичний режим ні на мить не забував і про інтелігенцію, яка очолювала процеси українізації, стимулювала національну самосвідомість українського народу, а відповідно й прагнення реального суверенітету. Цілеспрямована боротьба проти української національної інтелігенції, насамперед тієї частини, яка брала активну участь у національно-визвольних змаганнях 1917 — 1921 pp. та українізації, видатних діячів науки й культури, розпочалася вже наприкінці 1920-х років. її першими наслідками стали викриття згадуваного вже «національного ухилу» в КП(б)У, розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Всеукраїнського боротьбистського центру», «Троцькістсько-націоналістичного блоку» та ін. Застосовуючи фізичний і психологічний терор, політична поліція ОДПУ, а згодом Головне управління державної безпеки НКВС — змушувала свої жертви визнавати членство у цих сфабрикованих «таємних антирадянських організаціях» на показових судових процесах.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УРСР виніс вирок у справі «Спілки визволення України» (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Всього було звинувачено 45 провідних учених, письменників, діячів культури, включаючи академіків Сергія Єфремова та Михайла Слабченка, науковців Андрія Ніковського, Йосипа Гермайзе, церковного діяча Володимира Чехівського, письменницю Людмилу Старицьку-Черняхівську. Разом з ними до судової відповідальності притягалися молоді люди, яким інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — «Спілці української молоді». Згідно з документами звинувачення, СВУ—СУМ мали організації у всіх головних містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил, підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу. Підсудні одержали від 2 до 10 років ув'язнення, а згодом були фізично ліквідовані. Один зі слідчих у справі СВУ Брук цинічно заявив: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна. Коли не поставимо — перестріляємо».

Після процесу «Спілки визволення України» погром української інтелігенції Продовжився. У зв'язках з СВУ звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у січні 1930 р. УАПЦ змушена була саморозпуститися, а митрополита М.Борецького, десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.

Наступного року значну частину інтелігенції на чолі з М.Грушевським було звинувачено в належності до іншої «ворожої організації» — «Українського національного центру». Багатьох заарештували, а М.Грушевського вислали до Росії, де він у 1934 р. помер при загадкових обставинах. Почалися гоніння проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т. зв. буржуазні націоналісти.

З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як у січні 1933 р. Сталін призначив своїм особистим представником в Україні П.Постишева. Разом з ним прийшов новий голова ОДПУ В.Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено завершити колективізацію без огляду на ціну, провести чистку в компартії та припинити українізацію. По мірі того, як набирало обертів правління терору нового сталінського опричника в Україні, страчували чи висилали в табори тисячі представників нової української інтелігенції, то з'явилася в 1920-ті роки. Заданими О.Субтельного, з 240 українських письменників тоді зникло 200; із 85 вчених-мово-знавців ліквідували 62. Декілька сотень українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли. Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М.Скрипник та М.Хвильовий. Загалом, за деякими даними, в УРСР у 1930-х роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей період «розстріляним відродженням».

Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-комуністи але незабаром прийшла черга і до них самих. У 1932 р. ЦК ВКІІ(б) звинуватив КП(б)У в толерантності до українського «націоналістичного ухильництва». У результаті боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації з червня 1932 р. по травень 1933 р. зменшилась майже вдвічі — з 520 до 285 тис. членів. До жовтня цього ж року зі своїх посад було усунено 80 % секретарів парторганізацій і 75 % всіх чиновників у місцевих радах. На листопадовому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У П.Постишев дав зрозуміти, що виключення з партії та звільнення з роботи тягне за собою арешт і розстріл, у кращому випадку — вислання й ув'язнення в таборах. На заміну десятків тисяч репресованих українських керівників прибували кадри з Росії та інших «братських» республік.

Якщо репресії кінця 1920-х — першої половини 1930-х pp. були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937—1938 pp. охопив весь Радянський Союз і мав на меті змести всіх реальних та уявних ворогів Сталіна. У той час репресіям піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція, військовослужбовці і навіть діти «ворогів народу». Суспільство дедалі глибше занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКП(б) заарештованих піддавали тортурам. Так, у підмосковній тюрмі «Сухановка» існувало не менше 52 видів катування. Крім страхітливих і витончених побоїв були і такі методи мордування, як підтруювання газом, занурювання ліктів у окріп, виколювання одного ока, тригодинне сидіння куприком на кутку стільця тощо. На очах у в'язнів на крижаний стовп був перетворений один зі священиків за те, що відслужив у бараці Всенощну перед Різдвом 1938 р. Існував і своєрідний електричний стілець. Не видержуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.

Репресії в СРСР, як і все інше, здійснювалися планово. Так, НКВС України отримав із Москви наказ репресувати в 1937 р. 28 000 чол. Але плани було прийнято перевиконувати. Тому нарком внутрішніх справ УРСР І.Леплевський двічі звертався в Москву з проханням збільшити ліміти на репресії. Як наслідок, «червонозоряна столиця» прислала в Україну нові плани: розстріляти — 26 150 чол., відправити у концтабори — 37 600.

Під час терору 1937—1938 pp. Україна знову зазнала дошкульніших ударів, ніж інші республіки. А.Авторханов, аналізуючи в книзі «Империя Кремля» національний склад жертв «великого терору» 1930-х років, зазначає: «Саме серед української... інтелігенції жертв терору було в декілька разів більше, ніж у центральних областях Росії». Навіть Л.Троцький, котрий свого часу не приховував негативного ставлення до українського народу, визнавав, що «ніде репресії, чистки, придушення і всі інші види бюрократичного хуліганства в цілому не досягли таких страшних розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими силами в українських масах, що прагнули більшої свободи й незалежності». Таке відверто вороже ставлення московського керівництва пояснювалося, за словами П.Постишева, тим, що вона потребувала масовіших «чисток», оскільки постійно породжувала більше ворогів, аніж деінде. У результаті в той час було знищено майже всіх членів ЦК КП(б)У та українського уряду, сотні тисяч українців. НКВС планував ліквідувати цілі верстви населення, зокрема священиків, колишніх учасників антибільшовицької боротьби, тих, хто бував за кордоном чи мав там родичів, іммігрантів із Галичини тощо.

Загалом, за даними історика А.Антонова-Овсієнка, терор 1935— 1941 pp. приніс 20 млн. жертв. Що ж стосується України, то, за підрахунками М.Максудова, колишнього радянського демографа, який виїхав на Захід, прямі людські втрати в УРСР від репресій у 1927—1938 pp. становили щонайменше 4,4 млн. чол.

Масові репресії призвели не тільки до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, вони також понівечили долю багатьох людей, пов'язаних родинними узами з репресованими, — т. зв. членів сімей ворогів народу, сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам'яті людства під назвою Великого терору.

Християн Раковський.

Не раз меншовики-інтернаціоналісти пробували залучити до своїх лав Х. Раковського — на той час одного з найвпливовіших діячів 2-го Інтернаціоналу, але він не бажав зв'язуватися із жодною з політичних партій у Росії. І лише після жовтневого перевороту в Петрограді зробив остаточний вибір: запропонував свої послуги урядові Леніна. Так, на 44-му році життя поміркований західноєвропейський соціал-демократ став комуністом.

Посланий В. Леніним з дипломатичною місією в Одесу, він підписав у березні 1918 р російсько-румунський договір, за яким протягом двох місяців Бессарабія мала бути звільнена. А проте цей документ внаслідок погіршення воєнно-стратегічного становища після укладення Брестського миру перетворився на клаптик паперу.

У квітні 1918 р. Раковський на чолі російської делегації приїхав до Києва. За умовами Брестського миру радянська Росія мала підписати мирну угоду з УНР. Спритно маневруючи між німецькою адміністрацією і своїм партнером на переговорах — урядом гетьмана П. Скоропадського, він зволі­кав з прийняттям рішень, не беручи на себе жодних зобов'язань. Аж тут вибухнула революція в Німеччині. З її початком Росія анулювала Брестський мир і з допомогою маріонеткового радянського уряду Г. Пятакова відвоювала Україну.

Тим часом місцеві більшовики пересварилися між собою. Щоб посилити партійний контроль над формально незалежною республікою і зміцнити авторитет керівництва, Ленін запропонував на посаду голови уряду радянської України X. Раковського, який за рівнем освіченості, інтелекту й досвідом, безперечно, перевершував лідерів тутешніх більшовиків. До того ж він не мав коренів в Україні й цілковито залежав від підтримки центру. Радянська Москва завжди боялася будь-якого вияву самостійності владних структур у найбільшій національній республіці.

Залежність від центру влаштовувала Раковського, який спирався на політичну підтримку Леніна (вони були знайомі з 1902 р.) і міг розраховувати на допомогу другої за значенням людини в більшовицькому партійному керівництві — Л. Троцького Попри різницю в політичних поглядах, з останнім його пов'язували теплі особисті стосунки. Либонь, не останню роль відіграли вони й у тому, що західноєвропейський соціал-демократ обрав ареною своєї політичної діяльності радянську Росію. Тож у березні 1919 р. Раковського при підтримці Леніна і Троцького обирають членом ЦК РКП(б). Унікальний випадок в історії більшовицької партії: до її керівництва увійшла людина, партійний стаж якої ледве пересягнув за один рік.

Навесні 1919 р. на Дону й Кубані зайнялося головне вогнище громадянської війни. Антикомуністичні сили очолив генерал А. Денікін. Отримавши від країн Антанти і США велику кількість військового спорядження та озброєння, він перейшов у наступ в центральних районах Донбасу. Виснажена дезертирством Червона армія зазнавала тяжких втрат. Після заколоту Н. Григор'єва в безпосередньому тилу радянських військ білогвардійці захопили Харків і Катеринослав. Окрилений успіхом, Денікін віддав наказ про похід на Москву.

До цих поразок першої половини 1919 р. призвели не прорахунки уряду X. Раковського в земельному питанні й навіть не зрада Григор'єва та Махна, як тлумачили раніше., а згубна економічна політика правлячої партії. Більшовики домоглися підтримки з боку селян Жовтневої революції, замінивши власну програму в аграрному питанні есерівським зрівняльним поділом землі. Однак, ухваливши у березні 1919 р. нову програму партії, вони взяли курс на ліквідацію поміщицького землеволодіння в Україні й створення великого землеробства у формі соціалістичних економій (радгоспів) і селянських комун. Тож і дотримувався уряд цієї лінії, що викликало обурення селянських мас і широкий повстанський рух. Як бачимо, крах радянської влади в Україні спричинили не тактичні помилки Раковського та його колег, а стратегічні прорахунки доктринального характеру.

Під тиском денікінців і військ УНР на чолі з С. Петлюрою червоноармійці наприкінці серпня 1919 р. залишили Київ, а незабаром і всю Україну. Х. Раковський виїхав до Москви, де майже півроку очолював політуправління Реввійськради.

Восени 1919 р. білогвардійський наступ на Москву захлинувся. Численні армії Л. Грецького перемололи добірні сили Денікіна, і той чим далі безладніше почав відступати в південному напрямку. В зимові місяці 1919—1920 рр. Україна знову опинилася під контролем більшовиків.

В. Ленін (на відміну від Раковського) зрозумів, що з селянством треба ладнати. У лютому 1920 р. вийшов закон про землю, в основі якого лежав принцип зрівняльного землекористування. Поновилася робота Раднаркому УСРР на чолі з X. Раковським.

У період формування влади в Україні гостро постала проблема впливової партії боротьбистів, яка контролювала численні селянські партизанські загони. Ця партія перейшла на комуністичну платформу, але на відміну від більшовиків виступала проти цілковитої залежності України від Москви.

Ленін порадив Раковському утворити спільний з боротьбистами блок на виборах до рад і, спокусивши їхніх лідерів високими державними посадами, запропонувати вступ в КП(б)У в індивідуальному порядку. Цей хитрий план голова українського радянського уряду успішно реалізував, відвернувши загрозу багатопартійності в політичній структурі України, яка перешкоджала б встановленню диктатури РКП(б). Із тими лідерами конкуруючої партії, котрі не побажали влитися в КП(б)У, Раковський розправився з допомогою чекістів. З початком польсько-радянської війни Москва послала голову ВЧК Ф. Дзержинського в Україну для «зміцнення тилу» (нач. тилу Південно-Західного фронту).

Великим лихом для людей обернувся неврожай у південних районах республіки в 1921 р. Щоб викачати з України якнайбільше хліба, партійний центр замовчував голод де грудня. Збіжжя вилучали навіть у селян південних губерній. Запаси продовольства, заготовлені на Правобережжі й Лівобережжі, вивозили до «червоних столиць» і в Поволжя, а південні райони залишалися без хліба. Співробітників АРА, що надавали масштабну допомогу голодуючій Росії, не пускали в Україну, яка не вважалася голодуючим регіоном.

Раковський намагався протестувати, але домігся лише партійної догани. Коли ж у центрі вирішили зрештою визнати Україну голодуючим регіоном, він оперативно налагодив постачання продовольства з-за кордону. А що згайновано було час в Україні взимку 1921/22 р. загинули від голоду сотні тисяч селян.

Не спромігся він вчинити опір центрові й 1922 р., коли замість того, щоб надати допомогу продовольством розореним господарствам південних губерній, Україні було наказано вивезти за кордон мільйони пудів хліба. Внаслідок цього на півдні голод тривав до літа 1923 р.

Раковський як голова уряду значну увагу приділяв відбудові зруйнованої Промисловості, очолював республіканський штаб подолання зливної кризи. Тримав він у полі зору соціальні проблеми й робив усе, щоб зарадити безробіттю, яке з'явилося внаслідок переведення промисловості на госпрозрахунок.

Важливим напрямом його роботи в Раднаркомі було культурне будівництво. Найпринциповішим питанням він вважав забезпечення розвитку культури в її національних формах. Відкидаючи під час полеміки твердження секретаря ЦК КП(б)У Д. Лебедя, що в Україні розгортається боротьба двох культур — російської-і української — і в цій боротьбі майбутнє — за розвинутішою російською культурою, Раковський заявляв: завдання держави — дати змогу розвиватися тій культурі, яку штучно придушували й обмежували.

Поиск по сайту: