Помощничек
Главная | Обратная связь


Археология
Архитектура
Астрономия
Аудит
Биология
Ботаника
Бухгалтерский учёт
Войное дело
Генетика
География
Геология
Дизайн
Искусство
История
Кино
Кулинария
Культура
Литература
Математика
Медицина
Металлургия
Мифология
Музыка
Психология
Религия
Спорт
Строительство
Техника
Транспорт
Туризм
Усадьба
Физика
Фотография
Химия
Экология
Электричество
Электроника
Энергетика

М. Скрипник, М. Шумський



Лекція № 3.

«Політичні лідери України у міжвоєнний час»

Українізація та її вплив на політико-культурне життя України.

М. Скрипник, М. Шумський.

Масові політичні репресії та українська інтелігенція. Х. Раковський.

Українізація та її вплив на політико-культурне життя України.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

- запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

- розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

- створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації

20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М.Хвильовий, М.Зеров, Г.Косинка, М.Рильський, В.Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко, Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М.Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л.Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

"Хвильовизм", "шумськізм" і "волобуєвщина" були оголошені проявом "буржуазного націоналізму", небезпечним "націоналістичним ухилом".

 

М. Скрипник, М. Шумський.

Микола Олексійович Скрипник – видатний діяч України

Народився Микола Олексійович Скрипник 13 січня 1872 р. в с.Ясинуватому, колишня Катеринославська губ. Виріс на залізничий лінії; спочатку вчився в 2-класовій сільській школі з 5-ма відділами в Харківський губернії, а далі в Ізюмській реальній школі, звідки його виключили за виявлену пропаганду серед селян.

Микола Олексійович був людиною надзвичайної особистої мужності, про що, зокрема свідчать понад п’ятнадцять арештів, сім засуджень на заслання загальним строком 34 роки, один вирок до розстрілу, шість втеч з-під арешту, з царських в’язниць та заслань.

М.О. Скрипник – активний учасник жовтневого перевороту. Він був членом Військово-революційного комітету при Петроградській Раді.

Після Жовтневої революції був у комісії щодо організації “Высшего Совета Народного Хозяйства” і в комісії вироблення першого походження про нього. I Всеукраїнський з’їзд Рад викликав Скрипника на Україну і обрав народним секретарем праці, а далі торгівлі й промисловості. Він провів I Всеукраїнську конференцію селянських делегатів в січні 1918 р. в Харкові. Після того, як Київ узяли німецькі війська, конференція представників Рад у Полтаві обрала його на голову робітничо-селянського уряду України та народним секретарем чужоземних справ, це затвердив і

II Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі в березні 1918 р. На останньому засіданні ЦВК України в Таганрозі в квітні 1918 р. його обрали до повстанського народного секретаріату, а на партійній нараді там же обрано членом і секретарем Організаційного Бюро щодо скликання

I з’їзду КПУ, що обрав Миколу кандидатом ЦК КП(б)У, а з грудня 1918р. він ввійшов до ЦК. Того ж таки 1918. ЦК направило його для роботи до ВЧК, де він був членом колегії та завідувачем відділу боротьби з контрреволюцією. В січні знову ввійшов до складу робітничо-селянського уряду УССР народним комісаром державного контролю. Був делегатом від КПУ на I конгресі Комінтерну. Далі був особоуповноваженим «Совета обороны» в справі боротьби з повстанською задніпровською дивізією отамана Зеленського. Після виходу з Києва спочатку був начальником політвідділу Гомельського укріпрайону, а далі в порядку мобілізації його призначили на Начальника «Особого отдела» південно-східного фронту. На Україну повернувся в квітні1920 р., і тут його обрали народним секретарем Роб.-сел. Інспекції”.

Йому і пізніше довірялися найвідповідніші посади: наркома внутрішніх справ, юстиції, освіти, генерального прокурора, а в останній рік – голови Держплану і заступника голови Раднаркому УССР. Він неоноразово обирався до ЦК ВКП(б), ВУЦВК, ЦВК СРСР, виконкому Комінтерну. У 1925-1933 рр. Був членом політбюро ЦК КП(б)У.

Значним був внесок М.О.Скрипника у вирішення питань національно-державного і культурного будівництва. Тут яскраво виявилися його принциповість і сміливість у відстоюванні своєї позиції, яка нерідко розходилася з поглядами Сталіна. Ще навесні 1918 р. Скрипник як голова уряду УСРР висловив рішучий протест прити грубого випаду наркома національностей РСФРР Сталіна на адресу керівництва України, яке нібито “грало” в самостійність.

Скрипник чимало зробив для розвитку національної культури, здійснення політики “українізації”. Водночас він брав активну участь у боротьбі проти так званого “шумськізму” та інших течій, яким несправедливо було приклеєно ярлик “націонал-ухильництва”.

У руках Скрипника від початку 1927 р. опинилися всі важелі від народної освіти й культури, і завдяки невсипущій його енергії він володів тоді чи не половиною всього радянського будівництва на Україні. Вплив Миколи Олексійовича на духовне життя республіки, на процес українського національного відродження, що ми називаємо розстріляним, був значним. Варто згадати й те, що М.О.Скрипник, крім посади наркома, займав пост директора Всеукраїнської Асоціації Марксо-Ленінських Інститутів (ВУАМЛІН), керував Асоціацією історіків, був секретарем комуністичної фракції ВУАН, головним редактором Української Радянської Енциклопедії, головним редактором Комісії по редагуванню перкладів творів Леніна на українську мову.

Сталінська політика була спрямована на те, щоб вибити з українського народу всеякі залишки національного почуття і національної свідомості. Це в корені суперечило переконанням М.О.Скрипника, змісту його діяльності як наркома освіти. Тому на початку 30-х рр., ставало дедалі ясніше, що з відходом Сталіна від політики “коренізації” нарком освіти України неминуче має опинитися у центрі нещадної критики. Для такої критики було обрано трагічний момент в Україні, як і в деяких інших регіонах країни, лютував голод.

28 лютого 1933 р. Скрипник розпочав роботу у Держплані республіки. Зовні все виглядало цілком пристійно: старий, перевірений партієць керував дуже важливою для республіки ділянкою. Водночас вищі партійні інстанції продовжували приймати рішення, що засвідчували: курс на дискредитацію Скрипника триває.

4 березня 1933 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло документ під назвою “Про проект резолюції про підсумки українізації”, в якому говорилося:

“а) Проект резолюції, що запропонувала Комісія ПБ,- в основному прийняти. Доручити тт.Косіору, Постишеву й Попову остаточно відредагувати.

б) Доручити тов. Попову розробити практичні пропозиції з питань, що зв’язані з обговоренням й проведенням в життя резолюції.

в) Вважати політично недоцільним випускати брошуру тов.Скрипника “Нариси Підсумків (стенограма промови на засіданні Колегії НКОсвіти 14.11.33 р.)”.

А 31 березня 1933 р., знов-таки спеціальним рішенням ЦК КП(б)У, було засуджено ще одну брошуру – цього разу про Скрипника, брошуру Г.Овчарова “Микола Скрипник і радянська література”.

Тоді ж, 31 березня, було вирішено вивести М.О.Скрипника зі складу “комісії по фонду ім.Леніна” і замінити його Затонським.

Проти Миколи Скрипника було ще багато випадів в пресі, колишні товариши по партії предали його.

“7 липня 1933 року позбавив себе життя член ЦК і політбюро ЦК КП(б)У тов. Микола Олексійович Скрипник,- було опубліковане в пресі від ЦК КП(б)У 8 липня,-Бувши старим революціонером і большовиком, що мав великі заслуги перед революцією й робітничим класом, тов.Скрипник вчинив акт малодушності, негідний всякого комуніста й тим більше члена ЦК. Причина цього неприпустимого акту є те, що за останні роки т. Скрипник, заплутавшись у своїх зв’язках з українськими буржуазно-націоналістичними елементами, які мали партквиток у кишені, і не мавши сил вибратися з цієї павутини, став жертвою цих контрреволюційних елементів і пішов на самогубство”.

 

ОЛЕКСАНДР ШУМСЬКИЙ

Народився 2 грудня 1890 р. у селянській родині на Житомирщині. О. Шумський розпочав своє нелегке навчання у церковно-парафіяльній двокласні сільській школі. Після її закінчення у 1906 р. він через матеріальні нестатки не продовжив навчання, а пішов працювати на лісопильні заводи промисловців Готесмана і Брахмана. У 1911 році О. Шумський виїхав до Москви, де влаштуватися на роботу та розпочав навчання на вечірньому відділенні Московського народного університету ім. Шанявського. Проте навчання його тут тривало недовго, оскільки давалася взнаки відсутність ґрунтовної загальноосвітньої підготовки, тому доводилося докладати значних зусиль для поповнення знань шляхом самоосвіти. У 1915 році він екстерном складає іспит на атестат зрілості та вступає до ветеринарного інституту. Під час свого перебування в Москві О. Шумський бере участь у роботі українського соціалістичного гуртка, де на провідних позиціях перебували переважно студенти соціалісти-революціонери та соціал-демократи. Спочатку він дотримувався поглядів останніх, але з 1915 р. втратив з ними зв’язок і почав співпрацювати з групою соціалістів-революціонерів. На III з’їзді УПСР Олександр Шумський був кооптований до складу її ЦК, а згодом до складу Української Центральної Ради. У січні 1918 року Шумський разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами в Петербурзі та Харкові державний заколот з метою встановити в Україні радянський лад. З травня 1918 року — один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 року ввійшов до складу боротьбистського уряду, який мав уплив серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові.

З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв’язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919 — нарком освіти в українському радянському уряді Християна Раковського, 1920 — нарком внутрішніх справ, 1921 — представник УСРР у Польщі.

Після повернення в Україну в 1923–24 був редактором журналу «Червоний шлях», Радянська Освіта, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Йосифом Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на В. Чубаря. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов’язаний національний ухил — «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці. Справа усунення Шумського гостро обговорювалась у Комуністичній партії Західної України, що призвело до її розламу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції.

В 1929 році Шумського призначено на пост ректора Ленінградського політехнічного інституту. Перебуваючи на посаді ректора, Шумський сумлінно виконував директиви наркомату просвіти щодо скорочення строків освіти спеціалістів. Для раціоналізації освіти Шумський пропонував скоротити кількість лекційних годин та графічних робіт. «Ми забагато креслимо!» — заявив він під час загальноінститутської студентської конференції. У 1933 році Олександр Шумський був заарештований за звинуваченням у приналежності до Української військової організації. Засуджений до 10-річного ув’язнення у виправно-трудовому таборі на Соловках. У грудні 1935 тюремне ув’язнення замінили засланням у Красноярськ. Домагаючись повної реабілітації, Шумський неодноразово оголушвав голодуваня. 9.10.1937 тяжко хворого Шумський знову заарештували у зв’язку зі справою боротьбистів. У листопаді 1939 справу через хворобу і відсутність матеріалів, які 6 свідчили проти нього, було припинено. Помер за нез’ясованих обставин.

 

 




Поиск по сайту:

©2015-2020 studopedya.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.